Іслам

Ісла́м (араб. الإسلام ‎ — відданість, покірність [Богу], вручення себе [Всевишньому]) — світова релігія (поряд із християнством і буддизмом), що виникла на поч. 7 ст. в Західній Аравії. Є послідовно монотеїстичною (див. Монотеїзм), належить до авраамічних релігій. Поширення та інституалізація ісламу пов’язані з ім’ям і діяльністю Пророка Мухаммада та утворенням першої арабської держави — Халіфату.

Зміст

• 1 Етимологія
• 2 Історична довідка
• 3 Поширення
• 4 Основи віровчення та культової практики
  • 4.1 Коран і сунна
  • 4.2 Засади віри
  • 4.3 Стовпи ісламу
  • 4.4 Релігійні обов’язки
  • 4.5 Мусульманський календар. Релігійні свята

  Етимологія

  У науковій та релігійній літературі переважають два тлумачення терміна «іслам»:

  1) відданість, покірність, сумирність (відповідно, слово «мусульманин», утворене з того ж кореня, буквально означає — той, хто підкорився; той, хто ввірив, або доручив себе Богу; відданий, вірний); такий переклад є узвичаєним;
  2) стан миру, мир з Богом [віддієслівний іменник, однокорінний до араб. سلام ‎ (салям) — мир, безпека, благополуччя; відповідно, мусульманин — той, хто поступився; той, хто увійшов у стан миру]. Прикметно, що давнє арабське вітання «Ас-саляму алейкум» («Миру вам!»), закорінене в ісламі, стало наднаціональним і надконфесійним висловом.

  Історична довідка

  Кааба — священний центр ісламу, споруда в центрі Заповітної мечеті в м. Мецці, напрям для молитви мусульман з усього світу.
  Фото проф. Р. Мортеля, 2020

  З історичного погляду, формування ісламу як самостійної релігійної системи припадає на першу половину 7 ст. Умовною точкою відліку обирають священну для ісламської традиції подію — перше одкровення, зіслане Мухаммаду (610). Згідно з віруваннями мусульман, іслам існує споконвічно, від створення першої людини й першого пророка свого Творця — Адама.

  Ґенеза ісламу відбулася в ареалі перетину ідейних і культурних впливів монотеїстичних релігій — юдаїзму (Палестина), християнства (Візантія) та його численних відгалужень на Близькому Сході (копти, мароніти, несторіани тощо), зороастризму й мандеїзму (Іран). Особливу роль відіграли авраамічні релігії, що століттями існували на теренах Малої Азії, створювали той духовний, богословський, віроповчальний ґрунт, на якому виростала ісламська релігійна доктрина (біблійні міфи, перекази, дійові особи — від Адама, Ноя, Авраама, Мойсея до Діви Марії та Ісуса — увійшли в іслам). Іслам помітною мірою увібрав і культуру, традиції, звичаї, релігійні практики аравійських племен. Суголосність юдейської (старозавітної) та ісламської міфології найчастіше пояснюють явними культурними запозиченнями, рідше — спільною колективною пам’яттю (давні міфи, легенди, перекази) семітської групи народів.

  Історичною батьківщиною зародження ісламу став аравійський регіон Хіджаз (тепер Саудівська Аравія). Двома священними центрами — міста Мекка і Медина, що відбилося на поділі усієї ранньої історії ісламу (а також аятів Корану, життя Мухаммада) на мекканський і мединський періоди.

  Виняткову роль у поширенні ісламу відіграв його засновник — Абу-аль Касим Мухаммад ібн Абдалла аль-Хашимі аль-Курайші (570/571–632), життя і діяльність якого залишили по собі письмові свідчення та артефакти. Походив з м. Мекки, рано втратив батьків, вихований дядьком Абу Талібом. Одружився, займався торговельними справами. У віці близько 40 років отримав перше одкровення від Аллага через посередництво ангела Джибраїла; за переказом, одкровення тривали до кінця його життя. Вимушене переселення — гіджра Пророка та його прихильників з м. Мекки до м. Ясриба (згодом перейменоване на Медину) від переслідувань співплемінників-язичників відбулося в 622. Подія стала поворотною в історії ісламу; від року гіджри веде літочислення традиційний мусульманський календар. З мединським періодом пов’язують формування умми — принципово нового для традиційного арабського суспільства типу спільноти, де основою соціальних зв’язків стала спільна релігійна ідентичність (а не кровна, племінна, кланова спорідненість). Цінності захисту соціального благополуччя й рівності умми набули виняткового значення в ранньому ісламі.

  Мухаммад уперше досягнув політичного і військового союзу між більшістю аравійських племен (630), став керманичем, законодавцем і духовним лідером новоствореної арабської держави. Після його смерті спадкоємців його духовної й політичної влади обирали серед найближчих соратників і родичів Пророка. Перші з них — Абу Бакр ас-Сіддик, Умар ібн аль-Хаттаб, Осман ібн Аффан та Алі ібн Абу Таліб — утворили шерегу «праведних халіфів» (з араб. — замісників, намісників), ісламська держава отримала назву Халіфат.

  З 2-ї пол. 7 ст. відбувся розкол на дві головні течії в ісламі — сунітів і шиїтів.

  Вже до початку 8 ст., завдяки успішним військовим кампаніям, араби-мусульмани підкорили народи Сирії, Палестини, Ірану, Іраку, регіонів Індії, Північної Африки (Магрибу) та Іспанії. Спершу завоювання нових територій було не так релігійним, як економічним і політичним, зберігалася чітка межа між арабами-мусульманами та іншими етнічними групами. Проте масовому наверненню в іслам сприяли економічні стимули та відкриті для мусульман соціальні ліфти. До 9 ст. іслам став панівною релігією в країнах Халіфату.

  Від поч. 10 ст. арабська держава розпалася на низку самостійних державних утворень: халіфати Омеядів (661–750), Аббасидів (750–1258), Фатімідів (909–1171), Кордовський халіфат (929–1031). У межах ісламського геоареалу мешкало бл. 30–50 млн осіб, що перебільшувало десяту частину світового населення. Повсюдно функціонувала схожа «політична матриця» халіфату, з його головними політико-правовими інститутами: шура, шаріат, кадіат (судейський корпус і система правосуддя), диван (спосіб організації державної адміністрації), джиз’я (податок з релігійних меншин) та ін.

  Якщо етнічно споріднені арамейськомовні семітські народи Близького Сходу (сповідували переважно різні течії східного християнства) були доволі швидко арабізовані та ісламізовані, то іраномовні етноси, завойовані Халіфатом, зберігали свою виразну мовно-культурну ідентичність. Відтак у 9–10 ст. у мусульманському світі вирізнилися дві субструктури: арабомовна та іраномовна (терени нинішньої східної Туреччини, Ірану, Іраку, Пакистану, Узбекистану). Пізніше, у 10 ст., разом із ісламізацією великих тюркських держав (Волзької Булгарії, держави Караханідів) відбулося формування третьої субструктури — тюркомовної (охопила тюркські народи Поволжя й Центральної Азії, згодом — основну частину Туреччини, пізніше — Крим). Ці три ядра — арабське, іранське і тюркське — в різні часи перебирали на себе роль провідної політичної та культурної сили ісламського світу. З бігом історії, внаслідок зустрічі з індійською, китайською цивілізаціями, формуватимуться нові впливові локуси, наприклад, індонезійський. До середини 13 ст. утворилися периферійні мусульманські регіони (західно-суданський, індонезійський, кавказький, сомалійський, мальдівський тощо). Поширення ісламу на щобільші території, інкорпорація їхнього етнічного й культурного розмаїття сприяли етноконфесійному поділу та здрібненню на численні релігійні рухи, течії, секти.

  На період 11–15 ст. припадають найзапекліші християно-мусульманські конфлікти (візантійсько-арабські війни, візантійсько-сельджуцькі війни, хрестові походи).

  Блакитна мечеть у м. Стамбулі, складник об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

  Від кінця 13 ст. після періоду занепаду й руїни, завданого військовою експансією Монгольської імперії (див. Монголо-татарська навала), з’явилися нові ісламські держави, які своїми завоюваннями значно розширили кордони мусульманського світу на Схід і в Європу. Передусім: Османська імперія (кін. 13 ст. — перша чверть 20 ст.), імперія Сефевідів у Ірані (16–18 ст.), імперія Великих Моголів у Індії (16–19 ст.). Частка мусульман у цей період сягнула бл. 19 % світового населення. Османська імперія (Велика Османська держава, Висока Порта), поглинувши Візантію, стане на кілька століть провідною геополітичною силою в усьому Середземноморському регіоні, а на піку своєї могутності (16–17 ст.) охоплюватиме більшу частину території колишнього Арабського халіфату (Малу Азію, Ближній Схід, Північну Африку, Балкани, Причорномор’я), простягнеться на європейські землі аж до кордонів Угорщини і Речі Посполитої. Династія Великих Моголів у добу найбільшого розквіту поширить свою владу на величезні території Індії (крім крайнього Півдня).

  Способом адаптації ісламу до різного історичного й культурного середовища та проявом його гнучкості ставали теологічно-правові школи (мазгаби), у межах яких формувалися особливості релігійної доктрини і практики. За винятком окремих анклавів, мусульманський світ від пізнього середньовіччя є переважно сунітським й умовно розділений на території панування: ханбалітів — у Центральній Аравії; ханафітів — на теренах Азії (серед тюркських народів, ув Османській імперії); малікітів — у регіонах Африки, шафіїтів — у басейні Індійського океану (узбережжя Мадагаскару, Індокитаю, Шрі-Ланки та ін.).

  Від 18 ст. настав період колонізації мусульманських країн європейськими метрополіями. Значні території мусульманського світу були розподілені серед держав-колонізаторів, перетворені на економічно й політично залежну периферію індустріального Заходу. Штучно проведені політичні кордони нерідко розмежовували один народ або сполучали різні етнокультурні спільноти, що закладало передумови для вибухів соціального невдоволення, національно-визвольних, антиколоніальних повстань.

  Вже у 18–19 ст. умму охопили масові протестні рухи в Судані, Лівії, Саудівський Аравії, Нігерії, Індії, Індонезії, Бенгалії. Більшість таких рухів були реакцією на кризові процеси всередині мусульманських суспільств, економічний, релігійний і моральний занепад, воєнні поразки та набули радикального релігійно-політичного характеру. Ідейне підґрунтя становив той чи той різновид традиціоналізму, мета сформувати «справжніх вірян», «правдиву умму», «очистити» віру від чужорідних, неісламських нашарувань і світських впливів та відродити іслам «часів Пророка і праведних халіфів». Саме на порубіжжя 18–19 ст. припав і демографічний мінімум умми — кількість мусульман в світі ледве перевищувала 100 млн осіб.

  У 20 ст. на хвилі значущих історичних подій (розпад Османської імперії й конституювання Туреччини, формування системи арабських держав, утворення Пакистану — першої в історії ісламської республіки, деколонізація Африки й Азії, інституціювання міжнародних ісламських організацій тощо) відбулося відродження і швидке поширення впливу ісламу. Ісламські держави стали вагомою силою на міжнародній арені. Виник цілий спектр впливових релігійно-політичних ідеологій — від т. з. ісламського модернізму до арабського соціалізму й панісламізму. Відбулося економічне й демографічне зростання; на середину 20 ст. кількість мусульман сягнула 330–350 млн осіб (бл. 13–14 % світового населення).

  На початку 2010-х більшість арабських країн охопила серія масових протестів, революцій та внутрішніх військових конфліктів, спрямованих на зміну панівних режимів та здійснення соціальних реформ, — т. з. Арабська весна. Ідейним і політичним обґрунтуванням протестів ставали розбіжні релігійні ідеології на ґрунті ісламу, як ліберально-демократичного, так і радикально-войовничого штибу.

  Сучасний іслам — складне суспільне явище, що існує як множина різних течій, напрямів, шкіл, відгалужень, радикальних і поміркованих рухів. Для їх маркування і класифікації вживають поняття ісламський традиціоналізм, ісламський лібералізм, ісламський реформізм, ісламський модернізм, ісламський неотрадиціоналізм (фундаменталізм), ісламізм тощо. З одного боку, вони увиразнюють політичну, соціальну, ідейну диференційованість мусульманської спільноти, з іншого — їх адекватність і межі застосування лишаються предметом полеміки.

  Поширення

  Станом на 2020-ті іслам є другою за кількістю сповідників релігією на планеті (після християнства) й охоплює понад 1,7 млрд вірян.

  Конфігурація світової умми має досить чіткі географічні обриси: понад 60 % мусульманського населення зосереджено в Азійському регіоні; близько 20 % — у регіоні Близького Сходу та Північної Африки (де більше половини країн і територій є майже суцільно мусульманськими за релігійним складом населення); близько 15 % — в ареалі Тропічної Африки (на південь від Сахари).

  Іслам є панівною або однією з головних релігій у понад 120 країнах світу; у 28 — державною релігією (Саудівська Аравія, Єгипет, Туніс, Сомалі, Іран, Ірак, Афганістан та ін.); мусульманське населення домінує у 56-ти країнах від Африки до Південно-Східної Азії. До країн з найбільшою кількістю мусульман увійшли: Індонезія (бл. 203 млн), Пакистан (понад 174 млн), Індія (понад 160 млн), Бангладеш (понад 145 млн), а також Єгипет, Нігерія, Іран, Туреччина, Алжир, Марокко. Значні спільноти мусульман мешкають у країнах Європи — Франції, Великій Британії, Німеччині, Албанії тощо (за різними даними, від 25 до 44 млн).

  В Україні корінним мусульманським населенням є кримські татари. Крім того, тут історично осідали різні етнічні меншини, що сповідували іслам (зокрема, у великих промислових центрах), а сучасні міграційні процеси призвели до появи нових етноконфесійних груп. Панівною гілкою ісламу в Україні є сунізм (див. Іслам в Україні).

  Оприлюднено прогнози Бюро народонаселення ООН та інших демографічних організацій, згідно з якими, за збереження чинних темпів зростання релігійних спільнот вже до 2030 мусульмани складатимуть 30–33 % світового населення, а в другій пол. 21 ст. — до 40 % (3 млрд. осіб).

  Основи віровчення та культової практики

  Вчення ісламу адресоване усьому людству. Мухаммад повчав про іслам як відновлення істинної віри пророка Ібрагіма (Авраама), з його беззастережною відданістю волі Єдиного Бога. Різні народи отримували одкровення від Бога через пророків (набі) і посланців (расуль) своїми мовами, але з часом забували чи перекручували його зміст та збочували з праведного шляху. Початкове послання з милосердя Бога відновлене й востаннє передано людям у Корані. Пророка Мухаммад вважають таким, хто посланий до всіх людей, а не тільки до свого народу, і є останнім («Печаткою пророків») з низки посланців. Йому доручено донести вчення Аллага цілковито й остаточно, на всі часи.

  За словами Мухаммада (які передає т. з. «хадис Джибріля»), релігія (дін) мусульман — це віра (іман), або знання в серці; релігійні обов’язки перед Богом (іслам; див. Стовпи ісламу); щире, сумлінне, ревне виконання цих обов’язків (іхсан). Відтак віра, духовні зусилля і практичні діяння не розмежовані, а міцно переплетені, тільки в єдності утворюють ісламську ідентичність.

  Коран і сунна

  Коран (Кур’ан, з араб. — читане вголос) і сунна є головними джерелами віровчення, релігійної практики, правової системи, культурних традицій ісламу.

  Мусульмани вірять у святість Корану, який вважають Словом Божим, прямою мовою Аллага, об’явленням, що відкривалося Мухаммаду упродовж 22 років. Коран розуміють як останню ланку в ланцюгу Книг, зісланих Аллагом: йому передували Таурат (Тора), об’явлена Мусі, Забур (Псалтир), дарована Дауду, та Інджиль (Євангеліє) — Ісі.

  З історичного погляду текст Корану сформувався досить швидко (кілька десятиліть), на відміну від тяглого періоду формування Святого Письма юдаїзму та християнства. Значно менший і за обсягом. Часом остаточного затвердження тексту вважають роки правління халіфа Усмана (652–656), за наказом якого розрізнені джерела й свідчення були складені в окрему збірку. Дотепер збереглися принаймні три рукописи, датовані 2-ою половиною 7 ст.

  Мусульманські богослови поділяють догмат про вічність й нествореність Корану. Проголошено, що арабська мова є одвічною мовою Корану, тому одкровення неможливо адекватно перекласти іншими мовами. Новонавернені мусульмани мусили вчитися читати Коран арабською, що впливало на розробку арабської граматики, лексики, правил віршування. Мова Корану визначила особливості арабської літературної мови, якою пізніше було створено чимало відомих наукових і літературних творів. Поезія та мистецтво читання Корану стали невід’ємною рисою мусульманської культури.

  За жанром текст Корану — римована проза. Складається зі 114 розділів різного обсягу — сур, що розташовані від довших (на початку) до коротших (в кінці). Із загальної структури випадає перша коротка сура «Фатіха». Згідно з традицією, сури поділяють на мекканські (90 сур, що записані під час перебування пророка в м. Мецці, 610–622) і мединські (24, у м. Медині, 622–632). Сури, своєю чергою, поділені на аяти — ритмічно завершені фрази (співіснують різні варіанти такого поділу). Уведено також різні системи поділу коранічного тексту на частини залежно від узвичаєної практики читання Корану (наприклад, на 30 частин — за кількістю днів у священному місяці рамадані та ін.). Знання Корану високо цінують, особливою пошаною користуються хафізи, які знають текст священної книги напам’ять.

  Друге за важливістю джерело мусульманського закону і водночас винятково значимий культурний взірець — сунна (букв. — шлях, приклад), що зберігає й передає інформацію про Пророка через покоління. Часом сунну характеризують як «Святий Переказ ісламу», що містить висловлювання Мухаммада та оповіді (хадиси) про його вчинки, переказані очевидцями, соратниками (сахабами). Визначає багато аспектів схваленого повсякденного, побутового, сімейного життя, практичних обрядодій, поведінкових моделей; продовжує, роз’яснює та деталізує приписи, відомості, настанови, які містять аяти Корану.

  Початково хадиси передавали усно, від кін. 7 ст. розпочато їх фіксацію; поряд із тим постало завдання їх градації за мірою достовірності / недостовірності. Всі авторитетні збірки хадисів записані з усних джерел і окремо одна від одної. Найвідоміші джерела, які повідомляють про сунну пророка, укладені в 9–10 ст. Аль-Бухарі, Ас-Сіджистані (817/818–888/889), Ат-Тірмізі (824–892), Ан-Насаї (бл. 829–915), Аль-Кушайрі (986–1072) та ін.

  Засади віри

  В ісламі не існує встановленої й однозначно закріпленої системи релігійних догматів. До засад (стовпів) віри найчастіше відносять шість (аркан аль-іман):

  • однобожжя (таухід) — віра в Аллага як Єдиного Бога, творця Всесвіту і людини, Вищого Суддю для всіх творінь (ісламу властивий суворий і послідовний монотеїзм);
  • віра в ангелів (малак), створених зі світла, що є виконавцями волі Аллага;
  • віра в об’явлення Аллага — Коран, вічний і нестворений, переданий через Мухаммада, та інші Книги Божі (Забур, Таурат, Інджиль);
  • віра у всіх пророків (набі) і посланців (расуль) Аллага (праведників, цілковито відданих Всевишньому, за що Він виділив їх з-поміж інших і передав Своє одкровення) та особливу пророчу місію Мухаммада; серед довгої низки пророків (124 тис.) найголовнішими вважають шістьох: Адама, Ібрагіма, Нуха (Ной), Мусу (Мойсей), Ісу (Ісус) й Мухаммада;
  • віра в кінець світу і Судний день, безсмертя душі (ширше — воскресіння з мертвих, відплату у потойбічному світі, існування раю і пекла);
  • віра в Боже напередвизначення, скерованість всього, що існує, Божою волею (кадр).

  Стовпи ісламу

  Стовпи ісламу — п’ять основоположних духовно-значущих релігійно-обрядових приписів, обов’язкових для всіх мусульман. Є основами релігійного культу, організують увесь спосіб життя мусульман і чітко відмежовують мусульман від іншовірців. До них належать такі.

  1. Шахада (аш-шахада) — свідчення віри в Єдиного Бога. Це головна словесна ритуальна формула, яку часто характеризують як «Символ віри ісламу»: «Я свідчу, що немає іншого божества, крім Аллага, і свідчу, що Мухаммад — Посланець Аллага». Вислів посутньо є стислим викладом мусульманського віровчення: підтвердження визнання Єдиного Бога і пророчої місії Мухаммада, який приніс людям Боже одкровення. Шахада є головною формулою молитви, входить до азану — заклику вірян до молитви у належний час; її каліграфічний запис — важливий складник мусульманської орнаментики, оздоблення мечетей, його містять деякі державні прапори. Акт прийняття ісламу передбачає трикратне промовляння шахади при свідках.
  2. Салят (або перс. намаз) — щоденна п’ятиразова молитва. Передбачає додержання обов’язкових умов (передусім стану ритуальної чистоти), часу і порядку виконання, може здійснюватися індивідуально й колективно. Особливу значущість надано джума’а — п’ятничній молитві, яку здійснюють спільно і зазвичай у мечеті.
  3. Саум (тур.-татар. ураза) — дотримання посту упродовж священного місяця рамадан (піст встановлений Мухаммадом 624).
  4. Закят — благодійний податок/милостиня на користь тих мусульман, які цього потребують (збирається з кожного дорослого члена родини в день закінчення посту).
  5. Хадж — паломництво до священного для мусульман міста — Мекки (здійснюють під час місяця зу-ль-хіджжа).

  Першим за значущістю серед додаткових обов’язків мусульманина (хоча й не належить безпосередньо до «п’яти стовпів») є джигад — докладання зусиль до служіння Богові, утвердження віри, боротьби з власними недоліками, слабкостями, пристрастями. Виокремлюють різні види джигаду («джигад серця», «джигад руки», «джигад язика», «джигад меча»). Часто, із посиланням на слова Пророка Мухаммада, розрізняють джигад великий (духовне самовдосконалення) і малий (збройна боротьба з нападниками).

  Релігійні обов’язки

  В ісламі ретельно розпрацьована система обов’язків вірянина. Вирізняють:

  • фард — обов’язки, які мусульманин мусить виконувати беззаперечно, імперативно;
  • ваджиб — ті, дотримання яких потрібне (але менше за фард):
  • сунна — ті, дотримання яких є бажаним, але необов’язковим (за взірець обирають дії та вислови Мухаммада);
  • харам — заборонене, те, чого потрібно всіляко уникати;
  • макрух тахрімій — те, що заборонено чинити, але рівень категоричності такої заборони нижчий;
  • макрух танзіхій — те, що небажано робити;
  • мубах — пересічні безгрішні дії, щодо яких шаріат нічого не приписує.

  Мусульманський календар. Релігійні свята

  Літочислення в ісламі ведеться від дати гіджри (переселення мусульман з Мекии до Медини, 622). Традиційно в ісламі використовують місячний календар, що налічує 354 дні та є коротшим за сонячний на 11 днів. Оскільки ці дні не додаються до астрономічного року, то всі дати святкувань є перехідними й щороку зсуваються, а тому можуть припадати на будь-який сезон.

  Серед релігійних свят найважливішими для мусульман є два (святкуються всією уммою без винятку):

  • свято завершення посту й розговіння (див. Ід аль-Фітр, Ураза-байрам) та
  • свято жертвоприношення (див. Ід аль-Адха, Курбан-байрам).

  З часом, із розростанням умми внаслідок ісламізації різних народів та асиміляції їхніх культурних традицій, утвердилися й інші свята; частина з них має регіональний, локальний характер. Серед загальномусульманських свят: Мавлід ан-Набі (народження Пророка Мухаммада, див. Мавлід), Ашура, Лейлят аль-Кадр (Ніч зіслання Книг), Лейлят аль-Мірадж (ніч вознесіння Мухаммада до престолу Аллага, див. Мірадж) тощо.

  Згідно з мусульманською традицією, особливим днем тижня і важливим днем священної історії є п’ятниця: за віруваннями, саме в цей день Аллаг створив людину, народився Мухаммад, відбулася гіджра, настане Судний день.

  До обрядових приписів ісламу належать: обрізання (хітан) хлопчиків, а в низці мусульманських країн і дівчат; шлюб (завадж), поховання (дафн, джаназа) в день смерті або наступного дня та ін.

  До ритуальних заборон в їжі належать: вино; свинина; м’ясо хижих птахів; кров і будь-яка тварина, «заколена не в ім’я Аллаха», тощо (див. у ст. Халяль).

  Шаріат

  За висновком ісламознавців, мусульманське право (норми, приписи, заборони тощо) розвинуто значно детальніше за догматику, богослов’я чи релігійну філософію. Релігія ісламу найтіснішим чином вплетена у сімейне, приватне, громадське, суспільне життя вірянина. Тут фактично відсутній розподіл на справи світські та релігійні — усі сфери життєдіяльності мусульманина регламентовані правилами й настановами, чітко розподілені на належні, бажані, заборонені. Звідси — визначення ісламу як певної тотальності, осібного способу життя.

  Шаріат — один із фундаментальних, системоутворювальних інститутів ісламу. Історично формувався як комплекс норм мусульманського права, а також релігійних, моральних, практичних настанов і правил, які регламентують громадське, публічне та приватне життя мусульман. Шаріат вважають Божим законом, який доведений до людей через Коран; це — священний шлях, накреслений Богом для своїх вірних створінь; дотримуватися його — догоджати Аллагу.

  Шаріат містить різні групи приписів (усі — уґрунтовані на ідеї обов’язків людини перед Всевишнім): а) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу; б) норми мусульманської моралі та етики; в) норми, які регламентують відносини вірян із Богом (порядок виконання основних релігійних обов’язків); г) правила поведінки щодо мусульман і немусульман. Дві останні групи норм утворюють фікх — мусульманське право.

  У сучасному світі ставлення до запровадження шаріату як державного закону стає одним із важливих індикаторів активізації умми. Так, за даними соціологічних досліджень (2013), найвищу підтримку уведення шаріату як офіційного законодавства надали респонденти у країнах Південної Азії (84 %); дещо нижчу — у Південно-Східній Азії (77 %) та Близько-Східному й Північно-Африканському регіоні (74 %), помітно нижчу — у Тропічній Африці (64 %).

  Головні течії в ісламі

  Вважається, що період єдності мусульманської громади був коротким, припав на часи правління перших наступників Мухаммада (праведних халіфів) і закінчився із убивством третього халіфа Османа (656). Поділ ісламу на течії, головними серед яких стали хариджити, суніти (найчисельніша) та шиїти став наслідком внутрішньої політичної боротьби за владу в Халіфаті. Міцне зрощення релігійного й політичного (коли політичне улаштування умми розглядають як умову й складник її соціального благополуччя) — одна з основних ознак ісламу від самих початків його історії.

  Хариджити (букв. — заколотники, розкольники) — послідовники першого релігійно-політичного угрупування, що утворилися в умовах зіткнення за владу між прихильниками четвертого халіфа Алі ібн Абу Таліба та Муавії (бл. 602–680) — майбутнього засновника династій Омеядів. Ядром угрупування стали колишні соратники Алі, незгодні з його рішенням погодитися на перемовини з Муавією та третейський суд замість розгрому супротивників. Однією з перших жертв войовничого запалу хариджитів став сам Алі, вбитий під час п’ятничної молитви. У подальшому хариджити посіли радикальні позиції, вважали обов’язком збройне протистояння з владою, що відступає від їхнього розуміння справедливості; стали одним із головних чинників політичної дестабілізації у Халіфаті. Уже в 2-й пол. 7 ст. хариджити розпалися на низку відгалужень, з-поміж яких: ібадити, азракіти, суфрити, мудрити і кадарити. Завоювали сильні позиції в Ірані, Іраку, Саудівській Аравії, Північній Африці. У 10 ст. вплив хариджитів швидко спав. Натепер зберегли своє існування ібадити — найбільш помірковане серед хариджитських угрупувань, поширені в Омані, Алжирі, Лівії (за оцінками, чисельність не перевищує 0,5–1 % мусульман).

  Майже одночасно виник поділ умми на шиїтів і сунітів. Тоді як суніти і хариджити обстоювали виборність нового очільника умми після смерті Мухаммада, шиїти (з араб. — партія) проголосили законними наступниками Пророка винятково його кровних родичів і нащадків — Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного брата і зятя) та продовжувачів роду Алідів. Обстоювали непогрішимість, досконалість та всезнання представників родини Пророка, їхнього особливого, визначеного Аллагом права на верховну владу, розвивали доктрину імамату. Як вияв протесту проти Арабського халіфату, шиїзм швидко поширився у завойованих перських територіях (Ірані, Іраку). Своєю чергою, розколовся на численні напрями і секти, від поміркованих до радикальних: ісмаїліти, алавіти, зейдити, імаміти (існаашарити, натепер найбільша гілка шиїтського ісламу) тощо. За різними оцінками, кількість шиїтів становить від 10 до 15 % світової умми. Великі спільноти шиїтів мешкають також у Бахрейні, Азербайджані, Таджикистані, Афганістані, Лівані, Катарі, Кувейті.

  Більшість мусульман світу презентують сунітський іслам (сунізм часто характеризують як «ортодоксальний іслам», утім таке означення є умовним і навіть тенденційним через відсутність чітких критеріїв ортодоксії в ісламі). Суніти не визнають особливої Божої благодаті на родичах і нащадках Мухаммада, заперечують їхнє виняткове право на управління уммою. Історична самоназва прихильників сунізму — «люди Сунни і єдності громади» (див. Ахл ас-Сунна ва-л-Джамаа), що вказує на визнання і наслідування сунни (тобто прикладу, звичаю) Пророка Мухаммада, прямування правильним шляхом. Сунітський іслам також не був однорідним. У полеміці між різними філософськими і правовими школами сформувалися чотири основні мазгаби (ханафіти, шафіїти, малікіти, ханбаліти), названі за іменами засновників.

  Ще в ранній період ісламу вирізнилася містико-аскетична течія суфізму, адепти якої шукали особливі шляхи богопізнання, містичного злиття з божеством. Послідовники суфізму утворювали ордени мандрівних ченців — дервішів. Якщо у Південній Азії широкі кола мусульман сприймають суфіїв як одновірців (77 %, соціологічні дослідження, 2013), то в інших регіонах суфійські тарикати здебільшого менше відомі, або ж не отримали визнання як частина ісламської традиції (у країнах Близького Сходу медіана тих, хто визнає суфіїв за мусульман, становить 50 %, у Центральній і Південно-Східній Азії — 18 % і 24 % відповідно).

  Іслам інституційно є децентралізованим релігійним комплексом, із гнучкою системою релігійного авторитету. Жодна з історичних моделей улаштування мусульманської спільноти та розбудови релігійної мережі й духовної влади не стала універсальним взірцем.

  Ісламознавці звертають увагу на те, що ідеї салафізму (повернення до витоків ісламу, релігійного й політичного досвіду часів Мухаммада і праведних халіфів), (нео)традиціоналістичні рухи притаманні всій історії ісламу. Фундамент традиції забезпечував неперервність і сталість мусульманської ідентичності, ставав орієнтиром у зламні й кризові епохи.

  Додатково

  • Соціологічні дослідження надають цікаву інформацію щодо головних регіонів і країн, які є потенційними донорами нових мусульман. Так, 100 % опитаних мусульман в країнах Південної та Південно-Східної Азії (Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія та ін.), Близького Сходу і Північної Африки, 97–99 % респондентів у більшості країн Тропічної Африки вказують на те, що вони були виховані в ісламській вірі (2013). Натомість, були виховані в інших релігійних (чи позарелігійних) традиціях, але обрали іслам: близько 11 % дорослих мусульман Казахстану, Кенії, Уганди, 7 % — Росії, 6 % — Узбекистану, 5 % — Албанії, 4% — Киргизстану. Найвищий світовий показник наразі належить Конго, де кожен 4-ий теперішній мусульманин вказав, що зростав в іншій вірі, але свідомо прийняв іслам. Емпірично доведено, що більшість неофітів перейшли в іслам від християнства або африканських народних вірувань (меншість була вихована в атеїстичному, агностичному світоглядному середовищі, в окремих випадках — у буддійській традиції).

  Джерела

  • Mapping the Global Muslim Population // Pew Research Center. 2009. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2009/10/07/mapping-the-global-muslim-population/
  • The Future of the Global Muslim Population // Pew Research Center. 2011. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2011/01/27/the-future-of-the-global-muslim-population/
  • The World’s Muslims: Unity and Diversity // Pew Research Center. 2012. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2012/08/09/the-worlds-muslims-unity-and-diversity-executive-summary/
  • The World’s Muslims: Religion, Politics and Society // Pew Research Center. 2013. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2013/04/30/the-worlds-muslims-religion-politics-society-overview/
  • Преславний Коран. Переклад смислів українською мовою / Пер. з араб. М. Якубовича. Київ : ДУМУ «Умма», 2017. 433 с.

  Література

  1. Hodgson M. G. S. The Venture of Islam: Conscience and History in a World Civilization : in 3 vol. Chicago : University of Chicago Press, 1974.
  2. Jomier J. Islam // The Encyclopedia of Islam : in 12 vol. 2nd ed. Leiden : Brill, 1997. Vol. 4. P. 171–177.
  3. Bamyeh M. The Social Origins of Islam: Mind, Economy, Discourse. Minneapolis : Minnesota University Press, 1999. 316 p.
  4. Waardenburg J. Islam: Historical, Social, and Political Perspectives. Paris : Walter de Gruyter, 2002. 436 p.
  5. Кирюшко М. І., Бойцова О. Є. Іслам в Криму: релігійно-національна ідентифікація кримськотатарського народу. Київ : Світогляд, 2005. 300 с.
  6. Rogerson B. The Heirs of Muhammad: Islam’s First Century and the Origins of the Sunni-Shia Split. Woodstock : Overlook Press, 2008. 415 р.
  7. Лубська М. В. Мусульманське право: сутність, джерела, структура. Киїів : Академвидав, 2009. 256 с.
  8. Bravmann M. М. The Spiritual Background of Early Islam. Studies in ancient Arab concepts. Leiden : Brill, 2009. 336 р.
  9. Campo J. E. Encyclopedia of Islam. New York : Facts on File, 2009. 750 p.
  10. The Oxford Encyclopedia of the Islamic World : in 6 vol. / Еd. by J. L. Esposito. New York : Oxford University Press, 2009.
  11. Ісламські процеси у світі та в Україні / Відп. ред. А. В. Арістова. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2011. 201 с.
  12. Лубський В. І., Горбаченко Т. Г., Лубська М. В. та ін. Ісламська теологія і філософія / За ред. В. І. Лубського, Т. Г. Горбаченко. Київ : Фітосоціоцентр, 2011. 410 с.
  13. Esposito J. L. The Future of Islam. New York : Oxford University Press, 2013. 234 p.
  14. Muhammad in History, Thought, and Culture: An Encyclopedia of the Prophet of God / Ed. by C. Fitzpatrick, A. Walker. Santa Barbara : ABC-CLIO, 2014. 784 p.
  15. Арістова А. В. Динаміка світової умми та її вплив на інституалізаційні процеси. Мусульманське відродження в його інституалізаційних виявах // Інституційні процеси конфесійного життя світу й України / За ред. А. Колодного. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2015. С. 230–236; 236–253.
  16. Якубович М. М. Іслам в Україні: історія і сучасність. Вінниця : ТОВ «Нілан-ЛТД», 2016. 264 с.
  17. Ісмагілов С. В., Якубович М. М. Ісламознавство. Вінниця : ТОВ «Нілан-ЛТД», 2018. 236 с.
  18. Якубович М. Коран в Україні: рукописи, коментарі, переклади. Київ : Український центр ісламознавчих досліджень, 2020. 164 с.
  19. Ісмагілов С. В., Козловський І. А., Халіков Р. Х., Якубович М. М. Іслам: Енциклопедичний словник. Київ : Бібліотека ісламознавства ; Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України ; Видавництво Руслана Халікова, 2021. 432 c.

  Автор ВУЕ

  Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Іслам // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Іслам (дата звернення: 14.03.2024).

  Статус гасла: Оприлюднено
  Оприлюднено: 11.11.2023

  Важливо!

  Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

  Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

  Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

  Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

  Що таке іслам?

  У світі існує безліч типів релігій, і кожна з них має свої особливості. Багато людей не знають що таке іслам і які його особливості. Іслам — це монотеїстична релігія, яка виникла на Аравійському півострові на початку VII ст., коли арабський пророк Мухаммед почав проповідувати покору богу зв Аллах.

  Якщо ви хочете, що таке іслам, його характеристики та історія, тут ми робимо короткий вступ.

  Які особливості ісламу

  Іслам є однією з найбільших монотеїстичних релігій у світі разом з іудаїзмом і християнством. Таким чином, це вважається оновленням віри в єдиного Бога, рай і пекло, яка вже існувала в попередніх монотеїстичних релігіях.

  Тих, хто сповідує іслам, називають мусульманами, слово, яке означає «підкорятися волі Аллаха». На даний момент іслам є другою за чисельністю релігією в світі після християнства. має приблизно 1.800 мільйонів підписників, або близько 25 відсотків населення світу. Вони становлять більшість населення 50 країн. Серед них найбільша кількість мусульман Індонезії в Південно-Східній Азії.

  Іслам поділяється на дві основні гілки: сунітську та шиїтську. З усього мусульманського населення близько 87% є сунітами і 13% є шиїтами. Більшість шиїтів (від 68% до 80%) проживає в країнах Азії, таких як Іран, Ірак, Бахрейн і Азербайджан.

  Походження ісламу

  Засновник ісламу, Мухаммед, народився в м Мекка на Аравійському півострові в році 570 AD У підлітковому віці він присвятив себе караванній торгівлі. У віці 40 років він жив усамітнено в печері на околиці міста. Згідно з традицією, його відвідує Джібріл (архангел Гавриїл), який повідомляє, що його обрано пророком нової релігії.. Мухаммед повернувся в Мекку і почав проповідувати іслам.

  У той час жителі Мекки були багатобожниками, тому що поклонялися великій кількості богів, зображення яких знаходилися в Каабі в центрі міста. Міністерства, які використовують богів, яким поклоняються в Каабі, опинилися під загрозою через проповіді Мухаммада, і він був засуджений до смерті. Щоб уникнути цього речення, У 622 році Мухаммед втік до міста Медіна. Цей вигнанець, відомий як Хіджра, поклали початок мусульманському літочисленню. а саме З цього факту мусульмани починають відлік років.

  У Медині влада і престиж Мухаммеда зросли, і незабаром більшість жителів прийняли нову релігію. З їх допомогою Мухаммед повернувся до Мекки в 630 році, зайняв Мекку і зробив Каабу священним місцем ісламу. Після завоювання Мекки іслам став швидко поширюватися по всьому Аравійському півострову, став об’єднуючим елементом різних племен Аравії.

  Коли Мухаммед помер у 632 році, халіф став духовним і світським правителем усіх мусульман. Першими халіфами були Абу Бакр, Умар, Осман і Алі. Вони сприяли поширенню ісламу в Палестина, Сирія, Вірменія, Азіатська Месопотамія, Персія та Північна Африка.

  У 661 році Муавія з родини Омейядів скинув Алі та заснував халіфат у Сирії. Під його правлінням, Мусульмани поширилися в Індії, Північній Африці та на Піренейському півострові. Захоплення влади Омейядами стало переломним моментом в історії ісламу, оскільки шиїти вважали їх узурпаторами і натомість визнавали нащадків Алі законними спадкоємцями.

  Як?

  The основні риси ісламу такі:

  • Es монотеїстичний і поклоняйтеся тільки Аллаху.
  • Його священна книга Коран. Коран означає “декламувати” тому що для мусульман це слово, яке продиктував Бог Пророку. Мухаммед передав ці одкровення своїй родині, друзям і учням, які зібрали слова його вчителя після його смерті, сформувавши таким чином Коран. Головне послання Корану полягає в тому, що люди повинні прийняти Аллаха як єдиного Бога і жити згідно з його заповідями. Вкрай важливо, щоб кожен мусульманин сприймав кожне слово Корану як буквальне значення Бога і вивчав це з дитинства. Відповідно до Корану, всі мусульмани повинні вірити в долю, воскресіння мертвих і життя після смерті.
  • Найважливішим святим і місцем паломництва є Кааба в місті Мекка, Саудівська Аравія. Віддані з усього світу їдуть туди молитися п’ять разів на день.
    Окрім релігії, іслам також вважається способом життя, який веде своїх послідовників до миру та насолоди розумом.
  • Місцем для молитов і поклоніння є мечеть, яка вважається домом Аллаха. У мечетях заборонені художні зображення Аллаха і Мухаммеда, оскільки вважають, що вони призводять до ідолопоклонства. У всіх мечетях встановлені фонтани для того, щоб віруючі могли очиститися водою перед входом в молитовний зал.
  • Віруючі можуть безпосередньо спілкуватися з Богом без посередника. Це означає, що серед мусульман немає священиків, а називаються духовні наставники магніти, які зазвичай замовляє сама спільнота.
  • Існує дві основні гілки ісламу: сунітська або шиїтська, які визнають легітимність перших чотирьох халіфів, і шиїти, прихильники зятя Мухаммеда Алі, оскільки той одружився на його доньці Фатімі. Основна відмінність між ними полягає в природі магніту. Шиїти вірять, що ці духовні лідери непогрішні в усіх речах, діях, принципах і переконаннях. З іншого боку, для сунітів імамом може бути кожен, хто знайомий з ісламськими молитовними ритуалами. Ще одна відмінність полягає в тому, що, крім Корану, Суніти також є послідовниками сунни, який є збіркою вчень, висловів і схвалень Мухаммеда.

  Сподіваюся, ця інформація була для вас корисною, але якщо ви хочете дізнатися більше, можете ввійти тут.

  Повний шлях до статті: Postposm » Релігія » Що таке іслам?

  Будьте першим, щоб коментувати