«Жіноча історія — це неоране поле»: вийшла монографія про історичний досвід українського жіноцтва

Колективну монографію «Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації» представив Центр міської історії. До написання цієї книжки долучилися 22 авторки й автори. Наукова редакторка — докторка історичних наук, президентка української Асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь. Під час онлайн-презентації вона розповіла про історію створення видання та його важливість для науки, історії, суспільства.

Монографія присвячена висвітленню маловідомих аспектів історичного досвіду українського жіноцтва в контексті панівних суспільних уявлень, правових норм, соціальних інститутів та узвичаєних практик відповідної доби (від кінця XVII до початку ХХІ століття). Крізь призму літератури, епістолярію, фольклору, кіномистецтва та візуальної творчості простежено культурні (само)репрезентації жінок. Розглядаються успіхи й труднощі входження та самореалізації жінок у професійних середовищах та в міському просторі початку ХХ століття.

«У цій книжці є багато того, що може промовляти до різних авдиторій, що може дати імпульс дослідницям і дослідникам, студентам і студенткам зацікавитися й побачити своє минуле, як минуле з людським обличчям, через реальні жіночі досвіди. Зрозуміти, як можна працювати з певними соціальними верствами, зважаючи на гендерні особливості таких верств у дуже конкретних історичних контекстах. Але також книжка може промовляти й до тих, хто працює з іншими сучасними проблемами в суспільстві, оскільки це видання дає нам велику поживу для роздумів про те, ким ми є і чому ми такими є», — каже Оксана Кісь.

Усе почалося з лекцій та конференції

Ця книжка — титанічна праця великої кількості людей, яка тривала не один рік. Статті, що ввійшли до видання, були написані за результатами однойменної Міжнародної конференції, що відбулася 2021 року.

«На самому початку задуму про монографію не було. Ішлося лише про конференцію, присвячену 10-річчю створення української асоціації дослідниць жіночої історії. Конференція мала на меті зробити огляд стану справ, подивитися, яка ситуація на дослідницькому полі, чого вдалося досягти, які насправді є виклики, які є потенційні точки росту, в яких ділянках ми змогли зробити значне просування у вивченні жіночого минулого, і який у нас є кадровий потенціал — де ми маємо фахівців і фахівчинь, які здатні розвивати ці студії», — пригадує Оксана Кісь.

Оксана Кісь

На конференцію подали понад 100 заявок. Однак це була невелика триденна подія, у яку хотіли включити можливість для повноцінних дискусій, обговорень, обміну досвідом, щоб учасниці й учасники могли представити свої доповіді не в тезовому режимі. Тому організаторам довелося з гірким серцем значну частину цих заявок відхилити. У результаті було 25 доповідей.

Тема викликала великий інтерес

Оскільки конференція відбувалася в гібридному режимі й усі обговорення транслювалися онлайн і залишилися в записі на ютуб-каналі Центру міської історії, то виявилося, що є величезний інтерес до цієї теми.

«І як для такого рівня матеріалів, була висока кількість переглядів. Бо розуміємо, це не розважальний контент. Це досить специфічні наукові доповіді й обговорення. Також курс онлайн-лекцій перед тим був дуже популярним. Це свідчило, що є значний запит, що є потреба знань про жіноче минуле. І коли відбулася конференція, ми зрозуміли, який високий рівень цих досліджень і наскільки вони унікальні, наскільки вони свіжі чи то за піднятими темами, чи то за підходами, чи то за обраними джерелами і способами їх інтерпретації. Стало зрозуміло, що, звичайно, відеоформат — це дуже добре, але важливо такі дослідження також перетворити на справжній інтелектуальний науковий продукт. І так з’явилася ідея цього збірника», — розповідає наукова редакторка видання.

Не всі виступи, доповіді, лекції ввійшли до колективної монографії. Роботу над проєктом на півроку зупинила повномасштабна війна.

«Я дуже пишаюся й надзвичайно вдячна тим авторкам і авторам, які зробили неймовірні зусилля, щоб таки допрацювати свої тексти, бо це була складна багатоступенева робота. І ось ми маємо цю чудову книжку. Тому ще раз дякую всім причетним», — каже Оксана Кісь.

Спроба показати, що є вже щось напрацьоване й родюче на цьому загалом дуже плідному полі

У структурі книги є чотири розділи: про культурні репрезентації, економічну сферу, активізм і насильство. Оксана Кісь пояснює, чому обрали саме таке рубрикування.

«Оскільки йшлося про конференцію, то вона мала свою структуру, тематичні панелі, і це просто склалося історично. Воно може видаватися на перший погляд дуже клаптиково, бо справді тематика дуже різна, з дуже різних підходів. І справді є міждисциплінарні, бо ми бачимо й історичні дослідження, і літературознавчі, культурологічні, фольклористичні та інші. Але такий вигляд насправді й має українська жіноча історія як дослідницька ділянка. Точно так само, як ця книжка. Вона не є суцільним полем, у якому щось зроблено в кожній темі».

Жіноча історія не інституціалізована в Україні, це не регулярна освітня дисципліна, як, до речі, і гендерні студії загалом, продовжує історикиня. Те, що виникали якісь ґрунтовні дослідження в тій чи іншій темі, було зумовлено передусім тим суб’єктивним інтересом різних дослідниць і дослідників, які розпорошені по різних інституціях, вищих навчальних закладах, академічних установах.

«І якщо подивитися ширше на те, який вигляд має сьогодні українська жіноча історія, то ми побачимо, що це таке велике неоране поле, велика цілина, на якій тут і там клаптиками є добре оброблені ділянки, на яких уже щось родить. Але насправді ще дуже багато таких пустих земель, які очікують на своїх дослідниць і дослідників. І ця книжка — ще одна спроба заповнити ці землі, створити ще такі невеличкі грядочки, показати, що є вже щось напрацьоване й родюче на цьому загалом дуже плідному полі, яке, на жаль, дуже важко обробляти. Адже століттями цього ніхто не робив, і там бур’янами все шалено заросло».

Загалом поділ монографії на ці чотири розділи достатньо умовний, зазначає наукова редакторка.

«Для нас було важливо показати, як усе це насправді переплетено, як неоднозначно ми маємо розуміти жіноче минуле. З одного боку, я не втомлююся повторювати, що ми не повинні глорифікувати та героїзувати жіноче минуле, піднімати жінок на п’єдестал. Але нам також не варто їх безкінечно оплакувати й говорити про жінок, як жертв історичних обставин — усе це працювало одночасно. І кожен із текстів дозволяє це побачити».

Часовий діапазон книжки — від XVII до XXI століття

У монографії є тексти, що стосувалися й давніших епох, і відносно свіжі дослідження, наприклад, Катерини Яковленко. Її дослідження сягає практично сьогоднішнього дня — вже до часів після повномасштабного вторгнення.

Загалом часовий діапазон книжки досить великий — від XVII до XXI століття.

«Кожен із цих текстів для мене дуже близький і дуже важливий саме через їх різноплановий потенціал. Бо вони дозволяють нам побачити, як працюють дослідники й дослідниці з дуже незвичними для нас історичними джерелами. Часто історики нарікають, що жінок в історії не було, що нема як шукати і як вивчати. А якраз тут ми дуже добре бачимо, як можна оперувати, наприклад, такими різними статистичними джерелами, пов’язаними з виробничими процесами. Щоби побачити жінок, які, наприклад, приходили на працю на цукрові заводи в другій половині XX століття. Як вони починали працю, як змінювалися її умови, зарплата, яку роботу вони виконували. Тобто це бодай частково дозволяє нам побачити життя цих робітниць. І це робота з джерелами, які є документацією цих цукрових заводів», — говорить Оксана Кісь.

Можна зрозуміти витоки різних проблем у суспільстві

Як каже наукова редакторка монографії, для неї особисто надзвичайно цікава робота з кримінальними книгами, судовими справами, через які можна зрозуміти, як вибудовували сімейні стосунки, розв’язували сімейні чи інші конфлікти в громадах у певні історичні епохи.

«Це те, що стосується наукової частини книжки. Якщо б ішлося про популяризацію, то очевидно, зараз є більший запит на знання новітніх історій, тих подій, що пов’язані з ХХ століттям. Особливо з радянською епохою — доволі кривавою і драматичною для українців. І в цьому сенсі абсолютно проривна для мене розвідка Дарії Маттінглі про сексуальне насильство під час колективізації й Голодомору».

На думку Оксани Кісь, це те, що ми маємо знати про свою недавню історію. І це те, що повинні знати не лише дослідники й дослідниці, студенти і студентки, які вивчають історію України. Це має дуже важливе значення для українського суспільства — щоб зрозуміти, як відбувалася нормалізація сексуального насильства в радянських контекстах.

«Чому досі деякі керівники вважають цілком прийнятним і нормальним, коли є випадки сексуальних домагань на роботі, демонструвати це право на жіноче тіло. Чому жінки досі часом вважають своє тіло таким ресурсом, що дозволяє їм вирішувати повсякденні проблеми».

Ми повинні розуміти витоки таких речей, вважає історикиня. Зокрема травму Голодомору, частиною якої зокрема було сексуальне насильство над жінками — беззахисними й безправними в тих умовах. Бо злочини чинила сама влада, і не було до кого апелювати.

«Як це вплинуло на те, що ми можемо називати менталітетом. І багато речей, які наше суспільство досвідчує, як сучасні практики, з якими не завжди успішно борються, мають дуже конкретне походження. Що краще ми розуміємо ці витоки, то краще нам викорінювати ці абсолютно неприйнятні в демократичному світі явища».

Над книжкою «Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації» працював Центр міської історії спільно з Українською асоціацією дослідниць жіночої історії в партнерстві з Інститутом народознавства НАН України за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля (бюро Київ, Україна).

Авторками та авторами монографії є Вікторія Іващенко, Мар’яна Байдак, Олена Галета, Оксана Кузьменко, Анастасія Канівець, Катерина Яковленко, Ігор Карпенко, Анастасія Боженко, Софія Роса-Лаврентій, Мейгіл Фaвлер, Олена Ганусин, Анастасія Мишуста, Марина Вороніна, Ольга Лабур, Ірина Савченко, Аліна Добошевська, Олексій Вінниченко, Ольга Посунько, Іванна Черчович, Дарія Маттінглі, Олена Кондратюк, Олеся Хромейчук.

Євгенія Цебрій

Можна і не орати. Як фермери без обробки землі вирощують рослини і що з цього виходить

Шість тисяч років землю “ранив” плуг, але у 1950-х людина порушила ланцюжок “зорав-засіяв-обробив-зібрав”. Так з’явилася технологія нульового обробітку ґрунту No-Till. Що це, хто її застосовує і чи врятує вона ґрунт від виснаження?

На початку двадцятого століття фермер-агроном Іван Овсинський видав книгу “Нова система землеробства”. У ній він описав, як вирощувати рослини без глибокого зорювання землі. Цю технологію застосовують досі. Вона називається mini-till – мінімальний обробіток ґрунту.

У 1930-х роках США та Канада зіткнулися з явищем “пиловий казан”. Це буря, спричинена агресивною обробкою землі та засухою.

Тоді вчені почали шукати способи більш делікатного вирощування рослин.

За десять років Едвард Фолкнер у книзі “Безумство орача” висловив сумніви щодо доцільності оранки.

Пройде кілька років, і фермери вперше використають технологію нульової обробки ґрунту.

Сприятиме цьому розповсюдження і доступність гербіцидів – хімічних препаратів для боротьби з небажаною рослинністю.

Перша механізована ферма, що почала працювати за методом No-Till, з’явилася в 1962 році в Сполучених Штатах.

Її власниками були Гарі та Лоуренс Янги. Пізніше їх досвід почали переймати інші фермери.

No-Till – це технологія землеробства без оранки. Інші її назви – нульова обробка ґрунту, прямий посів, бережливе землеробство.

Суть технології

Процес виглядає так. Рівну поверхню поля засівають сидератом – рослиною, що виконує роль добрива (зернові, гірчиця, бобові). Після дозрівання її скошують, а сіно чи солому подрібнюють і розкидають по ділянці рівномірним пластом. Чим більше подрібнених решток (мульчі), тим краще.

Далі сівалка робить у мульчованому ґрунті отвори, кладе в них насінини з добривом і закриває їх. Упродовж росту і дозрівання рослин поля періодично обробляють засобами захисту, а як приходить час – збирають урожай.

Роблять це двома способами, вибір яких залежить від культури та можливостей техніки. Перший – збирають тільки колоски, а стерню залишають. Другий – зрізають усе, відділяють урожай, а рослинні рештки подрібнюють і розкидають.

Для No-Till потрібні трактор, сівалка для прямого посіву, обприскувач, комбайн з функцією подрібнення та рівномірного розкидання рослинних решток. Технологія найбільш ефективна в сухому кліматі. Утім, її застосовують в усіх кліматичних зонах. Не підходять лише поля на заболоченій місцевості.

“У Бельгії гектар землі коштує до 100 тисяч євро”. Як бельгійський фермер вирощує картоплю на Черкащині і бореться з рейдерами

Чому традиційне землеробство шкодить ґрунту? Під час оранки перевертають верхній шар ріллі – 20-40 см. Це дозволяє збагатити землю повітрям і розпушити її, внести добрива, знищити шкідників та бур’яни. Однак це викликає ерозію ґрунту, вивільнює в повітря вуглець, сприяючи парниковому ефекту.

Крім того, коли рілля розорана, з неї швидше випаровується волога, отже, дощ і талий сніг не встигають повноцінно наповнити ґрунтові води.

1. Збереження ґрунту та вологи.

В Україні розорано понад 78% земель. Це призводить до втрати родючості та поширення ерозії, від якої страждають понад 57% земель країни.

2. Зниження залежності врожаю від погоди.

3. Економія часу, пально-мастильних матеріалів, найманої праці.

Без оранки можна сіяти сою, жито, пшеницю, соняшник, кукурудзу, льон, вирощувати овочі. Наприклад, компанія Tobacco Road у штаті Коннектикут (США) таким чином вирощує капусту, гарбузи, часник, полуницю на понад 1 га землі. Правда, ця технологія підходить лише для маленьких господарств.

Однак моркву, буряки і картоплю без обробітку ґрунту виростити неможливо.

No-Till за кордоном

Точних даних, скільки земель у світі обробляють без оранки, немає. У 2009 році їх було 111 млн га. Найбільше технологію No-Till використовували в Аргентині, Бразилії, Канаді, США, Австралії та Новій Зеландії. У країнах Європи, Азії та Африки за такою технологією обробляли лише 3,7% земель.

Чи не найактивніше технологію нульового обробітку розвивають в Аргентині.

У 2016 році No-Till там застосовували на 91% сільськогосподарських угідь. Вирощували переважно сою. З 2018 року почали сіяти генетично модифіковану кукурудзу. Генетично модифіковане насіння сої та кукурудзи стійке до багатьох хвороб та до гліфосату, яким обробляють поля від бур’янів.

Зростає частка посівних площ No-Till і в Канаді. У 2011 році вона становила 56,4% від загальної кількості аграрних угідь.

Як змінювалися підходи до обробітку земель у Канаді у 1991-2011 роках. Conventional tillage – глибока оранка, conservation tillage – неглибока оранка, No-Till – нульовий обробіток ґрунту.

У США у 2017 році понад 279 тис фермерів обробляли без оранки 42 млн га земель. Порівняно з 2012 роком частка посівних площ No-Till зросла на 8%.

Хто і як застосовує технологію в Україні

Серед інших в Україні технологію нульового обробітку ґрунту з кінця 1990-х розвиває агропромисловий холдинг “Агро-союз” на Дніпропетровщині. ТОВ “Союз-спецтехніка”, що входить до складу холдингу, таким способом обробляє 8,5 тис га. Вирощує пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, сорго та льон.

За словами директора ТОВ Едуарда Романькова, завдяки No-Till компанія скоротила витрати на техніку та пальне, оптимізувала чисельність персоналу, знизила норми використання добрив, поліпшила структуру ґрунту і підвищила родючість. Головна перевага – стабільні врожаї навіть у несприятливі сезони.

“У 1990-х ми зацікавилися ощадливими технологіями. За досвідом їздили в Північну Америку, Південну Америку, Нову Зеландію, Європу. Одного дня відмовилися від механічного обробітку ґрунту. Прямо з-за кордону наказали не випускати культиватори в поле – під загрозою звільнення”, – згадує він.

Паралельно шукали ефективну техніку. У холдингу створили машинобудівне підприємство, де розробляли та вдосконалювали посівні комплекси.

З 2004 року компанія ділиться досвідом з іншими виробниками: влаштовує конференції, консультує і технологічно супроводжує ноутілерів-початківців.

Роман Бовкун з Умані обробляє близько 40 га землі. No-Till використовує п’ятнадцять років. Вирощує сою, пшеницю та кукурудзу.

“У цій технології мене найбільше приваблює економія ресурсів. No-Till – це мінус оранка та культивація. З тими ж енерговитратами та людськими ресурсами можна обробити більші площі та зменшити ерозію ґрунтів. Серед недоліків – цей стиль вимагає багато уваги і не вибачає помилок”, – каже він.

За словами фермера, урожайність при цьому методі така ж, як і при традиційному обробітку, але собівартість вирощування на 10% менша.

Фермер Михайло Драганчук живе в Криму. Про технологію дізнався на конференції “Агро-союзу” у 2006 році. Застосувати No-Till одразу завадила відсутність спеціальних сівалок, які на той момент були надто дорогі.

“Потім я купив дві стернові сівалки прямого посіву виробництва “Червоної зірки”. Віддав за них 50 тисяч гривень. Ця техніка дозволила посіяти зерно без обробки ґрунту. З цього й почався мій шлях у No-Till”, – згадує підприємець.

Зараз він не тільки вирощує рослини за No-Till, а й організовує конференції, веде канал на YouTube, де розповідає про досвід інших ноутілерів.

“Ми сіємо в необроблений ґрунт. Забираємо тільки зерно. Солому залишаємо на місці, а потім сіємо прямо по ній. Поживні рештки тримають вологу, захищають від бур’янів, зберігають землю від ерозії”, – розповідає Драганчук.

За словами Романькова, ноутілерів з кожним роком стає більше. “Наші клієнти працюють в усіх куточках України. Найбільша концентрація ноутілерів – у посушливих регіонах: на півдні, у центрі та на сході країни. Вони вирощують пшеницю, соняшник і навіть екзотичні сорго та коріандр”, – каже він.

За оцінками Драганчука, в Україні за технологією No-Till обробляють 5-10% земель. Скільки це компаній – достеменно невідомо. “Я помітив, що спочатку це були великі компанії, а зараз цікавляться і дрібні фермери. Серед прихильників – люди не лише з півдня, а і з півночі та заходу України”, – говорить Драганчук.

Проблеми та міфи No-Till

Незважаючи на відносно дружний до природи спосіб господарювання, No-Till – не органічне виробництво. На полях можуть вирощувати рослини з ГМО-насіння, застосовувати гербіциди, фунгіциди та інсектициди.

Наразі фермери не можуть отримати сертифікат Organic, використовуючи No-Till. Уся справа в бур’янах. Органічні виробники видаляють їх механічним способом, а технологія нульового обробітку не дозволяє це робити.

На Житомирщині є органічне фермерське господарство “Жива нива”, що обробляє 3 тис га землі. Сіють ріпак, сою, кукурудзу, гречку, просо, соняшник та спельту. Уся продукція має органічні сертифікати.

Частину полів керівник підприємства Олексій Язиков виділив на експерименти з органічним No-Till. Думають, як позбутися бур’янів без культивації.

“Органічного ноутілу у світі нема. Я бачив тільки експерименти. Треба якось впоратися з бур’янами, а варіантів, крім культивації, поки що немає. Ми експериментуємо з покривними культурами, але безуспішно.

Сіяли жито, воно добре витісняє бур’яни, притискали його катком і сіяли по ньому сою. Але жито забирає вологу, тому соя по ньому погано росте. Та й складно зробити так, щоб жито потім не піднімалося разом із соєю.

Будемо пробувати ще цього року, коли дощі закінчаться. Уже купили спеціальний каток, побачимо, що з того вийде”, – поділився планами Язиков.

У No-Till є чимало противників. Вони мають три головні претензії до цієї технології: збільшення використання гербіцидів, розведення мишей на полі, дорога техніка. Наскільки проблемні ці питання з точки зору фермерів?

Часто перед сівбою використовують гербіциди суцільної дії на кшталт гліфосату, які знищують усі рослини. У перші роки після переходу на No-Till може знадобитися більше агрохімії, але з часом потреба в ній зменшується. Для цього слід дотримуватися сівозміни і правильно застосовувати технологію.

Для боротьби з бур’янами використовують жито, спальту та пожнивні рештки.

Факт збільшення кількості мишей на полях фермери підтверджують. Це відбувається через неможливість внести отруту безпосередньо в ріллю. Однак їх чисельність контролюють лисиці та птахи-хижаки. “Тут головне не втручатися. Природа сама відкоригує популяцію”, – упевнений Романьков.

Ринок відкривається з 1 липня: як купити або продати землю за новим законом

Для переходу на No-Till потрібно мати знаряддя для посіву в необроблений ґрунт. За словами Драганчука, хтось користується саморобними сівалками, хтось купує спеціальні комплекси. Тобто справа не в грошах, а в бажанні.

“Основні складнощі – в головах. Важко переконати агрономів та механізаторів, які роками працювали за традиційною технологією, що треба виходити в неоране поле і сіяти в стерню. Тут головне – почати”, – каже Романьков.

Рита Кіндлерова: «Бачу велетенську проблему в тому, що переклад української літератури здебільшого пов’язаний з академічними інституціями»

— Проблема криється також у традиційних академічних колах, бо багато перекладачів, які займаються українською культурою чи мистецтвом, — представники цих кіл. Тобто середовищ, які впродовж багатьох років лишаються незмінними. Гляньте, скільки в Америці російських, славістичних, східноєвропейських студій. Але там завжди присутня Росія й ті, хто працює в таких інституціях чи якось з ними пов’язаний, сприймають чеські, польські, українські студії як друго- чи третьорядні. Так звані російські студії вигідніші, вони мають більші преференції та підтримку РФ, зокрема й фінансову. Така ситуація незмінна не від холодної війни, а навіть давніших часів, тобто російський панславізм — це типовий стан справ. Змінити такі установки та практики й ставлення страшенно важко, бо самі люди не хочуть цього робити. Або справді вірять у винятковість Московії, у міф про Третій Рим, або це питання вигоди, бо звідти течуть гроші (поки що).

Бачу велетенську проблему в тому, що переклад української літератури здебільшого пов’язаний з академічними інституціями. Мені вдалася майже небачена річ: я почала перекладати й видавати книжки незалежно від будь-якої академічної інституції. Думаю, що переклади представників академічного кола й переклади, зроблені людьми з-поза нього, завжди існуватимуть паралельно. Видавці ж не мають чекати, доки викладачі скажуть їм, що, мовляв, є цікава книжка українського автора, яку перекладу я або мій студент. Думаю, Україні було б корисніше, якби існували ініціативи — нехай і комерційні — що допомагали б перекладати українську масову літературу, детективи, наукову фантастику та фентезі, дитячу літературу тощо. Орієнтація лише на академічні кола гальмує просування української літератури й культури загалом.

Більшість перекладеної іншими мовами української літератури — це белетристика й поезія. Сегмент науково-популярної літератури, написаної українськими авторами, лишається поки що поза фокусом уваги перекладачів та іноземних видавців. Отже, ваш переклад книжки «Україна. Історія з грифом «Секретно» Володимира В’ятровича, є певним перекладацьким прецедентом для Чехії?

— Свого часу я прочитала всі три видання цієї книжки. Ми знайомі з В’ятровичем, він допомагав мені з перекладом роману «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Відколи я прочитала його книжку, минув певний час. Я написала на неї рецензію для одного чеського журналу, зробила інтерв’ю з автором. Перекладання мене навчило, що не треба тиснути. Я чекаю на свій момент, коли переклад певної книжки справді потрібний і коли його спри­ймуть. Позаторік такий момент настав і для «Історії з грифом «Секретно».

Вихід такої книжки справді є прецедентом. Не певна, чи буде «Історію» перекладено угорською, німецькою або польською. Тому важливо, що ця книжка скаже щось нове чеському читачеві. Мені подобається її форма, яка дає змогу, якщо не хочеться, не читати книжку повністю. Маю вже низку реакцій на свій переклад: для багатьох чехів видання стало відкриттям. Так, вони знали про радянський ГУЛАГ і допити, але книжка В’ятровича розповіла їм історії різних конкретних людей: священників, євреїв, упівців, більшовиків тощо. Це розповідь про конкретні події, які відбувалися й у нас, хоча в трохи інший спосіб. Це історії універсального ґатунку, і їх завжди мало. Загалом я обираю собі для перекладу книжки, які подобаються саме мені, але також ті, що, як мені видається, принесуть щось нове чеському читачеві. Коли чехи дізнаються оте нове, то захочуть такої літератури. Багато з них мають уявлення про певні явища, сформовані російською пропагандою, яка в Чехії відверто жахлива. Я не можу брати до рук зброю й убивати, але можу боротися словом, можу розповідати правду людям, які довіряють отим конспірологічним теоріям, що поширює Кремль. Вони мають можливість цією правдою скористатися.

У нас, перекладачів з української мови, поле неоране. Перед нами стільки книжок, що ми вільні обирати, і коли це робимо, то ніколи не помиляємося. Також є книжки, які стосуються не політики, а більше культурної дипломатії. Коли я хочу, щоб люди читали літературу іншого народу, то маю пояснити, про що йдеться в цій перекладній белетристиці. Сучасна українська література порушує дуже багато проблем, зокрема й тему російсько-української війни. Але ви можете прочитати таку книжку без розуміння того, про що вона, бо не розумієте українських метафор чи алюзій. Така книжка може вам навіть сподобатися, але без розуміння її контексту у вас нічого не лишиться після прочитання, ви не здобудете нового знання.

Ви зазначили, що закордонний читач потребує розуміння українського історичного контексту. Отже, є сенс підтримувати переклади відповідної літератури?

— Те, що стосується, наприклад, російсько-української війни, справді лишається тільки в Україні, ми не вміємо донести цю інформацію до інших. Конкурувати з російськими грошима і впливом дуже складно, майже неможливо. Якби Україна робила так само, як Росія, то це означало б, що ви їдете тими самими рейками, що й росіяни. Це недобрий шлях — він веде туди, куди прямують Росія та росіяни. Українці мають знайти інший спосіб — інтелігентніший і цікавіший. Слід комунікувати крізь оті малі тунелі: через культуру, науку, літературу. До того ж малі шляхи й коштують набагато менше, ніж пропаганда. Але така робота потребує дуже тривалого часу, адже Росія має в цій сфері досвід століть, а Україна тільки починає.

Українська культура, зокрема література, перебуває в ситуації, коли треба дуже уважно думати, що, де й навіщо презентувати. Не можна очікувати, наприклад, що коли до Чехії приїде Сергій Жадан, то, щоб його побачити, збереться стадіон людей. Ні, він виступатиме в маленькій кав’ярні, в яку прийде кількадесят людей, що колись десь щось про нього чули. І це буде успіх. У плані просування культури й літератури треба хоч трохи довіряти їхнім симпатикам, які є в інших країнах, наприклад тим самим перекладачам.

Ви належите до когорти чеських україністів. Не секрет, що студії україністики принаймні в Європі нині переживають не найкращі часи. Власне, кому й навіщо потрібні наукові дослідження України?

— О, я сказала б, що всім. Я закінчила україністику в університеті міста Брно в 1993 році. Тоді університет отримав акредитацію від міністерства для відкриття спеціальності з української філології. Спершу не було майже нічого: ні викладачів, ні підручників, ні бази тощо. Після Оксамитової революції 1989 року будь-що зі сходу вважали поганим. «Геть від сходу!» — це гасло витало в повітрі, і чеське суспільство не хотіло нічого, що було на схід від нас. Ідеться про культуру, політику, економіку, будь-що.

Нині ситуація дещо змінилася. У Празі україністика стала частиною інституту східнослов’янських студій. Тепер на факультетах чеських університетів, де викладають україністику, переважають студенти з України. Думаю, що це не надто добра ситуація, бо було б важливо долучити до таких досліджень чехів, але їм бракує зацікавлення. Зацікавлення русистикою нині сильніше, ніж білоруськими чи українськими студіями. Ті, хто навчався на бакалаврських програмах з україністики, дуже рідко потім вступають на магістерські програми з цього самого фаху й часто йдуть вивчати щось інше.

Думаю, така ситуація залежить від геополітичної ситуації, від зацікавлення широкого загалу культурою України. Попри те, що українці є найбільшою меншиною Чеської республіки, про вашу культуру відомо дуже мало. Я не бачу того культурного базису, який чеські українці створювали б самі для себе. Культура зводиться до вдягання вишиванок під час походу до церкви на Великдень, до писанок тощо. Це дуже геттоїзована громада. Чехи про українську культуру не знають, що є проблемою і самих чехів, і українців, які не хочуть виділятися.

Тобто представники української діаспори в Чехії не є агентами культурного впливу. Що, на ваш погляд, спричинило таку ситуацію?

— Україна має довгу, жахливу історію, коли її культуру прагнули знищити. Так відбувалося впродовж багатьох століть. Очікувати від українців, які сьогодні опинилися десь за кордоном, що вони активно творитимуть культуру чи будуть її носіями, нереально в якомусь великому мас­штабі. Ставлюся до цього факту спокійно. Думаю, емігранти з України чи люди українського походження, які не повертатимуться, але пам’ятатимуть, звідкіля вони походять, зможуть повернутися до української культури. Культура — це єдине, що триває, коли змінилися економіка, політика та релігія.

Вірю, що для цього українці мають, так би мовити, генетику. Але наївно очікувати, що це станеться через 20 років. Такий процес займе значно більше часу. Це не песимістичний, а радше цілком оптимістичний прогноз. Ми, перекладачі, є тими, хто цікавиться мистецтвом і культурою інших країн, і можемо тому процесу якось допомогти. Українцям потрібен час, щоб заново відшукати зв’язків із власною культурою. Тією культурою, яка довгий час була приречена на повну ліквідацію. Вірю, що українці з цим упораються. Я сама бачу неймовірні зміни від 1995 року, коли відвідала Україну вперше. Це дуже надихає. Українська нація впоралася з низкою проблем, хоча навіть не вірила, що зможе.

Рита Кіндлерова народилася 1974 року в Празі. Чеська перекладачка сучасної української літератури. Членкиня Чеської асоціації україністів, Товариства новогрецьких студій, Союзу перекладачів. Випускниця філософського факультету Університету Масарика в Брно, де вивчала новогрецьку та українську філологію. Переклала на чеську мову твори таких українських авторів, як Оксана Забужко, Юрій Винничук, Наталка Сняданко, Володимир В’ятрович та інших. Цьогоріч увійшла до трійки претендентів на здобуття Drahoman Prize, відзнаки для перекладачів з української мови на мови світу, заснованої 2020 року Українським інститутом, Українським ПЕН та Українським інститутом книги.