Василь Сич, кошовий отаман запорізького козацтва.

Коротке, ніякими війнами не позначене отаманство Василя Сича, одного з безлічі інших кошових, що калейдоскопічно проходять через усю буремну історію запорізького козацтва, мабуть, так і залишилося б непоміченим, – а воно таким для більшості істориків і залишилося, – якби не одна надзвичайно симптоматична подія. Яка? Саме в його часи до краю загострилися стосунки між запорізькими і донськими козаками. Причому, дійшлося навіть до збройних сутичок, хай і не багатолюдних, але досить кривавих.

Чого ж не поділили брати-козаки з Дону та Дніпра? Землі у Середина XVIII століття відзначалася різким ослабленням Кримського ханства. Відчуваючи це, запорізькі козаки дедалі наполегливіше витісняли кримчаків з материкових степів на півострів, маючи намір остаточно замкнути їх за Перекопом. Й оскільки це витіснення давало змогу українцям упевнено просуватися північним узбережжям Азовського моря, то незабаром їхні успіхи почали дратувати донців, які теж мали намір розширювати свої володіння коштом татарських загарбань колишніх земель Київської Русі.

Відтак, майже вся територія сучасних Донецької та Луганської областей перетворилася на арену завзятого суперництва. Доходило до рукопашних боїв за право володіти якимось там степовим озерцем, лиманом чи навіть невеличкою морською косою.

Та оскільки запорожці потрапили поставити собі курені вже аж за Доном (тобто, ще задовго до Указу Катерини II) і самі прорубали собі коридор до Кубані, то тут уже втрутився російський уряд. З’явився “высочайший Указ” імператриці Єлизавети, що зобов’язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців у районі Єйських кіс (район сучасного російського міста Єйська). А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на ту, задонську, частину узбережжя.

Кошового Сича і все його товариство цей Указ дійняв до живого. Адже саме вони відбивали ці землі в татар та збройно обставали за них, тож чому відтепер їхні території повинні належати донським козакам? Тим паче, що колись там були києворуські землі Тмутаракані. Одне слово, виконувати наказу царині й сенату В. Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату шукати правди.

Вельми скоро з’ясувалося, що шукати цієї правди на полях битв із шаблями в руках набагато легше і навіть, здається, безкровніше, аніж вишукувати її по чиновницьких коридорах Петербурга. А щоб козаки не мали часу та сили закріплюватися на приазовських обширах, цариця звеліла тисячами посилати їх на будівництво степових фортець та укріплень по південноукраїнських землях. Не для оборони, бо боронитися там, у Приазов’ї, вже, власне, не було від кого, а для того, щоб остаточно закріпитися самим, тобто Росії, на землях українського козацтва. Тому слідом за російськими полками йшли тисячі російських переселенців.

Ось у таких шабельно-дипломатичних ігриськах і минали місяці короткого отаманування славного козака Василя Сича. До речі, зберігся лист цього кошового на ім’я Київського губернатора Леонтьева, який проливає світло на морську торгівлю Січі. Кошовий повідомляє, що в різний час в 1746 році прибувало від п’яти до десяти великих кораблів. Для них існувала бухта, на річці Підпільній. Іноземні кораблі заходили туди “безданно і без пошлинное, але спочатку витримували – під наглядом коменданта Нової Січі – 20-ден-ну обсервацію. Тобто Січ була ще й торговельним портом України.

Обидовський, полковник ніжинський, наказний гетьман українського козацтва.

Відомостей про цього козацького полковника та наказного гетьмана дійшло до нас надзвичайно мало. Ми навіть достеменно не знаємо його імені. Автори “Історії русів” та інших “історій” присвячують йому лише по два-три рядки, що ще раз свідчить про те, як не вміємо ми із належною шаною ставитися до своїх полководців. А тим часом, саме цей наказний гетьман очолював українські війська у Північній війні, в якій українці разом з росіянами та поляками виступали проти шведів. Літописці й історики якого народу можуть дозволити собі напівзабута полководця такого рівня? Байдуже, яких успіхів на цій війні він домігся.

Отож спробуймо проаналізувати все, що вдається виловити по різних джерелах. Передусім відомо, що Обидовський був небожем гетьмана Мазепи, сином його сестри. Про це, зокрема, сказано в праці французьких дослідників Ілька Борщака і Рене Мартеля “Іван Мазепа”, де читаємо: “Козаки виїхали під командою Мазепиного сесптринка полковника Обидовського. “. В “Історії русів” подибуємо уточнення, що він був стольником і полковником ніжинським. Але коли його призначено на пі посади? Судячи з усього, вже за часів гетьмана Мазепи – невдовзі перед згаданим походом, що мав місце 1700 року. Це підтверджує й інше джерело – “Історія України-Русі” М. Аркаса, який, посилаючись на ще ранішні відомості твердить, що. Ні-ні, про Обидовського в даному разі не йдеться, але згадано, що в час переговорів Мазепи з царівною Софією, з ним прибув до Москви полковник ніжинський Забіла. Це переконує нас, що Обидовського настановив на ніжинське полковництво вже сам І. Мазепа.

Втім, не стомлюватиму читача показом того, як, по крихті, доводиться визбирувати інформацію, що стосується і наказного гетьмана Обидовського, і не тільки його.

Переговори щодо війни зі шведами цар Петро І й польський король Август П мали ще 1699 року. Гетьмана Мазепу на них не покликали, хоч обидва монархи сподівалися залучити до участі у війні українських козаків – і в складі польської армії, і в складі російської. Першим бойові дії розпочав польський король – на території сучасної Латвії. Проте Карл XII успішно відбив наступ, і поляки звернулися до Петра І: рятуй! Цар, як не раз робили і його попередники в таких випадках, переадресував це волання українцям. Гетьман Мазепа спочатку вирішив відбутися одним полком, яким, до речі, командував полковник Іван Іскра. Але справи для поляків складалися настільки кепсько, що цар попросив ще тисяч 10 козаків. Й ось тоді Мазепа сформував корпус із шести полків, на чолі якого поставив наказного гетьмана Обидовського.

Слід зауважити, що формування корпусу йшло нелегко. Жодного бажання вирушати в північні землі, у холоди Й чужі краї, та воювати за інтереси Польщі і Московії у козаків не виникало. Проте наказ є наказ. Обидовський привів свої полки, як і було звелено, до Пскова. Не заставши там росіян, повернув під Нарву. Але тут усе військо українське стало свідком панічної втечі недобитків російської армії, що зазнала од шведів нищівної поразки. “Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського, – пишуть І. Борщак та Р. Мартель у нарисі “Іван Мазепа”. Коли вони підійшли до Пскова, то почули, що Карл XII розбив москалів під Нарвою. Українці мусіли завернути півколом, вислухавши лайок від своїх союзників, чому не приїхали їм допомогти начас”. Як потім з’ясувалося, під Нарвою добре показала себе фронтова розвідка шведського короля, її пікети темної ночі мало не впритул наблизились до російського табору, і, поки солдати там грілися коло вогнищ, видивились усі місця, де росіяни тримали порох, гарматні ядра та рушничні набої. По них і вдарила на світанку шведська артилерія. Сотні росіян полягли од вибухів власного боєзапасу. Ну, а далі почався штурм кавалерії та піхоти.

Між іншим, шведи повелися тут досить шляхетно: захопивши незліченний полон, вони залишили в себе тільки офіцерів, серед них був і генерал князь Яків Долгорукий, а солдатів пустили по домівках.

Українські козаки спробували були стримувати авангард шведського наступу, але через панічну втечу росіян мусили й собі відійти до Пскова. Усе це діялось у листопаді-грудні 1700 року. Козаки мерзли без теплого одягу, не мали чим годувати коней, бракувало військового припасу, а російський уряд, тимчасом, не видав їм ані копійки з обіцяної платні. У деяких підрозділах люди поїли коней, які вже ніг не могли переставляти од недоїдання.

В “Літописі Малоросії” французького історика Жана-Бенуа Шерера, що користувався польськими джерелами, натрапляємо на лаконічну інформацію: “Року 1701 цар Петро І в супроводі полковника Іскри та ніжинського полковника Обидовського виступив проти шведів з боку Руголева. Росіян було розбит”.

Аж на весну 1701 року рештки козацького корпусу, розлючені на російський уряд і все на світі, добилися в Україну – змучені, виголоджені, обдерті, без коней. Чимало було серед них обморожених та хворих. Отже, гетьман Мазепа, вся старшина і просто козаки мали що слухати про “царську службу*. Недарма згодом, коли інший корпус повів в Прибалтику наказний гетьман Д. Апостол, чимало козаків, не гаючись, перейшло на службу шведському королеві.

Але ще кілька слів про перший корпус. Він повернувся в Україну без свого командира. Наказний гетьман Обидовський тяжко захворів і помер у лютому 1701 року під Псковом.

Іван Малашевич, кошовий отаман запорізького козацтва.

Про цього отамана історикам відомо небагато. Особливо до того часу, коли в 1714 році його обрали кошовим отаманом. Єдине, що відомо достеменно, – це те, що в політичних поглядах своїх він був цілковитим антиподом Гордієнкові: коли той послідовно й наполегливо виступав проти союзу з росіянами, Малашевич, (роки народж. і см. невід., походив з козацького роду, що жив у Золотоноші, на Полтавщині) навпаки, так само послідовно й наполегливо домагався російського протекторату. Ось як характеризує цього козацького вождя історик Д. Яворницький: “Це був один з видатних отаманів початку XVIII століття. Спокійний, розваж ливий, прямий, чесний і богобоязливий, Малашевич був щиро відданий російському государеві й, очевидно, вважав своїм обов’язком так чи інакше повернути запорожців на попередні місця (базування – Б.С.) під скіпетр російської держави. З цією метою Малашевич звернувся з проханням до гетьмана Скоропадського про помилування Війська Запорозького, і гетьман Скоропадський доповів про прохання кошового цареві Петру Олексійовичу в нову столицю”.

Одначе “помилування* не надійшло. А багатьох-багатьох козаків обурила сама постановка питання: хто це та з якого дива має нас “помилувати”? Російський імператор?! А вів хто такий для нас? Ми що, зібралися тут, на Січі, з його ласки, його милості? До того ж, Малашевич не взяв до уваги певних політичних нюансів. Зокрема, того, що територія на якій тепер базувалася СІЧ, перебувала, за мирними російсько-турецькими угодами, під контролем Криму, а отже й Туреччини. Одне слово, за кілька місяців Малашевичу довелося розпрощатися з булавою і перейти у звичайну старшину. Натомість кошовим став Василь Осипов.

Усіх подробиць ми не знаємо, але можемо припустити, що протягом майже двох років на Січі точилася боротьба між прихильниками Малашевича й Осипова. Наслідком було те, що 1716 року Малашевич знову став кошовим. І з чого ж він почав цього разу? Та з того ж самого, з чого починав і в пору першого терміну отаманування: заходився писати листи. Зокрема, написав гетьманові Скоропадському і миргородському полковникові Д. Апостолу, щоб вони поклопоталися про Військо Запорозьке перед царем. Тобто, щоб цар узяв козаків під свою високу руку. Але цареві було не до запорожців. Єдине, що він дозволив, це переходити на російський бік поодинці чи невеличкими групами. Але поширювався цей дозвіл тільки на тих, хто не брав участі в антиросійській військовій кампанії, не перебував у лавах військ гетьмана Мазепи і кошового К. Гордієнка. А таких, як з’ясувалося, на Січі було небагато.

Ще твердішу позицію зайняла по смерті Петра І його наступниця, Катерина І. Вона організувала справжню економічну блокаду Запоріжжя. Зажадала перекрити всі шляхи, що сполучали Січ з Україною, а купцям категорично забороняла навідуватись до козаків. Навіть ті з них, що йшли по сіль до Криму, мали обов’язок обминати табір січовиків. А Малашевич усе торочив про царську милість.

Але що вдієш, таким було його переконання. На Полтавщинні, звідки він походив, у ті часи серед козацтва панували переважно проросійські настрої. Яворницький характеризує його так: “Де був один із видатних отаманів початку XVIII століття. Спокійний, розсудливий, прямий, чесний і богобоязкий, Малашевич щиро був відданий російському государеві і, здається, поставив собі священним обов’язком вернути запорожців.” під скіпетр російської держави”.

Велике його невдоволення викликало те, що на Подніпров’я, повернувшись із Молдови, знову прибув авторитетний, впливовий отаман Кость Гордієнко. Малашевич із Гусаком організували йому протистояння. Дійшлося навіть до збройних сутичок, під час яких Малашевич намагався примусити Гордієнка залишити Запоріжжя. Не без участі Малашевича, хоч і під безпосереднім проводом І. Гусака, козаки заарештували Гордієнка, закували його в кайдани і привезли до свого табору. Та, як ми вже знаємо, незабаром Гусакові довелося тікати, а козаки знову обрали кошовим Гордієнка.

Не можна обминути в діях Малашевича і такого. Ми вже знаємо, що в своєму прагненні повернути козаків під владу Російської імперії він ладен був на будь-що, на будь-яку авантюру, І така нагода тралилася. Допомогли події у Польщі* Там, по смерті короля Августа II, розпалилася запекла боротьба, в тому числі й збройна, між претендентами на корону: сином Августа II Фрідріхом (його дуже хотіла бачити на троні Росія) і Станіславом Лещинським, якого підтримувала значна частина аристократії та Франція. Шукаючи собі союзників, де тільки змога, Лещинський звернувся до кошового Малашевича. Погодьмося, що це звернення було дуже дивним. Адже Росія Лещинського не хотіла, а сам Малашевич буквально марив прихильністю до себе імператриці. На що ж важив у цій ситуації Лещинський? Хіба лишень на те, що Малашевича, нарешті, образить одверте небажання російської імператриці “помилувати” підвладних йому козаків. Але не таким був Малашевич, щоб зважати на її царську неповагу.

Запишавшись зверненням до нього польського претендента на корону, кошовий вирішив розіграти польську карту. Щоб набити собі ціну, а може, просто з бажання донести на Лещинського та розкрити його задуми, він звертається до російського фельдмаршала Мініха. Мовляв, ти бачиш, що робиться? До мене, он, уже й поляки по допомогу звертаються, а ви, росіяни, все ще не хочете брати під свою руку. Побалакай там, нарешті, з імператрицею, нехай все-таки зглянеться на нас, козаків.

Дипломатичний шантаж уплинув. Дізнавшись, що з козаками починають загравати поляки, імператриця видає Указ (31 серпня 1733 року), яким пробачає запорожцям усі їхні провини і приймає під свою царську руку. Можна не сумніватися, що день, коли Малашевич дізнався про Указ, був для нього найщасливішим у житті. Щоправда, значна частина козаків не поділяла його захвату, отож скинула з отаманства і гукнула кошовим Івана Білецького. Такого росіяни собі не зичили. Тому скерували на Січ агентуру, яка почала всіляко інтригувати проти нового кошового. І незабаром Малашевич знову постав при владі.

Бід імені імператриці його, як вірного слугу, покликали до Білої Церкви. Там, разом зі 153-ома своїми однодумцями, він нарешті здійснив мрію цілого свого життя: склав присягу на вірність російській короні. Як мало, виявляється, потрібно людині для щастя! Про те, яка доля чекає в цьому підданстві на українське козацтво, Малашевич навіть не думав. Та він, очевидно, й неспроможний був до тверезої оцінки ситуації. Утішався лише здійсненням власної мрії. І з великою охотою підписав незабаром у Лубнах угоду, що передбачала: всі запорозькі козаки переходять у підпорядкування командувачеві російських військ в Україні; головне завдання козаків – оборона “російських кордонів”. “Жалованіє” ж їм будуть платити за те, щоб назавжди запам’ятали: тут, в українських степах, вони охороняють російські кордони.

Повернувшись на Січ, Малашевич з великою пишнотою приймав у себе російського генерала Тараканова. А він як тут опинився? Та щоб прийняти присягу від усього січового товариства. Не встиг Тараканов від’їхати, як на Січ прибув представник султана. З подарунками і проханням не переходити на службу Росії. Але, пардон. Було вже пізно. Лещинському теж лишалося хіба що знизувати плечима од подиву: щоб після таких лютих розправ, що їх козаки та й уся Лівобережна Україна зазнали від російських військ, знову проситися під царську руку! Мабуть, правду кажуть: кожен заслуговує на те, чого він заслуговує.

Втім, своєю наполегливістю він, врешті-решт, домігся того, що російський уряд дозволив козакам, що таборилися на Кам’янці, заснувати Січ на “російській території*, в урочищі Базавлук. І в 1734 році козаки, справді, заснували цю, Базавлуцьку Січ, яка більше відома в історії як Нова Січ, і яка проіснувала до 1775-го, року зруйнування росіянами Запорозької Січі та ліквідації Запорозького козацтва.

Росія знала, чому вона заграє з козаками: йшлося до війни з Туреччиною, і потрібні були козацькі шаблі. І не гаялася 3 наказами. 1736 року Малашевича викликали до ставки фельдмаршала Мініха в Лубнах і звеліли повисилати сторожові загони козаків, які мали стежити за діями татарської орди і, в міру можливості, нейтралізовувати ЇЇ розвідувальні загони та роз’їзди. Невідомо, чим Малашевич не догодив козакам цього разу, але сталося так, що, як тільки він повернувся з Лубен, кошовим знову обрали Білецького.

Ще раз виринув Малашевич на політичній арені 1737 року. І теж у постаті кошового. Проросійська частина козаків перемогла на виборах саме тоді, коли росіяни почали ставити укріплення поблизу Січі. Гарнізон цього укріплення мав наглядати за козаками і, в разі найменшого заворушення між ними, братися до зброї. Чи могло таке сподобатися січовому товариству? Колись поляки вже пробували контролювати Січ із фортеці Кодак. Але скінчилось на тому, що Іван Сулима фортецю зруйнував. Те саме загрожувало й російським укріпленням поблизу Нової Січі.

Щоб якось утихомирити козаків, та відвернути їхню увагу від форту, фельдмаршал наказав їм рухатися в авангарді російських військ у поході на Очаків. Відтоді це стало традицією: в який би похід не йшли російські війська, в авангарді завжди були українські козаки. Вони й здобували “славу російській зброї”.

Під Очаковом сталося те саме. Першими кинулися на штурм українські козаки, і Очаків став “містом російської слави”.

Точних відомостей про подальшу долю Малашевича нема.