Навіщо українці колядують і як правильно це робити

Колядування – це урочисті обходи сусідів, родичів і приятелів із ритуальними пісенними величаннями і зиченнями гараздів усім членам родини. За виконання колядок годиться пригостити колядників й наділити їх подарунками.

В основі звичаю колядування лежить прадавня віра в силу побажання й магію словом творити те, що воно описує.

На думку дослідників, обряд колядування дійшов до нашого часу із язичницьких часів. У давнину був приурочений до дня зимового сонцевороту. Колядники – “рокові гості” – уособлювали душі померлих предків, які зʼявлялися у той чарівний час, коли межа між світом живих і мертвих зникала.

Примітка. У статті вказані дати святкувань за старим календарем. Дізнатися, коли що святкуватимуть, можна у статті за посиланням.

З прийняттям християнства старовинні обряди церква поступово поєднала із умовною датою народження Ісуса Христа. Тому в текстах багатьох українських колядок Ісус допомагає господарю виорати ниву, святі Петро й Павло поганяють йому волів, а Божа Мати носить на поле обід.

У ХVIII столітті почали виходити “Богогласники” – збірники християнських колядок на євангельські сюжети. Фольклоризувавшись, церковні твори ввійшли до народного колядкового репертуару українців. Такою є найпоширеніша колядка – “Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна весь світ осіяла…”.

Колядки виконують гурти хлопців й молодих чоловіків, які збираються у “дружини” під головуванням досвідченого ватага “берези”. Розучують колядки “дружинники”-новачки протягом всього пилипівського посту.

Автор фото, Unian

Репертуар вправних колядників нараховує до вісімдесяти текстів, оскільки в Україні побутує традиція виконувати колядки окремо для кожного члена сім’ї: господарю, господині, парубку, дівчині, малим дітям, діду й бабі.

Також є тексти колядок для священника, вчителя, пасічника, вдови. Якщо в сім’ї протягом року був небіжчик, у пам’ять про нього виконується спеціальна колядка померлому.

Гурт колядників складається із десяти-двадцяти учасників. У селі Криворівня Богородчансього району й Космач Верховинського району на Івано-Франківщині щороку збираються п’ять-шість а то й більше колядницьких дружин.

Тут до гурту колядників обов’язково входять музиканти з трембітою, скрипкою, бубном і дзвониками. Також є плясачі, що виконують ритуальні танці, “кінь” – міхоноша, що збирає почастунки, якими обдаровують колядників. Один із учасників, перебраний на “козу” розважає господарів жартами і витівками.

Колядники в руках тримають топірці, прикрашені різьбленням й обкуті бляхою. До топірців і до правої руки прив’язують дзвіночки. Обов’язковим вбрання колядників є вишита сорочка, баранкова чорна шапка, широкий шкіряний пояс, сардак або кожух, штани-гачі червоного або чорного сукна.

Автор фото, Unian

З собою колядники носять “зірку”. Роблять її із решета або луб’яного ободу, обтягнутого кольоровим папером, прикрашеного позлітками. З паперу також роблять до “зірки” вісім-дев’ять рогів. Колись всередину “зірки” ставили іконку або свічку, сьогодні підсвічують електронним ліхтариком.

З першого дня Різдва по всій Україні починається урочисте колядування. Гурти колядників заходять на подвір’я кожної хати, щоб величально-поздоровчими піснями прославити господарів, їхніх дітей, побажати всім щедрого врожаю, достатку, здоров’я й щастя.

Чи дома, дома, пан господар?

Ой радуйся земле, син Божий народився!

Ой знаємо ж ми, що він дома,

Ой сидить собі по конець стола.

Та ньому шуба люба,

На поясі калиточка повна злота,

На столі калачі з ярої пшениці…

Автор фото, Unian

У колядках зображується щасливе й заможне життя всієї родини. Господиня ідеалізовано описується як вірна дружина, щаслива мати, вправна хазяйка:

По двору ходить, як сонце сходить,

А в хату ввійде – як зоря зійде,

А заговорить, як дзвін задзвонить,

Як засміється – сад-виноград вʼється…

Найкраще традиція колядування збереглася на Гуцульщині. Розпочинається тут обряд колядування біля церкви після Божої служби й благословення панотця. Як правило, співають церковних колядок про “Боже нарождення”. Виконують також стародавній танець “плєс” навколо церкви, супроводжуваний бадьорою мелодією:

Але ми, браття, раз обернім си,

Церкві Христовій всі поклонім си,

Шапочки здоймім

Богу си клонім.

Автор фото, Unian

Опісля гурти розходяться в різні боки, наперед визначивши кутки, де збираються колядувати. Трапляється, що гурт заходить на “чужу територію” і може виникнути конфлікт. Тому намагаються не перетинатися й не створювати один одному конкуренції.

Дорогою до обійстя господаря колядники голосно співають колядки з міфологічним сюжетом про створення світу, утворення землі з піску, який голуб дістає з дна моря, про суперечку сонця, місяця й дощу, хто з них є наймогутнішим і найважливішим. Урочистий похід супроводжується голосом трембіти, дзвониками й ритуальним танком.

Підійшовши до хати господаря, береза кланяється хазяйці й хазяїну, пританцьовує й співає “підстінну” колядку :

Ми до вас, до вас, до вашої хати,

Чи дозволити нам тут плєсати?

Автор фото, Unian

Отримавши згоду господарів, “плєсаки” танцюючи заходять до хати під маршову мелодію у супроводі музикантів. Після приспівування щастя-долі кожному члену сімʼї, колядників запрошують за стіл. Закінчивши гостину, весь гурт виконує колядку “подяку столові” й віншівки – спеціальні пісні, присвячені величанню кожного, хто є в хаті. Так дівчині бажають:

Бувай здоровенька, Богу миленька,

Здорова рости, на весілля проси.

Якщо в господаря є бджоли, то на пасіці плєсаки виконують ритуальний танець навколо вуликів – “круглик”. Склавши до середини кола шапки й наставивши туди топірці, вони приспівують, наслідуючи дзижчання бджіл: “Ми тут їли, ми тут пили, жеби бджоли вам роїли”.

Автор фото, Unian

На Рівненському Поліссі на запит колядників: “Кому співати?” – колись відповідали “Волам!” Тоді виконувалась спеціальна колядка, присвячена худобі: “Воли рогаті пішли ораті, свого хазяїна розвеселяті…”

На Подніпрянщині хлопчики-підлітки починають колядувати різдвяної ночі 6 січня на Святвечір під вікнами односельців. Їхні колядки мають гумористичний характер й складаються із коротеньких віршиків-побажань і проханок почастунків:

Колєд-колєдниця,

На покуті кутиця.

Прийшли колядники,

Зостали господаря

З челядкою коло стола.

Поздоровляєм до ста літ!

Дайте нам коляду,

Бо далі іду.

Дайте нам пироги,

Бо ми змерзли в ноги.

До хати їх, як правило, не запрошують, а обдаровують пирогами, печивом у вигляді коників, зірок, панянок, горішків. Сьогодні також дають гроші. Не обдарувати колядників вважається поганою прикметою, протягом року не щаститиме всьому сімейству. Скупих хазяїв нещадно висміють:

Як не дасте книш,

Впустимо в хату миш.

Як не дасте доходу,

Перевернем хату на воду.

На більшості території України колядування триває до Водохреща 19 січня. Проте на Київщині до середини минулого століття колядники ходили від хати до хати аж до свята Стрітення Господнього 15 лютого.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш TelegramабоViber!

Святе Таїнство Подружжя

Богослужіння, пов’язані з таїнством подружжя, в українській греко-католицькій церкві є по-своєму унікальні, але найбільша їх цінність є в тому, що вони залишилися майже незмінними з моменту виникнення багато століть тому. Заручини і вінчання, як два окремих обряди, відбувалися у різний час і є найстарішими, створеними Богом: “Не гоже, щоб чоловік був сам”.

Чотири найважливіших символів весілля служби на tetropod: коронки, Євангеліє, загальна чашка, і вишиті рушники.

Першим обрядом є обітниця – те, що ми сьогодні називаємо заручини. Колись це був обмін обручками у церкві, де заручені обіцяли одружитися. Згодом, молода пара просила благословення в обох пар батьків, а отримавши його, входила до церкви разом, щоб повінчатися як чоловік і жінка.

Перед лицем громади, як свідка, молода пара приїжджає до церкви з дому нареченої. У такий спосіб, наречені ще раз підтверджують, що вони нікому іншому не присягали і виявляють свою вільну волю і згоду бути чоловіком і дружиною. З плином часу, два обряди (заручини і вінчання) об’єдналися в один і такий вигляд має обряд вінчання до сьогодні.

Обручки, кола без початку і кінця є видимими знаками виняткового зобов’язання, віри, любові один до одного. Персні, безперечно, є символом обручення, а обмін ними означає, що у подружньому житті слабкості одного партнера будуть компенсуватися сильними сторонами іншого. Кожен окремо новозаручені не є довершеними, а разом – вони досконалість. Таким чином, обмін обручками символізує те, що кожен з подружжя буде постійно доповнювати один одного. Головне значення цього таїнства прекрасно відтворюється у молитві, де священик читає різні приклади з Святого Письма, і саме тоді бере обручки. Перед обміном, священик бере кожен перстень окремо і робить знак хреста на чолі молодих, що символізує рівність чоловіка і жінки перед очима Бога.

Після заручин, священик веде молоду пару до церкви. Хор чи дяк співає Псалом 127 (128), який говорить “блаженні всі, що бояться Господа і ходять шляхами Його”. Вхід до храму може символізувати нам вхід подружжя з мирського світу в світ Божий, y прийдешній світ.

На тетраподі вже лежать Святе Євангеліє, чаша з вином, і шлюбні вінки (корони). Палає свічка, яка нам нагадує, що Христос є “світло світу”, який віддав себе, як світло для подружньої пари, щоб вона “не блукала в темноті, але мала світло життя”. Молодим дають свічки тримати впродовж цілої служби. Свічки – це ніби ті лампи, про які розповідає нам Біблія, коли п’ять дівиць, маючи достатньо олії в лампах, змогли побачити нареченого Христа у темряві ночі. Свічки символізують духовну готовність подружжя прийняти Христа, який благословляє їх через це святе таїнство.

Вишиття на рушниках, переплетене нитками різних кольорів, відображає всі аспекти людського життя: родину, любов, традицію, труднощі і віру в Бога. Той рушник, на якому вони стоять у церкві означає початок їхнього спільного життя. Перед тим, як подружжя почне свою спільну подорож, нареченим зв’язують руки вишитим рушником. Це означає їхню єдність і непорушність, яку вони розділяють тепер у цій подорожі.

Покладення вінків на голови наречених є найурочистішим моментом і клімаксом Богослуження. Найдавніші Візантійські корони, як релігійні, так і світські, були справжніми вінками, зробленими або з гілок оливкового дерева стефанотіс, що грецькою означає “корона”. Коли християнство прийшло до України, мірта замінила цю рослину. Отже, вінки з мірти кладуть на голови подружжя, на знак тої слави і честі, якою Бог їх наділяє під час Таїнства. Їх коронують на царя і царицю власного маленького царства – дому, у якому буде правити мудрість, справедливість, чесність, любов, мир і гармонія. Щоб наголосити на рівності кожного у подружжі і єдності, молода пара тричі обмінюється вінками. У ранньохристиянські часи молоде подружжя носило вінки впродовж цілого тижня.

Традиція, коли наречені п’ють вино з однієї чаші символізує, що у подружньому житті вони повинні порівну все ділити між собою. Чаша вина – це нагадування нам про чудо в Кані Галилейській. Той факт, що Ісус вирішив зробити своє перше чудо на весіллі в Кані, є найглибшим свідченням тієї величі, яку вділив Господь спільності чоловіка і жінки. З того часу, як Ісус перетворив воду на вино у Кані, Він і надалі продовжує перетворювати “воду” звичайних стосунків на “вино” священного подружжя. На згадку про перше чудо, зроблене Ісусом, Наречена і Наречений п’ють з одної чаші з вином, як знак єдності один з одним і з Христом.

Обхід навколо тетраподу під час обряду нагадує нам, що в центрі нашого життя має бути Ісус Христос, який є присутній під час церемонії у святому Євангелії на тетраподі. Символічний танок радості в Божій присутності здійснюється по колу, коли священик веде молоду пару, тримаючи їх за руки. Цим Церква підкреслює своє молитовне бажання, щоб молода пара йшла по житті слідуючи за досконалим і безпечним Словом Божим.

Трійний обхід є підтвердженням їхньої віри у Пресвяту Трійцю, і Присутність Божу у їхньому житті у божественному, людському і духовному вияві. Під час обходу, молода пара також цілує ікони Ісуса Христа і Матері Божої, які тримають старости.