Де буде навала в 2022

Щоб забезпечити реалізацію українською молоддю, яка перебуває за кордоном, свого права на вступ до вітчизняних вишів, національний мультипредметний тест (НМТ) у 2024 році буде проведено й поза межами України.

Упродовж останніх тижнів Міністерство освіти і науки України, Український центр оцінювання якості освіти та Донецький і Херсонський регіональні центри оцінювання якості освіти провели неймовірну кількість годин перемовин, консультацій і різноманітних погоджень з міністерствами освіти, представниками неурядових освітніх організацій інших держав, а також із посольствами України в них щодо можливостей провести НМТ за кордоном. Хочемо подякувати всім партнерам, які відгукнулися на наш запит про підтримку!

Наразі підтверджено домовленості щодо проведення НМТ у таких країнах : Австрія, Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Грузія, Данія, Естонія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія і Швеція.

Зауважимо, що перемовини з окремими закордонними установами / організаціями, зокрема з тими, що розташовані у Великій Британії, Ірландії, Іспанії, Молдові, Нідерландах ще тривають. Сподіваємося, що кількість локацій, де відбуватиметься оцінювання, зросте.

Під час основного періоду реєстрації, який розпочнеться з 14 березня й триватиме до 11 квітня включно, вступники, які планують проходити тестування за кордоном, матимуть змогу вибрати з наданого переліку найзручніший для доїзду населений пункт.

Попри те, що перелік міст для проходження НМТ може стати дещо більшим, ми не радимо зволікати з реєстрацією . Натомість просимо вступників найближчим часом вибрати із запропонованого переліку найближче місто. Якщо згодом з’явиться більш зручна локація, ви зможете до 15 квітня 2024 року включно змінити реєстраційні дані й вибрати населений пункт, що розташований ближче до вашого місцеперебування на час проведення НМТ. Про нові локації ми повідомлятимемо на сайті Українського центру оцінювання якості освіти.

Наголошуємо, що за кордоном ми маємо обмеження щодо кількості учасників, які можуть проходити оцінювання. Тому в разі вичерпання доступних місць у певному населеному пункті певної країни він стане недоступним для вибору. Зверніть також увагу, що деякі локації будуть доступними тільки в межах додаткової сесії НМТ.

Зауважимо, що НМТ за кордоном буде проведено так само, як і в Україні, тобто в спеціально обладнаних тимчасових екзаменаційних центрах, де з учасниками працюватимуть українськомовні педагоги, підготовлені Українським центром. А отже, вступні випробування традиційно відбуватимуться на засадах прозорості та справедливості ー незалежно від того, де саме учасники їх проходитимуть.

Стежте за новинами на нашому сайті ー і не пропустите жодної важливої інформації щодо реєстрації для участі в НМТ та проведення тестування.

Підсумки воєнного року: український спротив, переродження Зеленського, знищення олігархів

Байден та Зеленський уже зустрічались в Білому домі трохи більше як рік тому. Але різниця між цими двома зустрічами була просто разюча: змінився не лише одяг чи склад делегацій, інакшим став цілий світ.

За кілька днів до путінського вторгнення, на Мюнхенській безпековій конференції Зеленський ще мав час для закликів: не чекати третьої світової війни і мільйонів жертв, почати перебудовувати світову систему безпеки, постачати Україні зброю чи насправді відкрити для неї двері в ЄС та НАТО.

Попри те, що свою мюнхенську промову український президент проголошував у “правильному” костюмі, світ не готовий був її почути.

Тепер же, коли мова іде про саме існування України та й ширше – демократії, Зеленський приїхав у Овальний кабінет у простому світшоті з тризубом. Але його слова і прохання сприймались уже не як ексцентричні заяви несподіваного новачка в політиці.

Після місяців важкої, впертої української боротьби, після сотень статей західних ЗМІ та передовиць із обличчям Зеленського як людини року, розмова у Білому домі сприймалась як зустріч двох лідерів вільного світу.

Ця зміна суб’єктності Зеленського й України загалом – одна з головних подій, яка сталась за цей довгий 2022 рік. Її вдалося виразно побачити після 20 хвиль овацій, якими промову Зеленського переривали в американському Конгресі.

Найбільша країна Європи в ході найкривавішої війни останніх восьми десятиліть врешті виборює відповідне місце у світі. Це головна, але не єдина зміна в Україні та довкола неї, яку варто запам’ятати.

“Українська правда” вирішила зафіксувати для читачів та історії головні трансформації, які пережила наша політика за понад 300 нескінченних днів лютого 2022 року.

Переродження Зеленського

Метаморфоза президента Зеленського – це, мабуть, найбільш вражаюча і помітна зміна в українській політиці за 2022 рік.

На фото з минулорічної зустрічі поруч із Байденом усміхався спокійний, чисто поголений, вбраний у класичний костюм самовпевнений політик.

На брифінгу 21 грудня цього року поруч із американським лідером стояв той самий Зеленський, але, здавалось, на добрий десяток років старший.

Володимир Зеленський під час візиту до США у грудні 2022 року

Якийсь рік тому головними проблемами Зеленського були олігархи, конкуренція з Петром Порошенком і ритуальні танці навколо “Мінського процесу”. Його рейтинги поступово падали, а перспективи миру на Донбасі були, м’яко кажучи, туманними.

24 лютого 2022 року Путін відповів на ініціативи Зеленського провести двосторонню мирну зустріч десантуванням у Гостомелі і широкомасштабним наступом від Чорнобиля до Херсона. Розрахунок Путіна був, зокрема, на те, що недосвідчений український президент розгубиться і залишить країну.

Цікаво, що таку ж думку мали і наші партнери на Заході. Перші дні вторгнення Зеленському недвозначно натякали, що час залишати Київ. Спеціальні вертольоти прилітали до столиці, але несподівано для ініціаторів – щоразу вилітали назад порожніми.

“Якби Володя тоді погодився і виїхав з Києва, як йому “радили”, то не факт, що наша влада всиділа б хоча б у Львові. Зараз би уже робили включення десь із Варшави”, – переконує один із близьких до Зеленського українських можновладців.

Очевидно, що самої впевненості Зеленського для боротьби не вистачило б.

Збройні сили філігранно нищили російські військові колони, прості люди ринули у військкомати, у тероборону, на будівництво барикад і блокпостів, організовувались і волонтерили – якби не це все, то України уже б напевне не було.

Весь народ був готовий до спротиву, горів ним, жив і вмирав за свою свободу. З перших днів і навіть годин, коли російські командири сподівались на повну розгубленість і заціпеніння влади та сил оборони, на перший план виступив дух українського опору.

Коли Путін вводив свої війська, йому протистояла не армія. Проти аргесора стояв цілий народ, і Збройні сили були тільки його частиною.

Правда, навіть вирощеному на двох революціях і восьми роках війни українському суспільству потрібен був символ – обличчя спротиву. І, на подив багатьох скептиків, саме Зеленський з перших хвилин війни відчув цю потребу і дуже швидко увійшов у роль лідера української боротьби.

До такої готовності українців і Зеленського боротись не були готові не тільки вороги у Кремлі, але й друзі в Берліні, Лондоні та Вашингтоні. Їхні аналітичні центри й відповідні спеціальні служби готувались до роботи за “білоруським сценарієм” уряду в екзилі.

“І це нам допомогло, бо у них не було напрацьовано спільного “плану Б” на випадок, що ми будемо боротись. І Зеленський почав тиснути на кожного лідера окремо і вибивати нечувану доти підтримку. Вони були такі шоковані, що не мали можливості якось петляти”, – розповідає один із соратників українського президента, який був очевидцем його роботи в перші дні після вторгнення.

Більше того, Зеленський і його команда нащупали больову точку західних друзів – оточений ореолом боротьби, демонстративно вбраний у “просту футболку” президент почав звертатися не до політиків, а до неспокушених “реальною політикою” простих людей на площах європейських міст.

Протести проти російського вторгнення в Україну у Стокгольмі, Швеція

Буквально кожне таке звернення виливалось у збільшення підтримки України: не тому, що політики так цього хотіли, а тому, що їхні виборці відчували гостру несправедливість і тисли на своїх лідерів.

Може, найяскравіший приклад поступового пробудження – це Німеччина. Її уряд у березні знайшов для допомоги Україні лише кілька тисяч шоломів, та й ті боявся постачати напряму, тому просив забрати на кордоні з Польщею.

Проте станом на грудень 2022-го в Україну приїхали з Німеччини надсучасні комплекси ППО “IRIS-T”, зенітні комплекси “Гепард” уже збивають іранські дрони, і, дуже схоже, в осяжному майбутньому німецькі танки “Леопард” понесуться українськими степами.

Між цими подіями 10 місяців умовлянь, важкої боротьби, телефонних дзвінків, зустрічей і візитів. Сумарну кількість годин, які Зеленський провів у переговорах із ключовими світовими лідерами, годі й порахувати.

Власне, за час повномасштабної війни президент України переродився із президента, який тижні після інавгурації чекає дзвінка американського колеги, на політика, чиє обличчя було на передовиці чи обкладинці, мабуть, кожного впливового політичного видання у світі. Як обличчя спротиву, стійкості та боротьби за свободу.

До речі, за тим, щоб саме Зеленський залишався єдиним у ролі борця і переможця, пильно стежить велика команда Офісу президента на чолі з Андрієм Єрмаком.

Президент заслужено став уособленням українського спротиву, але в його команди існує чітка установка зробити так, щоб інші кандидати на цю роль навіть не доходили до стадії “кастингу”.

Це створює поки непомітну публічно, але досить сильну внутрішню напругу в команді та владі. Тому що люди, які так само своїми руками наближають перемогу, по суті, мають дуже обмежений потенціал на отримання заслужених визнання і пошани.

Яскравий приклад – наелектризованість у стосунках між військовими командирами, включно з головкомом ЗСУ Валерієм Залужним, та керівництвом ОПУ. Щойно хтось стає “надто популярним”, він магічним чином різко зникає з медійного поля.

Бо в української боротьби уже є одне обличчя, і ОП стежить, щоб воно залишалось єдиним.

Абсолютизація президента

Повномасштабна війна цілковито перевернула традиційну роботу парламенту.

До 24 лютого засідання Ради транслювали в прямому ефірі, графіки засідань публікувалися на офіційному сайті, акредитовані журналісти заходили в кулуари та спілкувалися з депутатами.

Останні десять місяців через безпекові загрози обранці збираються у секретному форматі без анонсів, а про прийняті закони українців інформують виключно постфактум.

Змінилося і ставлення Офісу президента до Верховної Ради. Раніше Зеленський хоча б робив видимість співпраці зі своєю фракцією: перед важливими голосуваннями приходив на засідання “Слуги народу”, переконував у чомусь, відповідав на запитання та навіть навідувався на їхні стратегічні сесії у Трускавці.

Зараз же президент майже не приділяє часу роботі парламенту. За всю повномасштабну війну він жодного разу не зустрічався зі “Слугами” окремо.

Про роботу ВРУ Зеленський розмовляє лише з головою Ради Русланом Стефанчуком, першим віцеспікером Олександром Корнієнком чи головою фракції “СН” Давидом Арахамією.

Володимир Зеленський разом із Андрієм Єрмаком, Давидом Арахамією, Денисом Шмигалем

Через внутрішні чвари та прогули депутатів “Слузі” уже давно бракувало своїх 226 голосів, необхідних для прийняття будь-якого законопроєкту. Через це команда Зеленського співпрацювала з групами “За майбутнє” та “Довіра”.

У час повномасштабної війни ситуація у “Слуги народу” ще більше погіршилась: зараз фракція забезпечує приблизно 180 голосів. Тому потреба союзників у час війни лише загострилася. І вони знайшлися самі.

Як би це не звучало дивно, наразі найбільшою опорою “Слуги народу” в парламенті є колишні члени забороненої ОПЗЖ: група “Платформа за життя та мир”, яка орієнтується на Юрія Бойка й Сергія Льовочкіна, та група “Відновлення України”, якою з Монако керують Вадим Столар та Ігор Абрамович.

Причому, на відміну від досить коштовних голосів групи “За майбутнє”, побажання колишніх ОПЗЖистів набагато “скромніші” – щоб їх не займали силовики.

Ну і ще Абрамович став ключовою фігурою у бюджетних, кадрових та інших питаннях у Харкові.

Як переказують джерела УП у парламенті, колишні “ОПЗЖники” навіть жартують, що “нічого так швидко не може зробити з людини єврооптиміста, як два-три кримінальні провадження”.

“Щоб ви розуміли, Стамбульську конвенцію ми без Бойка і Шуфрича ніколи б в житті не прийняли. Вони реально дали нам критичні голоси”, – зізнається не під запис один із топів у фракції президента.

В політичних конкурентів влади справи не набагато кращі. Це помітно на прикладі Петра Порошенка і “Європейської солідарності”.

За останні 10 місяців передвиборче гасло Петра Олексійовича “Армія! Мова! Віра!” майже дослівно перекочувало у виступи Зеленського.

Петро Олексійович змушений шукати нове позиціонування. Команда п’ятого президента робить акцент на його волонтерстві та допомозі ЗСУ

“Правий поворот” Зеленського відбувся настільки стрімко, що не так легко помітити, коли замість гасла “какая разница” верховний головнокомандувач почав забувати російську і дійшов до того, що вводить санкції щодо керівництва Московського патріархату.

Як опозиціонер, Порошенко не може вийти з публічною критикою влади, тому що отримає дзеркальну відповідь суспільства – мовляв, у час війни нападки на верховного головнокомандувача грають на руку ворогу.

Тому Петро Олексійович змушений шукати нове позиціонування. Команда п’ятого президента робить акцент на його волонтерстві та допомозі ЗСУ.

Однак у цій ніші серйозно окопався Сергій Притула, який займається зборами на армію з 2014 року. А зараз Притула взагалі збирає сотні мільйонів гривень на потреби ЗСУ буквально за добу й відкушує частину симпатиків одночасно в “Європейської солідарності” та “Слуги народу”.

Станом на початок листопада, згідно із закритими дослідженнями Банкової, рейтинг ще не створеної політсили Притули коливається в межах 12-14% серед тих, хто визначився з вибором. У той час, як підтримка “ЄС” складає приблизно 6-7%.

У лідера “Європейської солідарності” є ще одна вагома проблема – це відключення “Прямого” та “5 каналу” з цифрового мовлення, що суттєво звужує його піарні можливості на телебаченні.

Все, що наразі залишається Петру Олексійовичу – це всіма можливими способами утримувати свій ядерний електорат, який не хоче голосувати ні за Зеленського, ні за Притулу.

У Юлії Тимошенко в рази гірша ситуація, адже її виборці орієнтуються передовсім на телевізор.

Завдяки повністю підконтрольному владі телемарафону, системного доступу до ефірів у лідерки “Батьківщини” немає. Тому Юлія Володимирівна змушена торгуватися з Офісом президента, щоб потрапити в телевізор хоча б раз на тиждень.

Марафон новин став важливим інструментом у плані контролю Офіса над доступом до ефіру конкурентів Зеленського.

Натомість в ефірах регулярно цитують заяви Андрія Єрмака, його радника Михайла Подоляка та показують сюжети про роботу в регіонах заступника ОПУ Кирила Тимошенка, який є дотичним до менеджменту телемарафону.

Повномасштабна війна змінила також ситуацію у Кабінеті міністрів. Уряд і раніше був підконтрольним Офісу президента. Але зараз це наче спеціальний департамент ОПУ з питань виконавчої влади. Очевидно, що наразі звільняти уряд у такій конфігурації немає сенсу.

“Шмигаль дуже набрав у плані роботи. І він же повністю прозорий: до нього не липне ні добре, ні погане. Люди знають, що є якийсь Шмигаль, і він там в уряді головний. А що він і хто такий, то це байдуже. Нащо його звільняти?” – пояснює один зі співрозмовників УП у команді президента.

Найбільша зміна, яка за десять місяців сталася в уряді – це стрімке підвищення Олександра Кубракова, який донедавна був рядовим міністром інфраструктури.

За рішенням особисто президента, Кубраков став віцепрем’єром, який, по суті, відповідатиме за відбудову України. Показово, що під час візиту до США Зеленський взяв із собою Кубракова, а, скажімо, главу Міноборони Олексія Резнікова – ні.

У перші тижні війни, коли президенту й урядовцям довелося укриватися в бункері, Кубраков багато часу провів поряд із президентом.

Він продемонстрував, що здатен швидко приймати рішення. Його міністерство відразу включилося в оперативне відновлення інфраструктури, перевезення людей, доставки гуманітарної допомоги та зброї, забезпечення пального тощо.

Така готовність Кубракова до викликів сподобалася Зеленському.

Об’єднання Міністерства інфраструктури з Мінрегіоном було також частиною урядової реформи, про яку писала УП.

За словами джерел УП в уряді, міністерства і далі об’єднуватимуться в наступному році, однак цей процес буде поступовим, а не станеться в один момент. Виявилось, що все вимагає більше часу на розрахунки щодо скорочень персоналу та розподілу функцій.

І найцікавіша зміна в питанні абсолютизації влади – це поява неофіційного, але реального віцепрезидента.

Вплив голови ОПУ Андрія Єрмака неможливо порівняти з жодним його попередником. Ні Дмитро Табачник за часів Кучми, ні Віктор Балога за часів Ющенка, ні Сергій Льовочкін за часів Януковича – і близько не могли впливати на той масштаб проблем, якими нині займається Єрмак.

Чинний голова ОПУ залучений у всі можливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, курує надскладні процеси типу отримання безпекових гарантій Україною.

Єрмак займається міжнародними переговорами, санкціями, обміном полонених, регулярними контактами з радником Байдена Джеком Салліваном, внутрішньою політикою, розстановкою кадрів на найвищі посади та навіть протягує на посаду посла колишню сексологиню без дипломатичного досвіду.

“Ви думаєте, Кулеба – міністр закордонних справ? Телефон Єрмака – от Міністерство закордонних справ“, – зухвало іронізують співрозмовники УП на Банковій.

В Україні не залишилося жодного органу влади, на який би не зміг впливати Єрмак.

Вплив голови ОПУ Андрія Єрмака неможливо порівняти з жодним його попередником

Це при тому, що в українському законодавстві ви не знайдете документ, який би давав право голові ОПУ впливати на чиновників за межами Офісу.

На своїй посаді Єрмак зумів так вибудувати позиціонування і близькість із президентом, що політичний клас сприймає їх як одне ціле. Те, що голова ОП залишився поруч із президентом у час війни, ще більше їх зблизило.

За іронією долі, пов’язаність із Зеленським не передає голові ОПУ великих симпатій з боку пересічних українців.

Наскільки до прем’єра Шмигаля нічого “не липне”, настільки до Андрія Єрмака пристає навіть найдрібніший негатив.

Як наслідок, попри нечуваний вплив і широту контактів, уявити будь-яке самостійне політичне майбутнє глави ОП без Зеленського надзвичайно складно.

Хоча в українській політиці ще важче передбачити щось напевне.

Воєнна деолігархізація

Проблеми старих політиків з пошуком свого місця в майбутньому – це складова більшого процесу. Війна провела глибоку межу не тільки між старою і новою політикою, але й між старою і новою Україною.

10 місяців війни знищили засадничу опору, на якій трималась українська політика від часів Кучми – олігархічно-кланову систему.

Осінь 2021-го у президента Зеленського пройшла під гаслом деолігархізації. Але навіть найсміливіші його проєкти не передбачали такого рівня втрати олігархами своїх позицій, який склався в Україні станом на грудень 2022 року.

Олігархів як класу, по суті, не залишилось в Україні – вони позбулися двох ключових джерел свого впливу.

По-перше – гроші. Економіка напівзруйнована, знімати ренту з державних компаній попросту неможливо. А втрата таких міст як Маріуполь, окрім того, що є трагедію для країни, стала ще й катастрофою для бізнесу таких людей як Рінат Ахметов і Вадим Новинський.

Не краща ситуація, скажімо, й у найексцентричнішого українського олігарха Ігоря Коломойського. Втрата громадянства, можливість видачі ФБР, націоналізація “Укрнафти” – уже цього досить для розуміння, наскільки складний стан справ у Ігоря Валерійовича.

Але й це не кінець. Олігарх, який після обрання Зеленського прагнув стати господарем країни, може скоро, за даними УП, стати власником цілком реальної підозри в кримінальній справі НАБУ.

По-друге, олігархи поступово майже втратили можливість тиснути на політику.

Після того, як набрав чинності закон про олігархів, той же Ахметов одним махом закрив величезний медійний холдинг. А саме ЗМІ були тією золотою картою, яку олігархи зазвичай клали на стіл для спокуси потенційних “політичних партнерів” у Раді чи Кабміні. Якщо, звичайно, не рахувати прямих фінансових вливань.

Витворення надпотужного, щоб не сказати монопольного, політичного центру в особі президента Зеленського з одного боку і крах старої системи з іншого – це два полюси, навколо яких будуватиметься нова українська політика уже наступного року.

Очевидно, що країна не зможе повернутись до старої системи, адже з розпадом олігархату вона втратила свою несучу конструкцію.

Тож неминучим видається різке та кратне збільшення ролі держави: що в економіці, що в політиці.

Коли кожна друга гривня в бюджеті надана донорами, держава неминуче стає ключовим, а то і єдиним економічним гравцем. Жоден великий бізнес не зможе змагатися з таким суперником.

Як наслідок так само кратно виросте політична вага того, хто буде розподіляти кошти, визначати контури майбутньої економіки та контролювати “точки входу” в неї.

З одного боку, це настільки величезна спокуса під прикриттям війни безконтрольно “спожити трохи” від спільного пирога, з якою не стикалась ще жодна влада в Україні.

Але тим, хто захоче піти цим шляхом, варто розуміти, наскільки після війни і пережитих страждань у країні загостриться відчуття справедливості та наскільки, з тих же причин, агресивнішими можуть стати форми суспільної реакції.

Тож краще поглянути на нинішню ситуацію з іншого кута – як на велику можливість тотально перезапустити державу як механізм, уникнути помилок минулого, збудувати систему самодостатніх інституцій.

Бо яким би успішним не був Офіс президента, він не дорівнює Державі.

Роман Романюк, Роман Кравець, УП

Станіслав Асєєв: Інколи я не можу згадати, як виглядає Донецьк – спеціально відкриваю GoogleMaps, щоб подивитись на місто

“До 24 лютого 2022 року я казав, що “Ізоляція” – проєкція того, що чекає на Україну, якщо буде загальна навала. І коли ці люди прийшли тепер сюди, вони реалізували це в більших масштабах”, – наголошує зараз Асєєв.

Чи є межа російській кровожерливості та чому колаборанти часом жорстокіші, ніж окупанти?

Які настрої під час повномасштабної війни панують у так званих “ЛДНР” та чи реально буде знову інтегрувати їхніх мешканців в українське суспільство після деокупації Донбасу?

Про це “Українська правда” поговорила зі Станіславом Асєєвим. Повну версію розмови дивіться тут:

– Не так давно ви написали: “Путін помилився, напавши 24 лютого. Але помилився і я, гадаючи, що цієї помилки він собі не дозволить”.

Чому ви до останнього не вірили в повномасштабне російське вторгнення?

– Я виходив з того, що Путін – професійний КГБіст (а ці люди наділені насамперед аналітичним розумом). Я думав, що він просто блефує. Блефує, як, знову ж таки, справжній КГБіст. В цьому сенсі я помилився.

Але, вочевидь, у нього була зовсім інша картина реальності, яку йому поклали на стіл його аналітики, Служба зовнішньої розвідки, Федеральна служба безпеки.

І тому все ж таки він зробив те, що зробив, і, вірогідно, думав, що тих сил, які були навколо Києва, зокрема, вистачить, щоб взяти нашу столицю дуже швидко. Він в цьому теж помилився.

– Повномасштабна війна триває вже майже півтора року. Чи були ще якісь речі, пов’язані з Росією, в оцінці яких ви помилялися?

– Після мого досвіду полону в мене не залишалося якихось ілюзій щодо Росії, російського народу. Я завжди підтримував точку зору, що Путін є тільки уособленням росіян. Тому для мене це не відкриття, що вони були здатні на ті речі, які зробили в Бучі й потім у інших містах України.

Чи побачили ви вже ефективність його роботи? Чи зверталися до вас вже якісь росіяни з пропозиціями інформації про тих чи інших фігурантів, імена яких оприлюднені на вашому сайті? І чи хтось уже отримував за це фінансову винагороду?

– Ми отримуємо інформацію певну дуже рідко. Чому? Через те, що ми майже не зібрали ніяких коштів на свою діяльність для виплати винагороди за цих людей.

Ті кошти (там декілька тисяч доларів), які ми зібрали із загальних пожертв звичайних людей, вони недостатні, щоб отримувати якісну інформацію.

Час від часу ми отримуємо дані, зокрема щодо фігурантів “Ізоляції”, але вони стосуються 2019-2020 років і не мають жодної оперативної цінності. Тому зараз фонд більше виконує інформаційну складову.

Нам потрібні 10-15 патріотичних бізнесменів, які закриють всі наші питання фінансово. Тому що пересічні громадяни донатять на дрони, на бронежилети, на якісь аптечки, бо результат від цього можна побачити уже завтра.

А тут діяльність розрахована на роки. І навіть, якщо завтра ми отримаємо інформацію щодо якогось конкретного фігуранта, для того, щоб передати її спецслужбам, аби вони розробили операцію щодо цієї особи, теж знадобляться щонайменше місяці.

“Ви нічого не зміните, просто увімкнувши українське телебачення людям на окупованих територіях Донбасу”

– За ті 8 років, коли були окуповані Луганська та Донецька області, люди, ймовірно, могли бачити, що особливих економічних або інших зисків для мешканців цих територій окупація не принесла.

Що зараз спонукає людей ставати колаборантами? Вони досі вірять в ідею “руского міра”?

– Я думаю, що відповідь на ваше запитання – гроші. Тобто можливість заробити, воюючи в цих так званих “корпусах” Донецька та Луганська. І плюс у них часто вже і немає вибору, тому що є мобілізація.

– Якщо говорити про настрої, які панують у так званих “ЛНР”, “ДНР”. Як вони змінилися після 24 лютого 2022 року?

– Я б сказав так: це – лінія від ейфорії до апатії. 24 лютого вони просто раділи тому, що відбувається, і казали: “От зараз ви відчуєте, що відчували ми всі ці 8 років”.

Але минуло декілька місяців, і в них не стало питної води, в них значно погіршилася ситуація з обстрілами. Плюс мобілізація, яка дуже похитнула суспільну думку (до речі, передусім не щодо Путіна і вищого військового керівництва в Москві, а щодо Пушиліна і всіх цих колаборантів, які тримають владу на місцях).

– Дуже часто у суспільстві можна почути тезу, що “всі, хто хотів виїхати з цих окупованих територій, виїхав давно”, тому тих, хто лишається там, “можна називати зрадниками”.

Чи погоджуєтесь ви з такою думкою? Чи справді усі ті, хто досі лишається на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, підтримують російську окупаційну владу?

– Переважно підтримують, так. Але те, що всі вони – зрадники, ні. Тому що є люди, які залишаються суто через сімейні обставини. І моя мама, до речі, була частиною цих людей: коли мене звільнили, вона продовжувала жити в Макіївці, тому що була ще жива бабуся, яка навіть не виходила на вулицю (її неможливо було просто фізично кудись перевезти). І мама змогла виїхати, тільки коли бабусі не стало.

А зараз, якщо ми беремо не тільки Донбас, а ще і Південь, то просто навіть намагання виїхати кудись на підконтрольну Україні територію – це (насамперед для чоловіків) пов’язано з величезними ризиками. Люди часто просто бояться.

Станіслав Асєєв: Після мого досвіду полону в мене не залишалося якихось ілюзій щодо Росії, російського народу

– Тут я б хотіла послатися на вашу цитату, яка стосується людей з окупованих територій Донбасу.

“Я б не вважав їх уже українцями. Суто за паспортами – так, вони, можливо, значаться для нашої держави як громадяни України. Але це зовсім інші люди за ці 8 років, які вони пройшли (зокрема завдяки російській пропаганді)”.

Тобто виходить, що після деокупації цих областей ми не зможемо більше інтегрувати їх назад в українське суспільство?

– Це насамперед питання національної безпеки (я маю на увазі їхнє право обирати та бути обраними).

Що там у них в голові і чи можливо це змінити – на мою думку, ні. Ви нічого не зміните, просто увімкнувши українське телебачення цим людям (я маю на увазі не дітей, а людей старшого віку, зокрема мого покоління). Вони як ненавиділи Україну, так і будуть ненавидіти; як не розуміли цієї країни, яка абсолютно змінилася 14-го року, так і не будуть розуміти; як не знали української мови, так і не будуть знати. Там треба працювати вже тільки з дітьми.

А от щодо прав цих людей, щодо їхніх паспортів, то вони все-таки формально громадяни України, а отже, вони мають право обирати і ще й бути обраними. І це – бомба уповільненої дії. Тому що якщо цих людей потім обрати навіть на місцевому рівні, Росія потім буде керувати нашою політичною системою їхніми руками.

Наприклад, у країнах Балтії існує система, коли люди, які не знають історії і мови своєї країни, мають всі ті ж права, що і інші громадяни, але не мають права обирати та бути обраним.

– Але наскільки це реалістично в українських умовах? Тому що, наскільки я розумію, це передбачає зміни до Конституції. А змінювати Конституцію в умовах воєнного стану не можна.

І навіть якщо він закінчиться, це теж не зможуть, імовірно, зробити швидко, тому що в пріоритеті для влади, очевидно, буде проведення виборів, а не зміни до Конституції?

– Так і є. І, на жаль, я бачу, що в держави взагалі немає відповіді на це запитання (її не було і до 24 лютого, а зараз це, як кажуть, взагалі “не на часі”). Ніхто навіть не думає, що робити з цими кількома мільйонами людей.

– Ви зауважили, що з поглядами дітей, які перебувають на цих окупованих територіях, ще є шанс попрацювати. Яким чином Україна має проводити цю роботу?

– Насамперед, їх треба возити в інші регіони, щоб показати їм інше життя. Така практика, до речі, була до 2014 року, і вона давала величезні результати.

Коли дитина бачить, якою є насправді Україна, яким є її культурне життя, як до неї ставляться в інших регіонах, то їй не потрібен ніякий телеканал “1+1” чи “Єдиний телемарафон”. Вона це все бачить на власні очі.

Це насправді дає великі результати. Зокрема, це можна побачити і на прикладі наших студентів, які їздять за кордон і привозять звідти досвід європейського західного життя. Це – в мільйон разів краще, ніж прочитати 10 книжок.

– Після подій у 2014 році ви теж тривалий час залишалися на окупованій території. Які б поради ви дали людям, які зараз перебувають під окупацією, щоб вони могли вижити і, можливо, не потрапити під дію каральних репресивних органів?

– Про мою журналістську діяльність не знала навіть мама. Вона не знала не тільки про те, чим я займаюся, вона не знала навіть моєї адреси в Донецьку. Я по-різному завжди пояснював їй цей момент, але вона не знала нічого, навіть де я мешкаю.

Тобто це були максимальні заходи безпеки, які я вживав щодо себе. Це – анонімність, це – ІТ-безпека (я заходив в інтернет з різних браузерів, як правило, користувався ТОР- браузером, щоб не можна було відслідкувати по ІР мою реальну адресу).

Писав під різними псевдонімами й абсолютно обмежив коло спілкування з тими людьми, які підтримували Росію в цьому конфлікті, в цій війні.

Найкраща порада – це абсолютна анонімність і спокійне поводження з оточенням (тобто зі своїми друзями). Ви просто не знаєте, хто про що насправді думає. Мого викладача – професора Козловського – просто здали за доносом.

Тому насамперед обмежте спілкування (особливо на політичні теми) з тими, хто вас оточує на роботі, вдома. Навіть вдома.

– Якби ви тоді не потрапили під пильне око окупаційних “спецслужб”, як довго ви б іще залишалися на окупованих територіях?

– Я планував наприкінці 2017 року звідти поїхати, тому що вже психологічно було дуже складно мені працювати (ти постійно видаєш себе за іншу людину, навіть зі своїми близькими). Просто не встиг це зробити.

“Ізоляція” досі існує, але інформації про неї практично немає”

– Чи відомо вам про те, що після 24 лютого 2022 року відбувається у таборі “Ізоляція”, в якому ви перебували майже 2,5 року?

– Про це практично немає інформації. Ми знаємо єдине: цей табір існує. Тому що, якщо я не помиляюся, у квітні 2022 року з фільтраційного табору в Маріуполі привезли до Донецька двох людей. Одну людину відпустили. А іншій сказали: “А этого – в “Изоляцию”.

Тобто “Ізоляція” існувала на той час і існує зараз. Але який там режим і яка там зараз адміністрація, на жаль, інформації взагалі немає.

– 9 листопада 2021 року в Києві затримали керівника в’язниці “Ізоляція” Дениса Куликовського, який був причетний до цілої низки тортур, які відбувалися в цій установі. Після цього розпочався судовий процес.

На якому етапі зараз перебуває ця справа і якого вироку ви очікуєте?

– Я очікую найбільш жорсткого вироку, який передбачає санкція цієї статті. На жаль, це – тільки 15 років позбавлення волі (пожиттєве ув’язнення там не передбачене чомусь).

Зараз ідуть суди. Я буквально місяць-півтора тому давав свідчення проти Куликовського. По справі проходить 21 людина. Я був дев’ятим. Засідання, я так розумію, відбувається десь раз на місяць. Тобто щонайменше рік ще буде тривати суд (це якщо ми тільки беремо заслуховування потерпілих). А ще є свідки (теж декілька десятків людей). Тому я думаю, що, можливо, два або три роки будуть ще іти суди, якщо нічого не зміниться.

Станіслав Асєєв: Про мою журналістську діяльність не знала навіть мама

– Загалом, якщо говорити про ваші відчуття від участі у цих судових засіданнях, наскільки ви задоволені діяльністю суду і того, як він бере до уваги ваші аргументи?

– Це, мабуть, єдиний випадок, коли можна сказати, що задоволений. Наскільки я бачу, суддя абсолютно адекватний: він розуміє, що це за процес і що це за людина.

Тому що по інших справах – наприклад, у справі тієї же “Ізоляції”, де судять підлеглих, Палича, – взагалі нічого не відбувається. По справі Бражникова (правої руки Куликовського в “Ізоляції”, який втік за кордон) – теж нічого.

– Цієї весни затримали українського спецслужбовця Романа Червінського. Згодом ви написали, що саме він і Христо Грозєв допомогли вам у Києві знайти Палича (керівника “Ізоляції”).

Чи могли б ви трішки детальніше розповісти, як саме Червінський допоміг у цьому?

– Червінський був людиною, яка займалася справою “Палича”, щойно той перетнув російсько-український кордон. Вони його використовували декілька місяців. Потім Червінського відсторонили, а Палича передали іншим людям – Службі безпеки, яка його відпустила, і він спокійно собі мешкав у Києві.

Я про це все не знав, а коли дізнався, то подзвонив моєму другові з Bellingcat Христо Грозєву та попросив його спробувати підтвердити цю інформацію. Він мене зв’язав із Ромою Червінським, і той сказав, що: “Так, дійсно, ми його певний час використовували. Потім мене відсторонили, ним займалися інші люди. Де він зараз, я не знаю”.

Ми почали розмотувати цю історію і буквально за місяць дійшли до інформатора, який знав адресу Палича в Києві і готовий був її фактично продати нам. Ми знайшли гроші (це теж Рома всім цим займався, знайшов фактично цю суму), але Служба безпеки дізналася про те, що ми знаємо, що Куликовський – у Києві, що його збирається поліція заарештувати, і вони швиденько знайшли нашого інформатора та змусили цю адресу їм передати, бо вони самі не знали, де він перебуває. І тоді відбувся, власне, таким чином його арешт.

– Вкрай негативно. Як політичну. Всі його безпосередні керівники вже дали свідчення, що це був прямий наказ, що це не ініціатива самого Червінського. Так, це ризикована операція, так, загинули хлопці, так, сам Червінський потрапив під обстріл.

Але ж, вибачте: а що спецоперації колись бувають не ризикованими? Є тільки одне питання: цей ризик чимось обґрунтований чи ні. І якщо є санкція керівництва – він обґрунтований.

Так було з Цемахом, коли ми втратили людину, але це була блискуча спецоперація, завдяки якій я – на свободі і в якій брав участь Рома Червінський теж; так було з групою Буданова, коли він заводив їх до Криму. Це що було без ризику? Звісно, що це було ризиковано! На те це і спецоперація.

І тому, звісно, це (справа проти Червінського – УП) – дуже прикро. Особливо на фоні історії з Паличем: один із головних воєнних злочинців цієї війни зараз завдяки Ромі сидить у СІЗО і десь поруч з ним сидить легенда нашої розвідки Рома Червінський.

– Чи відомо вам, де зараз перебувають інші кати з “Ізоляції”?

– Наскільки я знаю, один із них загинув у боях на фронті. Всі інші перебувають на непідконтрольній нам території, наскільки мені відомо.

“У полоні ви маєте обрати модель поведінки жертви, а не героя”

– Якщо повертатися до тих часів, коли ви перебували в “Ізоляції”. Ви неодноразово розповідали, які тортури застосовували до вас там, щоб примусити дати свідчення.

Що б ви порадили людям, які можуть опинитися в полоні російських військ або колаборантів? Як їм краще діяти в такій ситуації?

– Передусім треба розуміти, що ви маєте обрати модель поведінки жертви, а не героя. Тому що якщо людина починає в цій ситуації казати “Слава Україні!”, якісь речі, які виділяють її позицію і дратують катів, ви втратите щонайменше здоров’я.

Ви – “маленька людина”, ви “нічого не знаєте”, ви “меня заставили”. От всі ці речі, які ви можете почути з боку росіян, коли вони потрапляють до полону, це все треба брати до уваги тим людям, які потрапляють у полон до наших ворогів.

Якщо ви обираєте умовну модель поведінки героя, в цих умовах, які є зараз, вас просто вб’ють.

– Чи треба погоджуватися зі “звинуваченнями”, які висувають?

– Безперечно, треба погоджуватися. Ви однаково погодитеся, ви однаково все підпишете. Це тільки питання часу і того, скільки здоров’я ви втратите.

Мені дали підписати папірці одразу після катування електричним струмом, коли я вже втратив частину здоров’я, коли я почав заперечувати, що я ніякий не шпигун, не маю стосунку до спецслужб. Треба просто було сказати: “Ок, давайте, все, що треба, я підпишу”.

– Якщо говорити про інформаційний розголос щодо тих людей, які потрапляють у полон. Що краще: повідомити, що людина перебуває в російському полоні, чи мовчати, щоб не заважати її потенційному обміну?

– Перший місяць краще мовчати, якщо є хоча б якась невеличка надія, що можна цю людину дістати за гроші, через контакти, через когось. Якщо ні, якщо її вже передають до якихось так званих “слідчих органів”, то, безперечно, треба казати про неї.

“Пересічний німець все ще може вважати, що я перебільшую, а от Шольц вже каже: “Ми зрозуміли, що таке Росія”

– Ви неодноразово наголошували, що використовуєте свою історію перебування в “Ізоляції” як один із вагомих аргументів, який має показати Заходу, що жодні компроміси з Росією неможливі. Чи чують вас західні партнери в цьому питанні?

– Так, в цьому сенсі стало значно простіше, насамперед після Бучі. Коли вони побачили, на що здатна Росія, то все, що здавалося перебільшенням з мого боку (коли я розповідав про концтабір та катування електричним струмом), тепер уже таким не виглядає.

Відбулися величезні зсуви передусім не в громадському, а в політичному секторі. Тобто пересічний німець все ще може вважати, що я перебільшую, а от Шольц, наприклад, і політична кон’юнктура навколо нього вже кажуть: “Ми зрозуміли, що таке Росія”.

– Якщо говорити про міжнародні правозахисні та гуманітарні організації, чому вони продовжують бути неефективними під час війни в Україні?

– Це і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Об’єктивні полягають в тому, що після 24 лютого просто зруйновані всі міжнародні механізми правового впливу на Російську Федерацію. Фактично з ними зберігає контакт тільки Міжнародний комітет Червоного Хреста. І тут вступають вже суб’єктивні причини, тому в МКЧХ завжди кажуть: “Ми навіть з нацистами мали справу, коли ішла Друга світова війна. Ми – нейтральні”.

Це – величезна проблема, і вона має дискутуватися, тому що світ змінився і робота таких організацій зараз абсолютно неефективна.

“В “Ізоляції” була повністю стерта межа: з людиною можна було робити все, що завгодно”

– Ваша історія перебування у російському полоні та багато подій, які вже відбулися після 24 лютого (коли ми побачили Бучу, Маріуполь, деокуповані території Харківської області), показують, що російська армія і представники формувань, які воюють на боці Росії, є достатньо кровожерливими людьми. Чи є межа цій кровожерливості?

– Ні, немає ніякої межі. Вона просто стерта.

До 24 лютого я казав, що “Ізоляція” це проєкція того, що чекає на Україну, якщо буде загальна навала, і що чекає на Європу, якщо ми не втримаємо цієї навали.

В “Ізоляції” була повністю стерта межа: з людиною можна було робити все, що завгодно. І коли ці люди прийшли тепер сюди, вони реалізували це в більших масштабах.

Причини цьому, я гадаю, комплексні. Насамперед це – низький моральний рівень тих людей, які наповнюють російські Збройні сили (а це залежить від їхнього фінансового і соціального рівня). Тому, коли вони прийшли і побачили, як живемо ми, і що жодних табу з боку їхнього керівництва немає щодо місцевого населення, ми отримали Бучу.

– Якщо говорити про українських колаборантів, які починають співпрацювати з російською окупаційною владою: росіяни інфікують їх своєю кровожерливістю чи просто підсвічують цю кровожерливість, яка теж у них присутня?

– Я думаю, що другий варіант. Але часто вони ще більш жорстокі, ніж самі росіяни. І це ми бачили, зокрема, на прикладі “Ізоляції”.

Це – не новий феномен. Він не в Україні виник. Ще свідки Другої світової казали, що в концентраційних таборах найжорстокішими були саме євреї, які були на боці німців. Скоріш за все психологічно це пояснюється тим, що своє внутрішнє почуття провини вони заміщують цією жорстокістю.

“Донецьк мені взагалі не сниться”

– Ви неодноразово говорили про те, що ви навряд чи повернетеся до Донецька, коли він буде деокупованим. А як часто вам взагалі сниться це місто? І про що ці сни, якщо вони є?

– Взагалі не сниться. Радше зворотній процес. Інколи я спеціально відкриваю GoogleMaps, щоб подивитися на Донецьк, на ті вулиці, де я мешкав, тому що коли я цього не роблю, я вже не можу згадати, а що було за рогом тієї чи іншої вулиці. Тобто місто просто зникає, як в тумані.

Коли я бачу картинки чи відео з Донецька, де відбувся черговий обстріл, я часто вже не розумію, що це за район, і мені треба відкрити карту, щоб зрозуміти: “Ага, там було так”.

– Чи бувають моменти, коли ви сумуєте за часами, коли ви там жили?

– За Донецьком – так, тому що там у мене пройшло все ж таки культурне, університетське життя. І Донецьк дуже відрізняється від Макіївки, де я більшу частину життя провів.

За Макіївкою я не сумую. У мене особливі рахунки з цим містом.

– Наскільки війна взагалі змінила вас?

– Я абсолютно змінився. До 2014 року я був хлопчиком-романтиком. Від цього нічого не залишилося. Я став дуже жорсткою, цинічною людиною. Це передовсім через полон (не тільки через війну), бо в полоні це все сконцентрувалося на “Ізоляції”, на тому, що я побачив. Ну і, власне, по-іншому там і поводитися не можна, бо якщо ти даєш якусь слабину, то ти там просто загинеш у психологічному сенсі. Але це вплинуло на характер, зокрема на побудову стосунків з людьми. Це заважає.

– Наскільки я розумію, ви завжди були російськомовною людиною?

– Коли ви вирішили для себе, що варто перейти на спілкування українською? І наскільки важко для вас було зробити цей крок?

– Щойно я вийшов з полону, так і вирішив. Це було принципове рішення. Мені було складно, тому що я на 100% розумів українську, але ніколи нею не спілкувався. А без досвіду мова мертва. Плюс я її ще і не чув декілька років, поки перебував у полоні.

Тобто фактично мені треба було з нуля починати розмовляти українською. Але це питання, знову ж таки, тільки практики. Зараз я намагаюся фактично скрізь, де перебуваю, вживати саме українську.

– Коли люди з тих самих регіонів, звідки й ви, кажуть: “Не важливо, якою мовою спілкуватися, головне те, які ти маєш погляди”, як ви до цього ставитеся?

– У приватному досвіді це можливо. Але на загальнонаціональному рівні, безперечно, російська мова – це загроза для нашої держави. Тому що це – один із елементів виправдання військової агресії.

У 2014 році сепаратисти розвішували наклейки, за що вони воюють. І першим пунктом – “Мы воюем за право говорить на русском”. Якщо так постає питання, якщо росіяни захищають російськомовних, то, звісно, що російську мову треба на цей час, поки Росія така, викинути взагалі з національного дискурсу.

“Якщо ми заморозимо цей конфлікт, коли ми знову будемо відбивати Київ – тільки питання часу”

– Нашу розмову ми починали з вашого прогнозу й завершити її я би також хотіла вашим прогнозом. Якою ви бачите українську перемогу?

– Перемога – це, безперечно, повернення до кордонів 1991 року, це покарання воєнних злочинців. Тобто якщо ми просто повернемося до кордонів без суспільної справедливості, це не буде кінцева перемога, і, я думаю, що ми отримаємо конфлікт, а то і війну в майбутньому.

І, безперечно, подолання радянської ідеології, зокрмеа в мовних питаннях, просто в психологічному відчутті себе частиною саме українського суспільства, тому що це досі, на жаль, не відбулося.

– Дехто озвучує тезу, що достатньо буде навіть вийти на кордони 24 лютого 2022 року. Чи достатньою буде для вас така перемога?

– Для мене – ні, тому що це – загроза нового наступу на Київ. Тут навіть справа не в якихось ідеологічних чи політичних моментах. Просто якщо ми заморозимо цей конфлікт або якщо погодимося, що “ок, це – російська територія”, повірте мені, це тільки питання часу, коли ми знову будемо відбивати Київ.

Софія Середа, УП