Змінити не можна залишити: що робити зі шкільною програмою з літератури?

37% українців не прочитали жодної друкованої книги за минулий рік, а кожен п’ятий молодий українець взагалі ніколи не читає книжки. Хто винен і до чого тут школа? «Освіторія» зібрала думки найпрогресивніших вчителів-філологів про те, як слід змінити шкільну програму з літератури.

вчителька української мови і літератури

Нещодавно я мала дискусію з укладачами шкільної програми з літератури. Вони кажуть, що експертна комісія спирається на естетичну цінність творів. Тобто, до програми відбирають найкращі тексти. Із цим важко не погодитися. Але ця шалена кількість творів не дає нам змоги прочитати і обговорити прочитане. Книга — це естетичне задоволення, коли ми її прочитали і в захваті від цього, маємо потребу поділитися цим, обговорити з іншими. Чому ми не можемо робити цього в школі?

У старших класах вивчення літератури перетворюється на перегони підготовки до ЗНО. І, на жаль, ЗНО в такому разі не є рушієм до читання творів. Я цього року випускаю 11-й клас, і мої учні не зацікавлені в читанні. У кращому випадку вони читають скорочені тексти або методички з таблицями, і головне — зазубрити фактаж. Навіть учні, які читали твори повністю, не пам’ятають, які персонажі з якого твору — це фізично неможливо запам’ятати.

Програму з літератури треба переформатувати.

• По-перше, прибрати хронологічний підхід — він не завжди актуальний.
• По-друге, розглядати українську літературу в контексті світової — найкраще було б зробити інтегрований курс.
• По-третє, зменшити кількість творів: включити до програми найкращі твори класики, а далі — вільний вибір вчителя.

вчителька зарубіжної літератури

Я викладаю зарубіжну літературу, щойно вона з’явилася в шкільній програмі. За цей час моє ставлення до неї змінювалося від ейфорії до повного її заперечення. Зараз вважаю, що зарубіжна література в старших класах має викладатися як курс за вибором.

Ми граємося з Міністерством освіти в обман. Міністерство удає, що за 6 уроків можна розібрати «Анну Кареніну», а вчителі вдають, що вони це роблять.

У програмі така величезна кількість творів, що дитина не може їх прочитати і сприйняти. А це переважно книжки, написані для професури, для вивчення в університетах. Ці твори не відповідають ні вікові, ні потребам дітей — вони не дають відповіді на їхні запитання. Твори в програмі — поза сумнівом є шедеврами світової літератури. Але це нічого не означає для школи. Бо експертна рада, формуючи програму, враховує інтереси дорослих людей, а не підлітків чи дітей. Діти часто не готові сприймати ці серйозні книжки, бо не мають життєвого досвіду і дистанції — сприймають усе буквально. У мене був випадок, коли учень ридав на уроках, коли вивчали «Анну Кареніну», бо його сім’я була в процесі розлучення. І це велика омана, буцім якщо ми заберемо предмет літератури зі шкільної програми, усі стануть невігласами і перестануть читати. Ця програма вже не робить дітей такими, які читають. На оцінку 12 балів дитина має вільно інтерпретувати текст. Тобто, міністерство, мабуть, вважає, що всі школи мають випускати готових культурологів, які вільно інтерпретують Толстого.

Насправді, завдання літератури як курсу для середньостатистичного учня — навчити працювати з літературним матеріалом на всіх рівнях — текстуальному, стилістичному тощо. Поки ми женемося за програмою, дитина нічого не читає і не вміє. А дітям, які справді читають, за цією гонитвою бракує часу проговорити, відрефлексувати, подискутувати. У будь-якому творі з програми закладений величезний дискусійний і проблемний потенціал, але на все це не вистачає часу.

вчитель української мови і літератури

Зараз вчителі нарікають, що в дітей кліпове мислення, вони не можуть довго концентруватися на якомусь матеріалі. А як мислення може бути іншим, якщо в програмі 11-го класу 47 творів з української літератури до прочитання.

Програма укрліту в школі нагадує скорочену університетську програму для філологів. І складається враження, що ми з кожного другого учня робимо майбутнього філолога. Так не повинно бути. Читання має приносити задоволення, а програма зараз якраз робить навпаки.

Якби я писав програму з літератури, то використав би досвід закордонних шкіл. Там є поняття «курикулум» і немає переліку текстів, обов’язкових для прочитання. Є рекомендовані тексти, а вчитель на власний розсуд, залежно від потреб аудиторії і зацікавлень підлітка, із великого огрому творів може вибрати той, який буде цікавий дітям.

Тоді постає питання — як у такому разі складати ЗНО? Моя відповідь: ЗНО з української літератури не може бути обов’язковим. Його можуть складати ті, хто планує вступати на філологічні факультети.

Під час дискусії «Навіщо потрібна література в школі» на «Книжковому Арсеналі» художниця Євгенка Чугуй створила арт-конспект з найцікавішими моментами розмови

Що про програму з літератури думають підлітки?

Курс літератури в школі складають, щоб показати якісь періоди літератури і характеристики цих творів: ось ми прочитали ці тексти і здаємо твір, де маємо підтримати офіційну позицію щодо цього твору. У нас більше претензій, як ми вивчаємо літературу, а не до того, що саме ми маємо читати.

Я, буває, читаю по 50 сторінок літератури на день, але це тому, що я дуже люблю читати і часто роблю це тоді, коли не слід цього робити.

Я не вважаю, що певні складні тексти діти не можуть сприйняти в школі просто тому, що вони діти. Якби після прочитання цих творів ми могли б це обговорити, розповісти, що цей твір збурює в нас самих, з яким нашим досвідом він перегукується, ці складні тексти були б цікавими. Я часто чую від знайомих і однокласників, що їм здається, ніби сучасна програма складена не для того, щоб читач отримав задоволення від читання, а щоб сформувати певний світогляд, що концентрується навколо патріотичного виховання, християнської моралі. З літератури тоді випадає багато тем і творів, які нагальні, дають відповіді на запитання підлітків.

Софія Туранська

У програмі 8-го класу є, наприклад, повість «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання». Нам кажуть, що це гарний приклад гумористичного твору в українській літературі, але не пояснюють, чому він гарний. Ми його читаємо і не розуміємо — у чому тут гумор, чому ці конфлікти є вдалими. Усе, що ми встигаємо на уроці — переказати сюжет і записати тему та ідею твору. При цьому нас навіть не питають, якою є ідея цього твору на нашу думку. Нам просто кажуть про єдине трактування повісті, і ми маємо написати свій твір на тему, чого мене навчила ця книга. А якщо вона нічого мене не навчила?

Фрагмент ілюстрації В’ячеслава Легкобита з авторської книжки «Хто що малює», виставлений на Книжковому Арсеналі. Цьогоріч тут серед сотні найважливіших літературних подій столиці відбувся ряд дискусій від «Освіторії», присвячених популяризації читання

Література non grata. Які книжки в сучасному світі стають забороненими і хто їх забороняє

2021 рік став рекордним у забороні творів літератури. Що забороняють, у яких країнах і чому.

“Страждання юного Вертера”: забороняли у XVIII столітті й у XX

“Аби запобігти подальшим людським втратам, варто негайно вилучити з продажу книгу, яка спричиняє самогубства”. Саме з таким формулюванням у 1776 році цензор данської королівської “Палати списків” заборонив розповсюдження легендарного роману Йоганна Вольфганга Гете “Страждання молодого Вертера”.

Історію палкої та романтичної закоханості дивакуватого сором’язливого юнака в дівчину, котра готова була з ним лише дружити, тоді визнали небезпечною у багатьох країнах. Усе через шалену популярність та емоційну залученість читачів. Молоді люди по всій Європі вдягалися як Вертер, повторювали його вислови. Деякі впізнавали себе у його стражданнях. Хвиля самогубств, яка трапилася слідом за публікацією книжки, стала приводом для заборони.

Майже 40 років “Страждання молодого Вертера” не можна було друкувати та поширювати в п’яти країнах.

Особливо небезпечний. Роман Гете “Страждання молодого Вертера” забороняли двічі — у XVIII та XX століттях

Півтора століття потому, у ­1939-му, роман знову заборонили, цього разу лише в Іспанії. Кажуть, що рішення ухвалив особисто генерал Франко.

Після того було ще багато книжок, які вилучали з обігу в Європі, бо вважалося, що вони сприяють суїцидальним настроям. Проте жодну з них не можна порівняти з безсмертним твором Гете ані за художньою цінністю, ані за популярністю. Нещодавно літературний критик французького видання Le Monde коментував вилучення видання під назвою “Інструкція до самогубства” та гірко іронізував, мовляв, сьогодні книжки забороняють навіть частіше, ніж в далекому XVIII столітті, але біда від цього тепер незначна, бо твори такі собі — не дуже й шкода.

Привід для вилучення. Через які причини забороняють книги в Україні й у світі

Жарт критика виник не на порожньому місці. У 2021 році новини про вилучення, заборону чи обмеження розповсюдження книжок справді з’являлися аж надто часто. Цікаво, що походили вони з країн, які мають репутацію флагманів світової демократії та свободи слова.

Лідером цього глобального тренду виявилися Сполучені Штати. Там минулого року спалахнув значний медійний скандал через те, що одразу кілька дуже впливових громадських і політичних організацій вимагали вилучення 850 книжок — рекордна для світової практики кількість.

У людей виникає когнітивний дисонанс: як можна одночасно декларувати свободу слова та забороняти читати ­будь-які книжки?

У списку були художні та науково-популярні твори, автори яких приділяли увагу питанням гендерної ідентичності та раси. Зокрема, активісти вимагали заборонити друкований альбом “Ми всі народжуємося вільними: Загальна декларація прав людини у фотографіях”, виданий організацією Amnesty International. Ця ініціатива — продукт діяльності батьківських організацій, що мають у США неабиякий вплив. Зараз у сенаті ламаються списи навколо законопроєкту про примусове вилучення книг зі шкільних бібліотек на вимогу батьків.

Сам “батьківський” список книг, які начебто треба заборонити, також став об’єктом жвавої громадської дискусії. Критики стверджують, що така заборона відкине суспільство на кілька століть назад. Прихильники — що вона знизить надмірне психологічне навантаження на американських школярів. У списку доволі багато творів, зосереджених на питаннях сексуального здоров’я та орієнтації. Ті, що не пов’язані із сексом, зазвичай підкреслюють сучасне або історичне становище певного етносу або раси — розповідають про дискримінацію або навіть про спроби винищення.

Зокрема, під загрозою заборони опинилася повість “Біла птаха: Дивовижна історія” про поневіряння єврейського підлітка в окупованій фашистами Франції. На думку авторів списку, описані події надто страшні для школярів. Також їм не сподобався твір “Нульовий поверх”, присвячений трагедії 11 вересня. Автори розповідають історію одного з найгучніших терористичних актів сучасності від імені двох дітлахів — американського хлопчика й афганської дівчинки. Представників батьківських організацій збентежило те, що американські солдати та працівники антитерористичних служб зображені тут не в найкращому світлі. Автори підкреслюють упереджене ставлення до мусульманського населення США, яке дійсно було серйозною соціальною проблемою після теракту.

Правила пристойності. В ОАЕ приводом для заборони книжки може бути використання лайливих слів

Взагалі, тематика, що якось пов’язана з мусульманською спільнотою, — один із найпоширеніших привидів для вилучення друкованих видань у сучасному світі. Якщо порівнювати в глобальному контексті, буде майже однаковою кількість книжок, ­заборонених через те, що вони ображають мусульман, та, ­навпаки, через надто агресивну пропаганду цієї релігії та її цінностей. Найсвіжіший приклад — збірку політичних карикатур Red Lines заборонили в 2021 році в Сінгапурі за образливі зображення мусульман, а книгу “Мудрість Джихаду” — за ісламістську пропаганду.

В ОАЕ приводом для заборони книги може бути наявність лайливих слів або непривабливе зображення країни. Саме така доля спіткала роман “Козячі дні” про тяжке життя трудових мігрантів.

У країнах Західної Європи заборона книги часто є результатом виграної судової справи про захист репутації. Так, у Бельгії заборонили книгу про видавництво Guggenheimer Publishers, а в Німеччині — книгу про бізнеси, що начебто розпочаті завдяки статкам нацистів. Заборони від державних органів контролю в Європі зазвичай пов’язані із закликами до тероризму або суїциду.

Якщо говорити про Україну, більшість заборонених у нас книжок містять радянську або російську символіку, сепаратистські заклики або ідеологічні засади “русского мира”. У серпні минулого року в “чорному переліку”, пов’язаному з інформаційною війною з Росією, було понад 260 найменувань книжок. Серед них є демонстративно антиукраїнські твори, де навіть у назві присутнє слово “Новоросія”. А є такі, агітаційне наповнення яких не очевидне. Наприклад, дитяча книжка “Транспорт” із серії “Розвиваємо малюка” потрапила до списку через зображення радянського танку, а “Скарбничка безцінних знань” — через те, що освоєння космосу за радянських часів у ній проілюстровано прапором РФ, це розцінили, як приписування російському агресору чужих заслуг.

Також деякі книжки не можуть отримати дозвіл на ввезення в Україну через те, що в цензорів є питання до їх оформлення. Наприклад, у 2019 році було відмовлено в дозволі на ввезення нового накладу роману Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита” російського видавництва “Азбука — Аттікус”. Роман не є забороненим, проблема виникла через те, що видавець супроводив його відгуками популярних російських акторів. Серед них були Валентин Гафт і Микола Бурляєв, які публічно підтримали російську інтервенцію в Україну.

Цензори сьогодення

У кожній країні, незалежно від того, як високо чи низько вона розташована в рейтингу свободи слова Freedom House та інших подібних рейтингах, існують інститути державного та громадського контролю державного інформаційного простору. Правові механізми обмеження обігу книжок або інших оприлюднених текстів можуть бути різними, але майже обов’язково існує наглядова установа, яка має повноваження визнати твір “не рекомендованим” до ввезення та розповсюдження на території країни. Це фактично дорівнює забороні книжки.

У 2021 році новини про заборону книжок часто походили з країн, які мають репутацію флагманів світової демократії та свободи слова

В Україні рішення про видавання дозвільних документів тому чи іншому виданню ухвалює експертна рада Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо), що підпорядковується уряду через міністра культури й інформаційної політики. До цієї ради, окрім представників органів державної влади, входять громадські експерти та видавці.

Держкомтелерадіо формує державну політику у видавничій сфері, проте, як зазначає адвокат із компанії Investment Service Ukraine Олександр Муравський, в українському законодавстві є чіткий перелік критеріїв для обмеження поширення друкованих творів.

Зокрема заборонено виготовляти та розповсюджувати матеріали, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення територіальної цілісності країни та її суверенітету, підрив безпеки; пропагує війну, вчинення терористичних актів; розпалює міжетнічну, расову, релігійну ворожнечу; пропагує комуністичний та/або нацистський тоталітарні режими та їхню символіку; посягає на права і свободи людини; містить шаржування державних символів України тощо чи порушує законодавство з питань інтелектуальної власності.

Покарання залежить від того, під який саме різновид заборон підпадає твір. Зокрема, ст. 300 Кримінального кодексу визначає покарання за ввезення в Україну творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію, з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення. За це можна отримати 6 місяців арешту або позбавлення волі строком до 3 років чи штраф від 1 тис. до 4 тис. неоподатковуваних мінімумів (17 тис. — 68 тис. грн). За повторне порушення або за наявності попередньої змови покарання стає суворішим: позбавлення волі від трьох до п’яти років.

Заборонений плід. Чому заборона на книги непродуктивна

“Людська психіка завжди була орієнтована на вивчення або придбання того, що хтось забороняє, це дає певний адреналін, — підкреслює психолог Дмитро Попов. — Коли йдеться про державну заборону, одразу виникає питання: хто має від неї виграти і чому взагалі одна людина обмежує інформаційну свободу іншої”.

Психолог сумнівається в ефективності такого методу впливу на громадську думку, адже за сучасного рівня розвитку технологій повністю припинити поширення певного тексту в країні дуже складно. Те, що не можна знайти в паперовому вигляді, читають онлайн. Коли доступ до ресурсів, які містять цей текст, закритий для користувачів із певної країни, вони користуються численними програмами-анонімайзерами.

Прийняті в Україні обмеження порівнюють з обмеження­ми Німеччини щодо твору Адольфа Гітлера “Майн Кампф”

На пострадянському просторі ці тенденції особливо актуальні, бо їх підсилює ефект історичної пам’яті. Тут кілька поколінь виросли в умовах максимально ідеологізованого тоталітарного суспільства. Доступ до інформації для пересічних громадян був обмежений настільки щільно, що порушення правил було чи не єдиною можливістю для розширення світогляду. На думку психолога, сприйняття заборон на книги в Україні ускладняється тим, що вони не дуже гармонійно поєднуються з демократичними цінностями.

Спокуса забороненого. Психолог Дмитро Попов вважає, що в багатьох людей наявність державної заборони на певну книжку лише підсилює цікавість

“У людей виникає когнітивний дисонанс: як можна одночасно декларувати свободу слова та забороняти читати будь-які книжки, чому вони не є небезпечними, скажімо, в Європі, але становлять загрозу в Україні? — підкреслює Дмитро Попов. — Інша проблема: за якими критеріями і хто саме буде забороняти книжки й авторів? Заборона російськомовних та інших книжок легко може призвести до підвищення попиту на таку продукцію, що призведе до контрабанди та корупційних дозволів. Це не сприятиме виникненню нових українських конкурентоздатних авторів або видавництв в Україні (це вже показала практика з 2016 року). Це не сприятиме розвитку друкарського ринку в Україні. На мій погляд, заборона будь-яких друкованих творів, якщо вони не містять пропаганди тероризму, дискримінації або закликів до знищення державного устрою, не є доцільною”.

Посттравматична політика

Галина Петренко, директорка громадської організації “Детектор медіа”, дотримується протилежної думки, вважаючи заборону книжки ефективним заходом інформаційного протистояння. Бажання відкривати для себе заборонені джерела, яких важко дістатися, було властиве багатьом за часів інформаційного голоду. Проте сучасна людина, яка постійно отримує надлишок новин, набагато менше схильна витрачати час та енергію на гонитву за цим забороненим плодом.

Запобіжні заходи. На думку директорки ГО Детектор Медіа Галини Петренко, коли у демократичних країнах забороняють певні книжки це спрацьовують запобіжники, спрямовані на самозбере­жен­ня суспільства

“У широкої аудиторії, яка не рухається глибше за перегляд заголовків новин, повідомлення про заборону на певну книжку створює враження, що її справді не варто читати, — підкреслює пані Петренко. — Заборона суттєво обмежує коло читачів і створює практичні перешкоди для фактичного отримання доступу. Звісно, за великого бажання заборонену книгу можна знайти, але для цього доведеться докласти додаткових зусиль і, ймовірно, читати іноземною мовою”.

Зі знаком Букера. 5 романів, які отримали Букерівську премію, в огляді Юрія Володарського

Експертка також не бачить протиріч між декларуванням демократичних цінностей та обмеженням розповсюдження певної літератури. Вона підкреслює, що навіть у дуже розвинених демократіях забороняють ті чи інші книжки: спрацьовують запобіжники, спрямовані на самозбереження суспільства. У сучасному світі книжка (ширше — ідея) може бути потужною зброєю, засобом впливу на думки та враження громадян і впливу на долю країни через волевиявлення.

Прийняті в Україні обмеження на ввезення і поширення книжок із радянською символікою та проросійською тематикою Галина Пет­ренко порівнює з обмеженням Німеччині щодо твору Адольфа Гітлера “Майн Кампф”.

“Країна може пережити — з власної вини чи ні — жахливі події чи шкідливі процеси, — зазначає пані Петренко. — Щоб подолати цю травму і змінити курс розвитку, потрібно вдаватися до таких форм терапії, як заборона тих чи інших ідей, навіть якщо для суспільства це видається, як дуже різка зміна, і через це певна його частина не одразу її сприймає”.

• Читайте нас у:
• Читайте у Telegram
• Читайте у Facebook
• Читайте у Twitter
• Читайте у Viber

• Теги:
• книги
• Свобода слова
• психологія
• заборона
• література

• Поширити:
• відправити у Telegram
• поділитись у Facebook
• твітнути
• відправити у Viber
• відправити у Whatsapp
• відправити у Messenger