Олександр Пушкін – Життя і творчість

Олександр Сергійович Пушкін — великий російський національний поет, прозаїк, драматург. Його творчість стала втіленням волелюбства, патріотизму і могутніх творчих сил російського народу.

Геній Пушкіна стоїть біля джерел російської літератури XIX століття. Його творче життя починається у роки національно-патріотичного піднесення, викликаного війною 1812 року. Уже в ліцеї, у якому поет навчався з 1811 до 1817 p., він веде активне літературне життя. Ліцейська поезія Пушкіна вражає перш за все своєю життєрадісністю, прославленням радощів життя. Широке відображення заходять у ній анакреонтичні мотиви. Веселощі, любов, дружба — найчастіші мотиви його поезії цього періоду. Серед своїх учителів поет сам називає Гомера, Вергілія, Горація. Надзвичайно високо він оцінює Вольтера і Мольєра.

Пушкін народився і жив в епоху великих соціальних, політичних, культурних зсувів і потрясінь. Велика Французька революція своїм впливом захопила всю Європу, якщо не весь світ. В 1836 р.

Припомните, о други.

Чему свидетели мы были!

Игралища таинственной игры,

Металися смущенные народы,

И высились, и падали цари;

И кровь людей то славы, то свободы,

То гордости багрила алтари.

Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1799 року в Москві. Батько його, Сергій Львович (1771-1848), походив з поміщицької, колись багатої* сім’ї. Від маєтків предків (в Нижньогородській губернії) до нього відійшло мало; але і те він занедбав, абсолютно не цікавлячись господарськими справами; служив він в Московському комісаріаті, але службою теж не був зацікавлений. Серед його знайомих було багато письменників, а брат, Василь Львович, здобув популярність як поет.

У будинку Пушкіна цікавилися літературою, а сам Сергій Львович був прихильником французьких класиків і писав французькі і російські вірші, які, втім, були відомі тільки знайомим і родичам. Мати Пушкіна, Надія Йосипівна, вроджена Ганнібал, походила від Ганнібала, петрівського «арапа», зображеного в романі Пушкіна. Виховання Пушкіна було безсистемним. Французи-гувернери, що змінялися, випадкові вчителі не могли мати глибокого впливу на дитину, і він значною мірою був наданий самому собі. Дитинство Пушкін провів у Москві, виїжджаючи на літо в повіт Захарове, в підмосковний маєток бабусі.

Окрім Олександра в Пушкіних були діти — старша дочка Ольга і молодший син Лев. Батьки не приділяли багато уваги дітям.

Його брат писав згодом про дитячі роки Олександра: «До одинадцятилітнього віку він виховувався в батьківському будинку. Пристрасть до поезії з’явилася в нього дуже рано: на восьмому році, уміючи вже читати і писати, він складав французькою маленькі комедії й епіграми на своїх вчителів. Взагалі виховання його мало містило в собі російського».

У1810 році виник проект створення привілейованого навчального закладу — ліцею в Царському Селі, при палаці Олександра І. Бать ко Пушкіна, що мав впливові знайомства, вирішив віддати туди свого сина Олександра. 19 жовтня було урочисто відкрито ліцей, і з цього дня почалося життя Пушкіна-ліцеїста.

Ліцей був закритим навчальним закладом, до нього було прийнято лише 30 учнів. Це були діти дворян середнього достатку, що мали службові зв’язки.

В ліцеї Пушкін захоплювався поезією, особливо французькою, за що вій і дістав прізвисько «француз». Серед ліцеїстів проводилися своєрідні змагання, і Пушкін тривалий час перемагав у віршуванні. З російських поетів Пушкіна привертав Батюшков і вся група письменників, що об’єдналися навколо Карамзіна. З цією групою Пушкін був зв’язаний через сімейні відносини, зокрема, через дядька, який входив до неї.

В будинку Карамзіна, який знаходився в Царському Селі, Олександр познайомився з Жуковським і Вяземським, їх вплив особливо позначився на творчості Пушкіна починаючи ;і 1815 року. Улюбленим поетом Пушкіна був Вольтер, саме йому Пушкін був зобов’язаний схильністю до сатири, втім, як і літературній боротьбі Карамзіна і жартівливим сатирам Батюшкова.

Після закінчення ліцею Пушкін був призначений в колегію закордонних справ.

Першим найвідомішим твором поета стала написана у 1818 році ода «Вольність», де поєдналися традиції класицизму і новий, романтичний пафос. Ідеєю патріотизму, любові до вітчизни проникнуті поезії «До Чаадаєва», «Село». Водночас вони сповнені виразної критики тогочасної дійсності. Саме в ці роки за Пушкіним утверджується слава першого поета вольності. Пушкін закінчив ліцей якраз в період реструктуризації таємних організацій. В 1816 році було засновано перше революційне співтовариство «Союз Порятунку». Розширенню політичного світогляду Пушкіна сприяло знайомство з Миколою Тургенєвим, гарячим прихильником звільнення селян, Чаадаєвим, часте спілкування з ліцейським товаришем — Пущиним, що вступив у таємне товариство, численними представниками ліберального офіцерства, з якими Пушкін познайомився ще в ліцеї.

В березні 1819 року він вступив у дружнє літературне товари-і і по «Зелена лампа», в якому розповсюджуються ліберальні ідеї пі критика олександрівского режиму. В цей період Пушкін написав політичні вірші: «Вольність» (1817), «До Чаадаєва» (1818), «Казки» (1818), «Село» (1819). У цих віршах ми бачимо вплив на Пушкіна помірковано-ліберальних ідей.

Вірші Пушкіна стали знаряддям літературної пропаганди в руках членів таємних організацій. Вони поширилися в народі, особливо серед офіцерства, і створили славу Пушкіну не менше, ніж його твори, що з’являлися у пресі.

У ті роки Пушкін захоплюється театром. Але театр «хворий» на політику і має абсолютно не театральний характер. У Пушкіна виникають зв’язки в театральному світі. Він прийнятий в коло Шаховського. За два роки — 1818 і 1819 — Пушкін надрукував тільки шість віршів, проте посилено працював над «Русланом і Люд милою».

У засланні. За вільнодумство Олександр І вирішує заслати Пушкіни до Сибіру або на Соловки, але завдяки клопотанню Карамзіна вирок було пом’якшено: Пушкіна висилають до Катеринослава, звідки через хворобу він вирушає разом з родиною генерала Раєвського до Кавказу і Криму. Канцелярію, в якій служив Пушкін, переводять до Кишинева.

В червні 1823 р. завдяки допомозі друзів Пушкін переведений на службу до Одеси, звідки за розпорядженням Олександра І висланий у Михайлівське, куди і прибув 9 серпня 1824 р.

В цей час у Михайлівському перебувала сім’я Пушкіних. Батько взяв на себе поліцейські обов’язки з нагляду за сином. Цей період був часом посиленої творчості. У Михайлівському продовжувалася робо та над романом «Євгеній Онєгін» (було написано 4 розділи, докорінно змінений план роману), закінчена робота над поемою «Цигани», написана жартівлива поема «Граф Нулін».

У цей період своєї творчості, який можна назвати романтичним, Пушкін створив цикл поем («Кавказький бранець», «Брати-розбійники», «Бахчисарайський фонтан»), почав писати соціально-психологічний роман у віршах «Євгеній Онєгін». Мовби підсумковим твором життя на півдні стала поезія «До моря», у якій поет прощається з морською стихією, що стала для нього символом свободи.

У Михайлівському геній Пушкіна досяг зрілості, в його творчості вже домінує реалістичний струмінь. Саме тоді були написані народна драма «Борис Годунов», багато шедеврів пушкінської лірики.

14 грудня 1825 р. під час повстання декабристів Пушкін зали шився осторонь від змови і розправи, але в паперах кожного з декабристів знаходилися його вірші.

Уряд нового царя Миколи І шукав спосіб обеззброїти Пушкіна, тому пішов шляхом лібералізації відносин з поетом.

8 вересня 1826 р. Пушкін прибув до Москви і того ж дня був представлений Миколі І. Результати цього побачення були такі: Пушкін отримав свободу пересування, твори його надходили на цензуру самому Миколі І, а посередником призначався шеф жандармів Бенкендорф.

У1829році Пушкін приїжджає з Петербурга до Москви і сватається до Наталії Миколаївни Гончарової, але дістає відмову. Пушкін виїжджає на Кавказ.

Повернення Пушкіна з Кавказу було прийняте з великим обуренням, Микола І вимагав пояснень. Наприкінці 20-х pp. Пушкін веде постійні сутички з Булгаріним. У квітні 1830 року Пушкін робить нову пропозицію Наталії Гончаровій, і цього разу вона була прийнята. В сім’ї Гончарових зажадали від Пушкіна офіційного засвідчення Бенкендорфа, що поет не перебуває під поліцейським наглядом. Цікавило їх також матеріальне становище Пушкіна. Батько поета передав синові частину нижегородського маєтку — село Кистенівка, що знаходилося недалеко від села Болдіна.

1 вересня 1830 року Пушкін виїхав у Болдіно, посварившись і матір’ю Гончарової, після чого питання про шлюб залишилося відкритим.

У Болдіно Пушкін дуже плідно працював. Він написав близько чотирьохсот віршів, 8, 9 і 10 глави «Євгенія Онєгіна» але остання згоріла. Він пише в Болдіні також близько ЗО віршів, 5 повістей прозою, декілька драматичних сцен, багато критичних і публіцистичних статей, маленькі трагедії.

Тут, в Болдіні, він вичерпав всі літературні задуми минулого і, виїжджаючи звідси, був готовий почати нове життя як особисте, так і літературне.

«Полтава», «Будинок у Коломні», «Маленькі трагедії», «Повісті Бєлкіна», надзвичайно багата лірика — основні підсумки пушкінської роботи 1826-1830 pp. Окрім того, восени 1830 р. був закінчений «Євгеній Онєгін» — вершинний твір поета, що писався понад сім років. Уперше в російській літературі настільки широко й реалістично було відтворено цілу історичну епоху, показано сучасну дійсність, усі зрізи тодішнього суспільства Росії знайшли своє художнє втілення у романі.

Після повернення з Болдіна Пушкін одружився. Весілля відбулося 18 лютого 1831 року в Москві, але згодом Пушкіни жили в Петербурзі. В період між Москвою і Петербургом вони жили в Царському селі, де Пушкін за допомогою Жуковського міг налагодити особисті відносини з урядом. А Микола І побажав бачити дружину Пушкіна и к прикрасу його придворних балів.

Влітку 1831 року роман «Євгеній Онєгін» був остаточно доопрацьований.

У 30-х роках у творчості Пушкіна переважає проза («Дубровський», • Пікова дама», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова»). Але в цей і с час він створює поему «Мідний вершник», казки у віршах, «Пісні західних слов’ян» і прекрасну за філософською глибиною лірику.

Збираючи матеріал для «Історії Пугачова» і відвідавши місця бунту, Пушкін у жовтні повертається в Болдіно і перебуває там до половини листопада. Це була друга болдінська осінь. Там він закінчив «Історію Пугачова», написав «Мідний вершник», «Казку про рибака рибку», «Казку про мертву царівну» і багато віршів. До цього ж часу належить і робота над «Піковою дамою».

В особистому житті Пушкіна відбулися нові зміни. Наприкінці грудня 1833 року Пушкін був прийнятий Миколою І в камер-юнкери при дворі, що поет сприйняв як образу, це призвело до ще одного конфлікту з Миколою І.

В травні 1832 року в Пушкіних народилася дочка Марія, а в липні 1833 року — син Олександр, пізніше, 1835 року, — син Григорій, а 1836 року — дочка Наталія.

У Петербурзі жила родина Пушкіних і дві сестри дружини. Для того, щоб утримувати таку велику сім’ю і давати їй можливість вести світське життя, Пушкін вдається до позики і застав коштовностей. Борг Пушкіна становив 60 тис. рублів, і йому довелося вдатися до допомоги держави, чим поет остаточно був прив’язаний до двору.

У березні 1836 року померла мати Пушкіна, залишивши в спадок Михайлівське, поділ якого затягнувся до смерті Пушкіна. В 1835 році з’явився привід для дуелі, коли молодий офіцер Дантес почав залицятися до Наталії Миколаївни, проти чого вона не заперечувала. Ширилися мерзенні плітки, Пушкіну було прислано анонімний лист, де вказувалося побічно на зраду його дружини.

Дуель відбулася 27 січня 1837 року на Чорній річці, де Пушкін був смертельно поранений. О другій годині 29 січня (за новим стилем 10 лютого) 1837 року він помер. 5 лютого Пушкін був перевезений в село Михайлівське і похований у Святогорському монастирі.

Трагічна смерть Пушкіна сколихнула всю Росію. Від дня повстання декабристів на вулицях Петербурга не було стільки народу. Горе і обурення Росії висловив своїм віршем «Смерть поета» Лермонтов. Дуель і смерть Пушкіна були трагічним завершенням тієї боротьби, яку вів геніальний поет за долю російської Літератури.

Пушкіну були добре знайомі українська народна поезія і українська історія. Ще в ліцейські роки він пише вірш «Козак», що є наслідуванням української народної пісні. Під час південного заслання він певний час жив у Катеринославі, Одесі, бував у Києві, милувався красою української природи, заслуховувався піснями українських кобзарів і лірників. У своїх нотатках з російської історії XVIII ст. він ставив за вину Катерині II те, що вона «закріпачила вільну Малоросію».

Творчість О. С.Пушкіна знав і любив Т.Шевченко, вірші його ві и цитував напам’ять, про що згадує у своєму щоденнику.

Ще за життя Пушкіна твори його перекладали українською Л, Боровиковський і Є. Гребінка, а згодом — С. Руданський, П. Грабовський та М. Старицький. І. Франко переклав усі драматичні твори поета. XX століття до сузір’я перекладачів поета вписало імена М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана та ін.

Значення творчості О. С. Пушкіна.

У плані національному Пушкін — перший російський поет-європеєць. Завдяки його поезії російська культура стала однією зі складових культури європейської з її складними і глибокими суперечностями великої історичної епохи переходу від середньовіччя і феодалізму де буржуазних відносин нового часу. З Пушкіним остаточно увійшли до російського життя тематика і тональність «всесвітності».

У той же час Пушкін національний в широкому розумінні, оскільки його творчість відобразила російську дійсність епохи, її буржуазне становлення з усіма властивими їй суперечностями. Пушкін — людина нового, післяреволюційного часу, що відчуває і мислить суто історично, і його «громадянство всього світу» робить його учасником страждань і радощів культурного європейця свого часу.

Це цікаво!

Тихим жовтневим вечором Пушкін попросив художника Карла Брюллова намалювати портрет своєї молодої дружини Наталії Миколаївни. Він називав її просто — Наталі. Хто ж вона, ця жінка, якій випало щастя й водночас іспит бути коханою такої людини? Про неї говорили різне в століттях минулих й у столітті нинішньому. Марина Цвєтаєва, наприклад, писала про неї: « Гончарова просто фатальна жінка, те порожнє місце, навколо якого зіштовхуються всі сили і пристрасті. Гончарова — не причина, а привід смерті Пушкіна, з колиски визначеної. Потяг Пушкіна до Гончарової — це потяг генія до нуля. Він хотів нуль, тому що сам був усім. А доля вибрала найпростіше і вірне знаряддя смерті — красуню».

Хтось — заздрив, хтось — злословив, хтось — намагався очорнити її. А Пушкін начебто відчував, що його щастя не може бути тривалим, тому й просив Брюллова намалювати цей портрет, щоб залишити образ прекрасної жінки для нащадків. Спокійне обличчя з тонкими рисами, лагідний погляд, ніжність у кожному русі — саме такою вона постає перед нами на портреті, саме такою її бачив великий поет і був закоханий в неї — свою дружину.

Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

ПУШКІН, Олександр Сергійович – Біографія, життя і творчість письменника

ПУШКІН, Олександр Сергійович (Пушкин, Александр Сергеевич — 06.06. 1799, Москва – 10.02.1837, Петербург) — російський письменник.

У родоводі Пушкіна схрестилися кілька гілок, які беруть початок у глибинах російської історії і позначені багатьма іменами учасників важливих подій у державному житті країни. Дитинство Пушкіна минуло у Москві. Його, нелюбиму дитину у сім’ї, виховували французькі гувернери, він рано навчився читати, мав вільний доступ до багатої бібліотеки свого батька, Сергія Львовича Пушкіна, котрий не цурався літератури і в домі якого гостювали відомі російські письменники. Поетичне обдарування юного Пушкіна проявилося у ранньому дитинстві: чимало рядків дитячих віршів, що збереглися в усній, сімейній традиції, були написані французькою мовою. Літні місяці 1805—1810 pp. він зазвичай проводив у своєї бабусі, Марії Олексіївни (уродженої Ганнібал), у підмосковному с. Захарове, поблизу Звенигорода. Ці ранні дитячі враження відобразилися у перших пушкінських поемах, написаних дещо пізніше («Чернець» — «Монах», 1813; «Бова», 1814), у ліцейських віршах «Послання до Юдіна» (1815), «Сон» (1816).

Шість років Пушкін провів у Царськосельському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811 р. Програма ліцею була, по суті, університетською з пріоритетом гуманітарних наук у навчальних курсах. Уся обстановка ліцейського виховання сприяла розвитку обдарування Пушкіна. Тут заохочувалося віршування, виходили рукописні журнали; у роки навчання Пушкіна прийняли в літературне товариство «Арзамас», члени якого виступали проти рутини й архаїки в літературі.

Рання поезія Пушкіна передавала відчуття швидкоплинності життя, яке диктувало спрагу насолод. Культ земних радощів, протиставлених падолу дріб’язкових клопотів, ортодоксальності, офіціозу, відображав просвітницьке світовідчуття вольтерівського плану. Характерною є і тодішня поетична маска Пушкіна — не просто філософа-лінивця, а «ченця», «розстриги», котрий мріє про земні радощі. Так «окреслювався» домінуючий пафос усієї пушкінської поезії, не лише життєлюбної, а й волелюбної. Високі героїчні теми, а також сатиричні мотиви виникають у поезії Пушкіна як відгук подій епохи і виявляють уже тоді певні потенції творчості, поки ще не розвинуті через його зосередженість на епікурейських темах.

У 1816 р. характер лірики Пушкіна зазнав суттєвих змін. Елегія стала його основним жанром.

Відповідно до нового світовідчуття змінився весь колорит пушкінської поезії — втім, ненадовго. Епікурейські мотиви, проте, займають своє місце в ієрархії естетично-моральних цінностей, як її уявляв поет: тепер це виклик пануючій моралі та своєрідна маска. Цикл прощальних ліцейських віршів надихнутий культом дружби та відданості юнацьким заповітам. Важко переоцінити у становленні особистості Пушкіна моральне значення шести років, проведених у ліцейському середовищі (особливо Пушкін зблизився з ліцеїстами І. Пущіним, А. Дельвігом, В. Кюхельбекером), в атмосфері творчого суперництва.

Ліцей Пушкін закінчив у червні 1817 р. в чині колезького секретаря (12-го класу) і був призначений у Колегію іноземних справ. Служба мало цікавила поета, зате коло його петербурзьких знайомств швидко «розширювалося». Він став постійним відвідувачем театру, брав участь у засіданнях «Арзамасу», у 1819 р. вступив у члени літературно-театрального товариства «Зелена лампа», яким керував «Союз благоденства». Не беручи участі в діяльності перших таємних організацій, які мали на меті здійснення прогресивних державних реформ, Пушкін був, попри те, дружньо пов’язаний із багатьма активними членами декабристських товариств; у різких політичних епіграмах і в громадянських віршах («До Чаадаева» («Любові, слави і надії. « 1818), «Вольність «(1818), «Село» (1819) таврував вади російського деспотизму, оспівував ідеали свободи.

У ці роки поет працював над поемою «Руслан і Людмила» («Руслан и Людмила»), розпочатою ще в ліцеї. Орієнтуючись у сюжетній побудові на лубочну авантюрно-рицарську казку, Пушкін водночас шукав риси легендарної героїчної давнини. Казкова оповідь у поемі ведеться від імені юного волелюбця, схильного постійно насміхатися з небувальщини. Проте жартівлива оповідь про казкові події та ліричні відступи інколи змінюється ліро-епічними фрагментами. Поема була закінчена у травні 1820 р. і після публікації спричинила негативні відгуки критиків-старовірів, обурених зниженням високого канону.

Навесні 1820 р. Пушкіна викликали до військового генерал-губернатора Петербурга, графа Милорадовича, для пояснення причин широкого поширення у списках його політичних віршів. П. загрожувало заслання у Сибір, але завдяки зусиллям старших друзів (М. Карамзіна, П. Чаадаева, Ф. Глінки) заслання йому замінили службовим переведенням із Петербурга в Катерино-слав (тепер — Дніпропетровськ). Тут наприкінці травня 1820 р. його застала хворим сім’я генерала М. Раєвського, котрий домігся для Пушкіна дозволу відправитися з ним на Кавказ і в Крим для зміцнення здоров’я. Лише у вересні поет повернувся до місця нової служби — в Кишинів. Так несподівано щасливо закінчилося заслання юного поета, у творчості котрого кавказькі та кримські враження відіграли значну роль. Тривалі поїздки Пушкіна у листопаді 1820 — січні 1821 р. у Кам’янку та Київ, мандрівки по Молдавії у кінці 1821 p., відвідання Одеси — все це розширило коло вражень поета, сповнило особливим внутрішнім змістом.

Якщо поема «Руслан і Людмила» була підсумком «байронівської» школи у найкращих російських поетів, то вже перша «південна поема» Пушкіна «Кавказький бранець» («Кавказский пленник», окр. вид. 1822) поставила його на чолі всієї сучасної російської літератури.

Пушкінський Бранець поступався байронічним героям в енергії та силі: попри все своє волелюбство, він — пасивний герой. Але тим самим характер героя якщо не пояснений, то визначений наперед суспільним вихованням: поет прагнув «змалювати цю байдужість до життя і до його насолод, цю передчасну старість душі, що стали прикметними рисами молоді XIX століття» (лист до В. Горчакова, жовтень-листопад 1822 p.), угадуючи наперед героя свого майбутнього роману у віршах. Співчутлива увага Пушкіна у пошуках ідеалу переноситься на змалювання життя гордих «синів Кавказу», проте у процесі роботи над твором його героїнею стала «діва гір», котра, закохавшись у «європейця», віднайшовши свою індивідуальну долю, приречена на смерть. У дусі романтичних уявлень історія у поемі Пушкіна піддається етичному осуду і розвінчується просвітницька ідея історичного прогресу, що, мовляв, несе щастя людству. На антитезі різних культур побудована і колізія наступної південної поеми — «Бахчисарайський фонтан» («Бахчисарайский фонтан», 1824). Водночас поема пронизана ліризмом, зокрема, її фінал.

У той час Пушкін намагався звернутися до героїчної давнини, накинувши плани поем «Мстислав» і «Вадим» (останній задум набув і драматичної форми), створив антирелігійну сатиричну поему «Гавриліада» («Гаврилиада», 1821), поему «Брати-розбійники» («Братья-разбойники», 1822; окр. вид. у 1827 p.). Героїка сучасної історії відобразилася також у пушкінській ліриці («Еллеферія. », «Війна», «Кинджал», 1821). Проте розчарування у просвітницькій ідеї перемоги розуму, спричинене роздумами над невтішними підсумками європейського визвольного руху та посиленням аракчеєвської реакції у Росії, викликало глибоку кризу у світогляді Пушкіна у 1822— 1823 pp. У нього сформувалося переконання, що у світі діють об’єктивні закони, змінити які навіть найвідважніша людина не в змозі. У такому аспекті Пушкін розпочав у травні 1823 р. у Кишиневі роман у віршах «Євгеній Онєгін» («Евгений Онегин»): у фіналі першої глави роману герой мав покинути батьківщину за взірцем головного героя поеми Дж. Н. Г. Байрона «Дон Жуан». Проте цей задум не був здійснений. Психологічно близький авторові у першій главі роману, заголовний герой матиме трагічну долю, відмінну від долі самого Пушкіна.

Тим часом у липні 1823 р. Пушкін домігся службового переводу в Одесу, мріючи незабаром покинути «нудний берег», готовий до «поетичної втечі» в інші краї» («До моря», 1824). Одеський рік Пушкіна був сповнений праці над першими главами роману у віршах, закінченням поеми «Бахчисарайський фонтан». Саме в цей час Пушкін усвідомив себе як професійний літератор, що спричинилося бурхливим читацьким успіхом його творів. Проте в липні 1824 р. в результаті інтриг Пушкіна відсторонили від служби і направили у псковський маєток Михайлівське під нагляд батьків. Попри сімейні негаразди, перша михайлівська осінь була плідною для поета. Пушкін написав «Наслідування Корану» («Подражания Корану») — ліричний цикл про пророка, для котрого час важких випробувань (вигнання з рідного міста, відчуженість від співвітчизників, прокляття з боку рідних) стало початком його важкого шляху і, в остаточному підсумку, — торжества його вчення. Поет закінчив також розпочаті в Одесі вірші «Розмова книгопродавця з поетом», де сформулював своє професійне кредо, і «До моря» — ліричний роздум про долю людини епохи Наполеона і Байрона, про жорстоку владу історичних обставин над особистістю, котра духовно не змирилася.

У поемі «Цигани» («Цыганы», окр. вид. 1827) Пушкін відштовхується від колізії «Кавказького бранця», переосмислюючи її. Фатальні пристрасті, що мучать героя, — це ознака обраності, ознака неординарного, героїчного характеру. Злочин Алеко, котрий утверджує «права свої» (у циганів їх немає, є лише звичаї), ставить мирний народ перед вибором. Чи визнають вони владу гордої людини, чи помстяться смертю за смерть, все одно відбудеться історичне зрушення, невідворотна зміна вічного, природного устрою. Але, не прийнявши пришельця, табір залишає його самого. Схожа колізія, але вже у зниженому, побутовому ракурсі, в обстановці російського помісного життя, намічається тепер у новому сюжетному повороті роману у віршах, у третій главі якого Тетяна духовно протистоїть героєві — їй відтепер безумовно симпатизує автор-поет. Урешті, восени 1824 р. Пушкін знову поновив роботу над автобіографічними замітками й обдумав сюжет народної драми «Борис Годунов», яку він закінчив 7 листопада 1825 р. (окр. вид. 1831). Глибоко засвоївши у своїй трагедії досвід світової драматургії, повсякчас перевіряючи канву історичних подій, запозичену з «Історії держави Російської» М. Карамзіна, народним поглядом на події, почерпнутим із літописів, агіографічної літератури, усної поетичної творчості, Пушкін створив драму нового типу, народну драму. У ній він вивів на кін не тільки значну кількість різнохарактерних типів, дав виразний соціальний зріз епохи і виявив у різноспрямованих щирих і корисливих людських спонуках концентрацію історичних сил, а й розкрив високий етичний зміст «народної думки», зверненої до майбутніх поколінь.

Мотиви і теми народної поезії прослідковуються у романі «Євгеній Онєгін» (пісня дівчат, сон Тетяни), а також у ліриці («Зимовий вечір», 1825; «Лісні про Стеньку Разіна», 1826; балада «Жених», 1825) й опосередковано визначають нову естетичну програму Пушкіна.

У жартівливій поемі «Граф Нулін» («Граф Нулин», 1825) змальовується закостенілий помісний побут; позбавлене історичного руху життя сприймається як фарс. Незабаром поет дізнався про поразку повстання декабристів на Сенатській площі у Петербурзі, про арешти багатьох членів таємного товариства, а потім про слідство і суд над ними, про страту п’яти головних змовників, заслання і каторгу багатьох інших. У ці тривожні місяці Пушкін закінчив п’яту і шосту глави «Євгенія Онєгіна», які тоді йому уявлялися як закінчення першої частини твору. Не виходячи за намічену із самого початку роману сферу побуту, автор «Євгенія Онєгіна» ніби прокручує у фабулі роману історичну колізію, яка визначає драматичну розв’язку першої частини роману. У загибелі Ленського звучить реквієм за палким юнаком, котрий зазіхнув на «загальний порядок речей» і трагічно загинув. Перше повне видання роману з’явилося у 1833 р. Створення «Євгенія Онєгіна» мало велике значення для долі російської літератури в усіх жанрах. Самий тип «роману у віршах» майже не знайшов продовжувачів, але утверджені в ньому принципи нового методу, нової естетики стали поштовхом до подальшого літературного розвитку. Логічна дохідливість і стрункість роману були досягнуті досить складними засобами. Пушкін знайшов такі шляхи поліфонічної оповіді, які уможливлювали надзвичайно широке охоплення дійсності, постановку життєво важливих проблем і цілковите злиття епічної та ліричної ліній. Композиція роману ґрунтується на взаємодії трьох ідейно-емоційних контекстів: контексту авторського аналізу й оцінювання поведінки та внутрішнього світу героїв; контексту читацької «співучасті». Ці контексти подані у тонких зв’язках і переходах. Винайдена Пушкіним «онєгінська строфа» дозволяла виокремлювати мотиви, пов’язані з будь-яким із цих контекстів, у самостійні мініатюри. Картина російського життя — столичного, помісного, сільського — подана у межово концентрованих образних деталях і локальних прикметах, завдяки чому виявлялася «у кожному слові безодня простору» (М. Гоголь).

В останні дні михайлівського заслання Пушкін написав вірш «Пророк», у якому почасти продовжив тему «Наслідувань Корану» й осмислив поетичне призначення як високе подвижництво:

В пустелі трупом я лежав,

І голос Бог мені подав:

«Устань, пророче, виждь і внемли,

І, крізь моря йдучи та землі,

Глаголом розпаляй серця!»

(Пер. Л. Первомайського)

У ніч із 3 на 4 вересня 1826 р. у Михайлівське прибув посланець від псковського губернатора: Пушкін повинен з’явитися у Москву, де чекав коронації новий імператор, Микола І. Лаштуючись у дорогу й остерігаючись обшуку, П. спалив рукопис закінчених у той час автобіографічних записок, де відобразилася історія його покоління. 8 вересня Пушкіну було доправлено до царя для особистої аудієнції. У розмові Пушкіна після повернення із заслання гарантувалося особисте заступництво та звільнення від цензури («Я буду твоїм особистим цензором», — сказав цар).

Спочатку Москва вітала звільненого поета: його часто друкували та перевидавали, критика була до нього прихильною, а слава зростала. Попри певні тертя з урядом, Пушкін дивився у майбутнє з надією. Він аж ніяк не відступав від високого заповіту про призначення поета, розвинутого у «Пророці», підкреслюючи відданість своїм ідеалам у віршах «Аріон», «Углибині сибірських руд. », «Поет» («Покіль не заклика поета. », 1827). Саме у ці роки у творчості Пушкіна виник неослабний інтерес до особистості Петра І, царя-реформатора. Він стає героєм розпочатого роману про прадіда поета, Абрама Ганнібала, і нової поеми «Полтава», що стала апофеозом державного первня.

Наприкінці 20-х pp. Пушкін був постійно у дорозі, зупиняючись на короткий час у Москві та Петербурзі, іноді заїжджаючи у Михайлівське; самовільно поїхав на Кавказ у 1829 p., щоби зустрітися там із друзями, дотичними до подій 1825 р. і відправленими у діючу армію. Поет відчував необхідність життєвих змін. У 1830 р, повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової, 18-літньої московської красуні, було прийняте, і восени він вирушив у маєток свого батька Болдіно, по сусідству з яким було село Кистенівка, виділене Сергієм Львовичем синові у зв’язку з його близьким одруженням. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою «Болдінською осінню», найвищим піком пушкінської творчості, коли він створив цілу бібліотеку творів: «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна»(«Повести покойного Ивана Петровича Белкина»), чотири «маленькі трагедії», останні глави «Євгенія Онєгіна», «Домик в Коломиї» («Ломик в Коломне»), «Історію села Горюхіна» («История села Горюхина»), «Казку про попа і наймита його Балду» («Сказка о попе и о работнике его Балде»), близько ЗО ліричних віршів і ряд критичних статей і заміток.

Поміж болдінських творів, ніби навмисно не схожих один на другий за жанром і тональністю, особливо контрастують два цикли: прозовий і драматургічний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють решта творів, написаних упродовж трьох останніх місяців 1830 р.

«Повісті Бєлкіна» стали першим закінченим твором пушкінської прози. Ці повісті — своєрідні мемуари звичайної людини, котра, не знаходячи нічого визначного у своєму житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили уяву своєю незвичайністю. Пародійний первень перебуває у підтексті повістей, реалістична точність характерів і обстановки — попри все співчуття письменника «маленьким людям» — слугує меті критичного вивчення застою російської суспільної думки. Інакший масштаб життя у «маленьких трагедіях». Вони позбавлені дріб’язкового побуту (їхній екзотичний, ледь намічений побутовий фон лише відтінює небуденність характерів героїв). Безстрашний виклик людини неба та моральні межі людського свавілля — такою є двоєдина тема всього драматичного циклу.

18 лютого 1831 р. у Москві відбувся шлюб Пушкіна і Н. М. Гончаровой. Навесні того самого року поет перебрався із дружиною у Петербург, а звідти у Царське Село, де вони замешкували до середини жовтня. Тут, у своїй поетичній вітчизні, П. написав «Лист Онєгіна», тим самим остаточно закінчуючи роботу над романом у віршах, що став його «супутником» упродовж восьми років життя. Перший цикл життя героя, котрий егоїстично відданий лише самому собі і котрий зневажає у душі світські звичаї, закінчився трагедією: вбивством під час дуелі друга. Автор планував відправити героя у подорож по Росії. У Болдіно відбулося суттєве переакцентування у сюжеті роману. Тепер поет слідкує за героями з іншої історичної епохи, залишивши їх на порозі 1825 р. «Лист Онєгіна» підкреслив дзеркальну композицію роману, що до певної міри приховувала нерівномірність двох його частин, а найголовніше — давала можливість оцінити невластиві колишньому Онєгіну нерозважливість, відчайдушність його поведінки: він здатний тепер довіритися живому почуттю. Духовно Онєгін, як це стало зрозуміло лише тепер, належав до найкращих людей покоління 20-х pp.

Нове сприйняття дійсності, що намітилося у творчості Пушкіна наприкінці 20-х pp., потребувало поглибленого вивчення історії. У 1831 р. він отримав дозвіл працювати в архівах і був знову зарахований на службу як «історіограф», отримавши завдання написати «Історію Петра». Потім увагу Пушкіна привернула особа О. Пугачева, яка цікавила його і раніше, і він розпочав роботу над історичними матеріалами. З початком 30-х pp. проза у творчості П. починає превалювати над поетичними жанрами. «Повісті Бєлкіна» (окр. вид. 1831) з їх тонкою стилістикою, розраховані на здатність поцінувати своєрідність і свіжість інтерпретації звичайних сюжетів сентиментальної й ультраромантичної літератури, успіху не мали. Пушкін задумав широке епічне полотно, роман із епохи пугачовщини з героєм-дворянином, котрий перейшов на бік бунтівників. Задум цей на певний час був полишений через недостатні знання про цю епоху, і розпочалася праця над романом «Дубровський»(«Дубровский», 1832-1833). Герой роману — Володимир Дубровський, син бідного дворянина, розореного багатим і жорстоким поміщиком-самодуром Троєкуровим, котрий очолює ватагу розбійників і мститься за скривдженого батька не безпосередньому винуватцеві цього — Троекурову, бо Дубровський закоханий у його дочку, а навколишнім поміщикам. Хоча сюжетна основа твору взята П. із сучасного життя, у ході роботи роман усе більше набував рис традиційної авантюрної оповіді. Роману Пушкін не закінчив, і він був надрукований лише після його смерті: Пушкіна відірвала робота над «Капітанською дочкою», розпочатою тоді, коли більша частина «Дубровського» була написана.

Ще в період роботи над «Дубровським» Пушкін вирішив глибоко зайнятися історією пугачовського повстання. Він звернувся до військового міністра з проханням надати йому архівні матеріали для роботи, і в другій половині травня 1833 р. закінчив шість розділів «Історії Пугачева». Не задовольнившись архівними матеріалами, Пушкін поїхав у Казань, Оренбург і Уральськ, тобто у ті місця, де відбувалися події. Поїздка дала можливість зустрітися з учасниками селянської війни (1773—1775), почути народні перекази про пугачовщину.

Восени 1833 р. Пушкін повернувся у Болдіно. Друга болдінська осінь для нього — за літературною плідністю — була схожою на першу. За півтора місяця Пушкін закінчив роботу над «Історією Пугачева» («История Пугачёва») та «Піснями західних слов’ян» («Песни западных славян»), розпочав працю над повістю «Пікова дама» («Пиковая дама»), створив поеми «Анджело» і «Мідний вершник» («Медный всадник»), «Казку про рибака і рибку» («Сказка о рыбаке и рыбке») і «Казку про мертву царівну та про сімох богатирів» («Сказка о мёртвой царевне и семи богатырях»). Справжнім поетичним апофеозом цього часу став вірш в октавах «Осінь», де реалістично точно відтворено пробудження у душі поезії:

Я забуваю світ, — в солодкій тишині

Я заколисаний уявою моєю,

І прокидається поезія в мені:

Лірична хвиля знов ширяє над душею,

Тріпоче і звучить, шукає, як у сні,

Щоб вільно вилитись міцною течією, —

І тут до мене йде гостей незримий рій,

Знайомі давнішні, плоди таємних мрій.

Одним із найвидатніших творів Пушкіна, написаних ним у другу болдінську осінь, є поема — чи, як означив її сам автор, «петербурзька повість», «Мідний вершник», де сконцентровані роздуми Пушкіна над підсумками державних реформ Петра І. Як виявилося, зміцнення російської державності, історично необхідне Росії, не ощасливило простих людей. Повість «Пікова дама» написана на ту саму тему всемогутньої влади грошей над людиною, якій присвячена «маленька трагедія» «Скупий лицар». Як і старий барон, герой «Пікової дами» Герман — раб однієї пристрасті, що запанувала над його душею, — пристрасті до грошей. Дух нового, буржуазного меркантилізму доводить героя до божевілля.

Незабаром після повернення Пушкіна у Петербург, у кінці грудня 1833 p., він одержав найнижче придворне звання камер-юнкера, яким, зазвичай, нагороджували дворян у юному віці. Така царська «милість» дуже вразила його самолюбство, тим більше, що він добре розумів справжню причину цієї «милості»: щоби красуня-дружина поета могла з’явитися на двірцевих балах, необхідна була присутність самого поета, якому належало супроводити її.

Усе наполегливіше Пушкін став подумувати про відставку, про можливість покинути Петербург і переселитися із сім’єю в село — у Болдіно. Прохання про відставку було прийняте з обуренням, але із забороною відвідувати державні архіви. Пушкін змушений був удатися до посередництва В. Жуковського, щоби врегулювати конфлікт. Як подяка за послух йому була видана урядова позика у 20 000 карбованців, проте ця сума не покривала навіть половини боргів Пушкіна. Становище ускладнювалося ще дедалі більшими турботами про здобування грошей. Витрати значно перевищували мізерні доходи, тим більше, що до Пушкіних переселилися дві незаміжні сестри дружини, збільшилася і його власна сім’я народженням ще двох дітей.

В останні роки життя Пушкін кілька разів їздив у село — у Болдіно, Михайлівське, Тригорське, живучи там іноді по місяцю і більше, але робота у нього не йшла. Більшість віршів поета останніх років пов’язані переважно не стільки з його інтимними переживаннями і настроями, з особистою його біографією, скільки з його роздумами на історичні та філософські теми, з враженнями про навколишню обстановку і людей.

На початку 1836 р. Пушкін одержав дозвіл на видання тримісячного журналу «Современник», якого за життя поета вийшло чотири номери. Він залучив до участі в журналі М. Гоголя, О. Кольцова, опублікував вірші Ф. Тютчева, вів переговори про співробітництво із В. Бєлінським, публікував у журналі свої твори, писав для нього критичні статті, рецензії і замітки. У четвертому томі «Современника» був опублікований роман «Капітанська дочка» («Капитанская дочка»). Це — насамперед сімейна хроніка двох старовинних російських сімей — Гриньових і Миронових, що жили в часи напружених і хвилюючих історичних подій.

Ніби передчуваючи близький кінець життя, Пушкін написав вірш про свій «рукотворний» пам’ятник:

Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний,

Тропа народна там навіки пролягла,

в гордливості незборній,

Йому не досягне чола.

Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду,

Від праху утече нетлінний заповіт, —

І славу матиму, допоки серед люду

Лишиться хоч один піїт.

1 довго буду тим я дорогий народу,

Що добрість у серцях піснями викликав,

Що в мій жорстокий вік прославив я свободу

І за упалих обставав.

(«Я пам ’ятник собі воздвиг нерукотворний. », пер. М. Рильського)

Тим часом визрівав конфлікт поета зі світською черню. Зовнішньо він зводився до випадкової події — нахабного залицяння до дружини поета світського ловеласа, француза Ж. Дантеса, прийнятого на службу в один із найпривілейованіших полків російської гвардії завдяки високому заступництву голландського посланця барона Л. Геккерена, котрий усиновив його. Але брудна плітка, що плямувала честь пушкінської сім’ї, охоче підхоплена у великосвітських салонах, стала концентрованим вираженням усієї ворожої атмосфери, у якій перебував поет.

Дуель між Пушкіним і Дантесом відбулася 27 січня 1837 р., о 4 годині 30 хвилин після полудня в околицях Петербурга, за Чорною річкою. Пушкін був тяжко поранений у живіт, і ця рана виявилася смертельною. Через два дні поет помер. Його смерть стала національною трагедією. Петербургом розійшовся у списках вірш М. Лермонтова «На смерть поета», у якому той висловив своє обурення і скорботу і поплатився за це засланням на Кавказ.

Ще за життя Пушкіна українською мовою його твори перекладали Л. Боровиковський і Л. Гребінка, а пізніше — С. Руданський, П. Грабовський і, особливо вдало для свого часу, — М. Старицький. У Галичині І. Франко переклав усі драматичні твори Пушкіна, а також ряд його ліричних віршів, і у своїх критичних статтях популяризував його творчість. У XX ст. творчу спадщину Пушкіна перекладали М. Рильський і М. Бажан, Л. Первомайський і М. Терещенко, В. Сосюра і Є. Дроб’язко та ін.

Із творчістю Пушкіна був добре ознайомлений Т. Шевченко. Його вірші він цитував напам’ять і декотрі з них у вигляді ремінісценцій відображаються і в його власній творчості. Високо оцінювали російського поета І. Франко, Ю. Федькович, Панас Мирний.

Водночас Пушкін у період свого південного заслання був тісно пов’язаний із Україною, жив у Катеринославі, Кам’янці, Одесі, бував у Києві, Тульчині. Йому були добре знайомі українська народна поезія й історія. В бібліотеці Пушкіна були збірники, в яких містилися українські народні пісні, в тому числі М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукашевича. Київська давнина відображена у його поемах «Руслан і Людмила», «Русалка», у «Пісні про віщого Олега». Полтавськими і київськими мотивами пройняті рядки поеми «Полтава».

Драматичні твори Пушкіна («Борис Годунов», «Камінний гість», «Маленькі трагедії») йдуть на сценах українських театрів. Широко представлені в репертуарі театрів написані за творами Пушкіна опери ««Руслан і Людмила» М. Глинки, «Русалка» О. Драгомижського, «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Євгеній Онєгін» і «Мазепа» П. Чайковського, «Алеко» С. Рахманінова, балети «Мідний вершник» Р. Глієра, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф’єва й ін. За творами Пушкіна українські композитори створили опери «Дива дивні» — В. Птушкін і «Золота рибка» — Г. Юсим, симфонію-поему «Прощання» — В. Бібик й ін.

Музеї Пушкіна існують в Одесі та Кам’янці, пам’ятники поетові — в Одесі (1888, скульптор — Ж. Полонська, архітектор — П. Васильєв), Києві (1962, скульптор — О. Ковальов, архітектор — В. Гнєздилов), Кам’янці (1975, скульптор — В. Шатух, архітектор — В. Гнєздилов), Феодосії, Харкові, Тернополі тощо.

Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

✅Творчість Пушкіна

У творчості видатного російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна присутні всі літературні форми:

• проза і поезія;
• драматичні твори та казки;
• вірші і поеми;
• сонети і елегії;
• оди і послання;
• мадригали і епіграми;
• навіть роман і повість у віршах.

Він багато писав і на літературознавчі теми:

• критичні статті;
• рецензії;
• публіцистичні та історичні дослідження.

Узагальнюється літературна та культурна спадщина письменника його щоденниками, листами і автобіографічними нотатками.

Пушкін був новатором у кожному жанрі, в якому писав, він ламав застарілі канони, впроваджував нові форми та новий стиль. Він повстав проти класицизму в літературі, хотів повернути трагедії її безпосередність, простоту, правдивість, властиву всім, життєву і людську багатогранність у формуванні характерів.

Вірне зображення часу, епохи, розвиток історичних характерів і подій – це всі вимоги реалістичного мистецтва, вираз глибоко продуманого і вистражданого до того часу історизму Пушкіна-громадянина, Пушкіна-психолога, його філософії історії, яка виробилася в тісному зв’язку з пануючими в ту пору інтелектуальними поглядами, одкровеннями епохи.

Історично ці суспільно-політичні погляди знайшли своє відображення у повстанні декабристів, а в творчості поета – в трагедії “Борис Годунов”.

Перетворивши російську поетичну мову, здійснивши революцію в драматургічній літературі, Пушкін звернувся до розвитку художньої прози, він вважав, що російська проза значно відстає від поезії. Був впевнений, що мова прозаїків надто витіювата і звивиста. Нововведенням у цій області стали “Повісті Бєлкіна”, у зв’язку зі стилем яких він одного разу сказав, що писати повісті треба саме так: просто, коротко і ясно.

Найбільш плідним у творчому житті великого поета був 1830 р., так звана Болдинська осінь Пушкіна, за який він написав близько 50 творів, в тому числі закінчив роман у віршах “Євгеній Онєгін”, написав “Маленькі трагедії” – це одні з найвідоміших його творів. Лаконізм, властивий творам цього періоду творчості Пушкіна, разючий навіть для нього: це лаконізм, концентрат думок, невичерпність ідей при граничній простоті і ясності форм оповіді.

Кожна з “маленьких трагедій” – художнє дослідження глибин людської суті, моралі, психології:

• зажерливості;
• заздрості;
• перелюбства;
• ставлення до життя і смерті.

Разом з тим, кожна охоплює певну історичну епоху, цікаві, різносторонні характери, породжені нею, всю повноту і суперечливість поведінки героїв. Твори Пушкіна тісно пов’язані і з народним фольклором, він часто використовував образи і сюжети народної творчості, в його казках відображені не тільки історії, але й жанрові та стилістичні особливості фольклору.

Так твори генія літератури і думки безсмертні своєю правдивістю розвитку характеру героїв, майстерністю відображення часу, в якому вони жили, роблять розказані великим літератором історії поза часом і простором.