5 фактів із життя Александра Македонського

Він помер у 32 роки у 323 р. до н.е., але створив величезну імперію, яка простягалася від Греції до сучасного Пакистану. Як вдалося молодому Александру Македонському створити настільки потужну армію в античний період?

Багато фактів із життя Александра Македонського перетворилися у міф і зараз складно зрозуміти, де правда, а де вигадка. Про це пише History Extra .

1) Творець імперії

Після своєї першої військової перемоги 18-річний Александр не програв жодного бою завдяки тактиці шоку та тремтіння. Переконливим свідченням цьому є битва з перською армією Дарія III у 331 р. до н.е . У той час, як Дарій вів 34-тисячну кавалерію і 200-тисячну піхоту, сили Александра складали всього 7 тисяч кінноти і 30 тисяч піхоти. Проте, не дивлячись на таку перевагу Дарія, Македонський здобув перемогу.

2) Філософ і учень

Філософ та науковець Арістотель навчав Александра три роки перед тим, як він став імператором. Македонський поважав учителя і слухався його. Але пізніше їх стосунки зіпсувалися: під час своєї експедиції Александр скаржитиметься на свого колишнього вчителя, що він дав йому неточні знання з географії.

3) Гордіїв вузол

З усіх героїчних оповідей про Александра Македонського один з найвідоміших – як він розплутав Гордіїв вузол. Це був шкіряний вузол, надзвичайно складно заплутаний, який знайшли у храмі Зевса в місті Гордіоне (у сучасній Туреччині). Колишній король Гордій залишив вузол там. Легенда говорить, що той, хто зуміє розв’язати вузол, буде правити всіэю Азією. Різні джерела стверджують, що Александр розв’язав вузол, але не йдеться, як саме він це зробив. Деякі вважають, що він просто розрубав його своїм мечем.

4) Відсутність креативності

Коли Александр йшов з армією із заходу на схід, він влаштовував святкування з приводу кожної завойованої землі, засновуючи там місто. Він не надавав цьому великої уваги, тому понад 70 міст були названі Олександріями.

5) Улюблений кінь

Є місто, яке Александр назвав інакше, – Буцефал. Буцефал, що зараз знаходиться в Пакистані, отримав свою назву від коня Александра, Буцефала. Він приборкав скакуна, коли йому було 13 років. Торговець переконував, що тварину неможливо приручити. Молодий Александр, звичайно, приручив його і той супроводжував його в усіх битвах. Коли Буцефал помер після битви на Гідаспес, Александр заснував місто і назвав його на честь улюбленця.

Хто заснував великі міста Півдня України?

Україна – держава багато в чому унікальна. Якщо, скажімо, в інших країнах і самі люди, і міські громади відстежують свій родовід, свою генезу із глибин століть, то в Україні багато хто намагається забути про століття, а то й тисячоліття існування свого рідного міста, і, відповідно, виставити себе як персонажа без роду-племені, не закоріненого у буття своєї країни.

У часи революційного більшовизму таке занехаяння минулого було цілком зрозумілим. Бо ж відповідно до вчення Маркса-Леніна все попереднє буття людства, до доби пролетарських революцій, було оголошене передісторією, а справжня історія – це боротьба пролетарів на чолі з їхніми великими вождями за краще майбутнє.

Тоді офіційну історіографію цікавили майже виключно повстання та революції, а ще – розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. Ситуація змінилася тоді, коли Сталін почав розбудову оновленої Російської імперії під червоним прапором. Саме тоді ледь не все найважливіше у світовій історії виявилося, так би мовити, «родом із Росії”. А українська історія стала таким собі доважком до історії Росії. Бо ж, виявляється, не лише росіянам, а й українцям «вікно у Європу» відкрив Петро І, хоча насправді він зачинив їм двері, заборонивши давню пряму торгівлю Києва і Чернігова із Ґданськом та Кенігсбергом.

От саме у ті начебто радянські, а насправді вже великодержавні часи і з‘ясувалося, що практично всі головні міста півдня України засновані російськими імператорами й імператрицями, отож справжню цивілізацію «хохлам” принесли Петербург із Москвою. Ба більше: якщо Росія цивілізувала Причорномор‘я, то який до цих країв мають стосунок українці?

Херсонес-Ахтіар-Севастополь

Дуже яскраво ця ситуація виявила себе у Севастополі. Зараз у місті ведеться підготовка до відзначення його 225-ліття, мовляв, воно було засноване Катериною ІІ 1783 року. Хоча рескрипт про заснування міста насправді виданий 1784 року, за рік після побудови росіянами перших споруд на березі Ахтіарської бухти. Якщо визнавати її засновницею, то свято слід відзначати наступного року. Але логіка відступає перед політичною доцільністю.

З огляду на цю доцільність дуже специфічного ґатунку в українському місті старанно замовчується «український слід» в історії Севастополя. Наприклад, на березі Артилерійської бухти стоїть пам‘ятник віце-адміралу Клокачову, який нібито першим привів кораблі імператорського флоту в акваторію майбутнього міста. Проте насправді на день раніше за командира Азовської флотилії Клокачова свої кораблі у бухту привів командир козацької Дніпровської флотилії полковник Сидір Білий (між іншим, вихованець Києво-Могилянської академії) – 1 травня проти 2 травня 1783 року.

Ще один важливий момент: Севастополь почали будувати на відстані 6-7 кілометрів від руїн давньогрецького поліса Херсонеса, заснованого вихідцями з Гераклеї Понтійської 2500 років тому, приблизно в V столітті до н.е. Місто це проіснувало 20 століть; у середині XV століття його полишили з невідомих нам причин останні жителі. Та поруч із ним залишилося селище, яке кримські татари звали Ак-Яр або Ак‘Яр («біле урвище»), на місці якого, власне, і будувалося місто Ахтіар (перейменоване на Севастополь 1784 року, потім – 1797 року – знову на Ахтіар, і знову на Севастополь 1826 року).

Солдати і матроси Російської імперії саме з уцілілих будинків та фортечних стін Херсонеса забирали каміння на будівництво Севастополя. Херсонес на той час непогано зберігся, британський мандрівник професор Кларк у книзі, «Travels in various countries of Europe» (1817 рік) писав, що збереглися навіть двері у будинках міста. Браві російські вояки зруйнували все, що змогли, висаджуючи у повітря древні споруди, щоб мати будівельний матеріал. Тому нині ті будинки, які збереглися у місті з періоду перед Кримською війною, стоять на херсонеському камінні або цілком побудовані з нього. У цьому сенсі варто говорити про певну наступність між Херсонесом і Севастополем (до речі, руїни давнього міста зараз перебувають у межах міської смуги).

Тим більше, що греків, які жили в Ак-Ярі та інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, за кілька років до приєднання півострова до Російської імперії депортував на північне узбережжя Азовського моря майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, є й Херсонес. А це означає, що селище засноване саме херсонеситами, бо на Приазов‘ї греки називали нові поселення іменами рідних місць. Отож поселення на цьому місці існували безперервно, хіба що після депортації херсонеситів в Ак-Які залишилися тільки татари.

Усюди у світі намагаються якомога далі у глибину століть відсунути дату заснування того чи іншого міста. І не має значення, що це місто колись мало інший етнічний склад населення і звалося по-іншому. Скажімо, Париж веде походження від кельтського селища Лютеція (ІІІ ст. до н.е.), де жило плем‘я паризіїв. Після захоплення римлянами (52 рік) населений пункт одержав назву «міста паризіїв», і тільки у середині ІІІ ст. він одержав сучасну назву, хоч етнічний склад населення його був далеким від сьогоднішнього. А Лондон? Спершу у середині І ст. з‘явилося римське селище Лондоніум, після падіння Римської імперії воно майже знелюдніло, і тільки з VII ст. містечко почало відроджуватися. Іспанські ж міста засновувалися в часи іберів, переходили до рук карфагенян та римлян, потім – варварів, потім – маврів, змінювали назви та склад населення – і нічого!

Ба більше: міста могли зсуватися на кілька кілометрів, але залишатися собою. Це сталося свого часу з Рязанню в Росії. Теперішня Рязань стоїть за кільканадцять кілометрів від первинної, і нічого. Чому ж Севастополь, який постав за кілька кілометрів від Херсонеса, втратив спадкоємність? Ба більше: традиція селитися там не переривалася до приходу росіян, греки-херсонесити, навіть покинувши старе місто, все одно жили поруч до своєї депортації з Криму. Аж поки туди не «принесла цивілізацію» Російська імперія.

Але що цікаво: Російська православна Церква прямо наголошує, що Севастополь є прямим спадкоємцем Херсонеса. І веде мову про «тисячі років» міста, де хрестився рівноапостольний князь Володимир.

Кодак-Катеринослав-Дніпропетровськ

Не менш прикметна ситуація з Дніпропетровськом, який також офіційно вважається заснованим Катериною ІІ. 225-ліття міста помпезно відзначалося 2001 року. Проте що це за дата – 1776 рік? Того року був поданий рапорт князю Потьомкіну, губернатору Новоросійського краю, утвореного на землях зруйнованої Запорозької Січі, про укладання проекту міста і кошторису для його будівництва, при цьому місто мало (і почало) будуватися на лівому березі Дніпра. Місто видалося непридатне в ролі адміністративного центру внаслідок своєї віддаленості від битого шляху. Тоді було вирішено перенести його на інше місце. Царським указом від 30 березня 1783 року було створене Катеринославське намісництво, а місце губернського міста визначене «по кращій зручності на правій стороні річки Дніпра у Койдака». Опис Катеринославського намісництва 1784 року відзначає: «Катеринославль – знову засновуване місто з містечка Новим Кодаком званого…»

Іншими словами, документи того часу недвозначно засвідчують, що йдеться не про побудову принципово нового міста, а про перезаснування і перейменування вже існуючого – в принципі так само, як і з Севастополем, тільки у більш яскравій формі. Адже Новий Кодак продовжував існувати на момент, коли почав будуватися Катеринослав, хоча й став менш велелюдним після зруйнування Січі. Адже це було козацьке місто, перша згадка про яке належить до 1645 року. Місто Кодак згадується і в «березневих статтях» 1654 року, які узгоджували протекторат Московії над Україною.

Новий Кодак був центром Кодацької паланки, мав вигідне розташування – на битому чумацькому шляху. Кодацька паланка була однією з найбільших та найзаселеніших у межах Вольностей Війська Запорозького; вона охоплювала значну частину правобережжя сучасної Дніпропетровської області та деякі інші території. Саме місто було обнесене ровом та валом; вал мав чотири бастіони для гармат та три дерев‘яні вежі з в‘їзними брамами.

Ось перелік державних будівель Нового Кодаку у XVIII столітті: канцелярія, скарбниця, арсенал із пороховим льохом, церковне правління, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми, військовий палац. У місті були дві церкви та синагога. Головним нервом життя Нового Кодаку була торгівля. Тут відбувалося три ярмарки на рік, проходили чумацькі валки та каравани суден. Таким чином, місто мало ярмарковий майдан, шинки, склади, заїжджі двори, різноманітні майстерні. За ревізією, проведеною у лютому 1754 року, в місті нараховувалося понад 500 дворів і понад 3000 мешканців. Потім, правда, населення дещо скоротилося, але в 1793 році місто вже мало 355 дворів і 2000 населення. Цього ж року у губернському Катеринославі, що стояв поруч (власне, межа між містами була умовною), жило аж. 680 душ. І 1795 року Новий Кодак «приєднали» до Катеринослава, власне, стерли риску між двома населеними пунктами (тобто більший населений пункт приєднали до меншого. ). Але навіть 1800 року в «об‘єднаному» Катеринославі було населення менше, аніж у Новому Кодакові 1754 року.

Що за часів Російської імперії вважалося, начебто Катеринослав заснований імператрицею, це зрозуміло: адже місто було символом знищення осоружної Запорозької Січі. Але символом чого вважає місто теперішня влада?

Коцюбеїв-Хаджибей-Одеса

Ще більш абсурдна ситуація з Одесою. Першим поселенням міського типу там стала давньогрецька колонія з невідомою сьогодні назвою, заснована у V столітті до нашої ери в районі нинішнього Приморського бульвару Одеси. За нашої ери на тому самому місці існувало генуезьке місто-колонія, яке, за деякими відомостями, називали Джинестрою. У перші роки ХV століття, за правління засновника Кримського ханства і родоначальника династії Ґіреїв хана Хаджі-Ґірея тут стояло татарське укріплене поселення Хачибей.

На початку ХV століття князь Вітовт приєднав землі Північного Причорномор’я до складу Великого князівства Литовського, і Хачибеєм заволодів литовський магнат Коцуб Якушинський, який розбудував селище і звів пристань та замок. Звідти купецькі кораблі вивозили подільське та волинське збіжжя до середземноморських портів. Уперше Качибей згадується в історичних документах 1415 року в зв’язку з відправкою польським королем Владиславом ІІ Ягайлом кількох кораблів із збіжжям до Константинополя.

1480 року Качубей-Качибей-Коцюбеїв захопило турецьке військо. Згодом, після заселення його греками та едисанськими татарами, воно стало називатися Гаджибей чи Хаджибей (у дослівному перекладі – «князь, що здійснив паломництво до Мекки»). 1765 року у передмісті Хаджибея турки спорудили фортецю Ені-Дунья, тобто «Новий Світ» (нині на цьому місці – північна частина Приморського бульвару).

14 вересня 1789 року, під час чергової російсько-турецької війни, фортецю Хаджибей захопили авангард російської армії під командуванням генерала Івана Гудовича та загін чорноморських козаків на чолі з кошовим Захарієм Чепігою та отаманом Антоном Головатим. 1793 року цитадель була перебудована за проектом голландського інженера Франца де Волана. Наступного року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про розбудову міста і порту Хаджибея за проектом того самого де Волана:

«Зважаючи на вигідне розташування Хаджибея обіч Чорного моря і поєднані із цим чималі пожитності, повеліваємо ми необійденним влаштувати там військову гавань купно з пристанню для купецьких суден. Повеліваємо відкрити вільний вхід у Хаджибеївську гавань купецьким судам як наших підданих, так і чужоземних держав. »

А у січні 1795 року Хаджибей був перейменований в Одесу.

Через півроку міська влада віддала район міста під назвою Пересип для поселення тих чотирьох сотень чорноморських козаків, які оселилися у Хаджибеї після падіння турецької фортеці. Вони стали ядром української громади міста. Другою великою громадою міста була грецька, і 1814 року там було засноване грецьке таємне товариство «Філіке етерія». 1819 року в Одесі був запроваджений режим порто-франко (італійською – «вільний порт»), заснований на безмитному ввезенні і вивозі товарів. Це перетворило місто на найбільший в Європі порт з вивозу збіжжя і сприяло переселенню до Одеси підприємців із країн Середземномор’я, так що місто стали називати «чорноморським Марселем».

Як бачимо, Коцюбеїв-Гаджибей-Одеса – це місто, органічно включене у «велику» європейську історію, а зовсім не форпост Російської імперії. Але тут уже повний абсурд: місто безперервно існує щонайменше 600 років. Ба більше: Катерина ІІ ніколи не видавала рескриптів про його заснування – йдеться тільки про побудову великого порту, а потім – про перейменування міста. Але міська влада і значна частина одеситів вперто, всупереч фактам, наполягає, що місто засноване російською імператрицею.

Тож чи не дивляться в Європі й у всьому світі як на божевільних на тих, хто вважає, що історія їхньої країни розпочалася чи то з ласки більшовицької партії, чи то з волі російських імператорів та імператриць?

Сергій Грабовський

Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Актобе

місто Казахстану / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Актобе?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Актобе́ (до 1999 року — Актю́бінськ; каз. Aqtöbe [ɑqtøbe] д·і ) — місто в Західному Казахстані, центр Актюбінської області і однойменної міської адміністрації.

Коротка інформація Місто Актобе каз. Aqtöbe, Основні дані .

Актобе розташоване на заході Казахстану, в північній частині Актюбінської області. Площа — 297,39 км². 1997 року в управління адміністрації міста перейшла територія скасованого Актюбінського району . Площа нового адміністративно-територіального утворення, до якого належить саме місто і п’ять сусідніх сільських округів, склала 2,3 тис. км². В межах міста протікають річка Ілек і кілька її приток, поблизу є Актюбінське і Саздинське водосховища. Внаслідок розташування у внутрішній частині Євразії і значної віддаленості від океанів, клімат міста є різко континентальним.

Актобе займає четверте місце серед міст Казахстану за кількістю жителів і є найбільшим містом Західного Казахстану. Населення — 500 803 осіб (1 січня 2020 року) [1] . Національний склад дуже різноманітний. Найчисленнішими є казахи (79 %) і росіяни (14,8 %). Переважне віросповідання городян — іслам і християнство. Утворювана Актобінська агломерація , яка в майбутньому має «вмістити» 1,3 млн осіб, має у своєму складі кілька десятків сельбищ поблизу Актобе.

Місто було засновано загоном військ Російської імперії 1869 року як твердиня Ак-Тюбе на лівому березі річки Ілек, в тому місці, де до неї праворуч впадає Каргали . 25 березня 1891 року поселення отримало статус повітового міста Тургайської області і було перейменовано в Актюбінськ. У роки Громадянської війни в Росії Актюбінськ став осередком революційних сил Тургайського краю. Місто поперемінно займали війська білих і більшовиків. 1919 року в Актюбінську остаточно встановилася радянська влада. 1921 року місто стало адміністративним центром Актюбінської губернії. Після скасування губернії 1928 року — центр Актюбінського округу , з 1932 року — центр новоутвореної Актюбінської області. Населення міста, як і регіону в цілому, постраждало від голоду 1920-х і 1930-х років. Під час Німецько-радянської війни в Актюбінську було упоряджено кілька військових утворень, до міста було евакуйовано ряд підприємств із окупованих частин СРСР. У 1962—1964 роках — адміністративний центр Західно-Казахстанського краю. З часу розпаду СРСР 1991 року місто є центром Актюбінської області у складі незалежної Республіки Казахстан. Сучасний Актобе — один з найбільших промислових і культурних осередь країни з розвиненою хімічною, легкою і харчовою промисловістю.

Назва, офіційні символи

Назва

З 1891 року, коли твердиня Ак-Тюбе (рос. дореф. Акъ-Тюбе або Акъ-Тюбя ) стала повітовим містом Російської імперії, до 1999 року ж місто називалося Актюбінськ, російською — Актюбинск ( Актюбинскъ ). 11 березня 1999 року указом президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва назва міста російською мовою було змінено на варіант «Актобе» [6] , що відповідає закону «Про мови» від 11 липня 1997 року, який говорить: «Традиційні, історично складені казахські назви адміністративно-територіальних одиниць, складових частин населених пунктів, а також інших фізико-географічних об’єктів на інших мовах повинні відтворюватися згідно з правилами транслітерації» [7] . Таке іменування було прийнято Федеральною службою державної реєстрації, кадастру і картографії Росії [8] .

Казахська назва міста в його сучасному орфографічному вигляді «Ақтөбе» існує з 1940 року (коли для казахської мови було ухвалено абетку на основі кирилиці). Раніше в 1929—1940 роках ця назва існувало на казахському алфавіті на основі латиниці — яналіф — у вигляді Aqtɵbe [9] , а ще раніше — на казахській арабиці на основі арабо-перської писемності у вигляді اقتوبە ‎ [10] . Нині казахська назва на основі арабської графіки використовується [11] інформаційними ресурсами казахською мовою, які зорієнтовані на казахів Китаю (найбільша зарубіжна казахська громада) і країн Близького і Середнього Сходу, які продовжують використовувати традиційний алфавіт.

Назва міста, утворена зі слів ақ (від тюрк. aq — білий [12] ) і төбе (töpü — пагорб [13] ), означає «білий пагорб» [14] . З цієї причини Актобе іноді називали «Місто на білому пагорбі» [15] або «Біловершинськ» (рос. Беловершинск, Бѣловершинскъ ) [16] . Слово ақ казахською мовою, крім значення «білий», також означає «неспаплюжений», «чистий», «невинний» [17] .

Тюркські топоніми, етимологічно подібні «Актобе», досить звичайні як у самому Казахстані, так і за його межами (див. також Актюбе, Ахтуба, Актепе).

Герб

Перший герб Актобе було затверджено 18 жовтня 1968 роки (автор: С. Т. Сімонов). Через 20 років, 24 грудня 1988 року міська Рада народних депутатів прийняла новий герб за проєктом художника М. Ф. Луцина.

1998 року, до 130-річчя від дня заснування Актобе, було оголошено конкурс на новий герб міста. Журі, які складалися зі вчених, архітекторів і представників ЗМІ, з 50 конкурсних робіт визнали кращим ескіз Актюбінського художника, члена спілки художників Казахстану, Сагінтая Алімбетова. Герб було офіційно затверджено на 23-й сесії міського масліхату 24 липня 1998 року.

Герб має круглу форму, що символізує «вічність всесвіту». Напис «Ақтөбе» зроблено білим кольором — кольором «чистоти і святості», оздоба блакитного кольору означає «вічний рух води», а орнаменти червоного кольору — стилізовані тюльпани (ця квітка є неофіційним символ міста [18] [19] ). У центрі герба зображено крилату істоту з орлиною головою — грифон [20] .

Фізико-географічний опис

Географічне положення

Космічний знімок Актобе і його околиць, отриманий 7 вересня 2017 року зі супутника ЕКА Sentinel-2

Місто лежить в північній частині Актюбінської області, обома берегами [✱ 1] лівої притоки Уралу — річки Ілек, в тому місці, де в неї впадає річка Каргали [22] ; в центральній частині Подуральского плато, що являє собою рівнину 250—400 м заввишки [23] . Властивою рисою Подуральского плато є те, що під ґрунтами залягає крейдяний мінеральний субстрат (в зниженнях перекритий палеогеновими глинами), що призводить до того, що в місцях, у яких внаслідок ерозії було зруйновано ґрунтовий шар, оголюються білокольорові крейдяні відкладення [24] .

Границя між Європою й Азією

Питання про визначення кордону між Європою й Азією є дуже спірним. Якщо проводити межу між цими частинами світу по річці Урал, то Актобе безсумнівно виявиться містом, розташованим в Азії. Однак, згідно з найпоширенішою серед географів думкою, межа Європи проходить по північному березі Каспійського моря, уздовж річки Емба і далі по Мугоджарам. Таким чином Актобе виявляється містом, розташованим в Європі. Втім, попри географічне розташування, країни колишнього Радянського Союзу часто розглядаються сучасними західними географами як якась окрема територіальна одиниця, відмінна як від Європи, так і від Азії [26] .

Гідрографія

Місто розташоване в тому місці, де в річку Ілек впадає Каргали і її долина розширюється до 15 км [27] . Безпосередньо середмістям протікає ліва притока Ілека — річка Сазди , на північному заході — ліва притока Ілека річка Жінішке. Оскільки русло річки Сазди пролягає в центральній частині Актобе і вздовж нього розташовані великі торгові і розважальні центри, з 2010 року адміністрацією міста ведуться роботи з облагороджування набережної [28] . У південній частині міста знаходяться пониззя лівої притоки Ілека — річки Тамди, проте в меженний період це русло пересихає, утворюючи декілька плес. Північною околицею району Зарічний протікає річка Піщанка, ліва притока Каргали, за якою розташовується село Каргали. На захід від району Цегельний (рос. Кирпичный), відокремлюючи його від села Акжар , протікає нижня частина правої притоки Каргали річка Бутак.

За 10 км на південний схід від міста розташоване Актюбінське водосховище об’ємом 245 млн м³, іменоване жителями «Актюбінське море», воно було введено у використання 1988 року [29] . Саздинське водосховище за 8 км на північний захід від міста, що є традиційним місцем відпочинку міщан, було побудовано 1967 року [30] , а Каргалинське водосховище , яке є найбільшим штучним водоймищем поблизу Актобе (розташоване поза межами міської адміністрації), обсяг якого дорівнює 280 млн м³ [31] , було введено у використовування 1975 року і розташоване за 60 км на північний схід від міста [32] .

Клімат

Клімат в місті різко континентальний [33] . Це обумовлюється розташуванням міста у внутрішній частині Євразійського материку і значною віддаленістю від океанів. Різка континентальність клімату проявляється в температурних контрастах між денним і нічним часом доби, між зимою і влітку, а також у великій кількості сонячному випромінюванні і в посушливості [34] .

Взимку погода в Актобе знаходиться під впливом глибокого циклону над Ісландією (ісландський мінімум) і потужного Сибірського антициклону з центром над Монголією. Під впливом цих чинників утворюються великі баричні градієнти, спрямовані з південного сходу на північний захід [34] .

Сумарне сонячне випромінювання в Актобе становить у середньому 108 ккал на добу, середньорічна тривалість сонячного сяйва в місті становить 2316 годин.

Літо жарке і тривале. Літо (період із середньодобовою температурою повітря вище +15 °С) триває близько чотирьох місяців (із середини травня по середину вересня); зима помірно холодна, можливі короткочасні відлиги. Найвищий сніговий покрив спостерігається в лютому (31 см). Кількість ясних, хмарних і похмурих днів в році — 174, 148 і 43 відповідно. Середньорічна кількість хмарності 5,7 балів. Найбільша кількість опадів випадає в червні (35 мм), найменша — у вересні (19 мм)) [35] .

• Середньорічна температура — +5,3 °C
• Середньорічна швидкість вітру — 2,4 м/с
• Середньорічна вологість повітря — 68 %

Екологія

Екологічні обставини в Актобе вважаються неблагополучними [36] . За даними Казгідромета на 2013 рік, індекс забруднення атмосферного повітря в Актобе склав 4,2 одиниць, що в кілька разів менше, ніж в Алма-Аті (11,5 одиниць), який був визнаний містом з найбруднішим повітрям [37] . По всій території міста відзначається підвищений вміст діоксиду азоту і формальдегіду в повітрі, а в районі таких промислових підприємств, як АЗХС , АЗФ, Актюбінської ТЕЦ і біля селища Цегельний (каз. Кірпішті, рос. Кирпичный), показники перевищили норму втричі [38] . Об’єктивною оцінкою екологічного становища заважає мала кількість метеостанцій — усього в місті налічується 3 станції замість 23 необхідні [39] .

Згідно з дослідженнями 2013 року, коли санітарно-епідеміологічний нагляд проводив розслід повітря в місті на наявність діоксиду азоту, діоксиду сірки, сірководню та інших речовин, основною причиною забруднення повітря було визнано каналізаційну систему міста [40] . Зосередження сірководню в каналізаційних мережах може досягати 2-16 %, також стічні води містять велику кількість сульфідів. Через це в нічний і ранковий час жителі декількох районів і центральних проспектів міста зазнають проблем зі смородом у повітрі [41] . Крім каналізаційної мережі джерелами сірководню в міському повітрі є відходи виробництва спирту (барда) на полях колишнього м’ясокомбінату, полігон ТОВ «Актобе Таза Кала» і старий сміттєвий полігон [42] . Свій вклад вносить також автомобільний транспорт, кількість якого 2013 року сягнуло 178 тис. одиниць [43] .

Річка Ілек, на березі якої розташоване місто, довгий час забруднювалася відходами бору з Алгінського хімічного заводу і шестивалентного хрому з Актюбінської заводу хромових сполук, а це, своєю чергою, веде до забруднення Уралу, а потім і Каспійського моря. Крім того, АТ «Акбулак» скидає в річку близько 10 млн м³ недоочищених (через застарілість очисних споруд [44] ) стічних вод на рік. За перевищення норм скидання підприємство щорічно виплачує штраф, але адміністративні заходи не привели до позитивного результату [45] [46] .

Рослинність

Ще наприкінці XIX століття регіон, в якому знаходиться Актобе, описувався як майже позбавлений лісової флори, але водночас дуже багатий на степову рослинність . Вирубка шелюгових гаїв в тодішньому Актюбінському повіті привела до поширення пісків зі сусіднього Іргизького повіту і зникнення колись багатої рослинності [47] . За радянських часів робилися заходи для створення «зеленого пояса» навколо міста для захисту від зимових буранів і літніх пилових буревіїв [⇨] .

Територія міста входить в Актюбінський флористичний округ, який займає більше половини Актюбінської області і північно-східну частину Західно-Казахстанської області (160 тис. км² між 51°45′ пн. ш. 51°30′ сх. д. та 47°30′ пн. ш. 61°30′ сх. д. ) [48] . В Актобе і його околицях поширені такі види рослин: кумарчик піщаний [49] , хріниця пронизанолиста [50] , сухоребрик лікарський [51] , шавлія пустельна [52] , осока двотичинкова [53] , смілка звичайна [54] , смілка дніпровська [54] , сухоребрик льозеліїв [51] , астрагал короткобобовий [55] , вика дворічна [56] , бутень Прескотта [57] , валер’яна руська [58] , повитиця хмелеподібна [59] , липучка звичайна [60] , глуха кропива пурпурова [61] , волошка коростянкова [48] , куга тригранна [62] .

Тваринний світ

Територія Казахстану складається з 22 зоогеографічних ділянок. Місто Актобе й уся північна частина Актюбінської області належить до західної степової ділянки [63] , в котрій, на відміну від інших степових ділянок, мешкають представники європейських лісових видів. Окрім того, в західній степовій ділянці пустельна фауна багатша, ніж в інших степових ділянках. Широко поширений пустельний вид перегузні тут зустрічається лише зрідка, з монгольської фауни зазвичай можна зустріти хом’ячка Еверсмана . Тут також мешкають казахстанські пустельні види, а під Актобе можна зустріти туранський вид тамарискових піщанок [64] .

Як і в інших містах, на вулицях Актобе зустрічаються бездомні пси і коти. Собаки нерідко нападають на жителів міста (понад 300 випадків у першому півріччі 2014 роки), найчастіше це відбувається навесні і восени. Найнебезпечнішими в цьому сенсі є район Центрального ринку , стара частина міста і дачні ділянки [65] . За рік виловлюються кілька тисяч тварин, переважно це собаки. Підпільні «мисливці» відстрілюють тварин за допомогою безшумної рушниці з дротиками (використання вогнепальної зброї в цих цілях заборонено з 2013 року), начиненими препаратами ( дитилін [66] ). Туши тварин вивозяться на скотомогильник. Доглянутих і явно хатніх тварин не відстрілюють, а відправляють у приватний притулок, що належить голові місцевої громади захисту тварин [67] .