Чарівний ліхтарик (українська народна казка)

Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, не було такого, аби він не знав.

Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться. Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи недовго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців б’ють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.

Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.

Став цар із ним до розмови й дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.

– А за що били тебе? – питає цар.

– Та я сказав їм, що колись царем буду.

Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився й почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу.

Розплакалася бідна жінка:

– Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує й доглядає.

– Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої онуки, і ще правнукам залишиш.

Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.

Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

– Ану, приклади руку до цих дверей.

Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.

– Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарик.

Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.

Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дід і читає книжку. То був чарівник.

Вклонився йому хлопець:

Підвів здивовано свої очі дід:

– Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?

Хлопець тоді розповідає:

– Цар Чорнокнижник найняв мене в матері й послав сюди, аби я приніс йому ліхтарик.

Подумав дід і каже:

– Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарик. Три рази обійдеш його й тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарика не віддавай, бо лихо буде.

Подякував хлопець і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарик і повертається назад тією ж стежкою. Дід читає й уваги на нього не звертає.

Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися.

Чорнокнижник скочив на ноги й каже:

– Коли я тобі віддам його, то вже звідси не парубок.

Почав Чорнокнижник кричати, а тим часом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтариком на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули.

Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає легінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.

Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарика. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:

– Чого хочеш, володарю?

– Нічого не хочу, лише побачити свою маму й хату, де я народився й виріс.

Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтариком до рідного дому.

Зраділа мати. А він подивився на неї й очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді парубок від ліхтарика зажадав грошей.

Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось парубок довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівний ліхтарик, зачарувати дівчину.

Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарика:

– Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.

Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.

Взяв із собою лише ліхтарик і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку – сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій – став царським маршалом. А як уже він маршал, то не соромно цареві за нього свою єдину доньку віддати.

Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.

А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра й замовив багато ліхтариків. Сам переодягся за міняйла. І з тими ліхтариками поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де маршальський палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтариками: казав, що це подарунок маршалу.

А маршал спав. Його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.

– За невелику доплату міняю ліхтарики.

Один ліхтарик дуже сподобалася жінці маршала, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові старий; а на те місце повісила новий.

Спить собі маршал і гадки не має, що сталося. Тим часом, Чорнокнижник вийшов за місто й наказав ліхтарику:

– Хочу, аби маршальський палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай маршал з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.

Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Маршала разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із маршальською жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.

Іде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг – лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.

Наказав цар своїм слугам притягнути маршала до берега.

Розбудили його. Питає цар, що сталося, а маршал і слова сказати не може. Стоїть як камінь.

Почали тіло царівни шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:

– Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?

Подумав маршал і каже:

– Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.

– Добре, – відповів цар. – Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня вогнище і спалять тебе живцем.

Попрощався маршал – хоч уже й не маршал і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки у незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.

Вилазить він туди й питає:

– Що ви тут не поділили?

Перестали чорти битися й дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх…

Нарешті один із них каже:

– Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все завоювати, що бачить око. Не встиг лише сказати, що кому належить.

– Не бийтеся, – каже маршал. – Я вас розсуджу.

– Ми вже три роки б’ємося й ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?

– Бачите он на тій горі гранітну брилу?

– Бачимо, – відповідають чорти.

– Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.

Чорти зірвалися із місця й утрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт ухопив брилу на плече й поніс.

А наш маршал шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – і в дорогу.

Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо й наліво – і голови їх повідлітали.

Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.

– Хто ти є? – питає стара баба.

– Я прісна душа, – відповідає.

– Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?

– Я вже сім років розшукую свою дружину й не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.

– У мене син Вітер, – відповідає стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.

– Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.

Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.

– Впустіть, мамо! – гукає з-під вікна. – Чую, що прісна душа в нашій хаті є.

Накрила вона маршала коритом, а сама Вітра до хати впустила.

– Нема нікого, сину.

Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.

– Як ти сюди забрів? – питає Вітер. – Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.

– Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.

Подивився на нього Вітер і каже:

– Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.

Переночували, а рано-вранці Вітер і каже:

– Гаразд, сідай мені на плече, і полетимо.

Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати маршал:

– Що тобі треба? – питає Вітер.

Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море.

Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим.

Знову кричить маршал:

– На мені лід! Гину!

Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.

Подякував маршал Вітрові, надів шапку-невидимку й увійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає в карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.

Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.

Розлютився Чорнокнижник на маршальську жінку:

– Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!

Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він – за нею. Маршал тоді ліхтарика в руки, вийшов надвір і попросив:

– Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.

Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.

Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.

Ліхтарик уночі

Взагалі про те, що я побачив і почув за ці дні воєнного спротиву України російському повномасштабному вторгненню, потрібно писати роман. І якщо тільки буду живий, думаю, таки його напишу. Відчуваю всім своїм нутром, усім серцем, що документування ситуацій і розмов, гола, зате чесна фіксація того, свідком чого мені довелося стати, на жаль, не передасть відчуття події, яке охоплювало мене щоразу, коли протягом останніх тижнів поруч відбувалися справжні речі чи кимось говорилися справжні слова. Майже щодня ставалося щось, від чого на очі наверталися сльози. Важких зусиль коштувало не стримати їх, назад загнати вглиб серця. До всього цього потрібен художній підхід і, може, ще дасть мені Господь написати щось гідне.

Зізнаюся, що за весь цей час я одного разу все ж розплакався. Причина була аж ніяк не пафосна, не героїчна, не трагічна навіть, а просто дуже і дуже болісна. Це сталося на другий тиждень війни. Я ненавмисно розбив ліхтарик.

Звісно, не простий ліхтарик, а чудесний, який заряджався від сонця. Дешевий, китайський, але цілком автономний. Він гарантував нам, що ми не залишимося без світла вночі. А ночі на окупованих територіях у перші тижні війни видалися довгі, чорні, вкрай божевільні, переповнені свистом снарядів, гулом літаків, що проносилися над самими домами, близькими й віддаленими чергами стрілецької зброї. Завдяки цьому ліхтарику ми з дружиною бачили одне одного вночі, коли лягали поруч у крижане ліжко. Ми навалювали на себе купу холодних і твердих, мов камінь, ковдр і починали говорити про все на світі. Про минуле і майбутнє, про наші вади і спільні мрії. Про тих, кого знали, і тих, кого забули. Ліхтарик стояв між нами, світив тихим світлом. Вікна ми завішували наглухо: боялися не те щоб авіаударів — навряд чи комусь був потрібен наш дачний кооператив, — а російських солдатів, які стояли в поближніх селах.

Ми навалювали на себе купу холодних і твердих, мов камінь, ковдр і починали говорити про все на світі

І ось я виніс його підзарядити, а він вислизнув із рук, впав і розколовся на кілька частин. Ви собі не уявляєте, який розпач мене охопив. Я не плакав, коли в першу добу війни не вдалося вивезти дружину з дачі у безпечніше місце і стало зрозуміло, що це абсолютно неможливо в обставинах, які склалися. Тримався, коли напередодні війни, буквально за кілька днів до її початку, зателефонував батько і розповідав, що мати не може йти до туалету й змушена повзти. Повзти — розумієте? Моя мати. У Донецьку. У місті, з якого я повинен був виїхати вісім років тому, бо прийшли російські бойовики. І я нічим не можу зарадити. Не можу туди приїхати, щоби бути поруч, бо відразу потраплю «на підвал». Я не плакав. Уявляв, як мати повзе до туалету, і думав, що цього росіянам, якими б вони не були, ніколи в житті не пробачу. Я був тут, під Києвом, а вони, мої старенькі й майже зовсім безпорадні батьки — там, у Донецьку. Я думав про те, що вісім років не бачив маму й погано пам’ятаю її обличчя. Але не плакав.

За кілька днів почалася війна. І вдень, і вночі поруч працювала важка артилерія. Від вибухів стогнала земля, і щомиті здавалося, ніби наш хиткий старенький дім от-от складеться всередину себе. Я намагався посміхатися. Вів щоденник і читав Шекспіра. І коли кадирівці зайшли в хутір за кілометр від нас, — я просто на них чекав. Мені було важко уявити, що і як я робитиму, якщо вони зайдуть на подвір’я, та це були просто проблеми з уявою. А тут — ліхтарик. Дешевий китайський ліхтарик.

Я взяв його бережно, як дитину, і поніс у дім. Дружина обійняла мене, якось розрадила, навіть не пригадую, що саме говорила, а потім узяла це китайське диво і склеїла. І він запрацював. Отака історія. Але, звичайно, я хочу розповісти не тільки про це. Хочу пригадати кілька днів зі свого життя, які передували нашому виїзду з окупованої території. І головному, що тоді відбулося — диву нашого спасіння.

Ми з дружиною не просто біженці, ми — біженці вже двічі. Вдруге за минулі вісім років ми змушені були залишити всі речі, дім, у якому мешкали, все своє життя. Вперше з рідного Донецька нас вигнала так звана російська весна. Так тоді називали окупацію Криму і частину території на сході України російські найманці, бойовики, які зайняли місто влітку 2014 року.

Ми з дружиною не просто біженці, ми — біженці вже двічі

У червні ми переїхали до Києва. Дві сумки з речами й кількасот баксів у кишені. Усе що було. Пару років винаймали квартиру. А потім друзі запропонували нам житло неподалік Києва — свій дім, розташований у дачному кооперативі між двома трасами, що ведуть на захід, приблизно між Бучею і Бородянкою, які зараз практично припинили своє існування. Їх ущент зруйнували росіяни в лютому й березні 2022 року.

Ми жили в тихому місці. Між великим штучним озером Глорія і сосновим лісом. Побут, чесно кажучи, був не дуже налаштований, бо дачі взагалі не пристосовані до постійного проживання. Але тиша і повітря там прекрасні. І хоча дружина завжди повторювала, що війна триватиме й надалі, мені хотілося вірити, що нам більше ніколи не доведеться кидати все нажите. Хотілося вірити, хоча, чесно кажучи, я розумів, що дружина має рацію. Мало того, ще з 2014 року я знав, що росіяни прийдуть сюди, що Європа на грані великої й страшної війни. І говорив про це в інтерв’ю, писав у книжках.

Але ж романи романами, а історія складається так, як складається. 24 лютого росіяни почали бомбардувати великі українські міста. За кілька днів на території між нами і Києвом уже точилися запеклі бої. Ще за кілька днів наш район опинився в кільці російських окупаційних військ. Коли в домі зникла вода, я знайшов колодязь із відносно чистою водою, але, зрозуміло, що до нього потягнувся весь кооператив зі своїми відрами. За кілька днів я помітив, що колодязь міліє. Дощі не йшли. Стояли морози. Було сухо і безсніжно.

Але найгіршою була абсолютна неможливість евакуюватися. Навіть зі вщент зруйнованих міст вивозили людей. Але не нас, мешканців богом забутого дачного кооперативу. Ясно, що дістатися до евакуаційних маршрутів можна було тільки власним транспортом, бо громадський уже не працював. Щоб виїхати звідсіля, потрібна була автівка, якої ми не мали, а домовитися з кимось було практично неможливо. Бензину не вистачало, і ті, хто на власний ризик і страх намагався виїхати, дуже рідко підбирав когось із тих, хто цілодобово вистоював уздовж доріг із піднятими руками.

А бої навколо не вщухали. Страшенно гупало десь попереду нас і позаду, ліворуч і праворуч. Двоповерховим нашим домом хитало, мов маленьким човном на океанських хвилях. Якось уранці біля паркана ми знайшли уламки ракет чи снарядів — чесно кажучи, й досі не знаю, що воно таке було і як його правильно назвати. На одному — важкому, величезному, чорнуватому, зігнутому, з гострими краями, завдовжки із сімдесят сантиметрів — виднілося щось на кшталт серійного номера — якісь цифри і літери. І хоча вони мені ні про що не говорили, я довго в них вдивлявся. Мабуть, тому що літери самі собою зазвичай означують сенс, і на інструменті смерті вони здавалися геть недоречними.

Нам уже доводилося чути вибухи в Донецьку 2014 року, але те, що відбувалося з кінця лютого під Києвом, причому водночас з усіх сторін, не можна ні з чим порівняти.

Дім хитався, але тримався. Іноді ми виходили подихати, бо безперестанно сидіти всередині не мало жодного сенсу. Тим більше, що не було підвалу. Тим більше, що тонкі стіни ніяк і ні від чого не захищали. Ну, хіба що від вітру й холоду, та й цю функцію вони виконували доволі умовно, бо цей будинок свого часу зводили власне як літню дачу.

Нам уже доводилося чути вибухи в Донецьку 2014 року, але те, що відбувалося з кінця лютого під Києвом, не можна ні з чим порівняти

Щодня ситуація погіршувалася, хоча ще напередодні здавалося, що гірше вже не може бути. Але добре, що ми не залишалися самі. Навколо були інші люди, які з’їхалися сюди в перші дні війни, гадаючи, що тут, на дачах, буде безпечніше, ніж у місті. Саме тому в перший тиждень бойових дій тільки у нашому невеличкому дачному кооперативі на семи вулицях проживало майже півтори сотні людей, третина з яких — діти.

Але прийшов день, коли у Ближніх Садах — саме так називалися дачні селища, що розтягнулися вздовж озера Глорія — майже в одну мить зникли світло, зв’язок й інтернет. А опалення в більшій частині нашого будинку залежало від електрики, бо в частину приміщень гарячу воду закачували електричні насоси. Ну, і зрозуміло, що без зв’язку наша законсервованість у цьому жахітті стала ще більш очевидною. Правда, через кілька днів з’ясувалося, що в окремих місцях у лісі можна «зловити мобільну хвилю». І порозмовляти з таким далеким і таким важливим для всіх нас Києвом, із друзями й родичами. Після сніданку (для багатьох питання їжі ставало все гострішим, адже вже на п’ятий день війни не працював жоден місцевий магазин) «дачники» йшли до лісу і намагалися спіймати покриття. Якщо в якомусь місці хвиля ловилася, туди підтягувалася купа народу, і ти ставав свідком десятків розмов, що одночасно точилися навколо.

Хтось кричав мамі, щоб вона не хвилювалася, а мама не чула, а той хтось кричав і кричав. Хтось намагався втішити дітей, які залишилися самі у місті. Хтось просив вивезти його з цього пекла, а на тому кінці не розуміли, як таке може бути, щоб неможливо було виїхати. Пам’ятаю, як сам горланив у слухавку, намагаючись докричатися до друга Любомира: «Київ наш? Наш Київ? Київ наш?» І нічого не чув у відповідь, бо зв’язок постійно обривався, хоч плач. І якась літня жінка обійняла мене за плечі й тихо промовила: «Наш Київ, синку, наш, не кричи так. Мене щойно запевнили син із невісткою, вони залишилися у Києві – наші тримаються».

А ще запам’ятався чоловік, сивий, як і я, який до когось кричав: «Я кохаю тебе! Я тебе кохаю! Ти чуєш? Я тебе кохаю!» Він кричав, допоки не зірвав голос. Казали, що наступного дня він намагався вийти з окупованої зони пішки. Ніхто не знає, що з ним сталося.

Оскільки електрики не було, дуже швидко стало зрозуміло, що навіть такий цілком символічний зв’язок незабаром обірветься. Заряд на телефоні стрімко закінчувався, павербанк вдалося зарядити тільки раз — від генератора сусідів, які вирішили наступного дня власним транспортом прориватися через російські блокпости. Хороші люди. Проукраїнські, веселі, дружні — велика родина. Коли вони поїхали, я відчув щось на кшталт відчаю. Бо всі, хто мав транспорт, виїздили. Довжелезні колони автівок із білими прапорцями минали наш будинок, а ми мусили залишатися.

Пам’ятаю, як сам горланив у слухавку, намагаючись докричатися до друга Любомира: Київ наш? Наш Київ? Київ наш?

У десятих числах березня місцева районна влада заявила, що світла на наших дачах не буде до кінця війни. Російських окупаційних підрозділів, які чинили справжній терор у сусідніх селах, побільшало. Було ясно, що незабаром черга дійде і до нас. Я розумів, що шанси виїхати — мізерні. Але вони взагалі впадуть до нуля, якщо я втрачу останній зв’язок із Києвом, з Любомиром Дерешем, моїм другом, який у ті дні залишався для мене чи не єдиною надією. Я просив його зробити все, що тільки в його силах. Любомир обіцяв, коротко переказував новини, перепитував, на скільки днів у мене ще вистачить заряду на павербанку. І я повертався додому, намагаючись вигадати щось обнадійливе для дружини. А повз мене одна за іншою проїжджали імпровізовані гуманітарні колони — сотні машин із білими прапорцями.

Проте виїхати вдавалося не всім. У перші дні на місцевому цвинтарі поховали родину — дорослих і дітей, чию автівку на блокпосту розстріляли російські солдати. І все ж, якби в нас із дружиною була машина, ми б ні на мить не завагалися і ризикнули б поїхати з усіма. Коли із півтори сотні мешканців на дачах залишилося двадцять три людини, приреченість перебування в сірій зоні стала нестерпною.

Але трапився день, коли Любомир нарешті знайшов волонтерів, які погодилися нас вивезти. Вони організували малесеньку колону з трьох автівок і повезли в наш район гуманітарну допомогу. Ми вже знали дату, коли за нами приїдуть. Спакували сумки і відрана чекали. Чекали так, як не чекали, мабуть, нічого й ніколи. Але ніхто за нами не приїхав. Хлопців зупинили на наших блокпостах: саме того дня почалося чергове загострення. Я дуже вдячний дружині, що вона не плакала, а навпаки, намагалася посміхатися. Це нормально, говорили ми одне одному, це ж війна, неможливо нічого передбачити. Треба вірити й чекати.

Але ті відчайдухи, що їхали по нас першого разу, вирішили спробувати знову. Ми з дружиною піднялися о третій ранку, бо знали, що вони можуть з’явитися вдосвіта. У темряві помилися, вдягнулися, випили кави, перевірили документи й сумки. Ще було темно на вулиці, коли я вийшов на дорогу чекати. Зв’язку не було, тож я запасся терпінням і просто стояв на воротях дачного кооперативу.

Уже здавалося, що й цього дня нічого не вийде, аж раптом з’явилися три автівки. Вони їхали повільно вздовж дач і шукали нас. Пізно по обіді ми вирушили в напрямку російських блокпостів.

Аксель і Марк Фрост — двоє дуже юних хлопців із першої автівки — знали місцевість і їхали на чолі нашої крихітної колони. Їхньою машиною зону окупації покидала літня подружня пара, чий дім у Гостомелі росіяни зруйнували в перші дні війни. Хлопці вже кілька разів приїжджали сюди й вивозили людей. Їхніх справжніх імен не знаю досі, бо представлялися вони нікнеймами. Другою і третьою машиною керували Іван та Денис — відважні юнаки, київські актори. За поведінкою — кіборги, у спілкуванні — усміхнені, ввічливі, приємні й дуже відкриті діти. Ніколи не забуду їхніх облич.

Коли із півтори сотні мешканців на дачах залишилося двадцять три людини, приреченість перебування в сірій зоні стала нестерпною

Ми їхали дуже повільно, через блокпости, роздивлялися окуповані села, російську військову техніку, що стояла між хатами. Бачили розстріляні кулеметними чергами будинки. Окупанти перевіряли нашу машину. Я досі не можу збагнути, як ми проїхали всі їхні пости і залишилися живі. Якоїсь миті росіяни ледь не почали по нас стріляти. І тільки завдяки самовладанню і відвазі наших водіїв ми залишилися живі.

І ось ми зупинились у придорожній кав’ярні, де власники-українці безкоштовно годували всіх, хто виїжджав. Усіх водіїв. Усіх українських військових. Мене вмовляли поїсти, але мені в горло нічого не лізло. Довга дорога на Київ здавалася приємним сновидінням, і найбільше тоді я боявся прокинутися. Тому всі ці шість чи сім годин до столиці ми безперестанно про щось розмовляли. І зараз не пригадую, про що саме. Але в пам’ять врізалося, як наші водії, коли ми вже були в повній безпеці, вийшли з автівок і мовчки обійнялися. Важко уявити, чого їм коштувала ця подорож.

У Тернополі, де я наразі мешкаю, вибухів немає. Одного разу прилетіла ракета. І, не зважаючи на постійні повітряні тривоги, я починаю заспокоюватися. Дружина виїхала до Чехії, бо наші добрі знайомі пообіцяли її зустріти, поселити, допомогти з мовою і працевлаштуванням. А я цілодобово працюю, пишу. І цього тижня обов’язково почну роман. Про Івана і Дениса, про Акселя і Марка Фроста. Про голову нашого кооперативу Степана Івановича Синичку, який відмовився повісити на в’їзні ворота білий прапорець, коли в сусідній хутір заїхали кадирівці. Про двох чоловіків і двох жінок, які пішки йшли з окупованого села до своїх родичів у містечко поблизу. Їхній дім росіяни зруйнували. Зі старого життя у них залишилися тільки діти, маленькі діти, які сиділи в них на руках і були такі розгублені, що одночасно і посміхалися, і плакали. Про ці дні й розмови, про цю зеленаву воду в колодязі, про тогорічні горіхи, які я на всяк випадок збирав під сусідським деревом, бо не знав, що ми робитимемо, коли закінчиться їжа. Про надію на те, що Київ — наш і наша Україна ніколи нас не залишить, про ліхтарик, який світив нам уночі.

Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.