НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ

Життя й діяльність цього високовченого ченця Києво-Печерського монастиря досі залишаються маловідомими. Про нього наука знає набагато менше, ніж про його попередника — літописця Никона. А тим часом абсолютна більшість дослідників літописання взажає Нестора автором першого серед літописів, що дійшов до наших днів, — «Повісті временних літ». Його ім’я як складача «Повісті» назване в пізньому Хлєбниковському списку цього твору (XVI ст.), що викликало й досі викликає певні сумніви в авторстві Нестора. Однак, на мій погляд, немає реальних підстав поставити під сумнів причетність Нестора до складення «Повісті временних літ». Адже існують й інші джерела на користь авторства Нестора щодо «Повісті». «Києво-Печерський патерик» серед ченців, котрі були в Печерському монастирі в XI ст., називає Нестора, «що написав літописець», тобто літопис. Цим «літописцем» могла бути лише «Повість временних літ». У тексті вбереглись місця, де літописець говорить від себе. Вивчення таких місць дає можливість приписувати їх саме Несторові.

Як писав один із спеціалістів з історії давньоруської літератури — М. Присьолков, «єдина безсумнівна біографічна риса Нестора дійшла до нас у складеному ним «Житії Феодосія», де книжник, закінчуючи свою працю, визнав за потрібне нагадати читачеві ще раз про те, що весь матеріал «Житія» він зачерпнув із живої ще монастирської традиції. тому що сам вступив до монастиря вже після смерті ігумена Феодосія, хоча й при першому його заступникові — ігумені Стефані (1074–1078), котрий не тільки прийняв Нестора до стада Феодосієва, а й сподобив «мнішеського одягу» й звів у дияконський сан». Додамо до цих слів, що на самому початку «Житія Феодосія» Нестор повідомляє, що воно було його другим твором, а першим стало «Житіє Бориса і Гліба». Народився він у середині XI ст.

«Києво-Печерський патерик» свідчить про великий авторитет Нестора серед монастирської братії. У цьому джерелі його ім’я поставлене поряд в іменами уславлених діячів давньоруської культури: Никона Літописця, Агапіта Лікаря, Пимена Постника та ін. М. Присьолков, котрому належить найбільш, здається, вдала спроба відтворення більш-менш докладної біографії Нестора, вважав, що той був зобов’язаний блискучою монастирською та літературною кар’єрою своїй вченості, інтелігентності та ерудиції.

Дослідники висловлювали різні міркування з приводу часу, в який Нестор завершив свою титанічну працю над «Повістю». Найчастіше називають 1111-й рік. То й була перша, Несторова, редакція «Повісті». На жаль, цей твір не зберігся в первинному вигляді. Незабаром після написання перший руський літопис (серед тих, що збереглися) було грунтовно перероблено. Після смерті Святополка Ізяславича (1113), що опікувався Києво-Печерським монастирем, на київський великокнязівський престол зійшов Володимир Всеволодич Мономах. Він увійшов у конфлікт з верхівкою того монастиря й передав літописання у заснований його батьком Всеволодом Видубицький Михайлівський монастир. Між двома угрупованнями вчених-книжчників, печерським і видубицьким, розпочалася запекла полеміка з метою завоювати першість в ідеологічній сфері. Це було основною причиною грунтовної переробки Несторової праці.

У 1116 р. видубицький ігумен Сільвестр склав другу редакцію «Повісті», а 1118 р. за дорученням сина Мономаха Мстислава було створено третю й останню редакцію цього твору — знову в Києво-Печерському монастирі, верхівка якого помирилася з київським князем. Вона й збереглася до наших днів. Та все ж таки сучасна наука бачить у «Повісті» творіння Нестора, вважаючи, що основні ідейні, наукові й літературні цінності його праці збереглись у всіх тих редакціях, варіантах і списках, що дійшли до сьогодення. Більшість вчених гадає, що Нестор помер незабаром по завершенні головної праці свого життя, в другому десятиріччі XII ст.

Як мовилось, нам мало відомо про життя й творчий шлях Нестора. Однак сама «Повість» характеризує свого творця як зрілого й мудрого мислителя, що написав цілісний історико-філософський і літературний твір винятково високого рівня, який підноситься над загальним рівнем середньовічного письменства. Досить сказати, що «Повість» не має аналогів у середньовічній європейській історіографії Як слушно писав академік Д. Лихачов, «Нестор зв’язав руську історію з світовою, надав їй центрального значення в історії європейських країн. Показати Руську землю в шерезі інших держав світу, довести, що руський народ — не без роду й племені, що він має свою історію, якою має право пишатися, — такою була прекрасна для свого часу мета, яку поставив перед собою складач «Повісті».

Літопис Нестора розпочинається словами, що й дали назву всьому його творові: «Ось повісті временних (минулих) літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві став першим княжити і як виникла Руська земля». Вільно й велично, наче Дніпро по весні, розливається й набирає сили епічна розповідь високовченого давньоруського історика. Недарма сам Нестор у «Повісті» під 1037 р. вдало порівняв книжки з ріками: «Адже великою буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас. Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості, в книгах же незмірна глибина. »

«Повість» створена у відповідності з канонами світової середньовічної історіографії. В її основу покладено написаний близько 1095 р. у Печерському монастирі (здогадно його тодішнім ігуменом Іваном) так званий Початковий ізвод, що починався короткою оповіддю про заснування Києва братами-полянами Києм, Щеком і Хоривом. Перед цією оповіддю, творчо доопрацьованою Нестором, він умістив великий історико-географічний вступ, де описувались походження й найдавніша історія слов’ян, створювалась картина їхнього розселення з території прабатьківщини на величезному обширі Європи з одночасним розділенням їх на східних, західних і південних. Нестор увів до свого літопису витяги з «Казання» про початки слов’янської писемності, щоб зайвий раз наголосити на авторитетності й давності культури та мови слов’ян.

Історію сусідніх з Руссю народів літописець відтворив в основному на підставі візантійської хроніки Георгія Амартола, для написання ж історії східних слов’ян скористався з фольклорних джерел. Видатний узагалі знавець усної народної творчості й пам’яток давньої писемності (багато серед яких науці невідомі), він зумів надзвичайно розширити й поглибити джерельне підгрунтя Початкового літопису. Нестор доповнив сухі й короткі відомості про перших руських князів, створені складачем Початкового ізводу та його попередниками, мальовничими подробицями, запозиченими з народних історичних переказів і дружинних пісень, зокрема поетичними розповідями про те, як Олег облягав Царгород і загинув від свого коня; як Ольга за допомогою хитрощів завоювала столицю древлян Іскоростень; як Святослав ходив у походи й воював; як юнак-кожум’яка здолав печенізького богатиря, а хитромудрий старець перехитрував печенігів, що облягли Білгород, і врятував своє місто від розграбування та знищення й ін.

Першим серед руських літописців Нестор увів до свого твору державні акти Русі — тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з Візантією, а також документи великокнязівського архіву, що дозволило йому реально відтворити політичну історію Давньої Русі X–XI ст. Він використав також відомі йому візантійські та західноєвропейські пам’ятки писемності. Все це зробило його «Повість» у значній частині історично достовірною, а то й документальною.

Та головним, найвищим достоїнством «Повісті» є те, що цей твір, будучи сюжетно й хронологічно зверненим у минуле, водночас відгукувався на пекучі соціальні проблеми й ідеї сучасного його авторові життя й був за своєю історіософською концепцією націлений у майбутнє. Уважне й чутливе око Нестора помітило наближення доби удільної роздробленості ще тоді, коли почали ледь-ледь з’являтись її перші, невидимі для абсолютної більшості тогочасних політиків ознаки: наприкінці XI — на початку XII ст. Егоїзмові й корисливості князів і бояр, їхньому нехтуванню загально руськими інтересами книжник сміливо й відкрито протиставляє животворну і благородну ідею східнослов’янської єдності, закликає народ Київської Русі згуртуватися перед загрозою зовнішньої воєнної небезпеки, насамперед — перед вторгненням орд жорстоких і захланних половецьких ханів.

«Повість» яскраво й випукло малює свого творця патріотом рідної землі, людиною, що не боялась кинути в обличчя сильних світу того осудливі й викривальні слова. Тому ніяк не можна погодитись з висловленою М. Присьолковим в його останній праці з історії літописання [36] думкою, згідно з якою вчений всупереч усьому, що він писав про Нестора раніше, раптом зобразив його як гнучкого літератора — чиновника «політичної канцелярії» київського князя Святополка Ізяславича, що всіляко догоджав своєму патронові; як хитрого дипломата, бувалого політика й узагалі облесливого царедворця, котрий ліпив з історичних фактів усе, що подобалось його покровителю. Правим виявився вчений опонент Присьолкова професор І. Єрьомін, що відкинув таку тенденційну характеристику нашого першого історика й слушно визнав Нестора носієм високих доброчесностей, людиною, що зуміла піднестися над політичними пристрастями свого часу, мала послідовну політичну позицію й була виразником передової суспільної думки Київської Русі.

Головна історична заслуга Нестора полягає в тому, що він зумів виробити власний погляд на історію своєї країни, створити оригінальну світоглядну концепцію. Свою долю він не відділяв від долі батьківщини, завдяки чому головна праця його життя «Повість временних літ» сприймається не лише як величне епічне полотно, а й як ліричний твір, що найкращим чином характеризує його світлого й благородного творця.

Українська мова і церква: Нестор Літописець – перший історик України-Русі

«Рідна мова і рідне письменство – єдиний скарб, що лишився українському народові од далеких прадідів, – писав академік Сергій Єфремов. – Хто ми? Чиї сини? Яких батьків? – категоричну відповідь на це питання дало наше письменство».

Королевське Євангеліє, переписане у 1401 році. Є визначною пам’яткою давньоукраїнської писемності. Було переписане на території сучасного селища Королева (Виноградівський район Закарпатської області). Містить 176 аркушів, прикрашене мініатюрами, заставками та ініціалами. Зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї

Отже, шановні читачі, вітаємо з Днем української писемності та мови! Нагадаємо, що 1997 року указом президента України встановлено відзначати це свято «щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця».

Чому саме Нестора Літописця? – задумалися ми і вирішили відвідати Національний заповідник «Києво-Печерська лавра». Адже 900 років тому преподобний Нестор був ченцем цієї обителі.

На жаль, ідея виявилася хибною, бо годинна екскурсія «збагатила» нас лише двома скупими тезами:

«В пещерах был похоронен Нестор Летописец».

«Нестор Летописец – автор «Повести временных лет».

Річ у тім, що лаврські екскурсії незмінно орієнтовані на ідею «общерусскости» Печерської обителі. Формат цієї ідеї вкрай нетерпимий до популяризації української історії. Через це тему «Нестор Літописець і давня українська література» екскурсоводи ретельно замовчують. Як і багато чого іншого. Докладніше про це йдеться у статті «Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі».

Тоді ми звернулися до праць поважних українських істориків і пропонуємо вам, шановні читачі, і вам, панове екскурсоводи, коротку добірку інформації щодо ролі преподобного Нестора в українській історії, мові та літературі.

Срібна пам’ятна монета «900 років Повісті минулих літ», випущена Національним банком України у 2013 році. Київ, 20 грудня 2013 року

«Нестор Літописець – перший історик України-Руси, автор «Повісті минулих літ», що є головним джерелом вивчення нашої стародавньої історії», – вважає доктор історичних наук Ігор Гирич.

«У «Повісті» Нестор пов’язує історію України з історію світу… Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі», – зазначала історик Наталія Полонська-Василенко.

«Якщо у Нестора написано: «цариця», «у отця» і т.д. – треба визнати, що це написано українцем», – наголошував історик, перший ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович.

«Нестор Літописець – українець. І в побуті користувався українською мовою. Саме з цієї причини українська лексика ллється суцільним потоком у «Повісті»: жито, колодязь, зоря, посаг, сварити, приязнь, туга, сором, стріха, рілля, рало…» – вважає один з найкращих знавців руських літописів професор Василь Яременко і, до речі, стверджує, що у «Повісті» Нестора «немає жодного російського слова». «Повість» це не просто пам’ятка нашої писемності. Вона є букварем нашої національної свідомості».

І насамкінець. Михайло Драгоманов у доповіді на літературному конгресі в Парижі 1878 року сказав: «Що стосується Літопису Нестора, Слова про похід Ігоря і т.д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя стародавньої України. Ці твори започатковують українську літературу».

Цього дня, шановні читачі, також є сенс відвідати Національний заповідник Софія Київська. Адже на стінах собору збереглися тисячолітні графіті (видряпані написи), які є найдавнішими юридичними свідченнями мови Русі.

Графічні відтворення написів на стінах Собору святої Софії з книги Сергія Висоцького «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.»

Ви можете взяти екскурсію, але завважте, що тамтешні екскурсоводи поки що також стоять на ідеологічній платформі «общерусскости».

І тему давності української мови незмінно та ретельно замовчують.

«Графіті здебільшого написані церковнослов’янською мовою», – розкажуть екскурсоводи (і зачитають вам повідомлення про смерть Ярослава Мудрого майже по-російськи).

Графічні відтворення написів на стінах Собору святої Софії з книги Сергія Висоцького «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.»

Так, в основі графіті мова церковнослов’янська. Але писали їх різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов’янською (тодішньою літературною). І там, де бракувало знань, використовували слова та форми розмовної мови. Про те, що вона була саме українською, а не якоюсь іншою, свідчить багато мовних особливостей текстів графіті. Наприклад, кличний відмінок у звертаннях (Пантелеймоне, Софіє, Онуфріє), чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві (Василеві, Павлові), ім’я Володимир пишеться лише (!) з повноголоссям -оло- і так далі.

Це є незаперечним свідченням того, що тисячу років тому кияни розмовляли українською. Видатні науковці Кримський, Максимович, Житецький, Шевельов, Шахматов фахово обґрунтували це у своїх численних працях. (Докладніше ми писали про це в публікаціях «Київські князі розмовляли українською» та «Ярослав Мудрий, косоворотка та музейники Софії Київської. Хто тримає цей союз»)

Тому, шановні читачі, вітаємо з Днем української писемності та мови. Наша мова, як означив класик «запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів». Ці справедливі епітети, безумовно, спричинені часом, бо українська мова – одна з найдавніших у світі.

Тож святкуємо і віримо, що недалеко ті часи, коли і в Лаврі і в Софії екскурсоводи натхненно розповідатимуть про древність українського роду та його мови.

До речі, впевненості цьому надає нещодавнє визнання Константинополем первинності української церкви. А не російської. І, звісно, надання Україні томосу.

Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

_________________________________

Інші матеріали з циклу «ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ»:

«Наша Парафія»

Хрещення Руси-України за святого князя Володимира Великого забезпечило досить швидке зростання освіченості. Протягом століття Київська Русь за цим показником випередила навіть Візантію. Київ із заснованими тут монастирями став осередком благочестя й просвітлення. Але, без сумніву, найбільший внесок у справу християнізації народу зробив Києво-Печерський монастир.

На печерських пагорбах 1051 р. спалахнув світильник чернечого життя, преподобний Антоній, який прийшов до печери подвижника «мниха і пресвітера Іларіона». Цього ж року Ярослав Мудрий поставив митрополитом Київським Іларіона-пресвітера, зібравши собор єпископів у святій Софії. Турботами великого князя була зведена свята Софія, при ній заснована велика бібліотека. Очевидно, що правитель Руси-України переніс сюди з Десятинної церкви центр києво-руського літописання. «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі й розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і Письмо [Святеє], і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова», — розповідає нам літописець.

У вирі цих церковно-культурних подій і змін в 1056 р. в Києві народився майбутній літописець Нестор Печерський. Встановлення року його народження стало ймовірним завдяки невтомній праці дослідників, які відкинули думки своїх попередників, колег-скептиків, особливо їхні сумніви щодо Русі наприкінці Х на початку XI ст. як країни із всюдисущим язичництвом, населення якої перебувало на рівні варварства. «Є імена, — писав академік Б. Греков, — які встигли стати символами. Таким є ім’я Нестора. Навіть ті, хто сумнівався в наявності конкретного Нестора Літописця, повинні визнати, що тінь великого старця жила і живе… Його ім’я популярне, як і ім’я Гомера».

Важка, але відповідальна праця преподобного Нестора над створенням «Повісті минулих літ» була полегшена його попередниками — літописцями і книжниками з Десятинної церкви та Софії Київської. Вважають, що перше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі історичні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) написано в Києві в 996-997 рр. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Володимира Святославича. Але безпосереднім праобразом справжнього літописання є створення, як прийнято вважати, у 1038-1044 рр. твору, який дослідники назвали першопочатковим літописом — давнім Київським зведенням. У наші дні в науково-академічному побутуванні його називають «Повіданням про першопочаткове поширення християнства на Русі». Цей твір складається з шести окремих частин: про хрещення; житіє і упокоєння княгині Ольги; про перших руських мучеників — християн із варягів; про хрещення Русі; похвали святому князю Володимиру; повіданий про князів-мучеників, братів Бориса й Гліба, і похвали князю Ярославу Мудрому. Головна ідея першого донестерівського літописного твору — рівність народів і церкви руської та візантійської.

До числа значних церковно-літературних явищ, які полегшили працю преподобного Нестора, слід зарахувати і «Слово про Закон і Благодать» митрополита Київського Іларіона. Аналіз «Повісті минулих літ» свідчить про могутній і благотворний вплив «теорії» Іларіона на світогляд великого Нестора Літописця.

Софійська митрополія недовго була центром києво-руської книжності. З упокоєнням великого князя Ярослава Мудрого і відходом митрополита Іларіона в Києві поступово створюється своєрідний церковно-культурний біцентризм. Митрополича резиденція стає переважно церковно-адміністративним центром, а Києво-Печерський монастир зосереджує найвидатніших подвижників благочестя та найосвіченіших людей того часу. На широке церковно-літературне поле виходить новий великий сіяч, печерський монах Никон Великий, який, на думку Д. Приселкова, був тим самим митрополитом Іларіоном, позбавленим кафедри 1054 р. Він додає багато відомостей до «Повідання…», продовжує його хронологічно. Цей перший літопис науковці називають «Київським зведенням Никона». Вплив цього твору на хід політичного й церковного життя посилив інтерес монастирів, особливо Києво-Печерського, до розвитку літописання. Результатом спільної праці ряду освічених печерських ченців (їхні імена не встановлені) є створення у 1093 р. «Врем’яника, що називається літописом руських князів, і як вибрав Бог країну нашу на останній час, і міста почали бути повсюдно… і про повстання Києва, як він був названий Києвом». Це літописне зведення академік О. Шахматов у 1916 р. назвав «Початковим зведенням». Такою була праця безпосередніх попередників преподобного Нестора Літописця.

Прийшовши в монастир 17-річним юнаком (прибл. 1073 р.), преподобний Нестор міг ще застати живим Никона Великого і навіть взяти участь у створенні та впорядкуванні «Початкового зведення». Приступаючи до самостійної великої праці, Нестор, за словами академіка Б. Грекова, вже «був підготовлений до неї своєю освітою». Дослідники не знають у кого навчався юнак, а пізніше — молодий чернець Нестор. Можливо, що він, будучи киянином, закінчив школу при Свято-Софійській митрополичій резиденції і прийшов до Києво-Печерського монастиря досить освіченим, знаючи грецьку мову, Священне Писання та твори святих отців, бо, напевно, встиг у своєму віці стати переписувачем і перекладачем книг. Адже в різних місцях «Повісті минулих літ» він цитує уривки зі Старого Завіту: Буття, Вихід, Левіт, Царств, Притчі Соломона, Екклезіаста, Іова, Псалтирі, Пророків — Даниїла, Ісайї, Єзекіїля, Міхея, Амоса. Немало цитат трапляються зі Святого Євангелія, Послань і Діянь святих апостолів. Призначення біблійних текстів у «Повісті минулих літ», по-перше, епіграфічне, по-друге, мотиваційне: ними преподобний Нестор у потрібних випадках пояснює події, у яких, з точки зору християнина, особливо явно проступає промисел Божий. На початку XX ст. навіть найбільші скептики зрозуміли, що відкидати факт земного існування преподобного Нестора означало б накликати на себе підозру в недостатній науковій освіченості. Єдине, на що вони могли послатися, — це на відсутність підпису Нестора в списку «Повісті минулих літ». Але тут слід зазначити, що в середні віки вважалось обов’язковим згадувати в списках ім’я автора лише в тих випадках, коли він був або канонізований, або користувався непересічним богословським авторитетом. Зазначення автором свого імені в оригіналі XI-XIII ст. вважалося грубим порушенням етикету, проявом гордині та марнославства. Однак дослідники переконливо довели, що ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, якому великий князь Володимир Мономах у 1116 р. доручив нове редагування «Повісті минулих літ», упустив підпис Нестора і поставив свій. Ще важче стало дослідникам сумніватися в існуванні преподобного літописця тоді, коли на одному зі списків — так званому Хлєбниківському — було помічено підпис: «Нестор, чорноризець Феодосієвського монастиря Печерського». їхні сумніви розвіялися, коли святий Полікарп в Києво-Печерському патерику згадав про автора «Повісті минулих літ» — «Нестор, що написав літопис».

Характеризуючи велику працю Нестора Літописця, не можна обійти увагою і два його твори, які були написані перед появою «Повісті минулих літ», — «Чтеніє о житії і погубленії Бориса і Гліба», написане між 1081-1088 рр., та «Житіє преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря. Списане Нестором, мнихом того же монастиря» (бл. 1091). Головною ідеєю Несторового житія святих мучеників Бориса і Гліба є те, що вони прийняли мученицьку смерть заради братолюбства, надали перевагу смерті, а це означає, що і сучасні йому князі, які потонули в міжусобицях, повинні були дотримуватися християнського правила братолюбства, яке є головною запорукою збереження єдності Русі, Що ж до іншого житія — преподобного Феодосія, то дослідник М. Присьолков зазначив, що як агіографічний твір він викликає в наші дні почуття глибокого здивування і є «мистецтвом автора, із яким він зшиває цей килим строкатих та уривчастих епізодів життя Феодосія у зв’язаний і живий твір, у якому однаково дотримані внутрішні хронологія і велика точність».

Минуло ще двадцять років, і великий літописець став відомий у всьому світі як автор «Повісті минулих літ»: «…звідки пішла Руська земля, і хто в Києві почав спершу княжити, і як Руська земля постала».

Як стверджує академік Б. Греков, підготовлений до цієї грандіозної праці своєю освіченістю й двома попередніми агіографічними працями, Нестор «не тільки захотів стати істориком свого народу, але й став ним».

Історію рідної землі преподобний Нестор подав на фоні всесвітньої історії. У просторому історико-етнографічному вступі, розпочинаючи від всесвітнього потопу, автор крок за кроком підводить читача до розуміння часу і місця, «звідки пішла Руська земля». Усі дослідники, історики та географи дають високу оцінку географічним свідченням «Повісті минулих літ».

Преподобний літописець розповів і про конкретні факти, особливо якщо це стосується оповіді про апостольські труди святого Андрія Первозванного на Русі. До речі, відсутність цього переказу в донесторівських літописних зведеннях породила масу сумнівів щодо правдивості Андрієвої подорожі. Але уявити собі, що Нестор міг подати в «Повісті минулих літ» значний факт без належної перевірки або тим більше, як стверджує Є. Голубинський, просто вигадати його, означало б незаслужено зневажити пам’ять великого старця.

Істоіріографічно-методологічний аналіз «Повісті минулих літ» преподобного Нестора Літописця набагато вищий, ніж у його попередників. Ті ще сприймали історію дещо патріархально, відшуковуючи в ній переважно щось героїчне. Преподобний Нестор зберіг у своїй творчості деякою мірою поетико-героїчне ставлення до історії, але він уже дослідник з яскраво вираженими елементами історично? критики. Багато працював над установленням першопричини подій, намагався пояснити початок і походження історичних явищ. Багато приділяв уваги праці князів, подвижництву святих Божих угодників, бачив і вивчив церковне життя, здобутки книжності, висвітлив церковно-архітектурне будівництво.

Особливі симпатії Нестор Літописець виявив до тих князів, митрополитів, єпископів, ігуменів, які були книжниками, будували храми, зводили нові міста, забезпечували народу добрий лад і мир, у яких сила влади утверджувалась у силі духу, у високій моральності, у пошані до минулого, історії, до діянь батьків, дідів і прадідів. Так, симпатії преподобного Нестора не на боці князів-користолюбців. Тому він прославив тих князів, які виявляли взаємну братолюбність. Особливо звеличив переяславського князя Володимира Мономаха, називаючи його добрим страждальцем за Руську землю. Коли на князівському з’їзді 1103 р. біля Долобського озера київський князь Святополк і його дружина ухилялися від походу на половців, говорячи: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їхню», — то Мономах став доводити: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова», — закінчує Нестор Літописець патріотичну промову князя Володимира Мономаха.

Багато хто з дослідників звинувачував Нестора в тому, що він наслідував літературну форму викладу стародавніх грецьких хронік. Безсумнівно, літописець знав і користувався стародавніми хроніками і не тільки візантійського походження. Так, наприклад, для уточнення питання про Константинопольський похід князя Ігоря преподобний Нестор, окрім декількох хронографів, користувався «Житієм Василія Нового», працями Іоанна Малали Антиохійського, «Пасхальною хронікою», «Одкровенням Мефодія Патарського», проглянув деякі праці святого Єпифанія Кіпрського та інші, цікаві для нього та корисні в змістовому плані.

Хронологічно Нестор Літописець довів «Повість минулих літ» до 1112 р., і вона дійшла до нас тільки в складі літописів пізніших редакцій — Лаврентіївського та Іпатіївського списків. «Повість минулих літ» преподобного Нестора Літописця — це не тільки пам’ятка писемності та сусільно-політичної думки, а високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень і перша найдавніша історія українського народу. Вона має стати букварем нашої національної свідомості, глибоких патріотичних почуттів, які проніс народ через тисячоліття. Літопис преподобного Нестора мав неабиякий вплив на наше подальше літописання. В середині XII ст. під безпосереднім впливом цього літопису перебудовується Новгородське літописання. Продовженням «Повісті минулих літ» став єпископський Переяславський літопис, літописання в Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові й на Півночі, у Суздалі, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі.

Незабаром після упокоєння Нестора великий київський князь Володимир Мономах переносить центр літописання до свого родинного монастиря Свято-Михайлівського Видубицького, і тут у 1116 р. з’явилася нова редакція «Повісті минулих літ» Сильвестра, ігумена цього ж монастиря.

Житіє преподобного Нестора було вперше надруковане в Печерському патерику 1681 р. Із нього ми дізнаємося, наприклад, про те, що Нестор прийшов у Печерський монастир ще за життя преподобного Феодосія, який був для нього великим взірцем у подвигах, а в чернецтво його постриг наступний ігумен Стефан. Потім його було рукопокладено в дияконський сан. 1091 р. Нестору було доручено разом із двома ченцями монастиря відшукати мощі преподобного Феодосія.

Преподобний Нестор дожив до глибокої старості, не перестаючи трудитися над літописом, і мирно спочив. Господь прославив його нетлінними мощами, засвідчивши, що описувач житій святих написав собі житло на небесах.

У день пам’яті 27 жовтня 1763 р. преподобному Нестору вперше заспівали повноцінну службу з каноном. Його мощі відкрито спочивають у Ближніх печерах Лаври. В акафісті всім Печерським преподобним про нього сказано: «Радуйся, Несторе, перший руський літописцю, радуйся, життя отців Печерських розповіднику, ти усердно їх у всьому наслідував». Пам’ять преподобного Нестора вшановується 9 листопада (27 жовтня за ст. ст.).

«Молитвами цього преподобного літописця хай будемо і ми вписані в книгу життя агнця Божого. Йому ж із Богом Отцем і Животворчим Духом належить від нас всяка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків».

Опубліковано: 20.08.2010; востаннє змінено: 03.08.2013.