Одна з найбільших загадок в історії авіації. Куди зник рейс MH370

“Зв’язок втрачено” – ці слова переслідували чоловіка на ім’я Лі Еро останні десять років. Це те, що йому сказали в авіакомпанії Malaysia Airlines, коли літак MH370 з його сином на борту зник з радарів.

“Роками я запитував, що мається на увазі під словами “зв’язок втрачено”? Мені здається, що якщо ви втрачаєте зв’язок з кимось, то ви повинні мати можливість відновити цей зв’язок”, — каже пан Лі.

Він і його дружина Лю Шуанфен – фермери з селища, що розташоване на південь від Пекіна. Багато років вони намагаються розібратися в тому, що сталося з літаком MH370 та з їхнім сином.

Цю подію називають однією з найбільших загадок в історії авіації.

Десять років тому, 8 березня 2014 року, пілот літака, що прямував з Куала-Лумпура до Пекіна, побажав на добраніч малайзійському диспетчеру повітряного руху.

Boeing 777, на борту якого перебували 227 пасажирів і 12 членів екіпажу, збирався перетнути повітряний простір В’єтнаму.

Потім літак різко змінив напрямок, зв’язок з ним зник. Літак повернув назад, спочатку до Малайзії, а потім до віддаленої південної частини Індійського океану. Він летів сім годин. Доки, ймовірно, у нього не закінчилося пальне.

Найбільша і найдорожча пошукова операція, яку коли-небудь проводили у світі, тривала чотири роки. Проте слідів зниклого авіалайнера не знайшли.

Тисячі океанографів, авіаційних інженерів і детективів-любителів вивчали уривчасті дані польоту, намагаючись вирахувати, де літак закінчив свою подорож.

Для близьких тих, хто перебував на борту, це були 10 років горя і боротьби за продовження пошуків. Вони понад усе хочуть дізнатися, що саме сталося з MH370 і чому.

Автор фото, BBC/ LULU LUO

Пан Лі об’їхав весь світ, щоб підтримати кампанію з пошуків літака. Він каже, що витратив всі свої заощадження на подорожі до Європи та Азії. А ще на пляжі Мадагаскару, де знайшли деякі уламки зниклого літака.

Він каже, що хотів торкнутися піску у місці, де, могло бути тіло його сина. Він пам’ятає, як кричав на Індійський океан. Він говорив своєму зниклому сину, що він тут, щоб відвезти його додому.

“Я продовжу їздити на край світу, щоб знайти свого сина”, — каже Лі Еро.

Пара, якій зараз близько 60, живе в сільській частині китайської провінції Хебей. Більшу частину свого доходу вони витрачали на навчання дітей. Ці люди ніколи не мали грошей на подорожі.

Янлін був першим у їхньому селі, хто вступив до університету, і першим, хто отримав роботу за кордоном, працюючи в Малайзії в телекомунікаційній компанії.

Він повертався до Китаю для візи, коли літак зник. “До того, як стався цей інцидент, ми навіть ніколи не були в сусідньому місті Ханьдань”, — каже пан Лі.

Син пана Лі Яньлінь був одним із 153 китайських пасажирів рейсу. Його батьки, як і десятки інших китайських родин, відмовилися отримувати компенсацію від уряду Малайзії. Вони подали судові позови у Китаї проти авіакомпанії, виробника літаків та інших сторін.

Ці родини відчувають себе прикутими до зниклого літака.

Грейс Натан складала випускні іспити з права у Великій Британії, коли MH370 зник. На борту була її мати Анна. Сьогодні вона – адвокат із власною практикою в Малайзії та матір двох маленьких дітей.

У річницю зникнення літака вона пригадала, як йшла до вівтаря на весіллі, тримаючи в руках фото своєї матері і як їй не вистачало порад мами, коли вона переживала дві свої важкі вагітності.

На виставці у Куала-Лумпурі було кілька уламків літака. Єдині речові докази, які знайшли з нього, це частина крила, пошкодженого морською водою.

У натовпі був Блейн Гібсон. Він знайшов більше частин MH370, ніж будь-хто інший.

Містера Гібсона, одного з персонажів саги про MH370, найкраще можна описати як авантюриста-любителя. Він одягається в стилі Індіани Джонса і витрачає кошти, отримані від продажу свого сімейного будинку в Каліфорнії, щоб фінансувати свою любов до подорожей.

“Коли я був на річниці зникнення літака, я дізнався, що ніхто не шукав на береговій лінії плавуче сміття. Цього просто не зробили. При цьому вони витрачали мільйони доларів на пошуки під водою. І я просто подумав, що, можливо, перший шматок цього літака знайде той, хто просто гулятиме пляжем. І оскільки ніхто цього не робив, я подумав, що зможу це зробити сам”, – розповідає Блейн Гібсон.

Його пошуки тривали рік. Він обшукав багато пляжі від М’янми до Мальдів, перш ніж знайшов на піщаній косі в Мозамбіку свій перший шматок MH370 – частину заднього стабілізатора літака.

На той час інший шматок крила, відомий як флаперон, уже знайшли на острові Реюньйон.

Частини літака виявили на різних пляжах Східної Африки через понад рік з дати зникнення.

Автор фото, BBC/ LULU LUO

Аналіз течій у південній частині Індійського океану показав, що всі ці уламки, мабуть, прибило до берега з місця, де впав літак.

Серійні номери на деяких частинах зіставили із записами виробника. Вони підтвердили, що це частини боїнга Malaysia Airlines. Жоден інший Boeing 777 ніколи не розбивався в Індійському океані.

Поки не знайшли флаперон, єдиним доказом того, що літак повернув назад, були дані з військових радарів у Малайзії та Таїланді, які помітили літак, що летів на захід над Малайським півостровом.

Потім британська компанія Inmarsat зафіксувала серію з шести сигналів між її супутником і MH370, які відбувалися кожну годину, коли літак прямував на південь. Весь інший зв’язок на літаку був вимкнений.

Ці розрізнені дані використали для вирахування приблизного місця аварії. Але це була величезна зона бурхливого та глибокого моря.

Пошуки, в яких брали участь 60 кораблів і 50 літаків з 26 країн, тривали з березня 2014 року до січня 2017 року. На початку 2018 року їх відновила на п’ять місяців приватна американська компанія під назвою Ocean Infinity, використовуючи підводні дрони для сканування дна.

Відсутність достовірної інформації породила багато теорій про те, що сталося на борту MH370. Деякі з яких були досить безглузді, наприклад, що літак викрали та відправили до Росії або на авіабазу США, або збили.

Французька журналістка Флоранс де Шангі написала книгу-дослідження, присвячену MH370. Всього у світі вийшло понад 100 таких книг.

Вона стверджує, що вся гіпотеза про те, що літак розвернувся і летів на південь, була сфальсифікованою. Вона вважає, що знайдені уламки походять не від MH370. Вона піднімає питання щодо вантажу на борту, і у своїй книзі припускає, що він міг бути збитий американським літаком над Південно-Китайським морем через цей вантаж.

Однак, якщо радарні та супутникові дані, надані Малайзією та Inmarsat, прийняти за чисту монету — а більшість експертів так і думає — і те, що авіалайнер продовжував летіти на південь, то цьому є лише одне пояснення. Що хтось його туди запустив навмисно.

Автор фото, GETTY IMAGES

У новому документальному фільмі BBC “Чому зникають літаки” двоє французьких аерокосмічних експертів, один з яких був досвідченим пілотом, використали симулятор польоту. Це дало змогу відтворити різкий поворот, який Boeing 777 здійснив над Південно-Китайським морем одразу після останнього контакту з малайзійським диспетчером.

Експерти дійшли висновку, що це міг зробити вручну лише досвідчений пілот.

Той факт, що це було зроблено саме тоді, коли MH370 рухався з повітряного простору Малайзії до в’єтнамського простору, свідчить про те, що пілот намагався приховати цей маневр. І що він знав, що мине деякий час, перш ніж в’єтнамська служба управління повітряним рухом повідомить, що літак не зв’язався з ними.

Існують й інші теорії – що всі на борту знепритомніли через брак кисню після розгерметизації, яку ніхто не помітив. Або, що раптова пожежа чи вибух обірвали зв’язок і змусили пілотів повернутися назад. Але цей складний поворот, після якого літак сім годин безперервно летів на південь, роблять цю версію малоймовірною.

Однак, ідею про те, що один із пілотів навмисно прирік літак і всіх його пасажирів на смерть у воді, також важко прийняти. У біографії пілотів не було нічого такого, що могло б це пояснити.

Усі ці спекуляції боляче вдарили по людях, які втратили рідних.

“Я б не побажала цього своєму найгіршому ворогу”, — каже Джакіта Гонсалес, дружина Патріка Гомеса, керівника рейсу MH370.

“Ми пройшли через такі емоційні гойдалки. Коли вони тільки починали пошуки, ми чули, що вони щось бачили, і тоді ми мали надію. А потім ми чули ні, це не MH370. І ми поверталися назад. Кожного разу здавалося, ніби хтось тисне на тебе і не дає дихати”.

Сім’ї з самого початку критикували уряд Малайзії. По-перше, через його плутанину і грубі помилки з даними. А пізніше – через небажання проводити подальші пошуки. Остання операція Ocean Infinity завершилася в середині 2018 року.

Компанія запропонувала відновити пошук за принципом “не знайдено, не сплачено”, але це потребує схвалення уряду.

Деякі малайзійські чиновники приватно визнають, що уряд міг би зробити більше. Можливо, певною мірою це можна пояснити тим, що останніми роками країна переживає період політичних потрясінь. Потім була пандемія, яка не дозволила сім’ям провести щорічні поминальні заходи.

Нинішній міністр транспорту Малайзії Ентоні Локе намагався вирішити цю проблему, пообіцявши родинам, що зробить усе можливе, щоб знайти зниклий літак. Він оголосив, що зараз обговорює з Ocean Infinity можливість відновлення пошуків.

Ocean Infinity сканував територію площею 112 000 км ще в 2018 році. Однак це був надзвичайно складний океанічний рельєф, наприклад, глибокі підводні каньйони. Цілком можливо, що вони могли пропустити літак.

Відставний британський фахівець з аерокосмічних інформаційних технологій Річард Годфрі, ще одна людина, втягнута у вихор MH370, вважає, що тепер він окреслив набагато меншу територію пошуку. Він використав інноваційний аналіз тестових радіопередач на коротких хвилях. Це має дозволити безпілотникам робити більш концентрований пошук, здійснюючи кілька проходів над однією територією.

Автор фото, LULU LUO/BBC

Рідні пасажирів рейсу MH370 кажуть, що їх надихають останні обіцянки міністра транспорту. Вони вважають, що це важлива зміна тону у спілкуванні з ними з боку уряду Малайзії. Але їхні сподівання все ще обережні.

“Я просто хочу, щоб літак знайшли, – каже пані Гонсалес. – Принаймні тоді я зможу відпустити мого чоловіка спочивати у мирі”.

Під час вшанування пам’яті пасажирів MH370 у Куала-Лумпурі встановили велику дошку, на якій люди писали слова надії, співчуття чи скорботи.

Лі став навколішки, щоб написати повідомлення своєму сину Яньліню великими ієрогліфами, а потім сидів у сльозах, дивлячись на це.

“Синку, минуло 10 років, — написав він, – Твої мама й тато тут, щоб повернути тебе додому. 3 березня 2024 року”.

Також на цю тему

• Індустрія подорожей і дозвілля
• Подорожі
• Авіаперевезення
• Південна Азія
• Азія
• Китай
• Авіакатастофи й інциденти

“Крадіжка століття”. Як “Динамо” переманило до академії гравців “Спартака”

Кожен з українських футбольних фанатів чув про «академію Яковенка». Легендарний гравець «Динамо» зібрав навколо себе гарну банду футболістів 1985 року народження. Селекція працювала на повну і знаходила унікальних талантів з-за кордону.

Починаючи з нуля Яковенко старався налагодити психологію з молодими футболістами. У майбутньому це дало свої плоди. Протягом двох років його знаменита академія змогла працевлаштувати 18 юних гравців в системі київського «Динамо».

Його учні стали викликатись в молодіжну збірну Україну, а пізніше стали основними фігурами в українському футболі. Далі піде розповідь про те, як «Динамо» зусиллями Яковенка змогли переманити гравців московського «Спартака» до себе.

У Москві хлопці буквально недоїдали і відношення до них, м’яко кажучи, було максимально нездоровим. Про це згадував Олександр Алієв, напевно, найбільший талант якого вдалось запросити і переконати грати в Україні:

«В «Спартаку» я провів всього один рік, після чого батько сказав, що на Україні збирається команда хлопців 1985 року народження, яка з часом повинна була стати базовою для молодіжної, а пізніше – національною збірної. Збирав нас Павло Яковенко зі всіх куточків колишнього Союзу. Пам’ятаю навіть, коли ми приїжджали з «Спартаком» на якийсь турнір до Севастополя, мені говорили, що він переглядав наші матчі і виділив мене і Дениса Адлейбу. На жаль, в Дениса не склалася кар’єра у великому футболі – він отримав важку травму і рано повісив бутси на цвях. Загалом, коли я приїхав до Києва і побачив запропоновані умови для тренувань, майже відразу прийняв рішення перебратися до Києва».

У віці 15 років Алієв побачивши суттєву різницю між ставленням у Києві та Москві вирішує залишатись у столиці України. А через багато років відкрито говорить про знущання в спартаківській академії:

«В Москві ми жили в гуртожитку в дуже поганих умовах. Потім, коли в нашому «житлі» побував президент клубу (зараз вже не пригадаю, хто тоді був на чолі «Спартака»), був зроблений капітальний ремонт. Жити ми стали трохи краще, але харчування було просто жахливим. Годували, можна сказати, гірше, ніж в дитбудинку. Та ми і жили, власне кажучи, з вихованцями цього закладу. А це постійні крики, шум, гамір, відпочити толком неможливо. У буденні дні у нас був лише сніданок і вечеря, а якщо не підеш в школу, перший і останній раз за день поїш в сім годин вечора».

Алієв навіть не говорив про переїзд з батьками, але пізніше подзвонив до тата і сказав, що буде грати за київський гранд. В той час до цієї академії з Білорусі також приїзжає і майбутній друг Алієва – Артем Мілевський. Він та Дмитро Воробей їдуть з великими амбіцями, але по правді засвітитись у Києві вдасться лише одному. Перед матчем проти московського клубу в рамках кваліфікації ЛЧ Алієв згадував також за свою зарплату та сумнівний режим:

«Не можу сказати, що тоді отримував в Києві дуже вже високу зарплату. Хоча в порівнянні з “Спартаком”, де не отримував взагалі нічого, це було небо і земля. Ну а щодо загулів. Так, траплялося».

В академії Яковенка вчилось багато легіонерів, але існувало правило, що закінчувати її мають право лише громадяни України. Вже у випускних класах перед закордоними футболістами стояв вибір: українське громадянство, або відрахування. Болгари, румуни, молдовани, білоруси обирали перший варіант.

Про вже згаданого академіста «Спартака» Алієва до Києва переїхали – Андрій Прошин, Олександр Ситник, Леонід Мусін, Сергій Пучков та Денис Адлейба. Останній вважався найбільшим діамантом цієї плеяди футболістів.

Всі вони приймали участь у відбірних матчах чемпіонату Європи і переконливо заграли за збірну України Ю17. Але один Адлейба винив у всьому Яковенка, адже не зумів розкрити свій потенціал у повну міру. В академкласі Адлейбі платиили близько 50 доларів. За його словами таких грошей вистачало, щоб поїсти в Макдональдсі і поповнити собі мобільний телефон. Адлейба вже потім зазначав, як саме його переманив Яковенко:

«Мій батько все життя вболівав за «Динамо». Їздив до Києва на матчі, дивився на Блохіна. Київ завжди був пріоритетом, хоча Росія ближче до Абхазії. Пам’ятаю ще з дитинства шалені виступи «Динамо» у Лізі чемпіонів за Лобановського.

Я був капітаном юнацького складу московського «Спартака», і мене особисто запросив Павло Яковенко. Він постійно дзвонив телефоном і кликав до Києва. Коли тобі потрібна людина, постійно дзвонять та запрошують. Тому він мене дуже хотів бачити у своїй команді та з Москви витяг до Києва. Пропозиція була привабливою.

Мене взагалі все влаштовувало в «Спартаку» на той момент: і капітаном був, і найкращим бомбардиром спартаківської школи став. Але я не мав російського громадянства. Уявіть, капітан команди та її найкращий гравець не їде до Європи на турнір, бо немає відповідних документів! В результаті хлопці поїхали, я залишився і мені це дуже засмутило.

Яковенко ж побачив мене на турнірі у Балаклаві, а після Кубка Співдружності запросив мене до України. У «Динамо» мені сказали, що з документами буде повний лад, і все буде добре. Мене дуже довго вмовляли їхати до київської академії, але все ж таки їм вдалося».

Адлейба далі зазначає, що Яковенко був надмірно суворим тренером та забракував багатьох молодих хлопців. Після тренувань на Олімпійській базі юні футболісти бігали по три тести Купера за тренування. Денис зізнався, що не всі витримували такий темп тренувань і блювали навіть під час фізпідготовки, але це давало свої плоди вже під час футбольного матчу, коли динамівці обігрували свого суперника на одному подиху. Чому не вдалось заграти московському Марадоні (так називав Адлейбу сам Лобановський) розповідає він сам:

«Я знав, що можу бути на рівні Мілевського та Алієва в першій команді, а може бути краще. Просто херня всюди є. Когось тягнуть, а когось ні. Я розумію, що ми з Мілевським справді були на рівні. В Алієва повірив Михайличенко, ну грав він, бив, але був боягуз боягузом все життя. Міг віддати передачу або вдарити, якщо ніхто не заважає, а коли до нього представили щільно гравця, то де Алієв, де цей капелюх? З Мілевським у мене були дуже добрі стосунки, розуміння та окремий епізод мого життя. З Артемом було розуміння настільки, що навіть неможливо. Ми з ним стільки гарних голів забили. Я йому показую очима, він зрозумів і забігає, а я підсікаю м’яч – він забиває гол.

Яковенко мене використав не на тій позиції, де потрібно. Не знаю, чому він так чинив. Також він неграмотний у тактичному плані. Я досі не розумію його тактики, але тренер повинен чомусь навчити футболістів, правильно? Так, він мав свою харизму. Я нічого поганого про нього не хочу говорити, але нічого хорошого не можу сказати».

Ось такі спогади двох молодих футболістів про ту саму легендарну «академію Яковенка». Як бачите, говорять різне. Ви отримали дві різні думки, а тепер можете написати у коментарі хто правий, а хто ні.