Чим відрізняється здобувач від аспіранта

Підготовка наукових кадрів та вищої викладацького складу здійснюється у формі соіскательства або навчання в аспірантурі. Аспірантура є структурно-функціональним підрозділом системи вищої освіти, що надає випускникам вузів з кваліфікацією магістра або спеціаліста можливість продовжити фундаментальну наукову освіту з подальшим захистом кандидатської дисертації. Аспіранти та здобувачі виконують роботу над дисертацією за індивідуально складеним планам, але форма цієї роботи має важливі відмінності.

Хто такі претендент і аспірант
Здобувач – фахівець з вищою професійною освітою, який претендує на вчений ступінь кандидата або доктора наук і здійснює самостійну роботу над дисертацією в якості прикріпленого до вищого навчального або науково-дослідному закладу наукового співробітника.

Аспірант – претендент на вчений ступінь кандидата наук, який навчається в аспірантурі при вищому навчальному закладі.

Порівняння претендента і аспіранта
У чому ж різниця між претендентом і аспірантом?

При вступі до аспірантури особи, які отримали рекомендації наукових керівників, складають вступні іспити.

Для аспіранта термін навчання в аспірантурі становить 4 роки, при заочному навчанні – 5 років. Протягом цього часу він зобов’язаний відвідувати заняття з дисциплін, що входять в обов’язковий кандидатський мінімум, а також брати участь у науково-дослідній і навчальній роботі кафедри.

Щорічно, відповідно до індивідуально складеним графіком і планом, аспірант повинен надавати раді кафедри звіт про виконану наукової роботи. За її результатами після здачі кандидатського мінімуму він допускається до захисту кандидатської дисертації.

У кандидатський мінімум входять 3 іспиту: за фахом, іноземної мови та філософії.

Аспіранти, які вибрали очну форму навчання, отримують стипендію і додаткову оплачувану відпустку.

Формою соіскательства наукового ступеня зазвичай користуються співробітники наукових інститутів або вищих навчальних закладів, самостійно підготували кандидатські дисертації. Вони не потребують навчання в аспірантурі, позбавлені необхідності здавати вступні іспити при прикріпленні до кафедри вищого навчального закладу та приймати обов’язкова участь у навчальній роботі.

Підставами для прикріплення служать результат наукового співбесіди, рекомендації наукового керівника і укладення кафедри.

У деяких випадках форма прикріплення існує лише для складання іспитів кандидатського мінімуму, які здобувач здає на тих же умовах, що і аспірант.

На підготовку і захист кандидатської дисертації прикріпленому здобувачеві відводиться 3 роки.

Весь цей час він має право займатися своєю професійною діяльністю, не перериваючи її для відвідування занять з дисциплін, обов’язковим для аспірантів.

відмінність здобувача від аспіранта полягає в наступному:
Здобувач працює над дисертацією самостійно, без додаткового навчання в аспірантурі. Аспірант при підготовці дисертації проходить навчання за індивідуально складеною програмою.
Особа, що надходить в аспірантуру, складає вступні іспити. Здобувач не здає вступних іспитів: його прикріплення до кафедри обумовлюється в наказі ректора.
Аспірант зобов’язаний брати участь у науковій та навчальній роботі кафедри. Претендент може не займатися навчальною роботою.
Термін навчання в аспірантурі – 4 роки або 5 років. Здобувач прикріплюється до вищого навчального або наукового закладу на 3 роки.
Здобувач, на відміну від аспіранта очної форми навчання, не отримує стипендію і не має права на додаткову оплачувану відпустку.

У чому різниця між вищою та вищою професійною освітою

– базова загальна середня освіта;

– повна загальна середня освіта;

– базова вища освіта;

– повна вища освіта.

В редакції Закону про освіту від 06.09.2014 р. [3] до них було додано рівень дошкільної освіти. Одночасно формально було об’єднано рівні вищої освіти. Але, згідно з прийнятим у тому ж 2014 р. Законом України „Про вищу освіту” він поділяється на п’ять окремих рівнів – початковий, бакалаврський, магістерський, освітньо-науковий і науковий [4] Другий і третій з них відповідають базовій та повній вищій освіті. Два останніх рівням доктора філософії і доктора наук, які раніше не розглядали, як рівні освіти. А першій – фактично повертає до системи рівнів зниклу у 1991 р. середню спеціальну освіту.

Не містить окремої ланки для колишньої середньої спеціальної освіти і прийнята у 1996 р. Конституція України, яка у статті 53 зазначає, що «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам». Наступні зміни законодавства нічого в цьому відношенні не змінили. Тобто немає підстав для будь-яких розмов про знищення ланки законопроектом про освіту. Вже понад двадцять п’ять років законодавство не передбачає якихось окремих ланок чи проміжних рівнів між професійною та вищою освітою.

Джерелом проблем, які обговорюються сьогодні, є те, що прийняте напередодні розпаду СРСР рішення механічно зарахувало всю середню спеціальну освіту до вищої. Але значна її частина справжньою вищою освітою так і не стала.

Звісно можна багато і справедливо критикувати якість вищої освіти в сучасній Україні. Але це не є поважною причиною для подальшого зниження вимог до неї. Тому у 2014 р. Законом про вищу освіту було встановлено, що протягом певного перехідного періоду ВНЗ 1-2 рівня акредитації мають визначитися – залишаються вони працювати у системі вищої освіти за правилами і вимогами, які встановлено для вищої освіти, чи переходять до системи професійної освіти. Фактично останній варіант означав би перехід з нижчого рівня вищої освіти на вищій рівень професійної (професійно-технічної). При цьому закон також надає коледжам право перейти від підготовки молодших спеціалістів до підготовки молодших бакалаврів і залишитися в системі вищої освіти, якщо вони будуть здатні виконати відповідні вимоги. З погляду проблеми рівнів це означає не знищення, а створення додаткового освітнього рівня у системі професійної освіти. Ключова проблема має, скоріше, психологічне підґрунтя: коледжі, що сумніваються у своїй спроможності виконати вимоги до освітніх програм вищої освіти, вважають образливим для себе переходити до системи професійної освіти. Хоча саме там вони були б здатні успішно конкурувати з іншими закладами.

Прийнятий у першому читанні варіант законопроекту про освіту передбачає створення окремого рівня «вищої професійної» або «фахової» освіти і створення відповідного спеціального закону [5]. Фактично це є відновленням проміжної ланки, що буде розташована між професійною (професійно-технічною) та вищою освітою. З такою ідеєю можна погоджуватися чи не погоджуватися. Але за будь-яких умов її реалізація має передбачати щось крім назви. Цього поки немає. Тому для того, щоб отримати очікувані результати, представникам коледжів доведеться ще багато попрацювати. І, насамперед визначити, у чому полягатиме їх відмінність від іншої професійної освіти, де місце їх випускників на ринку праці, і яка саме специфіка цієї ланки має бути відображена в пропонованому ними додатковому спеціальному законі. Крім того, є багато заперечень стосовно пропонованої у редакції першого читання назви нового рівня. У світі під вищою професійною освітою частіше розуміють професійно спрямовану вищу освіту рівня бакалавра, магістра, а іноді й доктора філософії [6, 7]. У підготовленому до другого читання законопроекті назву „вища професійна” замінили на „фахова” освіта. Але і до такої назви є зауваження, бо вона може сприйматися так, ніби вся інша освіта є нефаховою.

Незалежно від того, яке рішення буде прийняте, цей рівень чи ланка освіти за міжнародними класифікаціями будуть належати до 4 або 5 рівнів Міжнародної стандартної класифікації освіти. Або разом з професійною освітою до „Post-secondary non-tertiary education”, або до „Short-cycle tertiary education”. В останньому випадку, подобається це чи ні, мають бути виконані вимоги до 5 рівня [ 8 ] :

– високий рівень складності та спеціалізації (при цьому, поряд з академічними програмами, можуть існувати просунуті програми професійної освіти) – п. 200;

– тривалість не менше 2 років і зазвичай не більше 3 років – п. 203, 213, 218

– здобуття на основі 3 або 4 рівня освіти – п. 201, 208.

– програми 5 рівня переважно орієнтовані на вихід на ринок праці, але також можуть бути шляхом до інших програм вищої освіти; це можуть бути академічні програми вищої освіти, що є нижчими за бакалаврський рівень – п. 207.

– програми 5 рівня можуть надавати кредити для трансферу на 6 та 7 рівнях освіти – п. 204, 209

– програми 5 рівня відрізняються від програм 3 та 4 рівня складністю, а від програм 5 рівня – терміном, і зазвичай більш орієнтовані на практику – п. 208, 212.

Ще один міф полягає у тому, що коледжі може вбити „нова” норма про вступ лише на базі повної загальної середньої освіти. Але така норма існує ще з першої редакції Закону 1991 р. Інша справа, що вона не виконується. Стаття 33 цієї редакції передбачала, що вища освіта «здійснюється на базі повної загальної середньої освіти». До редакції 1996 р. було внесено неоднозначне доповнення, за яким «до вищих закладів освіти, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту» (стаття 42). Додали плутанини наступні закони. Зокрема, прийнятий в 1999 р. закон про загальну середню освіту встановив (стаття 12), що термін навчання у загальноосвітніх навчальних закладах III ступеня дорівнює 3 рокам (у 2010 р. його було зменшено до 2 років) [ 9 ] . Але для професійно-технічних та вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації за того ж самого державного стандарту освіти та сама стаття надала МОН право окремо встановлювати інший термін здобуття повної загальної середньої освіти.

Згідно із частиною 1 статті 8 прийнятого у 2002 р. закону про вищу освіту: «молодший спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності» [10]. Але ця частина також містила припис, що «особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту».

Чи не в цій плутанині норм чинних законів одна з причин того, що колишня середня спеціальна освіта так і не стала справжньою вищою? Поступово на практиці це призвело до суттєвого скорочення обсягу загальноосвітньої підготовки і фактичного ігнорування вимоги про здобуття вищої освіти виключно на базі повної загальної середньої, яка нікуди не зникала із закону про освіту протягом всіх останніх 26 років.

У 2008 р. обов’язковою умовою вступу на бакалаврські програми вищої освіти стало проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Але ця норма і сьогодні стосується лише тих, хто вступає на 1-й курс на базі повної загальної середньої освіти. Разом з тим, залишається обхідний маршрут – вступ до коледжу на основі базової середньої освіти, отримання освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста і вступ на бакалаврські програми вже без складання ЗНО за окремим конкурсом, який часто обмежується співбесідою. Це створило можливість отримання доступу до вищої освіти для здобувачів, які не опанували на належному рівні шкільну програму і не здатні успішно скласти ЗНО. Справедливості заради слід зазначити, що це стосується не всіх коледжів і студентів. Певна частка здобувачів обирала такий маршрут не через страх перед ЗНО, а через те, що він дає змогу скоріше отримати можливість працевлаштування за спеціальністю та/або скоротити витрати на навчання.

Загалом, як свідчить статистика, колишня середня спеціальна освіта дійсно зараз переживає не найкращі часи. За даними ukrstat . gov . ua порівняно з 1991 р. кількість закладів скоротилася в 2 рази, а кількість студентів – майже в 3,5 рази. Для порівняння: кількість закладів професійно-технічної освіти скоротилася лише в 1,6 рази, кількість їх учнів – в 2,2 рази, а у вищій освіті ці показники навіть зросли – відповідно, в 1,9 та 1,6 разів (найбільші значення для вищої освіти були у 2007/2008 навчальному році).

У таблиці 1 та на рисунках 1, 2 наведено дані деяких країн щодо обсягів підготовки за різними рівнями післясередньої освіти. Вони свідчать, що у цілому сьогодні пропорції між кількістю здобувачів на цих рівнях в Україні відповідають світовим.

Таблиця. 1. Загальні обсяги підготовки за різними рівнями освіти в окремих країнах у 2014 р. за даними Інституту статистики ЮНЕСКО ( http :// data . uis . unesco . org )

Post secondary not tertiary

Університет чи вища професійна школа?

Розбудова системи вищої освіти потребує адекватного розуміння природи її головних інституційних суб’єктів – вищих навчальних закладів. Власне, всі інші інституційні суб’єкти системи вищої освіти (центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інституції із забезпечення якості вищої освіти) покликані лише сприяти освітній та науковій діяльності у вищих навчальних закладах. В умовах реформування системи вищої освіти особливе значення має визначеність щодо типів вищих навчальних закладів, що передбачаються такою системою. Про відмінності в типах та тенденції в українській вищий освіті розмірковує незалежний освітній аналітик-консультант Юрій Федорченко.

Справедливо ставлять питання, коли українські університети будуть посідати більш високі позиції в міжнародних університетських рейтингах? Можна відповісти, що це станеться тоді, колі університети не будуть плутати в нашій країні з іншими можливими типами вищих навчальних закладів, а вітчизняні вищі професійні школи не будуть видавати за університети. На жаль, чинний Закон лише сприяє відповідним негативним тенденціям, він ніби фіксує ці тенденції. Для кращого розуміння питання слід побіжно подивитися на його передісторію.

Передісторія питання

Радянська система вищої освіти (а відповідно і українська система вищої освіти) значною мірою була тривалий час орієнтованою на німецьку модель. В Німеччині традиційно існують два типи вищих навчальних закладів: університет та вища професійна школа. В Україні тривалий час існували також два типи вищих навчальних закладів: університет та інститут. Інститут виступав аналогом німецької вищої професійної школи. У 90-х роках минулого століття в Україні починається процес набуття інститутами (вищими професійними школами) статусу університетів.

Слід визнати, що десять університетів, що існували в Україні до початку 90-х років, вочевидь було недостатньо для країни з населенням понад 50 млн чоловік. Можна погодитися з тим, що, мабуть, мало сенс перетворювати принаймні частину педагогічних інститутів у класичні університети. Проте масове набуття вищими професійними школами (інститутами) статусу університетів не лише реально не посприяло становленню повноцінного українського університету, а й значною мірою сприяло руйнації системи вищої освіти країни.

Колишні інститути так і не ставали повноцінними університетами, при цьому вони деградували як вищі професійні школи. Значною мірою відповідь на питання роботодавців щодо неналежної професійної підготовки випускників українських вищих навчальних закладів слід шукати також і у вище викладеному.

Про проблемність визначення типів вищих навчальних закладів у чинному Законі «Про вищу освіту»

Визначення типів вищих навчальних закладів у чинному законі «Про вищу освіту» викликають серйозні зауваження та нарікання. Мова йде не про якісь другорядні питання, йдеться про питання розуміння природи головних інституційних суб’єктів системи вищої освіти, від такого розуміння залежить доля сотень вищих навчальних закладів.

Закон «Про вищу освіту» визначає типи вищих навчальних закладів у статті 29. У даній статті йдеться про наступні типи вищих навчальних закладів:

• університет;
• академія, інститут;
• коледж.

Визначення першого і другого типів вищих навчальних закладів містять у собі, як видається, певну надмірність. Скажімо, визначення їх як провідних наукових та методичних центрів не лише є сумнівним для прописування в Законі, а й вказує на певний стійкий, можна сказати, однобокий погляд на природу ЗВО. Не будемо вдаватися в докладний аналіз окремих положень. Звернемо увагу на головне.

У чому, власне, відмінність між різними типами закладів вищої освіти?

Вочевидь відмінність полягає в можливостях, які мають різного типу вищі навчальні заклади. «Університет … провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти… Академія (інститут) … провадить інноваційну освітню діяльність, пов’язану з наданням вищої освіти на першому та другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях вищої освіти за певними спеціальностями … Коледж … провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста».

Значною мірою автори статті 29 Закону «Про вищу освіту» орієнтувалися на практику та законодавчу норму чотирьох рівнів акредитації, іншими словами, вертикальну модель системи вищих навчальних закладів. Для вертикальної моделі природнім є прагнення вищого навчального закладу піднятися на більш вищий рівень, оскільки більш вищий рівень дає більші можливості, зокрема і щодо збільшення фінансування вищого навчального закладу з бюджету.

Аналіз статті 29 дозволяє побачити, що насправді мова йде не про різні типи вищих навчальних закладів. Мова, по суті, йде про один і той же тип. Вся модель орієнтована на університет. Академія, інститут та коледж є вищими навчальними закладами, які мають менші можливості у порівнянні з університетами з підготовки студентів на певному рівні та відповідно права видавати відповідного ступеня дипломи. Важко зрозуміти, виходячи з Закону, чим окрім таких можливостей відрізняється, скажімо, університет та інститут. Закон ніби заохочує коледжі щонайменше прагнути стати інститутами, а інститути – університетами. Ми бачимо відтворення тенденції, яка свого часу призвела до руйнації системи вищої освіти.

Вочевидь, Закон був написаний стейкхолдерами, які здебільшого представляли університети та певний специфічний погляд на модель вищої освіти. Згідно з Законом, університети можуть фактично майже все. Насправді ж, це ілюзія можливостей. Погляд на університет як вершину вертикалі в системі вищих навчальних закладів є хибним поглядом, що був реалізований у чинному Законі. Він стоїть не лише на шляху розбудови системи вищої освіти країни, а й перешкоджає повноцінній розбудові самих університетів. Університет, який може все, насправді, не може нічого!

Про необхідність переходу від вертикальної до горизонтальної моделі системи закладів вищої освіти

Потрібно виходити з того, що різні типи вищих навчальних закладів мають відрізнятися характером та змістом освіти, яку вони надають. Саме така відмінність має бути визначальною, а не те, якому ступеню має відповідати диплом, що видається після закінчення студентом ВНЗ. Різні типи вищих навчальних закладів можуть мати свої переваги. Отже, мова має йти про горизонтальну модель, а не вертикальну.

Важливо усвідомлювати, що університетська та вища професійна освіта мають надаватися в різних за типом вищих навчальних закладах, а саме в університетах та вищих професійних школах. Плутати які за жодних обставин не слід. На жаль, ми спостерігаємо в Україні саме таку плутанину.

Сьогодні українські університети намагаються надавати і університетську, і вищу професійну освіту. Слід виходити з того, що далеко не кожна вища професійна освіта передбачає університетську освіту. Університетська освіта та вища професійна освіта мають співіснувати як паралельні та навіть, можливо, альтернативні. Кожна з таких альтернатив пропонує свої переваги. За відповідної системи, яку ми маємо вибудувати, вищим професійним школам не має сенсу прагнути стати університетами, оскільки це принципово інший за типом вищий навчальний заклад, який надає принципово іншу за характером та змістом освіту.

Хоча й можливі моделі університетів при яких існують вищі професійні школи як їх складові, наприклад, це поширено в американських університетах, проте все ж варто розрізняти університетську та вищу професійну освіту. Це потребує прояснення відношення університетської освіти та її відношення до вищої професійної (неуніверситетської) освіти. Так чи інакше від спрощеної та схематичної вертикальної моделі типів вищих навчальних закладів слід відмовитися в майбутньому.

Власне, мова конкретно йде про відмову від редакції статті 29 Закону «Про вищу освіту», яка була фактично виписана представниками українських університетів. Відмова від такої моделі є насамперед відмовою від ієрархічної моделі. Далі ми маємо визначити принципові відмінності між різними типами вищих навчальних закладів, що пропонуються в рамках горизонтальної моделі.

У чому полягають принципові відмінності між університетом та вищою професійною школою?

1. Між університетами та вищими професійними школами існує принципова відмінність, яка стосується насамперед ролі та місця науки та науково-дослідної роботи в них. Університет є науково-освітньою інституцією. Науково-дослідна робота є невіддільною складовою роботи викладача університету. Більш того, в університеті мають передбачатися посади наукових співробітників, котрі взагалі можуть не займатися викладанням.

По суті, термін науково-педагогічний працівник у строгому значенні цього слова може застосовуватися виключно стосовно викладачів університетів. Кардинально іншою має бути ситуація у вищих професійних школах. Науково-дослідна робота можлива і у вищих професійних школах, проте вона не є невіддільною складовою роботи викладача вищої професійної школи.

Вимагання від викладачів вищих професійних шкіл наукових здобутків, які вони мають ніби мають демонструвати у своїх публікаціях, є шлях до провокування практик академічної недоброчесності. Більшість українських університетів лише де-юре є університетами, де-факто в кращому випадку вони залишаються вищими професійними школами. Фактично від викладачів вищих професійних шкіл вимагають надмірного, чим спонукають їх до імітації науково-дослідної роботи.

2. В університеті студент продовжує вивчення наук на більш поглибленому рівні у порівнянні з середньою школою. Відносно здобуття освіти в університеті більш правильно говорити, що студент вивчає певні науки, скажімо, математику чи фізику. Метою навчання в університеті є насамперед вивчення на більш поглибленому рівні наук. Таке повноцінне вивчення можливе лише у співпраці з викладачами, які самі безпосередньо займаються науково-дослідною роботою.

Вища професійна школа не передбачає опанування науками як самоціль. Тому для ґрунтовного вивчення, наприклад, теоретичної фізики чи чистої математики абітурієнту потрібно вступати обов’язково до університету, а не до вищої професійної школи. А здобуття, скажімо, інженерної професії не передбачає обов’язкової університетської освіти. Багато професій у вищій професійній школі може бути здобуто на основі ґрунтовної середньої шкільної освіти. Університетська освіта потрібна далеко не всім.

Слід погодитися з тим, що в університетах знань набувають значною мірою заради самих знань. Університет ґрунтується на цінності знання як такого. І лише потім ставиться питання про прикладний характер такого знання. З цим важко погодитися багатьом, однак, без цього не може існувати повноцінно університет. Університет не може постійно визначати свою ефективність лише тим, наскільки здобутті в ньому знання та відкриття носять безумовний прикладний характер та мають безумовне практичне застосування. У вищій професійній школі мова йде про набуття знань та вмінь, що неодмінно мають бути використанні в конкретній сфері професійної діяльності.

Дуже часто університетська освіта має доповнюватися вищою професійною освітою. Цей момент важливо осмислити, оскільки він докорінно суперечить погляду на теперішню систему вищої освіти, яка є надмірно університетоцентричною.

Університет є доволі специфічним навчальним закладом, який в першу чергу розрахований на студентів, які, перед тим як вибрати свою майбутню професію, прагнуть набути фундаментальних знань про світ, що виходять за рамки програм середньої освіти. Університет у цьому розумінні має розглядатися як продовження старших академічних шкіл, що передбачаються новим Законом «Про освіту».

Абітурієнт перед вибором університету чи старшої професійної школи

Для потенційного абітурієнта дуже важливо добре розрізняти відмінність між різними типами вищих навчальних закладів. Визначення типів ВНЗ, що містить чинний Закон «Про вищу освіту», заважають це робити. Абітурієнт повинен усвідомлювати, що в університеті він отримає можливість продовжити свою шкільну освіту на більш вищому рівні та навіть до певної міри відтермінувати остаточний вибір майбутньої професії. Вступ до вищої професійної школи вже означає вибір певної професії.

В університеті опановують сааме університетську освіту, а не опановують конкретну професію. Університетська освіта передбачає опанування духовно-теоретичною традицією. Саме тому мова йде про необхідність опанування в університеті дисциплінами, без яких опанувати відповідною традицією неможливо. Так повноцінна університетська освіта передбачає обов’язковість вивчення філософії, чого не можна вимагати у вищій професійній школі.

Абітурієнт у своєму виборі між університетом та вищою професійною школою може, як правило, керуватися простим правилом. Якщо абітурієнт не втратив інтерес до подальшого вивчення того, що він вивчав в школі, то йому слід йти до університету. Якщо він такого інтересу вже не має, то йому слід шукати відповідну вищу професійну школу.

Разом з тим слід зауважити, що отримання університетської освіти на рівні бакалаврських програм зможе допомогти людині більш свідомо обрати майбутню професію. В багатьох випадках університетська освіта має передбачатися відповідною подальшою вищою професійною освітою. В цьому відношенні для прикладу слід розглянути ситуацію з педагогічною освітою.

Педагогічна освіта та необхідність університетської освіти

Свого часу в Україні для отримання педагогічної освіти існували виключно педагогічні інститути та педагогічні училища, перші перебували в системі вищої освіти, другі – у системі середньої спеціальної освіти. Перші готували вчителів середньої школи, другі – початкової школи, вірніше спеціалістів дошкільної та початкової освіти.

Слід визнати, що підготовка вчителів початкових шкіл та вихователів дитячих садків може відбуватися на базі повної середньої освіти. Така підготовка не передбачає попередньої університетської освіти. Разом з тим вчитель середньої та старшої академічної школи має здобути спочатку ґрунтовну університетську освіту з вивчення конкретних наук, і лише потім він має пройти навчання у відповідній вищій педагогічній школі. Часто ми можемо спостерігати ситуацію, коли випускник університету чудово може знати свій предмет, проте не може бути шкільним вчителем.

Отже, абітурієнт, який планує викладати в початковій школі може відразу вступати до вищої професійної школи. Якщо ж він абітурієнт планує викладати в середній та старшій академічній школі, то він обов’язково має спочатку здобути відповідний диплом принаймні бакалавра в університеті. Це суттєво покращить якість підготовки абітурієнтів відповідних педагогічних вищих навчальних закладів. Сьогодні педагогічну освіту здобувають найслабші абітурієнти, а викладають в школі часто люди без повноцінної педагогічної освіти.

Рекомендації

1. Потрібно здійснити перехід від вертикальної до горизонтальної моделі системи вищих начальних закладів. В статті 29 Закону «Про вищу освіту» варто визначити лише два типи вищих навчальних закладів: 1) університет, 2) вища професійна школа.

2. Університет і вища професійна школа мають пропонувати докорінно відмінні за характером та змістом навчальні програми.

3. Науково-дослідна робота у системі вищої освіти має бути невіддільною складовою виключно університетів. Саме в університетах мають готуватися та захищатися дисертації, присуджуватися наукові ступені. Вимагання від викладачів вищих професійних шкіл обов’язкового демонстрування наукових здобутків має розглядатися як недоцільне та таке, що лише спричиняє продукування академічної недоброчесності.

4. Вищі професійні школи мають ділитися на два види:

1) вищі професійні школи, право вступу до яких відкривається на основі попередньої повної середньої освіти,

2) вищі професійні школи, право вступу до яких відкривається на основі попередньої університетської освіти за відповідною бакалаврською програмою.

Замість висновку

У системі вищої освіти на законодавчому рівні мають бути забезпечені передумови для повноцінного розвитку різного типу вищих навчальних закладів. Закон «Про вищу освіту» в цілому потребує свого перегляду, який допоміг би редукувати надмірний університетоцентризм, який, на жаль, значною мірою визначав підходи до підготовки чинного Закону. Переоцінка значення та місця університетів у системі вищої освіти не менш небезпечна, ніж недооцінка останнього.

Юрій Федорченко, незалежний освітній аналітик-консультант, оригінал на сайті Освітня політика