Створення українського театру

“Зложилася трупа, – писав Франко про цей театральний колектив, – якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, яка робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів – то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів”.

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права інсценізувати п’єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях – ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров’ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, збагачувати сценічний репертуар, боротися проти антихудожніх тенденцій розважально-сентиментальної театральщини.

В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: “Так театр – искусство, здесь – политика”.

Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної культури серед корифеїв, сміливо утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей – ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п’єсами молодих українських драматургів – Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) – актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

Марія Садовська-Барілотті виконувала народні пісні на високому професійному рівні.

Коли утворився театр Сучасник

ВИЩА ЧЕСТЬ ЖЕРТОВНОГО НАРОДУ

Втішно, що цю премію не дали Павлюку.І вже ніколи й не дадуть.

А мені не подобається писанина Н. Фурси. А те, що вона пише.

Корисні посилання

За лаштунками театральної сцени: як творить мистецтво відомий український режисер

Цьогоріч серед лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка був режисер-постановник Дмитро Богомазов, вистави якого «Гамлет» У. Шекспіра Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька, «Гості прийдуть опівночі» А. Міллера Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра та «Щуролов» О. Гріна Київського театру «Вільна сцена» здобули найвищу державну нагороду у гуманітарній сфері. Раніше митець відзначався театральною премією «Київська пектораль» (1994, 2008, 2009 рр.), а також премією Одеського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України імені народних артистів України Лії Бугової і Івана Твердохліба (2010 р.).

Про те, як втілюються задуми на театральній сцені і якими принципами у мистецтві керується талановитий вітчизняний режисер, можна дізнатися в інтерв’ю з Дмитром Богомазовим, що публікується нижче.

‑ Пане Дмитре, свого часу відома у літературному середовищі літературознавець, перекладач Соломія Павличко, якої, на жаль, вже з нами немає, у книжці «Дискурс модерну в українській літературі» висловила думку про те, що театр завжди лишався найслабшим місцем української культури. Говорилося це в контексті ХХ століття. А в якому стані вітчизняне театральне мистецтво сьогодні?

‑ Почну з того, що театральний процес, у моєму розумінні, є взаємним рухом публіки і театру. Саме глядачі визначають, яким має бути сучасний театр. Тому я б не характеризував нинішній стан вітчизняного театру такими словами як «занепад» чи «розквіт». На мою думку, сьогодні українське суспільство перебуває в очікуванні чогось більшого від майстрів сцени, здебільшого розваг чи релаксу. А все через те, що життя нині, як розмірковує пересічний обиватель, дуже ускладнилося, а відтак потрібно розслабитися. Ті, хто так думають, помиляються. Мені здається, що життя завжди було складним і ніколи не буде легким. Це один аспект відповіді на ваше питання. Варто сказати і про те, що держава цю ситуацію може виправити завдяки фінансовій підтримці театральних колективів. Коли театр починає залежати від каси, він змушений потурати смакам публіки. Дуже часто вони є надто приземленими. Багатьох така ситуація у вітчизняному театрі не влаштовує. Тому, резюмуючи, скажу, що нічого яскравого за останній час на українській сцені не відбулось. Водночас і якихось грандіозних провалів не сталося, оскільки дуже багато талановитих і обдарованих людей творять нинішнє сценічне мистецтво.

‑ Знайомлячись з вашим творчим доробком з цікавістю дізнався про те, що за вісімнадцять років роботи на професійній сцені ви поставили понад тридцять вистав. Які ваші улюблені театральні жанри?

‑ Мене іноді запитують: у якому жанрі поставлений той чи інший спектакль? Як правило, відповідаю: це звичайний спектакль. У моєму розумінні театр завжди включає в себе і комедію, і трагедію. Не так часто драму. Драма не є моїм улюбленим жанром. Мені більше до вподоби ті театральні жанри, з яких зароджувалося театральне мистецтво. Та ж містерія, коли людина ніби посвячувалася у давні біблійні історії, ставала учасником реального дійства, що розгорталося у неї перед очима. Ось ця функція залучення глядача у сценічне таїнство і досі притаманна для всіх театральних жанрів.

‑ Чи доводилося вам у процесі постановки вистави переробляти чи доробляти сам текст п’єси?

‑ Коли у 1993 році я ставив «Чарівницю» за п’єсою Івана Карпенка-Карого«Безталанна» у Київському театрі драми і комедії, навчаючись у столичному інституті театрального мистецтва, це був спектакль на три дії. Так само на три дії була одна з перших вистав за п’єсою Уїльяма Шекспіра, яку поставив на початку творчої кар’єри.А зараз я роблю спектакль максимум на дві дії і намагаюсь, щоб кожна тривала не більше однієї години. Час став динамічним і з цим потрібно рахуватися. Якщо режисер-постановник і змушений взяти ручку, то не для переписування драматургії, скажімо, Шекспіра чи Чехова. Мова йде про структурну перебудову окремих фрагментів з п’єс, що має на миті відтворити певну плинність у часі. Переді мною постає конкретне завдання: створити рух на сцені за допомогою якихось технологічних прийомів, які не передбачають внесення правок у стилістику тексту вистави.

‑ Напевне однією з умов досягнення творчого успіху режисером-постановником є талановита гра акторів, залучених ним до роботи над виставою. Є у вас улюбленці в театрі?

‑ Відповім так: з акторами я практично не помилявся, коли ставив спектаклі у Києві, Одесі чи в Черкасах. На мою думку, мало бути гарним актором. Потрібно ще бути гарною людиною, бо театр – це колективна праця. Для мене дуже важливо, щоб між мною і актором існувала психологічна сумісність. Водночас у мене дуже жорсткі вимоги до тих, кого запрошую до співпраці. І не лише до акторів, а також до художників, композиторів, сценографів… Трапляється, що і голос можу підвищити на когось з них, але цей вихлюп емоцій, сподіваюсь, не відштовхує їх від мене. Просто театр надзвичайно складний вид мистецтва, що потребує повної самовіддачі, нервової напруги.

‑ Тільки-но ви сказали про психологічну сумісність. А як вам вдається підказати тій же жінці-актрисі як їй переконливіше зіграти жіночу роль на сцені. Адже у жінки, на відміну від чоловіка, сприйняття навколишнього світу дещо інше.

‑ Якщо перед тобою текст п’єси і ти намагаєшся у ньому розібратися, то, виявляється,у ньому відсутнє суто «чоловіче» і суто «жіноче». У ньому є просто структура, в якій немає градації статей. Принаймні для мене. Зважте й на те, що коли актриса починає грати роль, то у ній вона робить все так, як і будь-яка жінка у буденному житті. В її гру, я, як режисер-постановник, не втручаюсь. Для мене важливо, чи переконливо вона виглядає у процесі дії на театральній сцені.

‑ Ви багато подорожуєте країнами Європи, беручи участь у різних міжнародних театральних фестивалях. Чим відрізняється нинішній вітчизняний театр від сучасного західноєвропейського?

‑ Мабуть, потрібно насамперед сказати не про театр як такий, а охарактеризувати публіку, яка ходить на вистави у нас і у них. У зв’язку з цим виникає питання: а якого театру потребує соціум? Справа у тім, що наш глядач відвідує театр для того, аби розважитися чи відволіктися від буденних проблем. А там, на Заході, людина потрапляє до театру, щоб себе р о з в и в а т и! І в цьому принципова різниця між нами і ними. Освіта й культура у західноєвропейських країнах відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні особистості. У нас, навпаки, держава ніби дистанціювалася від цих процесів і кожний пересічний громадянин змушений, як кажуть англійці, sell yourself – пропонувати самого себе у найкращому вигляді. Та й потім за всіма цими поточними проблемами, що виникають навколо газу, доріг, несанкціонованих забудов, міліцейського свавілля втрачається сам сенс існування людини, деформується її духовність. У нас дуже багато обдарованих особистостей, можливо навіть більше, ніж закордоном. Але, на жаль, для них не створено комфортних умов задля максимального розкриття їхніх талантів.

‑ Намагаючись відчути запити соціуму, як ви кажете, чи стримує щось вас у театральному мистецтві, аби естетично задовольнити вибагливого глядача? Чи існує для вас табу у творчості?

‑ Вульгарність, наприклад. Або несмак. Напевне мат теж для мене є своєрідним табу у театральному мистецтві. Тому у мене на спектаклях актори не користуються неліцензурною лексикою. Є так зване, в моєму розумінні, смішне табу. Це та ж бійка, яку надзвичайно складно відтворити на сцені. Мабуть існує невидимий бар’єр сценічної реальності, який надзвичайно складно подолати.

‑ Чи визнаєте ви авторитетів, які власною працею примножили славу вітчизняного театру?

‑ Таким беззаперечним авторитетом у сценічному мистецтві для мене завжди був Богдан Сильвестрович Ступка. Здавалося зовсім недавно ми з ним сиділи на лавці у парку навпроти театру імені Івана Франка і обговорювали перспективу освоєння тільки-но відкритої «Камерної сцени». Богдан Сильвестрович звернувся за порадою, оскільки вважав мене досвідченим у цій справі. Адже на той час я вже понад десятиліття був не лише засновником, а й художнім керівником-директором Київського театру «Вільна сцена», в якому грались невеликі за масштабом спектаклі. І першим таким театральним проектом, на думку Ступки, мала б стати інсценізація новел Василя Стефаника. На жаль, Богдан Сильвестрович не дожив до тих днів, коли фактично його задум був втілений мною на «Камерній сцені» театру імені Івана Франка.

‑ Готуючись до інтерв’ю з вами, зовсім випадково натрапив на авторську телепрограму Володимира Познера, на яку він запросив колишнього художнього керівника Театру на Таганці Юрія Любімова. Зараз цей талановитий режисер, фактично, через конфлікт з колективом, змушений був піти з театру. Як ви ставитеся до конфліктів у театральному середовищі?

‑ Може через те, що я працюю у театрах, де є великі колективи, лише у якості режисера-постановника окремих вистав, мені не доводилося жодного разу опинятися в якихось жорстких ситуаціях. Конфлікти, як правило спалахують там, де є нереалізовані амбіції. І дуже багато залежить від художнього керівника театру, від його вміння знаходити баланс інтересів між акторами. Адже гра на сцені є колективною працею, і не важливо, яку ти виконуєш роль – головну чи другорядну. Все має цінність для досягнення спільного успіху. Навіть робота тих же монтажників і освітлювачів сцени, костюмерів і театральних касирів. Не знаю в деталях, що там сталося між Юрієм Любимовим і трупою Театру на Таганці, але, напевно, та мета, до якої вони йшли до певного моменту разом, враз почала сприйматися кожним по-різному. До речі, нещодавно дізнався про дуже цікаву статистику. Виявляється лише п’ять відсотків у суспільних відносинах регулюються у законодавчому полі, а дев’яносто п’ять – завдяки внутрішній культурі індивідуума, його вихованню, освіті, традиціям тощо. Тому для гармонійного розвитку людини дуже важлива духовна сфера, в якій література, мистецтво, зокрема театр, мають відігравати першочергову роль.

‑ А мовне питання, навколо якого так багато останнім часом поламано списів, воно теж важливе для становлення вітчизняного театру? Двомовність на театральній сцені це благо, чи постійний головний біль для режисера?

‑ Я вже тривалий час викладаю у Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення і в мене на курсі навчається афроукраїнець родом із Севастополя. Треба чути, як він фантастично вимовляє українські слова. Сприймаю це як особливий аромат вимови, яка не збіднює, а, навпаки, збагачує сучасну українську мову. Додам, що якщо актор справді професіонал і має чудовий слух, для нього не складає жодних труднощів передати мелодику як російської, так і української мов. Складніше з тими, насамперед зі студентами, у мову яких в’ївся місцевий діалект. Це корисно для передачі якогось регіонального колориту на сцені, але шкідливо для мовного еталону, характерного для класичного театру.