Як космічний корабель мав приземлитись у Криму? Кримська історія «Бурана»

Cімферопольський аеропорт із секретом. Виявляється, радянський космічний корабель «Буран» міг при повернені з орбіти приземлитися в Криму. Саме для цього Сімферопольський аеропорт повністю переоснастили і створили унікальну злітно-посадкову смугу.

«Буран» почали розробляти в 1970-х роках в конструкторському бюро Корольова, пізніше було створено окреме науково-виробниче об’єднання «Молния» під головуванням українця Гліба Лозино-Лозинського. Це була «паритетна відповідь американцям», говорив в одному з інтерв’ю Гліб Лозино-Лозинський. Адже США раніше за СРСР почали готувати космічний багаторазовий орбітальний корабель.

Так, спейс-шатл «Колумбія» Сполучені Штати успішно запустили у 1981 році, за сім років до польоту «Бурана». Саме тому радянські конструктори не відмовилися від вже винайденої форми шатла і скопіювали її в американців.

Стартовий майданчик із ракетою-носієм «Энергия» та багаторазовим орбітальним кораблем «Буран». Казахська РСР, космодром Байконур

Буран запускали у Казахстані, на космодромі Байконур. Тоді радянські конструктори вирішили перестрахуватися, і з початку 1980-х розпочалось будівництво двох запасних аеродромів – Хороль на Далекому сході Росії і Сімферополь.

«Це були два такі порти посадки космічного корабля, «Західний» і «Східний». Ми знаємо, що космічний корабель сідав в автоматичному режимі, тому при вході в атмосферу могла статись якась непередбачувана ситуація, й тому було ухвалене рішення про створення ще двох додаткових посадкових смуг», – розповіла в інтерв’ю Крим.Реалії Наталя Боротканич, координаторка космічних проєктів «Асоціація Noosphere».

Наталя Боротканич, кандидатка історичних наук, яка писала наукову дисертацію про участь України у розвитку космонавтики, зазначає, що проєкт «Энергия-Буран» тривалий час був секретним і всі дані передавалися в Москву. Мета ж проєкту спочатку була військовою.

Наталя Боротканич, координаторка космічних проєктів «Асоціація Noosphere»

«Мова йшла про те, що в космосі буде розміщуватися зброя, про те, що з космосу можна буде нападати або протидіяти ворожій зброї. Тому перша мета космічної системи «Энергия-Буран» була військовою. Для того, щоб реалізувати цю мету, працювали 1200 різних організацій, інститутів, військових частин, і близько одного мільйона людей було залучено по всьому Радянському Союзу», – пояснює Боротканич.

Злітно-посадкова смуга Сімферопольського цивільного аеропорту й мала стати запасним аеродромом для «Бурана». І саме під нею щороку проїжджали тисячі туристів, які прямували до Євпаторії.

Кримчанин і колишній авіадиспетчер, який попросив не називати його ім’я, розповів нам, як будувалася ця смуга.

Літак проходить по злітно-посадковій смузі, побудованій для «Бурана»

«Це була перша в Радянському Союзі цільнолита смуга. Вона не збиралася з плит, а виливалася з бетону, його товщина 89 сантиметрів, плюс семиметрова бетонно-щебнева подушка», – розповів Крим.Реалії колишній авіадиспетчер Сімферопольського аеропорту.

Також вимагалося, щоб перепади рівня на кожні три метри не перевищували лічених міліметрів. Хоча для звичайних злітно-посадкових смуг допускається перепад до десяти міліметрів. Техніки, яка могла б зробити таку ідеальну смугу, на той момент в СРСР не було, тому використовували спеціальні алмазні шліфувальні машини.

Крім унікальної злітно-посадкової смуги, на базі Сімферопольського аеропорту розгорнули комплекс радіотехнічних систем «Вымпел», побудували стоянку для літака «Мрія» і створили окремий центр управління польотами. Про це нам розповів кримчанин, який у 1980-х був залучений у секретну програму «Энергия-Буран» і працював із системою «Вымпел».

«Це комбінація пристроїв, які виводили «Буран» на злітну смугу і забезпечували йому автоматичну посадку. Це радіотехнічна система, плюс комп’ютери, які обраховували координати, давали поправки. Така собі інтелектуальна система, якщо її можна було так назвати в 1988 році, але вона спрацювала», – розповів Крим.Реалії інженер комп’ютерного комплексу в роботі системи «Вымпел» Юрій із Сімферополя.

Юрій із Сімферополя, інженер комп’ютерного комплексу в роботі системи «Вымпел»

Також була створена спеціалізована військова частина, а в Криму розгорнули цілу мережу радіолокаційних комплексів, які мали координувати політ і посадку космічного корабля. Сам же аеродром обладнали найпередовішими на той час технологіями.

«Це були такі кулі з радіопрозорого матеріалу, під якими було встановлено обладнання. Ці кулі спеціально встановлюються, щоб не можливо було розпізнати, яке саме обладнання сховано під ними. Що стосується злітної смуги, то там по периметру стояли одноповерхові будівлі, а деякі їхні стіни теж були з радіопрозорого матеріалу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб забезпечити координування літального пристрою в просторі, навести його на злітну смугу, забезпечити зниження, так звану глісаду і посадити його до нуля», – пояснив Юрій Крим.Реалії.

ТРЛК в селі Вітине Сакського району використовувалась для системи «Вымпел»

Іще до «Бурана» Крим був одним із найбільш космічно розвинених регіонів Радянського Союзу. Тут був випробувальний полігон для місяцеходів («луноходів»), у Євпаторії діяв Центр управління космічними польотами, а по всьому Криму була розвинена мережа потужних радіотелескопів та антен. І вся ця інфраструктура теж була залучена до проєкту «Энергия-Буран».

«У разі позаштатної ситуації головне було забезпечити приземлення цього космічного апарата на цю злітно-посадкову смугу. А також забезпечити управління цією посадкою в разі якщо автоматика системи «Бурана» відмовляє», – зазначив у коментарі Крим.Реалії заступник генерального директора НКАУ (1995–2010) Едуард Кузнєцов.

Едуард Кузнєцов, заступник генерального директора НКАУ (1995–2010)

Також, до запуску «Бурана», ще влітку 1988 року пілоти-випробувачі буквально навчали електронні системи літати і приземлятися в автоматичному режимі. Через розпал кримського сезону польоти здебільшого проводили вночі.

«Приходило три літаки: Ту-134, Ту-154 і Іл-62, – які були переобладнані, всередині стояла кабіна «Бурана». Вони літали й відпрацьовували заходи на посадку. Я Джанібекова особисто бачив (Володимир Джанібеков – генерал-майор авіації, льотчик-космонавт СРСР – ред.). Пілоти приходили до нас, брали умови польотів, і я їх бачив особисто», – згадує в інтерв’ю Крим.Реалії колишній авіадиспетчер Сімферопольського аеропорту.

Космонавт-випробовувач Рімантас Станкявічус у літаючій лабораторії Ту-154ЛЛ

Перший старт «Бурана» скасували через технічний збій, другий був 15 листопада 1988 року. Тоді космічний корабель без екіпажу, в автоматичному режимі вийшов на орбіту. Корабель зробив два оберти навколо землі й успішно приземлився на Байконурі.

У Сімферополі корабель не міг сісти, бо аеродром ще був не готовий і не пройшов сертифікацію. Тому про цю подію кримчани дізналися лише після його приземлення.

Момент посадки багаторазового орбітального корабля «Буран». Космодром Байконур, 15 листопада 1988 року

«Про те, що «Буран» успішно приземлився, нам сказав начальник об’єкта, тому що лише у нього в кабінеті був закритий зв’язок. Ми тоді вибігли на вулицю, раділи, була похмура погода, здається, навіть йшов дощ, але ми чомусь всі дивилися у небо. Незрозуміло, що ми там хотіли побачити, але настрій був дуже піднесений, немов у дитини, якій несподівано піднесли такий подарунок. Це було незабутнє відчуття», – згадує в інтерв’ю інженер комп’ютерного комплексу в роботі системи «Вымпел» Юрій із Сімферополя.

Через два роки після старту проєкт «Буран» заморозили, сімферопольську апаратуру частково вивезли. Після розпаду СРСР військові частини й обладнання, що лишив по собі проєкт у Криму, передали на баланс української армії. А через п’ять років занепаду цю інфраструктуру під своє крило взяло українське космічне агентство.

«У 1996 році 12 військових частин, 3500 офіцерів, які працювали на цих об’єктах, були передані у відомство Державного космічного агентства України. Був сформований Центр управління космічними засобами України, і до цього часу цей центр працює», – розповів заступник генерального директора НКАУ (1995–2010) Едуард Кузнєцов.

Сімферопольська злітно-посадкова смуга так і не побачила справжнього «Бурана». До сьогодні її використовують виключно для цивільної авіації. У будівлю центру управління польотами переїхала диспетчерська служба сімферопольського аеропорту, спеціально створена військова частина була ліквідована, а на стоянковому місці для «Мрії» Росія після окупації Криму побудувала новий термінал.

Новий термінал Сімферопольського аеропорту – місце для стоянки літака «Мрія»

Політ «Бурана» став першим і останнім в історії. Росія більше не розвивала цю програму. А в 2002 році, через пожежу на Байконурі на космічний корабель впав дах, і апарат було зруйновано. За приблизними оцінками експертів, ця програма коштувала близько 17 мільярдів радянських рублів.

Наслідки пожежі на космодромі Байконур та обвалу стелі на «Буран»

«Відчуття глибокого смутку. Сімферополь був невід’ємною частиною «Бурана». Якби проєкт продовжив розвиватися, без Сімферополя він би не зміг існувати», – ділиться своїми роздумами інженер комп’ютерного комплексу в роботі системи «Вымпел» Юрій із Сімферополя.

На відміну від радянського «Бурана», американські спейс-шатли побували в космосі 134 рази. Але у 2001 році через економічну невиправданість програму використання багаторазових орбітальних кораблів теж закрили.

Ігор Токар

Журналіст телепроєкту «Крим.Реалії», створеного Радіо Свобода, з 2018 року. Також на Радіо Свобода протягом 2019 року був журналістом та телеведучим програми «Ньюзрум». Роботу на національних телеканалах розпочинав як регіональний стрінгер. Співпрацював з такими телеканалами: ICTV, «5-й канал», «Еспресо», «112 Україна», «24». Співзасновник громадської організації та веб-ресурсу «Центр медіарозслідувань «Прозоро». Автор документального фільму «Чміль». Закінчив факультет філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

The Buran: The Soviet Space Shuttle Success Story

Some say the Buran might have been able to recover the Mir space station piece by piece. The Buran was not a Soviet shuttle, though it was frequently referred to as such. It was never on display in Gorky Park, contrary to a widespread rumor. On November 15, 1988, it completed its first and only flight.

Inside the Buran

The Buran was a reusable orbiter capable of putting different payloads into space and bringing cargoes back to Earth. Some specialists speculate that the rocket-powered glider might have hypothetically recovered the Mir space station piece by piece. Its cargo compartment was capable of easily accommodating any module of the Soviet space laboratory, which would be deorbited and dumped in 2001. The designers suggested using the same compartment for the re-entry capsule Soyuz during manned space flights. In an emergency, the crew would get into the capsule for urgent evacuation.

Gross liftoff mass:

Payload returning to Earth:

Height (landing gear down):

Plans had been in the works for using the Buran not just for carrying space stations’ crews or recovering defunct satellites, but for military purposes as well. It was precisely the combat potential of rocket-powered gliders that explained why the Soviet Union was in such a rush to come up with a world-class rival to America’s space shuttles.

Comparing dimensions of some manned spacecraft

Work on the Energia-Buran program commenced in 1976, five years after America’s Space Shuttle. Outwardly similar, the design proposed by Soviet engineers greatly contrasted from their US counterpart.

Up Into Space

The Energia-Buran and the Space Shuttle were cutting-edge space systems that fundamentally differed from their predecessors in structural design. Each was based on the multi-stage rocket design concept, which Konstantin Tsiolkovsky predicted back at the beginning of the 20th century. Both reusable launch vehicles had two-stage propulsion systems. Whereas the US Space Shuttle took off thanks to solid-fuel rocket boosters and its own propulsion engines that worked on propellant from an external tank, Soviet designers combined the functions of these two blocks into one rocket — the Energia, which was a two-stage launch vehicle. This enabled Buran to be equipped with a far more functional orbital maneuvering system instead of its own bulky propulsion device.

(4 lateral boosters):

Orbital insertion engine

Gross liftoff mass:

2,960–3,224 tonnes-force (tf)

(2 solid propellant lateral boosters):

(orbiter with external tank):

Orbital insertion engine

Gross liftoff mass:

2,660–3,100 tonnes-force (tf)

Both spacecraft had their own orbital insertion and maneuvering engines. This made the launch ecologically cleaner, since near-Earth space was not littered with spent rocket stages. The separated units either burned up in the atmosphere, or returned back to Earth for overhaul, maintenance and repeated use. The Space Shuttle’s first stage was reusable. A similar solution was going to be employed in the Energia-Buran project.

Energia’s first and second stages are

Liftoff, acceleration and ascent

Engines are shut down and four units

of the first stage are jettisoned

Second stage engines are shut down

The second stage is jettisoned

Brief burns of orbital insertion

The orbiter’s propulsion engines are

First stage engines are turned on,

liftoff, acceleration and ascent

Two units of the first stage are

The orbiter’s propulsion engines are

The external propellant tank is

Brief burns of orbital insertion

One of the advantages of the Soviet system was that the Energia was not designed strictly for the Buran alone. It was capable of orbiting any other payload of up to 105 tonnes, if needed. Maximum payload deliverable into low near-Earth orbit (tonnes)

The overall thrust of the Energia’s engines was 170 million horsepower. That was enough for missions to the Moon and beyond. However, the rocket was destined to fly only twice. The first time was during its initial test on May 15, 1987 and the second time, on November 15, 1988 when the Buran was attached to it.

The Energia-Buran at the Baikonur Cosmodrome The Energia-Buran liftoff

This duo’s historical flight could have taken place 17 days earlier, on October 29, if the computer had not stopped the countdown 51 seconds ahead due to a problem in one of the Energia’s systems. On November 15, the rocket blasted off and orbited the spaceplane as planned despite bad weather with strong wind and fog.

Journey back to Earth

The orbital part of the flight was the most predictable for the designers and engineers. The experience of launching Soyuz rockets, accumulated by 1988, was quite enough, so very few doubted that the Buran would cope with this task. The spacecraft spent just 94 minutes in orbit, although it was capable of staying in space for up to 30 days.

Everybody worried about the landing, which was to be wholly computer-controlled for the first time. The seats in Buran’s cockpit were empty. Its success depended entirely on the performance of the on-board computer and the ground navigation systems. Incidentally, that was another fundamental feature that distinguished the Buran from the US Space Shuttle. Automatic landing was absent from the range of the US spacecraft’s capabilities.

Alexander Laveikin,
air pilot and cosmonaut, participant in the Buran program

The Americans’ main mode of operating the Space Shuttle was manual. Our standard landing mode was automatic. The idea was the pilot merely sits tight in his seat keeping his hands off the joystick. Why? As soon as he lays hands on the steering rod, Buran’s automatic system is turned off.

In fact, any spacecraft’s re-entry is tantamount to a free-fall. The Buran began its descent at a speed nearly 30 times the speed of sound. The area where it would leave orbit was vital to the place where it would land, either the main site near Baikonur or one of its two reserves: one in Crimea or the other in the Primorye Region along the Pacific. Changing the landing site after re-entry would be impossible, because the Buran, just like the Space Shuttle lacked air jet engines. After the beginning of the descent, the spaceplane set its course towards Baikonur.

Low near-Earth orbit

Approximate border of the atmosphere

Thrusters turn Buran’s tail forward,

braking impulse follows, descent begins

Engines are turned off, the spacecraft’s

nose is set on course, bracing for entry

into the atmosphere

Enters into the atmosphere, then undergoes

an intensive slowdown, as re-entry friction

heats up the spacecraft’s outer surfaces

Gliding into the landing trajectory

Soft landing on the runway

Special heat-resistant tiles covering the Buran’s body protected it from the effects of plasma during re-entry. The tiles were capable of withstanding temperatures of up to 1,260 °C . A total of 37,500 tiles were made for the Buran. While the spaceplane was in flight, a mere six of them were lost and about a hundred sustained damage.

White tile (large):

White tile (small):

Thermal protection (bottom view)

Nose cone and front

edge of the wing:

The most dramatic moment for spectators was when the Buran, while heading for the runway, made a sudden sharp turn away from the expected flight path. The onboard computer’s decision looked so strange that some of those on duty at Mission Control, suspicious the control system had broken down, even suggested exploding the spacecraft. As the Buran’s chief designer Gleb Lozino-Lozinsky recalled later, some had already started drafting a news release for TASS saying the experimental flight ended in failure. In the meantime, the Buran performed a neat and smooth loop to make a perfect landing, touching the runway just one second ahead of the estimated time.

As it turned out later, the Buran’s computer had received a warning of a strong side wind from ground stations. The spacecraft’s electronic brain took it into account and promptly opted for a safer route of approach.

Projection of the estimated

flight path to the Earth’s surface

real flight path

Projection of the real

flight path to the

thr central axis

5 m to the left)

Real touchdown point

the central axis

9.4 m to the right)

Throughout the final phase of the flight, including the spacecraft’s unexpected maneuver, test pilot Magomed Tolboyev escorted the Buran on a MiG-25 jet. Roscosmos’s TV studio shared some unique footage filmed from the fighter jet’s cockpit with TASS. The Buran filmed from a MiG-25 jet

Alexander Laveikin,
air pilot and cosmonaut, participant in the Buran program

The runway there was ideal. When it was still being built, soldiers literally polished it by hand. I saw them do that myself. One day Gleb Lozino-Lozinsky arrived for an inspection to test the quality. He placed a glass of water on the car’s hood and went on a test ride along the runway. Not one drop was spilled. The surface was perfect.

The Buran’s landing The touchdown was far softer than the engineers had anticipated. As a result, the drogue parachutes, which were designed to open up upon the first touchdown impacting the landing gear struts, had actually activated nine seconds later, when the spacecraft was already rolling and loosing speed. At that very moment the Buran went down in history as the first-ever orbiter to have accomplished a computer-controlled landing.

One for all

The Buran was anticipated to provide an alternative to costly single-use launch vehicles. Its declared life cycle was 100 Earth-Space-Earth voyages. Its would-be successors, the Burya and Baikal, would have had the same endurance. Alas, none of them would ever fly. In 1992, the orbital space shuttle program was abandoned due to financial constraints.

The Buran no longer exists. In 2002, it perished when the roof of an assembly and test hangar at Baikonur where it was kept, caved in. The Burya and Baikal, mothballed in other hangars, and a series of scale mockups, some of them on museum display, is all that is left of the legendary Soviet space program.

Mock-ups and test samples

The Energia-Buran launch facilities at Baikonur remain idle, although 30 years ago many were certain reusable orbiters would be blasting off every month. An abundance of expertise created especially for Soviet spacecraft continue to be used in a variety of fields. It’s been utilized from aircraft and machine building to farming. Although the program for orbital shuttles sank into oblivion, the saga of reusable space systems carries on. Designers keep testing recoverable space units, meant not only for near-Earth missions, but also for deep space voyages.

Sources:

1. TASS press archive
2. www.buran.ru
3. NASA
4. I. B. Afanasiev, Yu. M. Батурин, A. G. Belozyorsky, et. al. World Manned Cosmonautics. History. Technology. People. (In Russian)
5. B. I. Gubanov. The Triumph and Tragedy of Energia. Chief Designer’s Reflections. Vol. 4: A Flight into Oblivion. (In Russian)
6. B. I. Gubanov. Energia-Buran — A Step into the Future. Science and Life magazine. 1989, No. 4. (In Russian)
7. M. I. Osin. Buran’s Unexpected Discoveries and Innovations. (In Russian)

TASS acknowledgements go out to Roscosmos’s TV Studio, the Museum of Cosmonautics and to Alexander Laveikin personally for his assistance on the project.

Project team:

• Authors: Kristina Nedkova , Timur Fekhretdinov
• Editors: Alexander Bychkov , Sabina Vakhitova
• Translator: Andrei Starkov
• Style editor: Philip Aghion
• 3D-model: Alexander Volkov , Anastasia Zotova
• Photo-editor: Pavel Kukolev
• Video editor: Maxim Makarov
• Art Director & Developer: Anton Mizinov

Photos: TASS photo archive (Artyom Geodakyan, Albert Pushkaryov), AP Photo/Dmitri Lovetsky, EPA/Ronald Wittek, Pallava Bagla/Corbis via Getty Images, Doomych/Public domain via Wikimedia Commons, Sabina Vakhitova/TASS, Roscosmos TV Studio.

Video: Roscosmos’s TV Studio.

Russian news agency TASS (media registration certificate № 03247 issued on April 2, 1999 by the State Committee of the Russian Federation for the Press). Some publications may contain information not meant for audiences under 16 years of age.

What happened to the Buran space shuttle?

Why was the Soviet shuttle’s triumphant launch its first and last? And is there any hope that a Russian shuttle might at some point head for the stars?

The Buran’s flight, which lasted 205 minutes, was a total sensation. The Soviet space shuttle was the first such craft anywhere in the world to land automatically, whereas American shuttles never learned to do this; they only ever did so manually.

But why was the Buran’s triumphant launch its one and only launch? And is there any hope that a Russian shuttle might at some point head for the stars?

Rossiyskaya Gazeta spoke to Valeriy Burdakov, one of the men behind the Buran project, where he worked as a head of department at the Energiya scientific production association. He is now a professor at the Moscow Aviation Institute.

Rossiyskaya Gazeta: Valeriy Pavlovich, people say that the Buran spacecraft was the most complex machine ever created by mankind.

Valeriy Burdakov: Definitely. Until the Buran came along, the American space shuttle was at the top of the tree. But the Buran was capable of much more than the American shuttle, both in terms of the payload it could bring back to Earth (20 to 30 tons rather than 14.5 tons) and the range of its center of gravity.

We could have withdrawn the Mir space station from orbit and turned it into a museum exhibit! Unmanned landings, no toxic fuel, horizontal flight tests, and transporting the rocket’s tanks on a specially designed aircraft. Everything was superb.

R.G.: Who was the first person to come up with the idea of an aircraft-style orbital vehicle that could land on a runway just like an aircraft?

V.B.: [Sergey] Korolev! That’s what I heard from Sergey Pavlovich himself. In 1929 he was 23, and he was already a well-known glider pilot. He was toying with the idea of taking a glider up to 6 km, and then into the stratosphere, using a hermetically sealed cockpit.

He decided to go and visit [Konstantin] Tsiolkovskiy to get him to sign a letter confirming that a flight at this height was viable.

R.G.: Did Tsiolkovskiy sign it?

V.B.: No. He criticized the idea. He said that, without a liquid-fuel rocket engine, the glider could not be controlled at that sort of height, and would break up as it fell and gained speed.

Tsiolkovskiy gave Korolev a little book called “Space missile trains,” and advised him to have a think about using liquid-fuel rocket engines for flights not into the stratosphere, but even higher, into the ether. Korolev was very annoyed.

R.G.: And when did you start working on the Buran project?

V.B.: Back in 1962, with Sergey Pavlovich’s support, I obtained my first inventor’s certificate for a reusable space vehicle. When the fuss started up over the American shuttle, no decision had yet been taken about whether we should go the same way.

But Energiya’s so-called Service No. 16 was set up in 1974. It had two design departments – mine looking at aircraft, and Yefrem Dubinskiy’s taking care of launch vehicles. We dealt with translations, scientific analysis, editing and publication of “primers” on the shuttle. And without any fuss, we developed our own version of the spacecraft and its launch vehicle.

R.G.: The precision with which the Buran landed utterly stunned everyone.

Related:

V.B.: When the spacecraft emerged from the clouds, one of the managers was virtually delirious, and kept saying: “It’s gonna crash! it’s gonna crash!” Everyone gasped when the Buran began to turn so that it was at right angles to the runway.

But in actual fact, this maneuver was all part of the plan. It seems, however, that the manager in question either didn’t know this or had forgotten. The spacecraft landed right on the runway. Those 205 minutes when the Buran was in flight passed off without a single criticism being leveled at its designers.

R.G.: How did you feel after this triumph?

V.B.: Words can’t really express it. But there was another sensation on the way: They closed down what was a successful and innovative project. In the end, 15 billion rubles was wasted.

R.G.: Will the scientific and technical know-how from the Buran project ever be used?

V.B.: Like the shuttle, the Buran was not financially viable because the launch system was expensive and clumsy. But those unique technical solutions can be developed further as part of the Buran-M project.

A new spacecraft that has been modified to take account of the latest developments could become a very quick, reliable and convenient way of transporting passengers and tourists between continents.

But for this to happen, we have to create a multi-use, one-stage, all-azimuth environmentally friendly launch vehicle (MOVEN), to replace the Soyuz rocket. Incidentally, the new vehicle will not require such a cumbersome launch, so it can also take off from the Vostochnyy cosmodrome.

The Buran know-how has not vanished. The automatic landing of an aircraft inspired fifth-generation fighter jets and numerous unmanned aerial vehicles. It’s just that, as was the case with artificial satellites, we got there first.

R.G.: In your opinion, what’s the outlook for the space industry at present?

V.B.: The hydrocarbon era is about to be replaced by an era of atomic and solar energy that is inconceivable unless we use a very wide range of spacecraft. In order to set up space-based solar power stations to supply energy to consumers on Earth, we will require vehicles that can carry a payload of 250 tons.

They will be based on the MOVEN. And if you’re asking me about the space industry as a whole, then it is set to meet all of mankind’s needs, and not just the information needs that it meets at the moment.

All rights reserved by Rossiyskaya Gazeta.