Є у революції початок… І він – на Сумщині
Цього року виповнилося 10 років акції, названої згодом студентською Революцією на траві. Вона вирувала в Сумах улітку 2004-го. За кілька місяців до помаранчевого Майдану в Києві. Чим була ця акція: містечковою перемогою чи подією, що дала поштовх до змін у країні? Сум᾽яни впевнені: виступ студентів проти системи став передвісником змін у свідомості українців.
Три виші мали стати СНУ
Причиною, що вивела студентів на вулицю, став підписаний 20 квітня указ Президента України Леоніда Кучми про створення в Сумах національного університету (СНУ) на базі трьох вишів – Сумського державного, Сумського державного педагогічного та Сумського національного аграрного університетів. Ректором нового закладу мав стати почесний ректор СНАУ Олександр Царенко, який на той час очолював обласний осередок СДПУ(о).
Чутки про об’єднання почали ширитися містом задовго до появи документу, і студенти намагалися протистояти цьому. Втім, указ таки вийшов.
Область, якою «проїхалися танком»
Щоб зрозуміти, в якій атмосфері існувала тоді Сумщина, потрібно було тут жити. За роки свого панування виходець із Донбасу, улюбленець Кучми, голова Сумської ОДА Володимир Щербань, за його ж словами, «проїхався танком» по області. Бізнес «віджимався», правоохоронні та фіскальні органи контролювалися, на керівні посади призначалися виключно вихідці з Донбасу…
ВНЗ залишалися чи не єдиними «непідконтрольними» установами. Їх об᾽єднання мало вирішити цю проблему. А пропонований ректор був готовий виконати будь-який наказ начальства. Бо ж у його аграрному про демократичність не йшлося. Відробляння студентів на «чистці» території було притчею во язицех: за будь-якої погоди студент мусив бути готовим до вищупування буряну на газонах універу. Але мова в даному разі йшла про кульбабки зовсім на іншій клумбі: в аграрному був реально контрольований процес виборів. Тож загал зробив висновок щодо об᾽єднання: поспішають до виборів.
Півтора місяці надії
Сказати, що студенти, виступаючи проти указу Президента ризикували, – нічого не сказати…
Щоб привернути увагу до проблеми, студенти вирішили провести мітинг у центрі міста. Тоді, 12 травня, на нього вийшло близько 200 осіб. Небагато, бо на студентів чинився тиск. Так само – на громадські осередки, що взяли на себе організаторські функції. «За один день було все – від спокусливих пропозицій про позачергове отримання диплома будь-якого факультету до відвідання працівників КРУ та прямих погроз», – розповідав голова обласної організації Спілки української молоді Георгій Сахнюк.
Та мітинг відбувся. Під час виступів було вирішено їхати в Київ. Ініціативна група була в столиці вже наступного дня. Загалом противники об’єднання майже півтора місяці намагалися використати всі методи парламентської боротьби: збори, листи до керівників держави, зустрічі з депутатами, пікетування, але – марно. «Ми не отримали відповідей, – говорили вони. – Жоден із сумських депутатів не підійшов до нас, коли ми стояли перед Верховною Радою. А коли Царенка запитали, чому під ВР стоять сумські студенти, він сказав: то не студенти, то ніхто. Ми – не ніхто…»
«Конституційне» наметове містечко
28 червня, у День Конституції в центрі міста, розпочався новий мітинг.
Ніч перед тим для багатьох була безсонною. Керівництво вишів дало завдання викладачам всю ніч телефонувати студентам, аби відмовити від виступів. Не спалося ще декому. Додому до студентського ректора СумДУ Ірини Меркун приїхали два «амбали», які відкрито погрожували її батькам. Напередодні Сумькому комітету молодіжних організацій, який допомагав у оргпитаннях, міліція вручила рішення суду про заборону проведення мітингу на майдані Незалежності. Захід пренесли до скверу Тараса Шевченка. Серед гасел виділялося: «Студенти – не бидло, Царенко – не ректор, СНУ – не університет”.
«Наші права відверто ігнорують», – говорила ведуча мітингу Ірина Меркун. «Мене та інших активістів намагалися підкупити, – розповідав Володимир Чепік. – Судячи з обіцянок, якби я згодився не стояти сьогодні тут, то вже міг би стояти десь у київському аеропорту і з відкритою візою їхати на якусь сонячну Мальту…» Виразним був виступив одного з найяскравіших сумських викладачів професора Леоніда Мельника. «Говорять, що на мітинги збираються лише пяниці, наркомани та дебошири. Тут стоять мої кращі студенти… Вони також бояться. Коли я прийшов до них, як вони пікетували Верховну Раду, я побачив от Іру, тремтячу від холоду й страху дитину. Але ці діти відстоюють свої права. І вони повинні знати, що ми – з ними. Раніше я був їх професором. Тепер вони стали моїми викладачами…»
Після мітингу активісти розбили наметове містечко. Керівник області не міг стерпіти таку зухвалість. Перевдягнені у цивільне міліціонери намагалися зламати намети, але учасники мітингу, міцно взявшись за руки, трьома колами оточили наметове містечко.
Майже місяць воно жило. За цей час на долю учасників акції випало чимало випробувань: погрози виключення, звільнення з роботи та карні справи на батьків, розбиті шибки у квартирах, шантаж, провокації, відверте та таємне стеження, підкидання наркотиків і порнографії, закидання табору отруйною рідиною, після чого кільком непритомним студентам «швидка» відмовилася надавати допомогу, бо боялися ослухатися влади… А сум᾽яни тим часом все активніше підтримували «неслухняних».
Саме під час цих випробувань народжувалися майбутні лідери. Підтримували студентів уже відомий тоді громадський активіст, нині депутат Верховної Ради Олег Медуниця; підприємець Геннадій Мінаєв, який згодом став міським головою Сум; був серед них Андрій Крамченков, зараз – заступник голови ОДА…
Перед походом
У ніч з 31 липня на 1 серпня міліція арештовує кількох мешканців містечка, сподіваючись таким чином завадити походу на Київ, що мав вирушити вранці. Але вони недооцінили молодь: група студентів ще напередодні вийшла за межі міста й рушила в похід.
А у самих Сумах у цей день стався злам у свідомості людей. Тисячі містян приєдналися до студентського маршу непокори, прийшовши під стіни Ковпаківського райвідділу міліції з вимогами відпустити затриманих.
Поки студенти пікетували відділок, якийсь із міліцейських спецпідрозділів спробував знести наметове містечко. На заваді їм стали сумські жінки. Гурт їх, побачивши, що «дітей ображають», так посунув на міліцію, згадуючи їх мам і всіх інших до якогось коліна, що кривоохоронці покинули сквер.
Дійти до Києва, коли «ходити не можна»
Піший похід весь час намагалися зупинити, аж до абсурдного рішення суду про заборону пересування студентів трасою Суми-Київ.
У поході вирішили розділиться на невеликі групи, одні пішли лісом, інші – трасою. Однин із учасників походу пригадував. Їх затримали на вході в черговий райцентр і пояснили, що ходити тут не можна. Було складено протокол і запропоновано підписати його Олегу Медуниці. «Ви ж організатор акції?» – запитали його. «Я», – сказав Олег. «Я», – сказав той, хто стояв поруч. «Я», – один за одним повторили всі сорок чоловік, що були там. Протокол залишився непідписаним…
На кордоні з Полтавщиною активістів затримали. Напали рано, у методах не соромились, утрамбували в автобуси і здали у міліцію Недригайлова та Ромнів. Одразу чинили суд. Але, попри все, частина студентів продовжувала йти…
Чого так боялася сумська влада? Поки студенти перебували на Сумщині, акція вважалася локальною; перехід кордону перетворював її на всеукраїнську. Тим більше, що сум᾽янам телефонували студенти з інших міст: вони мали намір на Полтавщині приєднатися до походу. Водночас пішли чутки про те, що тодішній голова Кабміну Янукович пригрозив Щербаню позбавленням посади…
Цей «безмір» зібрав у Сумах багатолюдний мітинг, перший за 10 років. Основна вимога: «Щербань – геть!» Було вже зрозуміло, що, незалежно від рішення влади, студенти перемогли.
Крок за кроком…
10 серпня на офіційному сайті Президента був опублікований Указ Кучми про відміну свого ж Указу про створення СНУ. Новина застала сумських студентів на півдорозі до Києва – біля села Харківці під Пирятином.
Через рік на цьому місці з’явився пам’ятний знак – камінь із написом «Тут ми повстали з колін і побачили волю». У Сумах у сквері Шевченка на місці наметового табору тепер є пам’ятник – три дівчини зі зв’язаними руками сидять на колінах. Він не сподобався багатьом учасникам тих подій. Та прикро не це, прикро, що десять років по тому не кожен нинішній студент може сказати, чому у місті з’явився цей пам’ятник…
Колишні студенти-активісти залишилися такими ж активними й у дорослому житті. А сум᾽яни, побачивши незламність своїх дітей, продовжують вставати з колін. І досі…
Алла Федорина