План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

британський історик, автор історичних книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової. Колишній керівник історичних телепроєктів на BBC TV. Лауреат Премії Пібоді за найкращий документальний фільм, Британської книжкової премії, BAFTA та двох нагород «Еммі»

Світлину використано як ілюстративну. Вона зроблена пізніше у 1945 році

Від редакції: Цього року у видавництві “Лабораторія” вийшла друком книжка Лоренса Ріса “Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна”.

“Історична правда” із люб’язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.

Німці планували безпрецедентну війну. Вони мріяли не просто про початок найбільшого завоювання в історії, а про спустошення захоплених територій, масштаби якого важко навіть уявити. На зібранні очільників СС у Вевельзбурзькому замку за кілька днів до початку наступу на СРСР Гайнріх Гіммлер зазначив, що на територіях, які хочуть окупувати нацисти, загине “30 млн осіб”.

Попри те, що бачення ситуації (попри всю його огидність) було чітке, засоби, з допомогою яких німці могли це реалізувати, були абсолютно незрозумілі. Ця прогалина між баченням та його втіленням так ніколи належним чином і не заповнилася і стала однією з причин, чому нацисти програли війну. Вона багато каже про Гітлерів метод управління і його радикальну відмінність від Сталінового.

У самій ідеї операції “Барбаросса” (названої на честь імператора Фрідріха Барбаросси, який у ХІІ ст. очолив Третій хрестовий похід) повно невідомих. Як далеко німцям слід заходити на радянську територію і за який відтинок часу вони мали це зробити? Чи великими були радянські резерви? А головне, як швидко можна виграти війну, оскільки найважливішою прагматичною метою була швидка перемога?

На багато питань у Гітлера не було відповідей. Згідно з його ад’ютантом майором Енґелем, Гітлер не мав впевненості щодо “сили росіян” у день, коли видав директиву про операцію “Барбаросса”— у грудні 1940 р.

Однак Гітлер не дозволив відсутності інформації стати на шляху його експасіоністських планів. Коли на початку січня 1941 р. він говорив зі своїми генералами про завдання цієї кампанії, то наголошував: коли німці оточать і знищать Червону армію, вони мають захопити промислові центри СРСР і зайняти Баку на Кавказі — центр радянської нафтовидобувної галузі.

Він нагадав своїм військовим командувачам, що цей “величезний російський регіон має безмежні ресурси”. Але хоча й легко зрозуміти, чому Гітлер хотів його досягти (на відміну від багатьох своїх генералів, він усвідомлював, що головним завданням цієї війни було якомога швидше захопити ці ресурси), значно важче зрозуміти, як він бачив здійснення цього на практиці. Адже Баку лежить на відстані понад 3500 км від Берліна.

20 лютого генерал Ґеорґ Томас — очільник військово-економічного блоку — виступив зі звітом, у якому наголошував на важливості “захоплення нафтовидобувного регіону на Кавказі в непошкодженому стані”. Але це лише підкреслювало проблему, яку ніхто з представників влади не хотів визнавати.

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити?

Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану “Барбаросса”. Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

Коли 26 лютого Томас зустрівся з Германом Ґерінґом, райхсмаршал погодився, що “потрібно здобути нафтовидобувний район Баку”, але потім він прохолодно додав, що він, “як і фюрер, вважає, що вся більшовицька держава повалиться, коли країну захоплять німецькі війська”.

Це був не так стратегічний план, як символ віри. Зважаючи на таке недбале ставлення, не дивно, що наступні, вже більш критичні звіти Томаса, найімовірніше, не доходили до Гітлера. Найближче оточення розуміло, що немає сенсу показувати йому такі висловлювання.

Фельдмаршал фон Бок на власному прикладі переконався, наскільки Гітлер ненавидів будь-які критичні оцінки операції “Барбаросса” під час зустрічі 1 лютого 1941 р.

Фон Бок сказав, що “німці переможуть росіян, якщо вистоять і боротимуться”, але висловив сумніви щодо того, що Радянський Союз можна змусити укласти мир. Фактично Бок таким чином запитував, як завоювати СРСР, якщо німці від самого початку вирішили не захоплювати цілу країну.

Гітлер відкинув це зауваження, сказавши, що якщо радянська влада не підпише мир після захоплення України, Ленінграда та Москви, тоді “нам просто доведеться рухатися далі”. Фон Бок зазначив, що Гітлер “різко відкинув будь-яку ідею про відступ, хоча я цього навіть не пропонував”.

Гітлер висловився однозначно: “Я воюватиму. Я переконаний, що наш напад змете їх, як град”. Фон Бок більше нічого не запитував. Він добре розумів, що говорив з людиною, яка менш як рік тому керувала тріумфальним завоюванням Західної Європи.

Як цей фельдмаршал написав у щоденнику два місяці по тому, він був переконаний, що Гітлер “спокійно і чітко бачить світлі й темні сторони великої картини”.

Настільки ж оптимістично Гітлер був налаштований на військовій нараді, проведеній Берґгофі за місяць до того. Він знову озвучив свою думку про те, що британці продовжували воювати лише тому, що сподівалися: одно дня СРСР та США прийдуть їм на допомогу.

Не могло “бути й мови” про те, що британці самотужки захоплять континентальну Європу. Щойно Радянський Союз буде знищено, а японці зможуть піти проти американців на Далекому Сході, британці точно захочуть миру. Якщо ж не захочуть, вони знають напевне, що втратять свою імперію.

Гітлер також пояснив свою думку про Сталіна, сказавши, що радянський керівник “дуже розумний”, бо поки він не бажає “відкрито виступати проти Німеччини”, він “створюватиме дедалі більше проблем у складних для Німеччини ситуаціях…”.

Це було однією з причин, чому “Росію потрібно розбити”. І знову Гітлер замилював своїм командувачам очі розповідями про те, що напад на Радянський Союз виправданий не ідеологічними міркуваннями, а практичною необхідністю.

Десять днів по тому, 19 січня, Гітлер зустрівся з Муссоліні. Хоча він і не розкрив свій план напасти на СРСР, італійський очільник все ж зауважив його “відверто антиросійські позиції” і небажання починати морську операцію проти британців.

“Більше не йдеться про висадку в Англії”, — написав граф Чіано після того, як Муссоліні розповів йому про розмову з німецьким вождем. Чіано також помітив, що не знати, з якої причини, Ріббентроп облишив свою звичайну “браваду”.

Коли Чіано запитав у Ріббентропа, скільки, на його думку, може тривати війна, той відповів, що вона закінчиться не раніше за 1942 р. Схоже, Ріббентроп досі почувався збентеженим після провалу його грандіозного плану затягнути СРСР у договір між країнами Осі.

Гітлерову впевненість в успіху майбутнього нападу на Радянський Союз поділяли його військові експерти. Генерал Йодль, очільник оперативного відділу вермахту, зазначав: “Російський колос виявиться свинячим міхуром: проколи його — і він лусне”.

Цей остаточний план вторгнення розроблявся за участю самого Гітлера та його військових планувальників. Вони погодилися, що головний удар слід завдати по центральній частині СРСР: вісь Мінськ — Смоленськ — Вязьма — Москва вела прямо до радянської столиці.

Ще дві групи армій (одна вирушить на північ, а друга — на південь) прямуватимуть, відповідно, до балтійських держав і Ленінграда, й до України та Києва.

Гітлер знову наголосив на тому, що головне завдання операції — знищити радянські війська, а також установити контроль над Балтикою і Ленінградом. Захоплення Москви було “абсолютно неважливе”. Щодо останнього пункту були суперечки.

Впливові особи армії, як-от фон Браухіч, не погоджувалися з Гітлером і хотіли напасти на столицю СРСР, щоб знищити командний та адміністративний центр країни.

Фон Бок, який очолив групу армій “Центр”, згадував у щоденнику “надзвичайно цікаву” статтю про важливість захоплення Парижа під час Французької кампанії, виписавши з неї цитату: “Франція після втрати Парижа перетворилася на тіло без голови. Війну було програно!”. Ці генерали вочевидь вважали, що те саме трапиться з Радянським Союзом, коли вони захоплять Москву.

Історики досі сперечаються, чи слід було від самого початку операції “Барбаросса” зосереджуватися на захопленні Москви, а чи важливіше було дослухатися до думки Гітлера, який наполягав на заволодінні ресурсами, такими необхідними німцям. Однак, здається, Гітлер мав рацію.

Те, що більшість генералів, які виступали за наступ на Москву (зрештою, цим шляхом пішов і Наполеон, коли намагався захопити Росію), мали важливі посади у штабі часів Першої світової війни, не було простим збігом обставин.

Постає питання: наскільки добре вони розуміли ті величезні зміни, які відбулися у способі ведення війни відтоді. У цьому аспекті Гітлер і молодші німецькі командувачі краще розумілися на вимогах сучасної механізованої війни. Вони розуміли, що машинам потрібне пальне, і в дуже великих кількостях.

Зважаючи на це, дуже дивно, що Гітлер не посилив групу армій “Південь”. Вона мала завдати удар спершу по родючих українських землях, а тоді захопити нафту Кавказу. Але, з іншого боку, така зміна диспозиції армії означала б нездатність знищити достатню кількість військ Червоної армії на півночі, а отже, залишала б німців вразливими до атак із флангів. Цього разу Гітлер був не готовий зробити ставку на тактику “все або нічого”.

Карл Рудольф Герд фон Рундштедт, на початковій фазі операції “Барбаросса” командував групою армій “Південь”

І для Сталіна з більшовиками, і для Гітлера з нацистами деякі дати мали сакральний зміст. Обидва режими створювали власні традиції, де вкрай важливим вважалося вшанування ключових подій новітньої історії. Тепер минуле, більше ніж будь-коли, мало значення як для Гітлера, так і для Сталіна.

Попри небезпеку німецьких атак, Сталін визнав важливість свого виступу на Красній площі під час відзначення річниці революції 1917 р., а тепер і Гітлер зрозумів, що має підтримати всю націю загалом і нацистську партію зокрема, 8 листопада, на 18-й річниці Пивного путчу в Мюнхені.

Тож попри те, що в цей воєнний час Адольф Гітлер був потрібен у своєму штабі у Східній Пруссії, він вирушив у довгу подорож на південь Німеччини, щоб ушанувати пам’ять загиблих під час путчу 1923 р. нацистів.

У Мюнхені Гітлерові належало виступити з важкою промовою. Ще місяць не минув після його обіцянки, що Червона армія “вже не оговтається”. Однак на Східний фронт уже насувалася зима, а радянська армія досі воювала.

Коли щось ішло не так, як очікувалося, Гітлер завжди звинувачував когось іншого. Сам він ні в чому не був винуватий. Таку поведінку навряд чи можна вважати унікальною. Сталін учиняв так само, і чимало сучасних політиків далі звинувачують інших у своїх помилках. Незвичним у випадку Гітлера було те, що він майже завжди звинувачував тих самих людей — євреїв.

Коли суботнього вечора 8 листопада Гітлер виступав у кнайпі “Левенбройкеллер” перед авдиторією, яка складалася з його старих партійних товаришів, він сказав: “Я знав, що за цією війною стоїть палій, який завжди наживався на інших націях, і цей палій — міжнародне єврейство”. Навіть більше, “я зрозумів, що ці євреї і є тими, хто підпалив світ”.

До певної міри це вже не новина. Як ми бачили, Гітлер роками звинувачував євреїв у всіх бідах німців. А оскільки він врив у теорії змови (євреїв часто звинувачували в тому, що вони діяли таємно, з тіні), то не грало ролі, що за його твердженнями не стояло жодного доказу.

Насправді очевидну відсутність доказів того, що євреї винуваті в усіх нинішніх проблемах, можна було обернути собі на користь. Відсутність доказів лиш доводила, наскільки вправно євреї замітали всі сліди.

У своїй промові Гітлер назвав євреїв причиною продовження війни проти Радянського Союзу, і саме це (нібито) виправдовувало те, що війна на цьому етапі стала великою проблемою. Саме СРСР, казав Гітлер, був “найбільшим слугою еврейства”.

На радянській території лишилися самі лише “бездумні, пролетаризовані недолюди”, а “над ними стоїть величезна організація єврейських комісарів, які насправді є рабовласниками”.

Гітлер вів далі: “Найжахливіше рабство, яке будь-коли існувало у світі, можна знайти в радянському раю — мільйони заляканих, пригноблених, позбавлених необхідного, ледь живих від голоду людей… Для Європи стане справжнім порятунком не лише якщо зникне ця небезпека, а й також якщо плодючість цієї землі обернути на користь усієї Європи”.

Насправді ж, на думку Гітлера, “земля” Радянського Союзу призначалася, звісно, на користь не “всієї Європи”, а самої лише Німеччини.

Гітлер обрав Сталіна мішенню для атаки як людину, яка була “лише знаряддям у руках усемогутнього єврейства”. Гітлер знову ж таки стверджував, що євреї контролювали події, залишаючись за лаштунками.

“Якщо на сцені стоїть Сталін, — казав нацистський лідер, — то за лаштунками стоять євреї, які у десятки тисяч різноманітних способів контролюють цю могутню імперію”.

Гітлер висміяв Сталіна за те, що той буквально вчора брехав про втрачених Німеччиною у війні “4,5 мільйона людей”. Він запевнив, що “сказане цим правителем насправді звучить дуже по-єврейськи”. Це ще один приклад того, як нацистський лідер усе негативне приписував євреям. Якщо ви брехали, то говорили “дуже по-єврейськи”.

Прикметно, що Гітлер завершив свою промову черговою згадкою про Першу світову війну і заявив: “Тоді нас обманом позбавили перемоги”. Його авдиторії можна було навіть не нагадувати про те, що самі євреї нібито змовилися, щоб наблизити поразку Німеччини 1918 р. (оскільки раніше він уже багаторазово казав це).

Але Гітлер пообіцяв: “Цього разу ми повернемо собі те, чого нас позбавили. Крок за кроком, позиція за позицією, ми їм усе пригадаємо і візьмемо своє. Настане час, коли ми підемо на могили солдатів, загиблих під час Великої війни й зможемо сказати: “Товариші, ви загинули не марно… Товариші, врешті-решт перемога за вами!”.

То ось, що було на кону — остаточна відплата за поразку Німеччини в Першій світовій війні, не більше й не менше. Ця ідея знаходила відгук у його авдиторії. Найбільшим приниженням у їхньому житті була мирна угода 1918 р.

Тепер Гітлер казав, що за всі минулі страждання можна помститися. І якщо ви погоджувалися з його позицією, це означало, що зведення рахунків з євреями не уникнути.

Гітлерові йшлося про те, що цього разу євреям не вдасться нажитися на війні й знищити Німеччину, як, згідно з брехливими твердженнями нацистів, вони зробили раніше. Цього разу, як Гітлер і “пророкував” у своїй січневій промові 1939 р., євреям загрожувало “винищення”, якщо вони почнуть світову війну.

Гітлерові повсюдні звинувачення євреїв здаються такою нісенітницею, що хочеться запитати, чи він справді вірив у те, що казав. Для переважної кількості сучасних людей його погляди не лише неприйнятні, а й просто абсурдні. Але за всіма ознаками схоже на те, що Гітлер до глибини душі був щирий у своїх переконаннях.

Він жив у своєрідній субкультурі, яка плекала такі фантазії про уявну єврейську “загрозу”, й оточив себе людьми, які так само були переконані в тому, що євреї становили “проблему”, з якою треба “давати раду”.

Навіть більше, ще на етапі планування операції “Барбаросса” було погоджено, що євреїв у Радянському Союзі вбиватимуть. Слідом за групами армій радянською територією просувалися загони смерті, завданням яких було вбивати євреїв.

Спочатку вони вбивали “євреїв на службі партії та держави”, хоча одразу стало зрозуміло, що це абсолютний мінімум євреїв, які мусили загинути. У липні, лише за кілька тижнів після початку вторгнення, загони смерті наростили сили й упродовж літа й осені 1941 р. розстрілювали на окупованих територіях СРСР також єврейських жінок і дітей.

80 років тому нацисти розділили територію України на частини

Україна. Друга світова війна. Фото агентства «Ассошіейтед прес», яке датоване 12 жовтням 1941 року, й котре підписане так: «Все, що ця українка могла запропонувати німецьким солдатам в Україні, – це глечик кислого молока, яке вони охоче прийняли»

80 років тому нацисти розділили територію України на частини

80 років тому, в другій половині липня 1941 року, німецька нацистська верхівка, здобувши перші перемоги над СРСР, заходилася облаштовувати окуповані східні території. Як показав подальший розвиток подій, це був поділ шкіри ще не вбитого ведмедя. Але тоді їм помилково здавалося, що перемога у війни проти СРСР у них майже в кишені.

Хоч би як, але в центрі уваги очільників Німеччини опинилася територія України. Причому, всупереч сподіванням деяких українських політичних кіл, нацисти не лише не дали згоди на створення української держави, але й розшматували територію України на частини.

Про те, як і чому це сталося, «Історична свобода» спілкувалася із істориком Яною Примаченко.

Історична Свобода | 80 років тому нацисти розділили територію України на частини

No media source currently available

– Гітлер наприкінці 1940 року ухвалив рішення про війну проти СРСР, а на початку 1941-го доручив своєму колезі по партії Альфреду Розенбергу розробити план управління східними територіями, які планували окупувати. Розенберг запропонував модель, відповідно до якої Німеччина у своїй східній політиці мала спиратися на двох союзників: на півночі це Фінляндія, а на півдні – Україна. Фінська держава на той час вже існувала, а українську державу він запропонував створити. Як потім казав сам Розенберг, Гітлер попервах, десь у квітні 1941 року, погодився на втілення цієї концепції. А що ж такого сталося в липні, що все це переграли, і зовсім іншу втілили модель окупаційної політики?

– Ви абсолютно правильно сказали, що у квітні 1941 року Розенберг представив на розгляд Гітлера меморандум. Але це була не єдина думка, яка була присутня серед вищого керівництва нацистської партії. Була ідея і класичної колонізації, яку відстоював Герман Герінг.

20-25% жителів України планували асимілювати, тобто онімечити, а територія України підлягала німецькій колонізації

Наприкінці 1940 року паралельно із планом «Барбаросса» розроблявся план економічної експлуатації новонабутих територій. Це так звана «Зелена папка» Герінга, відповідно до якої розроблявся «Генеральний план «Ост». Тут вже йшлося про класичну колонізацію: Україна мала перетворитися на сировинний придаток, а населення мало бути виселене і частково ліквідоване. Передбачалося дві хвилі переселення слов’янського населення.

Десь 20-25% жителів України планували асимілювати, тобто онімечити, а територія України підлягала німецькій колонізації. І в перспективі мало все закінчитися тим, що на території України буде проживати 30 мільйонів німецьких колоністів і 15-16 мільйонів слов’янського населення, яке буде виконувати обслуговуючу роль.

– Розенберг свої плани розробляв за дорученням Гітлера. А Герінг це робив із власної ініціативи, чи теж якесь доручення мав?

– Це були так звані директиви щодо керівництва економікою в окупованих східних областях. І ці директиви розроблялися ще до нападу на СРСР, одночасно із розробкою плану «Барбаросса». Сумніваюся, що це робилося з власної ініціативи.

Серед нацистського керівництва існували певні протиборчі тенденції. А Гітлер у цьому плані був якраз прихильником системи балансів, щоб мати важелі впливу. І коли створювали окупаційний апарат на східних окупованих територіях, і зокрема на території України, то по факту вийшло так, що Розенберг, який очолив Міністерство східних окупованих територій, відповідав за адміністрацію, Герінг – за економічну експлуатацію, а Гіммлер – за питання безпеки. Фактично було три центри управління, які конкурували між собою і відповідали за різні напрямки.

Набагато легше експлуатувати територію, маючи колоніальну адміністрацію, ніж національний уряд, з яким треба рахуватися

Думаю, що ось ця концепція колонізації, жорстока і безапеляційна, перемогла в силу збігу низки факторів. По-перше, вона відповідала духу нацистської партії, їхній расовій теорії, відповідно до якої слов’яни були «унтерменшами» – недолюдьми. По-друге, саме ця концепція дозволяла у стислі терміни висмоктати з економіки України по максимуму. План Розенберга – це така м’яка і повільна колонізація. Натомість набагато легше експлуатувати певну територію, маючи колоніальну адміністрацію, ніж якийсь національний уряд, з яким так чи інакше треба рахуватися. І, по-третє, це бліцкриг. Все ж таки перший місяць війни був дуже успішний для німців. Це теж зіграло певну роль, мовляв, навіщо церемонитися, якщо ми такою переможною ходою йдемо.

Думаю, що Гітлеру ідеї Герінга були ближчі, ніж ідеї Розенберга. Але він підтримував різні напрямки й течії в нацистській партійній верхівці, створював конкуренцію. Йому було так легше керувати.

– Це при тому, що Розенберг був головним ідеологом нацистської партії, а Герінг, «фахівець широкого профілю», вважався прагматичним діячем, який не переймається ідеологією. На той момент Герінг командував військово-повітряними силами, а ще був ніби як віцепрем’єром із питань економіки. Тобто такої посади він не посідав, це порівняння, але займався певним колом економічних питань.

– Власне, це його була ініціатива призначити райхскомісаром України Еріха Коха, гауляйтера Східної Пруссії. Якщо казати сучасною термінологією, то Кох мав реноме міцного господарника, який підняв аграрну галузь у Східній Пруссії. А на Україну дивилися як на країну аграрну.

– Єдине, що його ефективність в Україні полягала не в тому, щоб підняти сільське господарство, а щоб налагодити систему експлуатації сільського господарства і зробити її якомога ефективнішою.

Відразу зрозуміли, що колгоспи, створені СРСР, дуже зручні для експлуатації селян. Колгоспи перетворили на громгоспи. Україна розглядалася як житниця. Це була основна зона експлуатації

Тут треба зазначити, що Гітлер завжди тримав руку на пульсі і не давав все на відкуп своїм партійним товаришам. 17 липня 1941 року вийшов наказ Гітлера про цивільне управління на східних окупованих територіях, створюють Міністерство окупованих східних територій, яке очолює Розенберг. Але Гітлер залишив за собою право призначати райхскомісарів і навіть генеральних комісарів – не тільки верхню, а й середню ланку. Тобто Гітлер тут тримає справу на контролі. Фактично, з його боку було пряме управління.

Треба зазначити, що в плані експлуатації, особливо сільського господарства, яке було ключовою метою в Україні, німці були досить ефективні. По-перше, вони відразу зрозуміли, що колгоспи, створені СРСР, дуже ефективні і зручні для експлуатації селян. І вони колгоспи не розпустили, хоч це не відповідало ідеології нацистської партії, а колгоспи перетворили на громгоспи – громадянські господарства.

Станом на 1942 рік Україна забезпечувала 80% потреби вермахту у м’ясі і 74% – в жирах. Україна розглядалася як житниця, з якої треба брати якомога більше сільськогосподарської продукції для забезпечення вермахту і населення Німеччини. Тобто це була основна зона експлуатації.

Альфред Розенберг (посередині) і Еріх Кох (праворуч) у Києво-Печерській лаврі, 1942 рік

– Про Коха казали, в тому числі і його номінальний керівник Розенберг, що він себе в Україні таким собі царьком почував, робив що хотів.

– А наскільки він ефективно визискував українську територію?

В райхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим був надзвичайно жорстокий і доволі ефективний

– Треба сказати, що в райхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим був надзвичайно жорстокий і доволі ефективний. Хоча не все їм, звісно, вдалося.

Основний фокус був на сільському господарстві. Щодо міст, то, відповідно до плану нацистської колонізації, була ідея депопуляції міст і перетворення території України на велику аграрну зону. Але дуже швидко зрозуміли, що все-таки певна промисловість їм тут потрібна. Насамперед промисловість, яка переробляє сільськогосподарську продукцію. Крім того, важка промисловість і видобувна – різної сировини Німеччина багато потребувала. Але тут ефективність була досить малою. Відновити виробництво їм не вдалося повною мірою. Адже СРСР використав тактику випаленої землі: багато чого вивезли, а те, що не могли вивезти, знищували. Відтак німці десь 3% промисловості радянської, яка залишалася в Україні, змогли відродити і запустити. Німцям дещо з рудою і вугіллям пощастило. Через їхній стрімкий наступ не встигли вивезти вже видобуте – і німці отримали це як трофеї. Але сам видобуток налагодити повною мірою їм не вдалося.

Українські окуповані території станом на 1942 рік: 1. Дистрикт «Галичина» у складі Генерал-губернаторства; 2. Трансністрія під румунським управлінням; 3. Рейхскомісаріат «Україна»; 4. Німецька військова адміністрація

– Повертаючись до теми розчленування України. На сході – прифронтова зона, де військові керували своїм тилом, посередині – райхскомісаріат «Україна», а на заході частина відійшла до Румунії, а частина до Генерал-губернаторства, це окупована частина Польщі. Власне, дистрикт «Галичина» став частиною Генерал-губернаторства. От на цих утвореннях наскільки життя відрізнялося, де було простіше і легше жити чи, навпаки, де найгірше?

– У райхскомісаріаті було найгірше. По-перше, експлуатація була абсолютно жахлива, по-друге, з цих територій із початку 1942 року починають масово вивозити остарбайтерів, вербувати і силою забирати на примусові робити в Німеччину. Звідси основний контингент людей забирали.

Що стосується військової зони, то там ситуація постійно змінювалася. Заготівлею продуктів харчування тут займалося спеціальне відділення, яке було при штабі сухопутних військ. Але це територія, де постійно рухався фронт, і казати, що тут було легше жити, не випадає. Тут ризики були досить великі.

Якщо вже так оцінювати, то найлегша ситуація була в дистрикті «Галичина», який приєднали до Генеральної губернії. Річ у тім, що Генеральна губернія вважалася територією Рейху. І тут була ситуація трохи краща, але не для єврейського населення.

Питання безпеки, яким опікувався на окупованих територіях Гіммлер, було налагоджене досить потужно. Тому в Галичині досить швидко німці виявляли підпілля оунівське, заарештовували і страчували. Те саме бачимо у військовій зоні та в райхскомісаріаті «Україна». Німецька система безпеки була досить ефективна. З радянським підпіллям досить ефективно боролися. Тому люди, які перебували в різних зонах окупації, так чи інакше стояли перед питанням виживання.

– Ви кажете про ефективність системи безпеки. Але вже в 1942 році постав дуже потужний партизанський рух.

Міфологізація історії партизанів та їхньої ефективності створювалася вже постфактум у 1960–1970-х роках

– Його масштаби були перебільшені. Міфологізація історії партизанів та їхньої ефективності створювалася вже постфактум у 1960–1970-х роках, коли партизанські командири Ковпак і Федоров писали спогади. Ці спогади багато разів редагувалися. Це було потрібно для того, щоб підтримувати міф «Великої вітчизняної війни», що радянський народ, всі як один, плече до плеча стали на захист батьківщини від німецько-фашистської навали. Партизани все-таки не були аж настільки ефективними.

Тут треба зазначити, що відплатні акції були надзвичайно жорстокі. Чого тільки варта Корюківка на Чернігівщині, коли населений пункт із населенням майже у 7 тисяч осіб знищили в рамках каральної операції нацистів, як реакція на партизанські дії.

– Але це вже був 1943 рік.

– А як українські політичні кола реагували на те, що німці не лише не виправдали сподівань на створення української держави, а взагалі розчленували українські землі і розкидали їх по різних юрисдикціях?

30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української Держави. Проте Гітлер наказав заарештувати Бандеру і Стецька

– Якщо говорити про українське політичне життя, то лише ОУН в ті роки змогла вціліти завдяки тому, що була на нелегальному становищі. Для них це було велике розчарування.

Знаємо, що 30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української Держави. Проте Гітлер наказав заарештувати Степана Бандеру і Ярослава Стецька, які були причетні до цього. Вони відмовилися відкликати цей Акт і потрапили до нацистського концтабору. Відтак сподівання на те, що Німеччина допоможе відновити українську державу, повністю розвіялися. Бандерівці перейшли на антинімецькі позиції, а мельниківці до певної міри продовжували співпрацювати з Німеччиною, де це можливо.

– На що сподіваючись?

В частини антибільшовицького політикуму – як українського, так і російського – залишалися певні сподівання на Німеччину

– Сподіваючись на те, що ситуація зміниться. Зрештою, був же Розенберг із його планами. У нацистській верхівці постійно тривали якісь дебати, йшла боротьба. Тому були певні сподівання, що все ж таки Гітлер перегляне свою позицію, піде назустріч планам Розенберга і погодиться створити якесь державне утворення. Такі сподівання були. Зрештою, потім почали створювати певні військові формування – РОА. Тому в частини антибільшовицького політикуму – як українського, так і російського – залишалися певні сподівання на Німеччину. Напевне, Гітлер досить вміло загравав із цими сподіваннями.

Альфред Розенберг оглядає руїни Успенського собору Києво-Печерської лаври, 1942 рік

– Даруйте, мені здається, що нацистська політика в Україні – це відверта зневага до цих сподівань. Це досить пряма вказівка, що з вами ми не будемо мати справу як з партнерами, що ми будемо наказувати, а ви будете виконувати.

– Так. Гітлер не визнав ОУН на інституційному рівні як партнера, з яким можна домовлятися.

Що стосується мирного населення, то, зрозуміло, у когось були якісь сподівання на німців. Бо було старше покоління, яке ще пам’ятало німців зразка 1918 року, які звільнили Україну від більшовиків. Тому були якісь такі сподівання, що прийде західна культура, яка щось дасть, але ці сподівання досить швидко розсіялися, і стало зрозуміло, що прийшло ще більше зло, ніж Сталін.

Україна. Друга світова війна. Фото агентства «Ассошіейтед прес», яке датоване 12 жовтням 1941 року, й котре підписане так: «Все, що ця українка могла запропонувати німецьким солдатам в Україні, – це глечик кислого молока, яке вони охоче прийняли»

– Ми Розенберга згадували неодноразово. Часто в історичній літературі йому приписують амплуа українофіла. Нещодавно читав його щоденник, який видали. Там ціла детективна історія з цим щоденником: він зник, потім його знайшли. В мене від щоденника Розенберга не склалося враження, що він – українофіл. А яке у вас враження про цього діяча?

– На мою думку, він однозначно не був українофілом. Якщо говорити про нацистів, то там були різні течії. Думаю, що Розенберг, а він балтійський німець, трохи краще знав Східну Європу, краще розумів якісь нюанси і пропонував такий більш прагматично-поміркований план. Але це однозначно не було продиктовано якимось сентиментом до українців.

Альфред Розенберг у період Нюрнберзького трибуналу, 24 листопада 1945 року

До речі, його ідея створення української держави передбачала інкорпорацію туди і російських етнічних земель, щоб створити певні противаги. Інтегрувати в українську квазідержаву частину росіян, щоб неможливо було створити реальну потугу на противагу німцям. Тобто поділяй і володарюй – він такими принципами керувався. Він, як теоретик, розробив план на 10 років. А такі практики, як Герінг і Кох, одразу й по-максимуму витискали з окупованих територій. І це якраз те, що було на тому етапі потрібно Гітлеру.