«Біле золото» Півдня. Де та як вирощують рис в Україні?

Коли йдеться про вирощування рису, більшість українців уявляє залиті водою плантації в далеких Китаї чи Індії, де місцеві сільчани, стоячи по коліна в багнюці, висаджують розсаду. Справді, основна частина рису, який споживають українці, імпортується з Індії, Китаю, Пакистану, де його зазвичай вирощують, використовуючи ручну працю.

Рис – традиційна тропічна культура, але його вже понад сто років вирощують і в Україні. За цей час з’явилося чимало сортів, які найбільше пристосовані до українського клімату. Традиційними регіонами вирощування рису в Україні є Крим і Південь. Після анексії півострова країна втратила близько половини посівних площ. Зараз у південних регіонах щороку збирають 65–70 тис. тонн рису, що становить 30–35% від потреб внутрішнього ринку.

В Україні залишилося близько 30 тис. га рисових зрошуваних систем, але для дотримання сівозміни (зміна культур для підтримання високого рівня врожайності) щороку рисом засівають менше половини цих площ. Іще близько 1,5 тис га зрошуваних систем були знищені при розпаюванні земель. Їх можна відновити, але це складна та тривала процедура, адже ці землі потрібно ще об’єднати. Як улаштована українська галузь вирощування рису та коли обсяги внутрішнього виробництва дозволять Україні експортувати продукцію?

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ РИСУ

Рис – це культура, яка росте у воді, тому для його вирощування створюють спеціальні заливні поля, огороджені валами. У Херсонській області всі рисові поля після укрупнення районів опинилися в межах Скадовського району. Загалом їх тут близько 17 тис. га. Ще близько 13 тис. га – на землях колишніх солончаків у Кілійському районі Одеської області.

«Ще десять років тому українці їли лише круглий рис. Cьогодні хочуть споживати різні сорти: й круглий, і нешліфований, і чорний, і довгозернистий. В Україні вже створені сорти типу басматі (загальна назва низки сортів ароматичного рису з дрібними довгими зернами, який традиційно вирощується в країнах Індійського субконтиненту. – ЕП)», – каже директор Інституту рису Національної академії аграрних наук Володимир Дудченко.

Інститут рису – єдина наукова установа в Україні, яка супроводжує рисівництво. Тут створюють придатні для вирощування в Україні сорти рису, вивчають нові технології культивації цих злаків у вітчизняних кліматичних умовах.

«У кожного сорту є своє призначення. Ми створюємо ранньостиглі сорти, щоб у сівозміні могла вирощуватися озима пшениця. На рисових полях із вологим ґрунтом вона дає врожайність до 10 тонн із гектара (середня врожайність пшениці в Україні – 4,3 т/га. – ЕП)», – зазначає Дудченко.

В інституті працюють понад 50 людей, із яких 32 – науковці. Установа розташована в селі Антонівка поблизу Скадовська. На околицях – плантації рису.

Інститут має власне дослідне господарство та 190 га землі в рисових заливних системах. На 96 з них щороку вирощують рис. Близько 50 га займають ділянки з новими сортами рису та експериментальними зразками.

«За понад 50 років існування інституту створено понад 50 сортів. Найбільш уживаними є близько десяти сортів, а найбільш популярний – “Віконт”. Це середньо-пізній надзвичайно продуктивний сорт, який дає близько 10 тонн зерна з гектара», – пояснює Дудченко. Майже всі українські фермери вирощують рис, виведений селекціонерами інституту з Антонівки.

Процес виведення сорту триває до десяти років. В інституті є колекція з понад 700 сортів рису з усього світу з описаними властивостями. Маючи ці дані, науковці можуть створювати нові сорти.

«Селекціонери підбирають батьківські пари та схрещують їх. Згодом отримане насіння висівається в лабораторії, а потім – у полі. Ми аналізуємо, наскільки закріпилися ті чи інші ознаки в нових зразках і, якщо потрібно, досхрещуємо, щоб отримати чітко визначені якості нового сорту», – зазначає директор Інституту рису.

Інститут спільно з дослідниками з 11-ти країн упродовж п’яти років проводив експерименти та вивів сорти, найкращі з яких за сприятливих умов дають урожайність до 14 тонн із гектара. Тут же розробили сорти рису, пристосовані для вирощування при краплинному зрошенні.

При такому способі вирощування обсяг викидів метану та CO2 в повітря зменшується в десять разів порівняно з традиційними заливними полями. Виведеними сортами зацікавилися австрійці, які замовили насіння. Вони вирощують рис методом спринклерного зрошення (принцип натурального дощу. – ЕП).

Крім наукової діяльності, інститут вирощує рис на власних полях і продає насіння. Три сорти виведеного в Україні рису вирощують у Казахстані. Вони дають урожай понад 8 тонн із гектара, що вдвічі більше, ніж у середньому в цій країні. «Держава забезпечує наші потреби в зарплаті лише на 24%. Електрика, опалення, реагенти, добрива – на це інститут заробляє сам. У 2020 році ми заробили майже 5 гривень на кожну бюджетну гривню», – каже Дудченко.

ЯК ВИРОЩУЮТЬ РИС В УКРАЇНІ

В Україні рис сіють переважно приватні фермери. Єдині державні установи – Інститут рису та його дослідні господарства. В країні залишилося близько 30 господарств, які вирощують рис. Середня площа посівів у кожному з них – 500–600 га.

«Раніше наше дослідне господарство було одним із найбільших виробників рису. Ми вирощували рис на майже 1700 гектарах, враховуючи площі в Криму. На півострові були господарства, які мали 2,5 тисячі гектарів. Зараз найбільшим господарством є СВК “Маяк” (Одеська область. – ЕП), де вирощують близько 1,5 тисячі гектарів. Є й такі, які сіють 100 гектарів», – розповідає Дудченко.

Процес вирощування рису повністю механізований. Лише на селекційних ділянках проводять ручне прополювання, щоб досягти чистоти сорту. Зерно сіють, як пшеницю, або розкидають насіння високоточними розкидачами.

Середній розмір ділянки – 3–4 га. На більших площах складно забезпечити однаковий рівень затоплення посівів. Це важливо, адже надмірна глибина призведе до пригнічення росту, а на сухих ділянках урожаю взагалі не буде. З часом поверхня поля втрачає горизонтальність. Для його вирівнювання використовують спеціальну техніку – лазерний планувальник, який зрізає надлишковий шар землі на підвищених ділянках поля та переміщує її на заглиблені ділянки.

Після проростання рису ділянку заливають водою на 20–30 сантиметрів. Воду беруть із Дніпра, але не безплатно.

«Є самопливні системи, коли достатньо підняти заслінку – й є подача за допомогою електричних насосів. Плату беруть лише за подачу. Якщо це самоплив, то вартість – 600 гривень на гектар. Якщо використовуються насоси – 4–5 тисяч гривень на гектар», – говорить Дудченко.

У Херсонській області майже 40% площ заливають, використовуючи насосні станції. В Одеській області рисові системи побудовані нижче річки Дунай, тому вода самопливом затоплює рисові поля, але потім її потрібно викачувати. Тобто місцеві фермери фактично сплачують за воду двічі. Басейнове управління водних ресурсів нижнього Дніпра постійно модернізує насосне обладнання, тож проблем із постачанням води немає. Однак вартість послуги залежить від тарифу на електроенергію, й це не завжди влаштовує аграріїв.

«Два роки тому рисівники страйкували через високу вартість води, а в 2020 році басейнове управління пішло назустріч і не піднімало ціну. У 2021 році вартість води зросла на 17%, але це відбулося під час переговорів із рисівниками», – зазначає Дудченко. Вирощування рису потребує більшої кількості добрив, ніж інші культури, а також застосування гербіцидів для отримання високих врожаїв. Їх вносять традиційними для українських аграріїв способами. У 2021 році добрива через зростання вартості газу подорожчали в кілька разів. Зросли ціни й на засоби захисту рослин.

Водночас оптова ціна на рис тримається в межах 15 грн. за кг через вигідні умови для імпортних постачальників. Дудченко попереджає: якщо ціна на рис залишиться на цьому ж рівні, є ризик, що посівні площі скорочуватимуться. Процес вирощування рису є одним із найбільш витратних, якщо порівнювати з іншими злаковими культурами. На гектар посіву потрібно вкласти 30–35 тис. грн.

Більшість фермерів вирощують рис на орендованих землях. Інженерна інфраструктура належить громадам, її передає в оренду місцева влада. «Відколи запровадили вільний ринок землі, я не бачив надто великого ажіотажу, хто хотів би продавати землі в рисових системах. Усе тому, що це зрошувана земля. Думаю, її вартість зростатиме», – вважає Дудченко.

Вартість земель у рисових зрошувальних системах приблизно вдвічі вища від середньої ціни в регіоні. На цій землі крім рису можна вирощувати багато інших культур.

Сезон рисових жнив в Україні починається наприкінці вересня. Часто до збору врожаю залучають комбайни на гусеничній тязі. Середня врожайність рису в Україні – 6 тонн із га. Нові сорти за умов дотримання агротехнічних норм можуть давати 10 тонн. Зібраний рис-сирець підсушують і шліфують. Лише після цього він потрапляє на прилавки магазинів. Здебільшого господарства, які вирощують рис на понад 500 га, мають власну переробку.

«Це може бути китайський завод, але китайське – не завжди погане. Вони виробляють якісну крупу. Є заводи корейського та бразильського виробництва. На заводах отримують рисову крупу, рисову січку та мучку, яка йде на корм тваринам», – пояснює директор Інституту рису. Рисова лузга використовується як підстилка для птахофабрик, а також у пивоварінні. Тобто це безвідходне виробництво, де використовується все, крім соломи.

«Солома на понад 80% складається з кремнієвих сполук, тож є труднощі з її утилізацією. Це майже, як пісок, вона погано розкладається. Тому її змушені спалювати», – каже науковець. Майже весь український рис споживається в Україні. Попит на нього високий. За словами Дудченка, запаси рису на складах зазвичай закінчуються за кілька місяців до нового збору. Невелика частка вирощеного в Україні рису продається за кордон як насіння. Ще приблизно 10 тис. тонн продається в Угорщину та Румунію у вигляді крупи.

Звичайний українець споживає менше 3 кг рису на рік. Це в десятки разів менше, ніж у Китаї, де норма на людину – понад 70 кг. Для внутрішнього ринку Україні потрібно 180–200 тис. тонн рису на рік. В Інституті рису розробили план розвитку галузі. За найбільш оптимістичним сценарієм, ґрунтово-кліматичні умови дозволяють мати приблизно 220 тис. га рисових полів у Миколаївській, Херсонській і Одеській областях. Тобто можна сіяти приблизно 110 тис. га рису щороку. Навіть при врожайності 7 тонн із га – це майже 800 тис. тонн рису.

«Ми можемо на 100% забезпечувати Україну рисом і 600 тисяч тонн – експортний потенціал», – каже Дудченко. За його словами, рис – це продукт із високою доданою вартістю, який, на відміну від пшениці, експортують у вигляді крупи. Однак для цього потрібна державна підтримка галузі. Найперше – збільшення ставки ввізного мита для імпортерів. Зараз через низьку ставку трейдери постачають на український ринок рис із Китаю, Таїланду та Пакистану.

«Ввізне мито на рис становить 5% від митної вартості – $ 5–10 за тонну, що в 10–20 разів нижче, ніж у сусідніх країнах – Туреччині, Румунії, Болгарії, Угорщині», – підкреслює Дудченко. Часто це зерно із запасів, яке перед постачанням в Україну зберігається два роки. Український рис відносно недорогий і споживається протягом одного маркетингового року. «У рисі є жири, які при тривалому зберіганні стають неякісними. Крім того, під час тривалого зберігання рис обробляють фумігаторами від шкідників. Ці речовини можуть накопичуватися в зерні, тому краще споживати свіжий рис», – зазначає керівник Інституту.

Розширення посівних площ стримує висока вартість систем зрошення. У багатьох країнах є відповідна державна підтримка. Наприклад, Індія й Туреччина компенсують 50–90% вартості систем краплинного зрошення. «Ми маємо приблизно 30 тис. га посівних площ, а вирощуємо рис на 12 тисячах.

Якщо українські рисівники побачать, що від держави є підтримка, вони можуть збільшити площі до 17 тисяч гектарів і вийти з 30% внутрішнього ринку до 50%», – вважає директор Інституту рису. Якщо ситуація на ринку не зміниться і рисові інженерні системи не будуть повноцінно використовуватися, то вони можуть вийти з ладу. Тоді внутрішнє виробництво не стримуватиме ріст цін на імпортний рис, і його вартість може зрости до 2 євро, як у країнах ЄС.

Найбільш економічно вигідним методом створення рисових полів є спринклерне зрошення. Крапельний полив ефективний, але надзвичайно трудомісткий і дорогий. Стрічку потрібно розкласти через кожні 70 сантиметрів і після завершення сезону зібрати її. Вартість такого поливу – приблизно 12 тис. грн. на гектар. Спринклери коштують дешевше, їх потрібно просто вкрутити в магістральний водопровід.

Походження та історія рису в Китаї та за його межами

Сьогодні рисом ( вид Oryza ) харчується більше половини населення світу, і на нього припадає 20 відсотків загального споживання калорій у світі. Хоча рис є основним продуктом харчування в усьому світі, він займає центральне місце в економіці та ландшафті давніх і сучасних цивілізацій Східної, Південно-Східної та Південної Азії. Зокрема, на відміну від середземноморських культур, які в основному базуються на пшеничному хлібі, азіатські стилі приготування їжі, переваги щодо текстури їжі та ритуали застілля базуються на споживанні цієї життєво важливої ​​культури.

Рис росте на всіх континентах світу, крім Антарктиди, і має 21 різновид дикорослих сортів і три різні культивовані види: Oryza sativa japonica , одомашнена на території сучасного центрального Китаю приблизно за 7000 років до нашої ери, Oryza sativa indica , одомашнена/гібридизована в Індії. субконтинент близько 2500 р. до н. е., і Oryza glabberima , одомашнена/гібридизована в західній Африці приблизно між 1500 і 800 р. до н.

• Вид походження:Oryza rufipogon
• Перше одомашнення : басейн річки Янцзи, Китай, O. sativa japonica , 9500-6000 років тому (bp)
• Рис (Вологе рисове поле) Винахід : басейн річки Янцзи, Китай, 7000 п.н.
• Друге та третє одомашнення : Індія/Індонезія, Oryza indica , 4000 bp; Африка, Oryza glaberrima , 3200 п.н

Найдавніші свідчення

Найстарішим доказом споживання рису, виявленим на сьогоднішній день, є чотири рисові зерна, знайдені в печері Ючанян , кам’яному притулку в окрузі Дао провінції Хунань у Китаї. Деякі вчені, пов’язані з цим місцем, стверджують, що ці зерна, схоже, представляють дуже ранні форми одомашнення, маючи характеристики як japonica , так і sativa . У культурному відношенні стоянка Ючанян пов’язана з верхнім палеолітом/початковим періодом Джомон , датованим 12 000-16 000 років тому.

Фітоліти рису (деякі з яких, здавалося, можна ідентифікувати japonica ) були ідентифіковані в осадових відкладеннях печери Дяотунхуан, розташованої поблизу озера Поянг у середній долині річки Янцзи, радіовуглецевим датуванням приблизно за 10 000-9 000 років до теперішнього часу. Додаткове дослідження керна ґрунту озерних відкладень виявило фітоліти рису з рису певного сорту, присутнього в долині до 12 820 років до нашої ери.

Однак інші вчені стверджують, що хоча ці випадки виявлення рисових зерен в археологічних пам’ятках, таких як печери Ючанян і Дяотунгуан, свідчать про споживання та/або використання як загартування кераміки, вони не є доказом одомашнення.

Походження рису в Китаї

Oryza sativa japonica була отримана виключно з Oryza rufipogon , маловрожайного рису, який походить із болотистих регіонів, що вимагало навмисних маніпуляцій з водою та сіллю та деяких експериментів зі збором врожаю. Коли і де це сталося, залишається дещо суперечливим.

Є чотири регіони, які в даний час вважаються можливими місцями одомашнення в Китаї: середня частина Янцзи (культура Пенгтоушань, включаючи такі пам’ятки, як Башидан); річка Хуай (включаючи ділянку Цзяху ) на південному заході провінції Хенань; культура Хулі провінції Шаньдун; і нижня долина річки Янцзи. Більшість, але не всі вчені вказують на нижню течію річки Янцзи як місце ймовірного походження, яке наприкінці молодшого дріасу (між 9650 і 5000 роками до н. е.) було північним краєм ареалу для O. rufipogon . Кліматичні зміни молодшого дріасу в регіоні включали підвищення місцевих температур і кількості літніх мусонних дощів, а також затоплення більшої частини прибережних регіонів Китаю, коли рівень моря піднявся приблизно на 200 футів (60 метрів).

Ранні докази використання дикого O. rufipogon були виявлені в Шаншані та Цзяху, обидва з яких містили керамічні посудини, загартовані рисовою половицею, з контекстів, датованих 8000–7000 рр. до н. Пряме датування рисових зерен на двох ділянках басейну річки Янцзи було повідомлено китайськими археологами під керівництвом Сіньсінь Цзо: Шаншань (9400 калорій до н. е.) і Хехуашань (9000 калорій до нашої ери), або приблизно 7000 років до н. Приблизно за 5000 років до н. е. одомашнена японіка зустрічається по всій долині Янцзи, включаючи велику кількість рисових зерен у таких місцях, як Тунцзянь Лоцзяцзяо (7100 років до нашої ери) і Хемуда (7000 років до нашої ери). До 6000–3500 рр. до н. е. рис та інші неолітичні зміни способу життя були поширені по всьому південному Китаю. Рис досяг Південно-Східної Азії у В’єтнамі та Таїланді ( Hoabinhian період) до 3000–2000 рр. до н.

Процес приручення, ймовірно, був дуже повільним і тривав між 7000 і 100 роками до нашої ери. Китайський археолог Юнчао Ма та його колеги визначили три етапи процесу одомашнення, під час яких рис повільно змінювався, зрештою став домінуючою частиною місцевих дієт приблизно до 2500 року до нашої ери. Зміни від оригінальної рослини визнаються як розташування рисових полів за межами багаторічних боліт і заболочених угідь, а також нерозривні рахіси.

З Китаю

Хоча вчені наблизилися до консенсусу щодо походження рису в Китаї, його подальше поширення за межі центру одомашнення в долині Янцзи все ще є предметом суперечок. Вчені загалом погодилися, що спочатку одомашненою рослиною для всіх сортів рису є Oryza sativa japonica , одомашнена з O. rufipogon у нижній долині річки Янцзи мисливцями-збирачами приблизно 9000-10 000 років тому.

Вчені запропонували принаймні 11 окремих шляхів поширення рису по Азії, Океанії та Африці. Принаймні двічі, кажуть вчені, вимагалися маніпуляції з японським рисом: на Індійському субконтиненті приблизно за 2500 років до нашої ери та в Західній Африці між 1500 і 800 роками до нашої ери.

Індія та Індонезія

Досить довго думки вчених розділялися щодо наявності рису в Індії та Індонезії, звідки він походить і коли туди потрапив. Деякі вчені стверджують, що рис був просто O. s. japonica , завезена прямо з Китаю; інші стверджували, що сорт рису O. indica не пов’язаний з японським і був одомашнений незалежно від Oryza nivara . Інші вчені припускають, що Oryza indica є гібридом між повністю одомашненим Oryza japonica та напіводомашненим або місцевим диким варіантом Oryza nivara .

На відміну від O. japonica, O. nivara можна використовувати у великих масштабах без культивування чи зміни середовища проживання. Найдавнішим типом рисового господарства, який застосовувався в Ганзі, було, ймовірно, сухий посів, причому потреби рослини у воді забезпечувалися мусонними дощами та сезонним спадом повеней. Найдавніший зрошуваний рис-пади в Ганзі датується принаймні кінцем другого тисячоліття до нашої ери і, звичайно, початком залізного віку.

Прибуття в долину Інду

Археологічні дані свідчать про те, що O. japonica прибув у долину Інду принаймні в 2400–2200 рр. до н. Однак принаймні до 2500 р. до н. е. на місці Сенувар вирощували деякий рис, імовірно, O. nivara . Додатковим доказом триваючої взаємодії Китаю з Північно-Західною Індією та Пакистаном до 2000 року до н. е. є поява інших сільськогосподарських культур з Китаю, включаючи персик, абрикос, просо та канабіс. Ножі для збирання врожаю в стилі Луншан виготовляли та використовували в регіонах Кашмір і Сват після 2000 року до нашої ери.

Хоча Таїланд, безумовно, вперше отримав одомашнений рис із Китаю – археологічні дані вказують на те, що приблизно до 300 р. до н. е. домінуючим типом був O. japonica – контакт з Індією приблизно в 300 р. до н. і використовуючи O. indica . Болотний рис, тобто рис, вирощений на затоплених полях, є винаходом китайських фермерів, тому його використання в Індії викликає інтерес.

Винахід рисового поля

Усі види дикого рису належать до водно-болотних угідь: однак археологічні дані свідчать про те, що первісне одомашнення рису полягало в тому, щоб перемістити його в більш-менш посушливе середовище, висадити вздовж країв заболочених угідь, а потім затопити за допомогою природного затоплення та щорічних дощів. . Вирощування вологого рису, включаючи створення рисових полів, було винайдено в Китаї приблизно за 5000 років до н.

Неочищений рис є більш трудомістким, ніж посушливий рис, і вимагає організованої та стабільної власності на земельні ділянки. Але він набагато продуктивніший, ніж посушливий рис, і, створюючи стабільність терасування та будівництва полів, він зменшує шкоду навколишньому середовищу, спричинену періодичними повенями. Крім того, дозволяючи річці затопити рисові поля, поповнюється заміна поживних речовин, взятих з поля врожаєм.

Прямі докази інтенсивного вологого рисівництва, включаючи польові системи, надходять з двох місць у нижній частині Янцзи (Чуодун і Цаосішань), обидва з яких датуються 4200–3800 роками до н.

Рис в Африці

Третя одомашнення/гібридизація, мабуть, відбулася під час африканського залізного віку в регіоні дельти Нігеру в Західній Африці, за допомогою якого Oryza sativa була схрещена з O. barthii для отримання O. glaberrima . Найдавніші керамічні відбитки рисових зерен датуються періодом між 1800 і 800 роками до нашої ери в районі Ганджігана, на північному сході Нігерії. документально підтверджена одомашнена O. glaberrima була вперше ідентифікована в Дженне-Джено в Малі, датована між 300 р. до н.е. і 200 р. до н.е. Французький генетик рослин Філіп Кубрі та його колеги припускають, що процес одомашнення, можливо, почався приблизно 3200 років тому, коли Сахара розширювалася, і дику форму рису було важче знайти.

Джерела

• Кубрі, Філіп та ін. « Розквіт і занепад вирощування рису в Африці виявлено за допомогою аналізу 246 нових геномів ». Поточна біологія 28.14 (2018): 2274–82.e6. Роздрукувати.
• Ло, Вухонг та ін. « Фітолітові записи про землеробство рису в період середнього неоліту в середній течії ». Quaternary International 426 (2016): 133–40. Роздрукувати. Район річки Хуай, Китай
• Ма, Юнчао та ін. « Бикоподібні фітоліти рису розкривають процес одомашнення рису в неолітичному регіоні нижньої річки Янцзи ». Quaternary International 426 (2016): 126–32. Роздрукувати.
• Шіліто, Ліза-Марі. « Зерна істини чи прозорі зав’язки? Огляд поточних дебатів щодо археологічного аналізу фітоліту ». Історія рослинності та археоботаніка 22.1 (2013): 71–82. Роздрукувати.
• Ван, Мухуа та ін. « Послідовність генома африканського рису (Oryza Glaberrima) і докази незалежного одомашнення ». Nature Genetics 46.9 (2014): 982–8. Роздрукувати.
• Win, Khin Thanda та ін. « Зміна єдиної основи пояснює незалежне походження та відбір гена Nonshattering в африканському одомашнюванні рису ». Новий фітолог 213.4 (2016): 1925–35. Роздрукувати.
• Чжен, Юньфей та ін. « Доместикація рису виявлена ​​шляхом зменшення розбивання археологічного рису з нижньої долини Янцзи ». Наукові доповіді 6 (2016): 28136. Друк.
• Цзо, Сіньсінь та ін. « Датування залишків рису за допомогою дослідження фітоліту вуглецю-14 показує одомашнення на початку голоцену ». Праці Національної академії наук 114.25 (2017): 6486–91. Роздрукувати.

“Біле золото” півдня. Де і як вирощують рис в Україні

Як влаштована українська галузь вирощування рису, де він росте та чим тутешній продукт відрізняється від імпортного.

Коли йдеться про вирощування рису, більшість українців уявляє залиті водою плантації в далеких Китаї чи Індії, де місцеві селяни, стоячи по коліна в багнюці, висаджують розсаду.

Справді, основна частина рису, який споживають українці, імпортується з Індії, Китаю та Пакистану, де його зазвичай вирощують , використовуючи ручну працю.

Рис – традиційна тропічна культура, але його вже понад сто років вирощують і в Україні. За цей час з’явилося чимало сортів, які найбільше пристосовані до українського клімату.

Традиційними регіонами вирощування рису в Україні є Крим та південь. Після анексії півострова країна втратила близько половини посівних площ. Зараз у південних регіонах щороку збирають 65-70 тис тонн рису, що становить 30-35% від потреб внутрішнього ринку.

В Україні залишилося близько 30 тис га рисових зрошуваних систем, але для дотримання сівозміни (зміна культур для підтримання високого рівня врожайності) щороку рисом засівають менше половини цих площ.

Ще близько 1,5 тис га зрошуваних систем були знищені при розпаюванні земель. Їх можна відновити, але це складна і тривала процедура, адже ці землі потрібно ще об’єднати.

Як влаштована українська галузь вирощування рису та коли обсяги внутрішнього виробництва дозволять Україні експортувати продукцію?

Український Інститут рису

Рис – це культура, яка росте у воді, тому для його вирощування створюють спеціальні заливні поля, огороджені валами.

У Херсонській області всі рисові поля після укрупнення районів опинилися в межах Скадовського району. Загалом їх тут близько 17 тис га. Ще близько 13 тис га – на землях колишніх солончаків у Кілійському районі Одеської області.

“Ще десять років тому українці їли лише круглий рис. Cьогодні хочуть споживати різні сорти: і круглий, і нешліфований, і чорний, і довгозернистий.

В Україні вже створені сорти типу басматі (загальна назва низки сортів ароматичного рису з дрібними довгими зернами, який традиційно вирощується в країнах Індійського субконтиненту – ЕП)“, – каже директор Інституту рису Національної академії аграрних наук Володимир Дудченко.

Ще десять років тому українці могли куштувати тільки круглий рис, розповідає директор Інституту рису Національної академії аграрних наук Володимир Дудченко

Інститут рису – єдина наукова установа в Україні, яка супроводжує рисівництво. Тут створюють придатні для вирощування в Україні сорти рису, вивчають нові технології культивації цих злаків у вітчизняних кліматичних умовах.

“У кожного сорту є своє призначення. Ми створюємо ранньостиглі сорти, щоб у сівозміні могла вирощуватися озима пшениця. На рисових полях з вологим ґрунтом вона дає врожайність до 10 тонн з гектара (середня врожайність пшениці в Україні – 4,3 т/га – ЕП)”, – зазначає Дудченко.

“У Бельгії гектар землі коштує до 100 тисяч євро”. Як бельгійський фермер вирощує картоплю на Черкащині і бореться з рейдерами

В інституті працюють понад 50 людей, з яких 32 – науковці. Установа розташована у селі Антонівка поблизу Скадовська. На околицях – плантації рису.

Інститут має власне дослідне господарство та 190 га землі в рисових заливних системах. На 96 з них щороку вирощують рис. Близько 50 га займають ділянки з новими сортами рису та експериментальними зразками.

“За понад 50 років існування інституту створено понад 50 сортів. Найбільш вживаними є близько десяти сортів, а найбільш популярний – “Віконт”. Це середньо-пізній надзвичайно продуктивний сорт, який дає близько 10 тонн зерна з гектара”, – пояснює Дудченко.

Майже всі українські фермери вирощують рис, виведений селекціонерами інституту з Антонівки.

Процес виведення сорту триває до десяти років. В інституті є колекція з понад 700 сортів рису з усього світу з описаними властивостями. Маючи ці дані, науковці можуть створювати нові сорти.

“Селекціонери підбирають батьківські пари і схрещують їх. Згодом отримане насіння висівається в лабораторії, а потім – у полі. Ми аналізуємо, наскільки закріпилися ті чи інші ознаки в нових зразках і, якщо потрібно, досхрещуємо, щоб отримати чітко визначені якості нового сорту”, – зазначає директор Інституту рису.

Інститут спільно з дослідниками з 11 країн упродовж п’яти років проводив експерименти і вивів сорти, найкращі з яких при сприятливих умовах дають врожайність до 14 тонн з гектара.

Тут же розробили сорти рису, які пристосовані для вирощування при краплинному зрошенні. При такому способі вирощування обсяг викидів метану і CO2 в повітря зменшується в десять разів порівняно з традиційними заливними полями.

Виведеними сортами зацікавилися австрійці, які замовили насіння. Вони вирощують рис методом спринклерного зрошення (принцип натурального дощу – ЕП).

Крім наукової діяльності, інститут вирощує рис на власних полях та продає насіння. Три сорти виведеного в Україні рису вирощують у Казахстані. Вони дають врожай понад 8 тонн з гектара, що вдвічі більше, ніж в середньому в цій країні.

“Держава забезпечує наші потреби в зарплаті лише на 24%. Електрика, опалення, реагенти, добрива – на це інститут заробляє сам. У 2020 році ми заробили майже 5 гривень на кожну бюджетну гривню”, – каже Дудченко.

Як вирощують рис в Україні

В Україні рис сіють переважно приватні фермери. Єдині державні установи – Інститут рису і його дослідні господарства. У країні залишилося близько 30 господарств, які вирощують рис. Середня площа посівів у кожному з них – 500-600 га.

“Раніше наше дослідне господарство було одним з найбільших виробників рису. Ми вирощували рис на майже 1 700 гектарах, враховуючи площі в Криму. На півострові були господарства, які мали 2,5 тисячі гектарів.

Зараз найбільшим господарством є СВК “Маяк” (Одеська область – ЕП), де вирощують близько 1,5 тисячі гектарів. Є й такі, які сіють 100 гектарів”, – розповідає Дудченко.

Процес вирощування рису повністю механізований. Лише на селекційних ділянках проводять ручне прополювання, щоб досягти чистоти сорту. Зерно сіють, як пшеницю, або розкидають насіння високоточними розкидачами.

Що таке ринок спаржі в Україні і як на ньому заробити

Середній розмір ділянки – 3-4 га. На більших площах складно забезпечити однаковий рівень затоплення посівів. Це важливо, адже надмірна глибина призведе до пригнічення росту, а на сухих ділянках врожаю взагалі не буде.

З часом поверхня поля втрачає горизонтальність. Для його вирівнювання використовують спеціальну техніку – лазерний планувальник, який зрізає надлишковий шар землі на підвищених ділянках поля і переміщує її на заглиблені ділянки.

Після проростання рису ділянку заливають водою на 20-30 сантиметрів. Воду беруть з Дніпра, але не безплатно.

“Є самопливні системи, коли достатньо підняти заслінку – і є подача за допомогою електричних насосів. Плату беруть лише за подачу. Якщо це самоплив, то вартість – 600 гривень на гектар. Якщо використовуються насоси – 4-5 тисяч гривень на гектар”, – говорить Дудченко.

У Херсонській області близько 40% площ заливають, використовуючи насосні станції. В Одеській області рисові системи побудовані нижче річки Дунай, тому вода самопливом затоплює рисові поля, але потім її потрібно викачувати. Тобто місцеві фермери фактично сплачують за воду двічі.

Басейнове управління водних ресурсів нижнього Дніпра постійно модернізує насосне обладнання, тож проблем з постачанням води немає. Однак вартість послуги залежить від тарифу на електроенергію і це не завжди влаштовує аграріїв.

“Два роки тому рисівники страйкували через високу вартість води, а у 2020 році басейнове управління пішло назустріч і не піднімало ціну. У 2021 році вартість води зросла на 17%, але це відбулося в ході переговорів з рисівниками”, – зазначає Дудченко.

Вирощування рису потребує більшої кількості добрив, ніж інші культури, а також застосування гербіцидів для отримання високих врожаїв. Їх вносять традиційними для українських аграріїв способами.

У 2021 році добрива через зростання вартості газу подорожчали в кілька разів. Зросли ціни і на засоби захисту рослин.

Черешнева столиця України: як вирощують солодку ягоду в Мелітополі

При цьому оптова ціна на рис тримається в межах 15 грн за кг через вигідні умови для імпортних постачальників. Дудченко попереджає: якщо ціна на рис залишиться на цьому ж рівні, є ризик, що посівні площі будуть скорочуватися.

Процес вирощування рису є одним з найбільш витратних, якщо порівнювати з іншими злаковими культурами. На гектар посіву потрібно вкласти 30-35 тис грн.

Більшість фермерів вирощують рис на орендованих землях. Інженерна інфраструктура належить громадам, її передає в оренду місцева влада.

“Відколи запровадили вільний ринок землі, я не бачив надто великого ажіотажу, хто хотів би продавати землі в рисових системах. Усе тому, що це зрошувана земля. Думаю, її вартість буде зростати”, – вважає Дудченко.

Вартість земель у рисових зрошувальних системах приблизно вдвічі вища від середньої ціни в регіоні. На цій землі, крім рису, можна вирощувати багато інших культур.

Як продавати землю (пай). Інструкція

Сезон рисових жнив в Україні починається наприкінці вересня. Часто до збору врожаю залучають комбайни на гусеничній тязі.

Середня врожайність рису в Україні – 6 тонн з га. Нові сорти при дотриманні агротехнічних норм можуть давати 10 тонн.

Зібраний рис-сирець підсушують та шліфують. Лише після цього він потрапляє на прилавки магазинів. Як правило, господарства, які вирощують рис на понад 500 га, мають власну переробку.

“Це може бути китайський завод, але китайське – не завжди погане. Вони виробляють якісну крупу. Є заводи корейського та бразильського виробництва. На заводах отримують рисову крупу, рисову січку та мучку, яка йде на корм тваринам”, – пояснює директор Інституту рису.

Рисова лузга використовується як підстилка для птахофабрик, а також у пивоварінні. Тобто це безвідходне виробництво, де використовується все, окрім соломи.

“Солома на понад 80% складається з кремнієвих сполук, тож є труднощі з її утилізацією. Це майже як пісок, вона погано розкладається. Тому її змушені спалювати”, – каже науковець.

Майже весь український рис споживається в Україні. Попит на нього високий. За словами Дудченка, запаси рису на складах зазвичай закінчуються за кілька місяців до нового збору.

Невелика частка вирощеного в Україні рису продається за кордон як насіння. Ще близько 10 тис тонн продається в Угорщину та Румунію у вигляді крупи.

Україна може повністю забезпечувати себе рисом та експортувати його

Звичайний українець споживає менше 3 кг рису на рік. Це в десятки разів менше, ніж у Китаї, де норма на людину – понад 70 кг.

Для внутрішнього ринку Україні потрібно 180-200 тис тонн рису на рік.

В Інституті рису розробили план розвитку галузі. За найбільш оптимістичним сценарієм, ґрунтово-кліматичні умови дозволяють мати близько 220 тис га рисових полів у Миколаївській, Херсонській та Одеській областях.

Тобто можна сіяти близько 110 тис га рису щороку. Навіть при врожайності 7 тонн з га це майже 800 тис тонн рису.

“Ми можемо на 100% забезпечувати Україну рисом і 600 тисяч тонн – експортний потенціал”, – каже Дудченко. За його словами, рис – це продукт з високою доданою вартістю, який, на відміну від пшениці, експортують у вигляді крупи.

Як побудувати бізнес на вирощуванні фундука: досвід уманського Hazelstar

Однак для цього потрібна державна підтримка галузі. Найперше – збільшення ставки ввізного мита для імпортерів. Зараз через низьку ставку трейдери постачають на український ринок рис з Китаю, Таїланду та Пакистану.

“Ввізне мито на рис становить 5% від митної вартості – 5-10 доларів за тонну, що в 10-20 разів нижче, ніж у сусідніх країнах – Туреччині, Румунії, Болгарії, Угорщині”, – підкреслює Дудченко.

Часто це зерно із запасів, яке перед постачанням в Україну зберігається два роки. Український рис відносно недорогий і споживається протягом одного маркетингового року.

“У рисі є жири, які при тривалому зберіганні стають неякісними. Крім того, під час тривалого зберігання рис обробляють фумігаторами від шкідників. Ці речовини можуть накопичуватися в зерні, тому краще споживати свіжий рис”, – зазначає керівник інституту.

Розширення посівних площ стримує висока вартість систем зрошення. У багатьох країнах є відповідна державна підтримка. Наприклад, Індія і Туреччина компенсують 50-90% вартості систем краплинного зрошення.

“Ми маємо близько 30 тисяч гектарів посівних площ, а вирощуємо рис на 12 тисячах. Якщо українські рисівники побачать, що від держави є підтримка, вони можуть збільшити площі до 17 тисяч гектарів і вийти з 30% внутрішнього ринку до 50%”, – вважає директор Інституту рису.

Якщо ситуація на ринку не зміниться, і рисові інженерні системи не будуть повноцінно використовуватися, то вони можуть вийти з ладу. Тоді внутрішнє виробництво не буде стримувати ріст цін на імпортний рис і його вартість може зрости до 2 євро, як у країнах ЄС.

Найбільш економічно вигідним методом створення рисових полів є спринклерне зрошення.

Крапельний полив ефективний, але надзвичайно трудомісткий і дорогий. Стрічку потрібно розкласти через кожні 70 сантиметрів і по завершенні сезону зібрати її. Вартість такого поливу – близько 12 тис грн на гектар.

Спринклери коштують дешевше, їх потрібно просто вкрутити в магістральний водопровід.

Усі фото Ірини Рихліцької