Про що мовчать японські підручники з історії

Японці часто не розуміють, чому сусідні народи зачаїли на них стільки історичних образ, особливо що стосується подій 1930-х і 1940-х років. Причина у тому, що вони практично не вчать у школі історію ХХ століття. Я сама дізналася про багато речей тільки тоді, коли приїхала вчитися до Австралії.

Від Homo erectus і до сучасності – триста тисячоліть протягом одного навчального року. Саме так я вивчала історію відносин моєї країни зі світом, коли мені було 14.

Три уроки на тиждень, 105 годин на рік. Недивно, що деякі класи у деяких школах не встигають дійти до ХХ століття, і вчителі лишають останні розділи підручника на самостійне вивчення.

Коли я нещодавно відвідала свою стару школу Святого серця в Токіо, вчителі поскаржилися, що ближче до кінця року їм доводиться дуже квапитися, щоб встигнути розповісти дітям про Другу світову війну.

“Коли я прийшла викладати в цю школу, директор попросив, щоб я охопила весь матеріал: від найдавнішої історії до сьогодення, – каже вчителька, яка викладала у мене історію в восьмому класі. – Ми хочемо, щоб студенти розуміли історичні відносини Японії зі своїми сусідами”.

Я і досі пам’ятаю, як 17 років тому вона наголошувала, наскільки важливою є історія війни для Японії, адже саме звідти ростуть корені багатьох її нинішніх геополітичних проблем.

Також я пам’ятаю, що дивувалася: чому ж ми одразу не переходимо до цього ключового періоду, гаючи час на епоху плейстоцену?

Коли ж ми нарешті до нього дійшли, виявилося, що подіям 1931–1945 років присвячено лише 19 з 357 сторінок підручника.

Всього сторінку зайняла інформація про так званий Мукденський інцидент 1931 року, коли японські солдати підірвали китайську залізницю в Маньчжурії.

На одній сторінці умістилися й інші події, які призвели до розв’язання у 1937 р. Китайсько-японської війни. Зокрема, одним рядком у примітці згадано про Нанкінську різанину і зґвалтування, які вчинили японські війська, вдершись до китайської столиці.

Одне речення присвячене корейським і китайським полоненим, працю яких японці використовували на шахтах в роки війни, і один рядок – “станціям втіхи”, корпусам проституток, які обслуговували Імператорську армію Японії.

Врешті-решт одним-єдиним реченням описано атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі.

Я хотіла дізнатись детальніше про всі ці речі, але не настільки, щоб витрачати свій вільний час на підручники. Тоді мене більше цікавила мода і хлопці.

Мої однокласники мали можливість додатково вивчати світову історію в 11-у класі. Але я на той час вже жила в Австралії.

Пам’ятаю, як мене вразило, що тамтешні програми зосереджувалися на кількох ключових подіях світової історії, замість перелопачувати її всю в хронологічному порядку.

Тож коли мені треба було обрати для вивчення одну із суспільних наук, я взяла саме історію, хоча учитель і боявся, що мені буде нелегко читати й писати англійською – мовою, якою я на той час заледве могла розмовляти.

Моє перше есе англійською було присвячене Нанкінській різанині.

Вона і досі є предметом суперечок. Китайські історики стверджують, що японські солдати убили в Нанкіні 300 тисяч мирних мешканців і зґвалтували багато жінок. Але в Японії дехто взагалі не вірить у реальність цих подій.

Одним із таких людей є Нобукацу Фудзіока, чию монографію я читала під час свого шкільного дослідження.

“Нанкін був полем бою, тому люди, звісно, вмирали, але систематичної бійні або зґвалтувань не було, – каже він під час нашої зустрічі в Токіо. – Китайський уряд найняв акторів і актрис, які удають із себе жертв у розмовах з японськими журналістами. Всі фотографії, які Китай надає на підтвердження цих подій, сфабриковані. Ті самі знімки обезголовлених тіл фігурують у історії громадянської війни між Гоміньданом і комуністами”.

Коли я була студенткою, то не намагалася встановити історичну правду, але література, прочитана з цієї теми, принаймні, допомогла мені зрозуміти, чому багато китайців згадують війну з болем.

У той час як японські учні читають про різанину в Нанкіні один рядок, китайські вивчають в подробицях не тільки її, а й інші військові злочини японської армії, хоча цей підхід часом критикують як надто антияпонський.

Те саме можна сказати і про Південну Корею, у якій приділяють велику увагу вивченню новітньої історії. Внаслідок цього трактування одних і тих самих подій у наших країнах відрізняється кардинально.

Однією з найбільш дискусійних тем є станції втіхи.

Фудзіока вважає, що там працювали професійні повії, які отримували платню. Але сусіди Японії, зокрема Південна Корея і Тайвань, стверджують, що японці захоплювали в сексуальне рабство звичайних жінок.

Шкільний підручник авторки: Нанкінська різанина згадується лише у примітці

Не знаючи цих подробиць, дуже важко зрозуміти, чому нещодавні територіальні суперечки з Китаєм чи Південною Кореєю викликали у наших сусідів таку емоційну реакцію. Неприхована ворожість щодо Японії, яку виявляли звичайні люди на вуличних демонстраціях, здавалася японцям незрозумілою і навіть варварською.

Так само важко моїм співвітчизникам зрозуміти, чому так гніваються китайці, коли наші політики відвідують святилище Ясукуні і вшановують, з-поміж інших японських воїнів, військових злочинців.

Я поцікавилась у дітей своїх друзів і колег: які історичні знання вони винесли зі школи?

Двадцятирічна Намі Йосіда і її старша сестра Маі, обидві студентки технічних спеціальностей, сказали, що нічого не знають про станції втіхи.

Про Нанкінську різанину вони чули, але не пам’ятають, в чому її суть.

“У школі ми вивчали переважно давні часи, наприклад епоху самураїв”, – каже Намі.

Сімнадцятирічний Юкі Цукамото краще розуміє, чому у його країни напружені стосунки з сусідами: він згадує Мукденський інцидент і вторгнення Японії на Корейський півострів у кінці XVI століття.

“Думаю, це можна зрозуміти: ніхто не хоче, щоб їхню країну окупували”, – каже він.

Але і Юкі нічого не знає про сексуальну експлуатацію жінок в часи війни.

Колишня вчителька історії, а нині науковець Тамакі Мацуока вважає, що у низці міжнародних проблем Японії винна її система освіти.

“Наша школа випускає у світ людей, яких дратують скарги Китаю і Південної Кореї на звірства війни, тому що вони нічого про ці звірства не знають, – каже вона. – А це небезпечно, бо молоді люди звертаються в пошуках інформації до Інтернету, читають націоналістичні статті і думають, що Японія не зробила нічого поганого”.

Я познайомилася з роботами пані Мацуока під час відвідин Нанкінського музею кілька років тому. Вона багато спілкувалася з японськими солдатами, які окупували місто.

“У істориків було багато розповідей потерпілих, але я подумала, що треба отримати свідчення і від солдат, – каже вона. – Я опитала 250 з них. Це зайняло чимало років. Багато хто спершу відмовлялися говорити, але врешті-решт зізнавались в убивствах, крадіжках і зґвалтуваннях”.

Коли я побачила записи цих інтерв’ю, мене вразили не тільки зізнання солдатів у злочинах, але і їхній вік. Вже немолоді на момент розмови, під час війни багато хто з них мав заледве 20 років, і це їх дивним чином олюднювало.

Мене опанували складні емоції. Було сумно, що Японію постійно описували як зло і називали “дияволом”, і я не знала, як відреагували би люди навколо мене, якби дізналися, що я японка. Але було і запитання: що змусило цих молодих хлопців вбивати і ґвалтувати?

Коли пані Мацуока опублікувала свою роботу, вона отримала чимало погроз з боку націоналістів.

У дебатах щодо викладання історії в школі вона й Фудзіока представляють два протилежні табори.

Фудзіока і його Японське товариство з реформи історичних підручників стверджують, що сучасні підручники “мазохістичні” і виставляють Японію в негативному світлі.

“Японська система затвердження підручників має так зване “положення про сусідні країни”. Це означає, що підручники повинні виявляти розуміння, описуючи історичні події, у які були втягнуті наші сусіди. А це просто смішно”, – стверджує він.

Фудзіока відомий своєю боротьбою за те, щоб прибрати з підручників інформацію про станції втіхи. У його першому підручнику, який було затверджено урядом в 2001 році, ще була коротка згадка про смерть китайських солдат і цивільних в Нанкіні, але в наступній книзі автор збирається її урізати.

Але хіба ігнорувати ці події розумно?

У директиві міністерства освіти для середньої школи зазначено, що діти повинні дізнатися про “історичні відносини Японії зі своїми азіатськими сусідами і катастрофічні наслідки, які мала Друга світова війна для людства”.

Китайці часто відзначають річниці конфліктів з Японією демонстраціями

“Це означає, що вчителі повинні розповідати дітям про японську військову експансію (У 1930-х. – Ред.) і тривале протистояння з Китаєм, – каже представник міністерства Акіхіко Хоріуті. – Учні мають знати про шкоду, яку завдали японські війська іншим країнам під час війни, а також про страждання японського народу, особливо у Хіросімі, Нагасакі та Окінаві, щоб розуміти важливість міжнародної співпраці і миру. Відповідно до наших директив, кожна школа сама вирішує, яким подіям присвятити більше уваги, залежно від регіону, ситуації в школі і зрілості учнів”.

Однак Тамакі Мацуока вважає, що уряд намагається приховати від молодих людей подробиці японських звірств.

Маючи змогу порівняти освіту двох країн, я можу сказати, що викладання історії у Японії має, принаймні, одну перевагу: учні твердо заучують, коли і в якому порядку відбувалися історичні події.

Мені й моїм однокласникам пощастило: нам гарантувалося місце у старшій школі без іспитів.

А нині серед тих, хто хоче потрапити до хорошої школи чи університету, конкуренція дуже жорстка. Від учнів вимагається запам’ятати сотні дат, і історія – це тільки один із предметів.

У них немає часу осмислити військові злочини, навіть якщо вони прочитають кілька сторінок про них у підручнику.

Все це призводить до того, що сусіди Японії – особливо Китай і Південна Корея – звинувачують її у замовчуванні свого жахливого минулого.

А тим часом новий прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе критикує шкільну програму Китаю за те, що вона “антияпонська”.

Він, як і Фудзіока, хотів би змінити шкільні підручники, щоб діти пишалися своєю країною, а також планує переглянути вибачення, які в 1993 році принесла Японія за експлуатацію жінок для втіхи.

Якщо це трапиться, сусідні країни навряд чи будуть у захваті. А японці так і не зрозуміють, чому.

Культура та релігія Японії

У читальні залі Наукової бібліотеки КНУКіМ відбулась зустріч студентської молоді Факультету соціокультурної діяльності, працівників книгозбірні та професорсько-викладацького складу університету з культурологом, релігієзнавцем, японознавцем, кандидатом філософських наук, старшим науковим співробітником Інституту сходознавства НАН України Сергієм Капрановим.

Ініціювали проведення зустрічі – Кафедра філософії та Наукова бібліотека КНУКіМ.

На початку заходу завідувач Кафедри філософії, доктор педагогічних наук, доцент Катерина Кириленко представила аудиторії гостя та зазначила, що студентська молодь має унікальну можливість поспілкуватися з відомою в Україні постаттю, сходознавцем, який вивчає і популяризує східну культуру в країні.

Сергій Капранов розповів студентам про дві головні релігії Японії – синто і буддизм, більш детально ознайомив з японською культурою та відкрив нові факти про цю дивовижну країну.

За словами спікера, загальна кількість віруючих майже вдвічі перевищує населення Японії, оскільки японці є послідовниками одночасно двох релігій – синто та буддизму. Синто – національна релігія Японії, в якій люди здійснюють поклоніння божествам природи. Божества в синто мають назву «камі». Японці вірять, що камі не створили світ, а народили його, і люди є нащадками богів. Цікавим моментом є те, що верховне божество в синто уособлює жінка – богиня сонця Аматерасу.

Прихильники цієї релігії мають свої обряди, що втілюють різні особливості. Наприклад, обряд «омія-маірі», під час якого батьки у святилищах представляють свого новонародженого богам, котрі супроводжують і допомагають цій дитині протягом усього подальшого життя. Цікавим також є обряд весілля, коли закохані вступають у шлюб перед обличчям богів. Обов’язковим елементом цього обряду є традиційний японський одяг – кімоно, на якому має бути зображений родовий герб. Одним з найважливіших у японців є обряд очищення. В синто не існує такого поняття, як «гріх». Японці вважають, що є поняття «скверна», тобто бруд, який чіпляється до людини через її гріхи. Тож для цього й існує обряд очищення, що зазвичай проводиться у вигляді омивання водою та відмолюванням своїх гріхів.

Вагомим елементом синто є поклоніння божествам природи. Саме тому у японців існує такий обряд як «оханамі» – традиція милування квітами, в першу чергу, сакурою. Як правило, японці влаштовують вечірки під квітучими деревами, під час яких вони танцюють, співають, п’ють священний напій саке та милуються квітами вишні. У деяких містах Японії з цвітінням сакури навіть починається навчальний рік у школі.

Сергій Віталійович також розповів про святилища, які існують в Японії. Зокрема, одним з найдавніших та наймістичніших місць країни є святилище Ідзумо. Вважається, що саме тут раз на рік упродовж десятого місяця за старим календарем збираються всі японські божества. У синто навіть є поняття «каннадзукі», тобто місяць без богів. Лише в районі Ідзумо цей місяць має назву «каміарідзукі», тобто місяць з богами. Саме тому це святилище є дуже шанованим серед японців, оскільки в цей час, коли боги приймають основні рішення про долі людей, кожен може попросити у богів благословення на наступний рік.

Цікавою особливістю синтоїстських святилищ є торії – ворота перед храмом, які уособлюють межу між світом простих людей і світом божеств. Це ворота у вигляді двох вертикальних стовпів з двома поперечними балками у верхній частині, які зазвичай виготовляються з дерева або каменю та фарбуються у червоний колір. Багато святилищ синто мають декілька торіїв, а деякі – навіть тисячі. В Японії вважається, що людина, яка досягла успіху, має пожертвувати храму торії. Нині ці ритуальні ворота є настільки розповсюдженими по всій країні, що стали одним з найбільш впізнаваних символів Японії.

Також важливим елементом кожного святилища є сіменава – мотузка, сплетена з рисової соломки, на яку кріпляться паперові стрічки сіде, що в японській релігійній традиції є ознакою святості. Як правило, сіменави розміщають при вході в святилища та на торіях, щоб позначити місце, де з’являлись боги-камі. Крім того, вважається, що сіменава рятує від злих духів, тому її часто вивішують на початку будівництва нової споруди.

Під час розповіді про божеств синто Сергій Капранов звернув увагу всіх присутніх на цікаву особливість: оскільки вважається, що люди є нащадками богів, то вони також можуть стати богами. Наприклад, у пантеоні синтоїстських божеств є Тендзін-сама – бог науки і освіти. Під час свого мирського життя він був японським державним діячем та науковцем на ім’я Суґавара но Мітідзане. Він сприяв розвитку самобутньої японської культури, але за несправедливим звинуваченнями був висланий зі столиці Кіото, де й помер. Незабаром після його смерті мешканців Кіото вразила чума, від якої загинули одні з учасників його вигнання, повені і тайфуни. Тодішній імператор сприйняв це як помсту духу померлого і для його умиротворення звів святилище, а самого Суґавару проголосив покровителем наук і навчання. З того часу у японських школярів з’явилась традиція звертатись до божества із проханням успішно скласти іспити, яке вони пишуть на спеціальних дерев’яних табличках та розвішують у святилищі.

Буддизм – найдавніша світова релігія, яка зародилась близько VI ст. до н.е. в Індії. До Японії буддизм прийшов з Кореї, куди він потрапив з Китаю. Тому в Японії буддизм з’явився з елементами корейської та китайської культурної традиції. Загалом буддизм справив значний вплив на японську культуру. Зокрема, він складає основу естетики традиційного народного театру «Но», де демонструються вистави на буддійську тематику. Іншими прикладами є японські сади каміння, які є характерними для багатьох храмів; мистецтво малювання тушшю на рисовому папері «суміе»; монументальна скульптура, найбільш відома – 30-метрова бронзова статуя сидячого Будди у м. Нара, яка входить у список Національних скарбів Японії; та ікебана – традиційне мистецтво аранжування квітів.

Ще однією визначальною особливістю японської культури є «ямабусі» – гірські аскети, які були відомі своїми здібностями як лікарі та медіуми. Вони були адептами однієї з гілок буддизму варджраяни, догмати якої стверджують, що пробудження можна знайти лише через відлюдництво, самозаглиблення та вивчення природи.

Ці та інші цікаві відомості про мальовничу країну Японію повідав Сергій Капранов, доповнивши розповідь презентацією з унікальних фотографій, зібраних під час неодноразових подорожей до Японії – країни Сонця.

Директор Наукової бібліотеки КНУКіМ, кандидат культурології, доцент Юрій Горбань щиро подякував Сергію Капранову від свого імені, від імені студентської молоді та працівників університету за цікаву розповідь і вручив презент у вигляді книг. Також Юрій Іванович подякував Катерині Кириленко за плідну співпрацю й організацію такої корисної та повчальної зустрічі. Сергій Віталійович і організатори заходу висловили сподівання, що цей захід стане початком циклу лекцій та зустрічей, оскільки інтерес до здобутків японської культури серед студентської молоді з кожним роком невпинно зростає.