Які частини промови бувають і як їх визначити

Тема 5. Методика підготовки і проведення публічного виступу

1. Підготовка оратора.

2. Методика підготовки тексту публічного виступу. Способи вибору теми і упорядкування матеріалу, форми його текстового оформлення.

3. Стратегічний закон як оптимальна побудова програми виступу.

4. Критерії відбору проблем у темі. Конструктивні питання як засіб виявлення суперечностей у проблемі.

5. Поняття про тактичний закон мовлення.

6. Аргументація та її призначення. Аргументи як логічна основа доказу.

7. Композиція виступу, загальна характеристика його частин.

8. Композиційні частини промови.

9. Особливості індукції, дедукції, аналогії, правила їх застосування.

10. Висновки, підсумок, закінчення та методика відповіді на запитання

1. Підготовка оратора.

Важливою складовою успішної промови є зовнішність самого оратора, манери, вираз обличчя, пози, жести. Успішному ораторові не слід припускатися ексцентричності в одязі, бо й так він буде центром уваги.

Досвідчені промовці знають: якщо вдалося зацікавити аудиторію, то психологічне навіювання допоможе його підтримати. Вони розуміють: якщо не заволодіти увагою всієї групи в цілому, то не можливо буде її довго утримати. Ритор має поводитись упевнено, інакше аудиторія буде розчарована. Він повинен створити цікаву і затишну атмосферу спілкування.

Промовцю необхідно бути серйозним, але не відчуженим і не напруженим.

Оратор має знати, як правильно стояти, адже це забезпечить відчуття рівноваги, легкості й рухливості пози. Одна нога має бути трохи виставлена уперед; опір неоднаковий на обидві ноги, на носок; у плечах та руках немає напруження; руки не притиснуті щільно до грудної клітки; голова, шия груди виставлені, живіт підтягнутий.

Виголошуючи промову, варто пам’ятати про культуру невербального спілкування: під час жестикуляції потрібно послуговуватись такими правилами:

а) жести повинні бути невимушені. Використовувати їх потрібно за потреби;

б) жестикуляція не має бути безперервною;

в) жестами потрібно керувати;

г)жести повинні бути різноманітні;

д) жести необхідно використовувати за призначенням.

Залежно від призначення розрізняють такі жести: ритмічні, емоційні, вказівні, зображувальні, символічні. Ритмічні пов’язані з ритмікою мовлення. Вони підкреслюють логічний наголос; уповільнення й прискорення; місце пауз, тобто, те, що зазвичай передає інтонація. Хвилювання, радість, ненависть, досада, розгубленість – все це проявляється не тільки у підборі слів, в інтонації, але й у жестах. Ті з них, що передають різні відтінки почуттів, називаються емоційними. У багатьох ситуаціях у діяльності оратора необхідним є вказівний жест, який виділяє якийсь предмет із ряду однорідних, показує місце – поруч, зверху, над нами; підкреслює порядок слідування – за чергою, через одного. Деякі вказівні жести мають умовний характер.

Оратору доцільно частіше послуговуватись зображувальними жестами.

Вони з’являються за таких умов:

· якщо недостатньо слів, щоб повністю передати уявлення;

· якщо недостатньо слів через надмірну емоційність, неврівноваженість та ін.;

· якщо необхідно посилити враження й впливати на слухача додатково й наочно. Водночас, користуватись цими жестами потрібно виважено: не можна ними підміняти мову слів.

Важливим для успішної промови є і голос оратора. Звучність голосу дає промовцю можливість донести виступ до всієї аудиторії. У голосі не буде сильного, виразного тону, якщо мовець не впевнений у собі. Фізичною основою звучності є правильне глибоке та контрольоване дихання.

«Темп мовлення» – це його швидкість, тривалість звучання окремих слів, інтервали та протяжність пауз. Щоважливіший зміст, то більш стримане мовлення. Винятком буде швидке мовлення в напружених або пов’язаних з душевними хвилюваннями ситуаціях. Доцільно порахувати час, необхідний для вимови 300 слів. Якщо промовляється менше 100 слів за хвилину, мовлення занадто повільне навіть для важливого повідомлення. Якщо мовець не володіє особливою інтонацією, навряд чи можна виходити за межі 150 слів за хвилину. Більшість ораторів промовляють від 120 до 150 слів за хвилину. Поспішність у мовленні, зумовлена несміливістю – один із найбільш розповсюджених та серйозних недоліків. Під час промови необхідно дати слухачам можливість та час зрозуміти найбільш важливі думки. В’яле мовлення –недолік флегматичних та лінивих людей, які багато думають перед тим, як вимовляють слова. Невпевнене характерне для риторів, які не знають, що говорити далі, тому уповільнюють мовлення.

Тривалість звучання відображає не тільки відносне значення слів у фразі, але й глибину переживання та деякі смислові відтінки. Малоосвічені оратори, намагаючись надати словам більшої виразності, часто неправильно виділяють слова. Пауза, якщо вона доречна, корисна, полегшує дихання, оскільки для видиху повітря та вдихання нового потрібен час. Пауза дає можливість зрозуміти, до якої думки слід перейти далі. Ритм мовлення залежить від інтервалів і протяжності пауз, які доцільно використовувати між певними фразами, завершеними судженнями, додатковими реченнями. У живому мовленні паузи використовують для увиразнення змісту. Мовець повинен відчувати ритм, що відповідає змісту мовлення і намагатись визначити, де необхідно прискорити темп, де зробити коротку паузу, а де зупинитись перед вирішальним словом чи фразою, щоб створити необхідне враження. Звучання голосу не буде чистим, якщо ідеї мовця незрозумілі й нежиттєві, і він сам це відчуває.

Доречно буде звернути увагу на те, що голос звучить по-різному, коли промовець втомлений, подавлений, сердитий. Щоб настрій не впливав на гучність голосу, необхідно працювати над ним. Доцільно займатись удосконаленням тембру. Потрібно відчувати, як легко звуковий потік спрямовується до передньої частини рота. Для гарного тембру важлива правильна робота резонувальних камер, тому варто звернути увагу, що положення язика і губ разом зі зміною об’єму та форми порожнини рота визначає якість звуку. Точно так ми висловлюємо та розрізняємо й усі інші звуки. Але якщо м’язи горла напружені, язик, губи малорухливі, то це негативно відобразиться на артикуляції мовлення. До недоліків тембру належать і хрипота, різкі звуки, гнусавість.

З ораторами-початківцями буває таке, що від хвилювання вони можуть задихатися, щоб уникнути цього, слід розвивати в себе почуття впевненості й свободи перед аудиторією. Хрипота зазвичай – результат недоліків вібрації голосових зв’язок. Хрипоту у горлі можна відчути відразу, коли вимовляти голосно та протяжно «а». Вона виникає від хвороби гортані, її хронічного катарального стану чи від утоми.

Недоліком гортанності є й «заковтування» звуку, тобто, його локалізація десь у глибині порожнини рота та нежиттєвість звучання. Горловий тембр часто супроводжується занадто низьким звучанням та замиранням звуку в кінці фрази. Він схожий на приглушений звук, його причина – в малорухливій щелепі. Для того, щоб позбутись цього, треба намагатись говорити малорухливою щелепою.

Крім голосу, оратор має володіти й невербальими засобами спілкування. Важливо працювати над правильною мімікою: промовець повинен знати, що відбувається з виразом його обличчя під час мовлення. Для цього треба тренуватись перед дзеркалом.

До фактичних засобів мовлення належать статистичні матеріали, ілюстрації, наочні посібники.

Під час промови доцільно вдаватись до прикладів. Приклад – найбільш зрозумілий прийом публічного виступу, ним може бути екземплярне судження.

Приклад-факт використовують для того, щоб переконати слухачів у чомусь, промовець наводить конкретний факт, що є елементом доказу.

Приклад-пропозиція – висновок із прикладу-факту. У таких прикладах класифікують типові випадки, відзначають специфічні й загальні риси, робляться певні висновки й передбачення.

Правила використання прикладу такі:

– він повинен бути цільовим;

– не можна пояснювати занадто багато за допомогою одного прикладу;

– не доцільно повторювати один і той же приклад декілька разів;

Використовуючи приклади, необхідно подумати про таке:

а) чи він доцільний;

б) чи типовий він;

в) чи достатньо прикладів у виступі;

г) чи містить заклик до почуттів слухачів.

Статистичні дані – це приклад у цифровому вираженні й співвідношенні, адже статистика – факти у цифрах.

Промовці часто використовують наочні посібники. До них належать креслення, карти, плакати, моделі, ілюстрації, взірці. Такий матеріал не тільки підтверджує думку, але й привертає увагу, викликає інтерес. Використовуючи їх, потрібно зважати на таке:

а) вказані посібники слід використовувати доцільно, тобто, лише для пояснення матеріалу, виникнення інтересу;

б) приклади готуються заздалегідь;

в) мовлення потрібно пов’язати з використанням наочності;

г) виступаючи, варто спілкуватись зі слухачами, а не з наочними посібниками;

д) продемонстровані матеріали необхідно заховати відразу, коли у них зникне потреба, інакше вони будуть відволікати увагу слухачів.

У роботі над виступом необхідно звернути увагу і на власний стиль, тобто визначити ораторський тип. Це допоможе більш усвідомлено використовувати свої переваги й боротись з недоліками, які притаманні кожному конкретному ритору.

Деякі вчені пропонують описувати ораторів за типом нервової діяльності, а дехто розрізняє раціональних і емоційних ораторів. Ще одна класифікація– змішаний тип. Вказана класифікація з’явилась задовго до того, як психологи відкрили переваги раціонального чи емоційного у психіці людини, він почав розроблятись ще в епоху Цицерона. Її використовують у своїх дослідженнях спеціалісти галузі ораторського мистецтва і дотепер.

Цікавий принцип опису красномовців був запропонований С. А. Мінєєвою, яка поклала в основу класифікації власне риторичний критерій: уміння (і бажання) ритора формулювати тезу. Зрозуміло, що для риторики такий критерій доречніший, ніж урахування психологічних чи стилістичних особливостей мовлення. З огляду на сказане, варто охарактеризувати такі типи промовців:

Конструктивний оратор зорієнтований на виступ. Його головне завдання – показати шляхи вирішення проблеми. Він точно формулює для себе тезу й намагається розкрити її ще у виступі, також намагається подати переконливу інформацію, висловлює конкретні пропозиції.

Оратор-демагог орієнтується на себе. Його основна мета – подати себе. Виступ такого типу ритора частіше малозмістовний, тези або немає взагалі, або вона занадто неконкретна. Він говорить відомі істини, а пропозиції зводяться до неконкретних лозунгів. У такому виступі може бути багато критики, проте вона не спрямована на явище чи подію, а носить узагальнювальний характер.

Оратор-популіст орієнтується на аудиторію. Його завдання – завоювати симпатії слухачів будь-якою ціною, тому він говорить те, що хоче від нього почути саме ця аудиторія у даний момент. Якщо конструктивний промовець намагається донести якусь думку, посилюючи аргументацію, то популіст націлений на пошук однодумців, викликаючи симпатії до себе. Найчастіше для реалізації цього задуму популіст пропонує аудиторії привабливу ідею і закликає боротись разом із ним за її реалізацію, або, навпаки, конструює певного ворога, лякає ним і пропонує з ним розправитись. Популістська програма реалізується через «принцип айсберга: центром уваги популізму є лише видимі проблеми. Популізм має деструктивний характер, він зорієнтований на критику, а не на аргументи.

2.Методика підготовки тексту публічного виступу. Способи вибору теми і упорядкування матеріалу, форми його текстового оформлення.

Античний риторичний канон, який слугував своєрідною схемою роботи над виступом,складається з п’яти частин, а саме:

– інвенція (лат. invention – «винахід», «відкриття») – передбачає роботу над змістовим аспектом мовлення. На цьому етапі оратор ставить перед собою питання: що сказати?

– диспозиція (лат. disposition – «розташування», «розміщення») є роботою над композицією виступу, уточненням щодо розміщення частин. Промовець повинен дати відповідь на питання: де сказати?

– елокуція (лат. elokutio – «спосіб викладу») – редагування виступу, коли ритор шліфує текст, викидає зайві вирази й додає доцільні. Тут необхідно дати відповідь на питання: як сказати?

– меморія (лат. memoria – пам’ять, спосіб запам’ятовування) – технічний етап підготовки, коли оратор роздумує над тим, як донести створений текст до слухача (вивчити напам’ять, скласти помітки і т.п.);

– акція (лат. action – дія, діяльність) – спілкування промовця з аудиторією, кульмінація всієї ораторської діяльності.

На сучасному етапі вивчення риторики учені пропонують виділяти в діяльності оратора ще один етап, а саме – рефлексивний. Рефлексія – мисленнєвий (раціональний) процес, спрямований на аналіз, розуміння, усвідомлення себе: власних дій, поведінки, мовлення, досвіду, почуттів, станів, здібностей, характеру, стосунків, а також завдань, призначення і ін. На вказаному етапі оратор повинен осмислити свій виступ, проаналізувати те, що вдалось та свої невдачі; зробити висновки на майбутнє.

Перші чотири частини канона належать до докомунікативного етапу. Виголошення промови – комунікативний, це взаємодія оратора з аудиторією. Рефлексія виступу – посткомунікативний етап, на якому здійснюється аналіз проведеної роботи і формулюються висновки на майбутнє.

Розкриємо змістовий аспект риторичного канона.

Інвенція (лат. “inventio” – “винахід”) – це розділ риторики, що вивчає розробку предметної царини ораторської промови і складається з трьох фаз: фази вибору, фази орієнтації та фази заглиблення.

На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

Промовцю завжди слід пам’ятати, що виступ він виголошує слухачам. Інколи те, що важливе й цікаве для самого оратора, може бути абсолютно нецікавим і неважливим для аудиторії. Щоб уникнути таких неприємних ситуацій, розпочинати підготовку до промови потрібно із визначення стратегії. Для цього слід виділити такі аспекти:

3. Що є найважливішим у промові? (Що повинні з’ясувати слухачі?).

Коротко стратегія ритора може бути репрезентована через формулювання завдання майбутнього публічного виступу за формулою: завдання = мета + тези.

Другим етапом розробки концепції є вибір із можливих варіантів проблеми найбільш прийнятного, на якому дуже важливий інтерес та компетентність самого оратора, актуальність питання, його громадська значимість. Тут варто відійти від поверхового підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Оратор відходить від загальних знань про предмет і зосереджується на якійсь проблемі та заглиблюється в неї. У цей момент рекомендують працювати зі словниками, монографіями, документами, довідниками.

Обрання актуальних проблем, вивчення людського досвіду – третій етап концепції.

Завдяки такому підходу майбутній промовець зорієнтований на опрацюання конкретної необхідної літератури, послуговуючись емпіричним енциклопедичним та компаративним матеріалом. Емпіричний матеріал може не співпадати з енциклопедичним, бути не надто переконливим. Тоді варто використати компаративний: посилання на аналогії, авторитети, прецеденти, порівняння тощо. Результатом такої попередньої аналітичної роботи є розуміння, який матеріал потрібно задіяти, в якій кількості та які аспекти проблеми треба актуалізувати.

На одному з етапів підготовки може з’ясуватися, що багато з того знання, яке було на початковому, несуттєве, непотрібне для досягнення саме цієї конкретної мети промови. Знання і застосування концептуального закону риторики забезпечать людині необхідний рівень компетентності й професіоналізму. Cуть концептуального закону – пріоритет думки над дією, підпорядковування дій меті – реалізації ідеї, організації мислення.

3.Стратегічний закон як оптимальна побудова програми виступу.

Стратегічний закон передбачає систему впливу на конкретну аудиторію. Вона (стратегія) потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути помилок і успішно досягти мети.

Стратегія – це варіант реалізації концепції. Основними її ознаками є динамічність, варіативність, гнучкість. Залежно від аудиторії концепція може мати різні стратегії та етапи реалізації.

Стратегія передбачає виконання декількох завдань: 1 – завдання, призначене для пояснення аргументів, позицій, тобто спрямоване на переконання аудиторії; завдання для утримання емоцій слухачів упродовж виступу, спонукання їх до дії (має емотивно-спонукальний характер).

Стратегія дії передбачає такі етапи реалізації: 1 – визначення цільової установки; 2 – виділення та аналіз запитань, призначених для кожної аудиторії; 3 – формування тез.

Хоч стратегія і конкретизує концепцію, вона є досить загальним явищем, що потребує детальнішої конкретизації: розгортання та обґрунтування тези, залучення однодумців серед слухачів, нейтралізації противників тощо. Для таких дій служить наступний елемент запуску концепції – тактичний закон.

4.Критерії відбору проблем у темі. Конструктивні питання як засіб виявлення суперечностей у проблемі.

Уся мисленнєво-мовленнєва діяльність людини розпочинається саме з того, що вона опановує концептуальний закон. За його допомогою особа вчиться передбачати наслідки своїх дій, виділяти головне й другорядне, логічно планувати власну діяльність. В основі концептуального закону – принцип пріоритету думки, що дає індивіду безцінну можливість – з користю витрачати час свого життя, позбутись зайвих дій.

Для того, щоб грамотно створювати задум-концепцію, передусім потрібно зрозуміти семантику цього слова з риторичного погляду.
Концепція – це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над якою простежується стратегія діяльності (цільова установка, теза). Таким чином концепція не є ні стратегією (програмою діяльності), ні тезою (складовою стратегії), оскільки є реалізацією концепції, а теза – головною думкою (частиною стратегії). Концепція – це складніше поняття, аніж просто сума знань. Це система знань про предмет у стислій формі. Оскільки людина характеризується не тільки тим, що вона робить, але й як, то важливо знати не лише, що таке концепція, але й те, як її створювати.

Процес створення концепції деякі дослідники (зокрема, Г.Сагач), подають у такій послідовності: 1 – власне бачення теми; 2 – вибір проблеми для вивчення; 3 – осмислення чужого досвіду та застосування його на практиці. Такий підхід до розробки концепції дає можливість будь-яку інформацію зовні пропускати через власні відчуття, уявлення, створювати своє бачення, картину щодо того чи іншого предмета. Отже, перший етап розробки дає можливість людині не втратити своє «я» у процесі пізнання.

На етапі вибору предмета промови важливо уміти не лише засвоїти матеріал, а й сформувати своє бачення на проблему. Оратор намагається якомога більше дізнатися про предмет розмови.

Мотивом вибору предмета розмови є суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес. Ритор намагається донести інформацію до слухачів або шукає для себе інтерес серед того, чим цікавиться публіка. Вибір предмета також зумовлювався наявністю в автора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об’єктів, тобто про таксономію. Критерії класифікації предметів (багато- та одномірний) свідчить про те, що предмет можна розглядати вузько (один таксоном) або дуже широко (кілька таксономів). Для промови риторам необхідно конкретизувати предмет виголошеного так, щоб він був зрозумілий аудиторії та зміг вплинути на свідомість слухачів. Процес вибору предмета і його систематизації називається інвенцією.

Інвенція (лат. “inventio” – “винахід”) – це розділ риторики, що вивчає розробку предметної царини ораторської промови і складається з трьох фаз: фази вибору, фази орієнтації та фази заглиблення.

На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

Промовцю завжди слід пам’ятати, що виступ він виголошує слухачам. Інколи те, що важливе й цікаве для самого ритора, може бути абсолютно нецікавим і неважливим для аудиторії. Щоб уникнути таких неприємних ситуацій, розпочинати підготовку до промови потрібно із визначення стратегії.

5.Поняття про тактичний закон мовлення.

Тактичний закон передбачає систему дій підготовки реалізації стратегії. Його складовими є аргументація та активізація мислення й почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Завдання тактичного закону – конкретизувати дії для подальшої реалізації концепції. Його основою є аргументація.

На першому етапі промови, щоб зацікавити людей, оратор має використовувати такі прийоми: а) послуговуватись аудіовізуальними засобами – графіками, таблицями, схемами та відеоматеріалами. Аудиторія в такий спосіб може засвоїти до 20 відсотків інформації; б) застосовувати психологічні методи – рекламу, шокову терапію (сприяє створенню несподіваного ефекту для концентрації та переміщення уваги); в)відразу сформулювати проблему, використовуючи приклади, афоризми тощо; г) вдатися до прийому «опудало опонента»: запропонувати власну думку щодо питання, яке обговорюється, самостійно проаналізувати її, а потім дати можливість аудиторії висловити власну позицію щодо актуалізованого питання. Цей прийом допомагає ораторові підтримувати інтерес слухачів.

Завдання другого етапу промови – спонукати до роздумів, а саме – викликати у слухачів потребу обміну думками з питань, що обговорюються. Це завдання реалізують за допомогою логічних та психологічних прийомів.
Логічний спосіб активізації рекомендують використовувати в аудиторії, недостатньо підготовленій для сприймання нового змісту.

До логічних ефективних прийомів впливу, за твердженням дослідників, належать такі: 1) ступеневий спосіб розростання тези (поступове викладення думки від очевидного до складного, загального, абстрактного). Такий спосіб доречно використовувати в необізнаній з предметом обговорення аудиторії. 2) «пунктирний» спосіб (текст розподіляється на частини) Потребує підготовленої аудиторії. 3) контрастний – це розгортання тези через порівняння, протиставлення різних поглядів на один і той же предмет розмови. Його можна використовувати для будь-якої аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

До психологічних прийомів другого етапу активізації належать: 1) «опудало опонента»; «запитання – відповідь» (коли оратор спілкується за допомогою питань і відповідей, причому відповідь може бути з аудиторії).
2) психологічна пауза – час, який ритор виділяє слухачам для осмислення певного положення чи питання; 3) аналогія – прийом використання подібності між об’єктами. Третій етап передбачає пошук спільних поглядів. Він досягається за допомогою логіко-психологічних, психологічних та аудіовізуальних прийомів.

Згадані закони риторики спрямовані на розвиток інтелектуальних здібностей людини, сприяють розвитку ефективного мислення, адже ораторське мистецтво вчить людину і мислити.

Пройшовши етапи організації думки, оратор починає працювати над мовленням. Ритор повинен розуміти, що навіть найцінніші тези будуть втрачені, якщо вони не оформлятимуться у дієву словесну форму.

6.Аргументація та її призначення. Аргументи як логічна основа доказу.

Аргументація – обґрунтування будь-якого положення, судження. Добираючи аргументи, потрібно пам’ятати про істинність, вірогідність доказу; орієнтацію на обрану аудиторію (аргумент може бути важливим для теми, але не переконати саме цю аудиторію, не «вразити» її); паралельне використання «за» і «проти», виваженість доказів; образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Аргументами можуть бути посилання на авторитет, впевненість, сумнів, обіцянка, погроза тощо.

Аргументи допомагають вивчити предмет обговорення, глибше його розуміти, знаходити істину. Потрібно пам’ятати, що ефективність аргументації залежить від багатьох факторів, а саме: компетентності того, хто аргументує в питаннях, що обговорюються; відповідної теоретичної підготовки та логічного мислення; уміння керувати власними емоціями та почуттями; вивчення особливостей аудиторії, зокрема, її здатності до сприйняття аргументації; наміри, потреби, інтелект тощо.

Аргументація спрямована переважно на переконання, вплив на свідомість , тому аргументами послуговуються саме оратори. Слухачі в цій ситуації залишаються пасивні: лише сприймають інформацію. Для того, щоб повністю досягти цільової установки, потрібно, щоб аудиторія ще й засвоювала нове. Аби це відбулось, слід звернути увагу на другу частину тактичного закону – активізацію мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Щоб активувати мислення, вплинути на почуття слухачів, оратор має зацікавити аудиторію, спонукати до роздумів, до обговорення.

7.Композиція виступу, загальна характеристика його частин.

Композиція – змістовно-структурна основа виступу, послідовне розміщення матеріалу за логікою викладу.

Майбутній промовець щонайперше повинен скласти план, у якому має відтворити основні пункти виступу. Йому необхідно упорядкувати та уточнити важливу інформацію, як-от: дати, статистичні дані, цитати, що мають бути лаконічними з покликанням на джерело.

Наступний етап підготовки- структурування зібраного матеріалу, компонування тексту, який містить вступ, основну частину та висновки. Якщо, готуючись до промови, доповідач вирішить записати промову на папері, йому слід зважати на те, що розмовна мова відрізняється від писемної: вона менш формалізована, вільніша і сприймається легше. При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні орфоепічними, морфологічними та стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність.

Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним. Безперечно, успіхові будь-якого публічного виступу сприяє й виразне мовлення, до технічних чинників якого належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести, міміка. Лише досконале володіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати його високу якість.

Жести у поєднанні зі словами стають надзвичайно промовистими: вони підсилюють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами жестикулювання, потрібне тривале тренування, розуміння значення кожного жесту. Фахівці з основ красномовства рекомендують обов’язково проводити репетицію перед виступом, а коли він засвоєний цілком, відпрацьовують частини, які найбільше викликають сумнів, проводячи репетиції цих частин перед дзеркалом.

8. Композиційні частини промови.

Початок виступу є визначальним, у ньому має бути зазначено причину промови. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі – зацікавити аудиторію. Для того, аби не розсіяти увагу слухачів, потрібно чітко, логічно та змістовно висловлюватись, уникаючи зайвого. Речення і питання мають бути короткими, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.

Вступ має три рівні: структурний – повідомлення теми та мети виступу; змістовий – актуальність та специфіка теми, значення її для цієї аудиторії, стислий виклад історії питання; психологічний – створення атмосфери доброзичливості та зацікавлення.

Залежно від категорії аудиторії використовують різні типи вступу: штучний – для критично налаштованої аудиторії; природний – для прихильної, змішаний – ситуативно.

Розрізняють такі різновиди штучного вступу: притча, легенда, казка, афоризм, аналогія, співпереживання, апеляція до інтересу аудиторії, гумор, проблемне питання, покликання на авторитети, наочний матеріал, раптовий початок. Різновиди природного вступу: пояснення мети, теми, причини, презентація однодумців, історичний огляд. Змішаний – поєднання названих вище видів вступу. Варто уникати у вступі таких висловлювань: «перепрошую, що займаю ваш час. основне було сказане попередніми доповідачем. ось тут, як ви чули, багато говорили і . дякую вельмишановному голові, який люб’язно дав мені можливість».

В основній частині визначається зміст проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури виступу. Тут необхідно пояснити кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте їх кількість не має бути надто великою).

Не варто нагромаджувати ілюстративний матеріал, адже він може заважати сприймати зміст доповіді. Слід подумати про зв’язки між частинами, поєднувати їх у єдину систему викладу; усі питання розкривати збалансовано (при цьому не обов’язково витрачати на кожне однакову кількість часу).

Щоб оповідь була цікавіша, треба чергувати статичний опис і динамічну, рухливу оповідь, добираючи при цьому логічні агрументи. Думки варто структурувати так, щоб наступна доповнювала попередню. Найпереконливіші аргументи виголошують в кінці. Такий підхід забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати увагу аудиторії. Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях виступу потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається, при цьому не слід забувати, що вони мають бути обов’язково лаконічними й ілюструвати виступ.

Аргументація у ширшому розумінні означає майстерний добір переконливих доказів. В її основі – складна логічна операція з комбінації суджень.

Доведення – це єдність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень. Структура доказу така: теза, аргументи, демонстрація (форми доведення).

Теза – судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість у прадивості тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки – втрати або підміни тези. Якщо втрата є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна – цілеспрямованою дією особи, яка її запропонувала.

Аргументи (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези.

Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми й постулати, раніше доведені закони науки та теореми. Необхідно заздалегідь підготувати достатньо переконливих фактів, що мають бути добре перевірені. Важливе значення має послідовність їх наведення.

Якщо аргументи не переконливі, то їх можна легко спростувати. Тезою спростування називають судження, за допомогою якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації. Один аргумент не повинен суперечити іншому, а навпаки: підтверджувати істинність судження.

Критика аргументів, запропонованих опонентом в обґрунтуванні його тези, реалізується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Проте хибність ще не означає неправильності самої тези. Спростування відбувається шляхом запереченням фактів, встановлення хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, її спростуванням через доведення антитези.

Існують певні правила доказового міркування, яких необхідно дотримуватись для того, аби бути переконливим: теза повинна бути логічно визначеною, зрозумілою, правильно сформульованою; вона має бути незмінною.

Під час пошуку певних аргументів іноді трапляються помилки в дедуктивних висновках, індуктивних, паралогізми, софізми й парадокси.

Паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, що виникає через порушення законів і правил логіки та зазвичай призводить до хибних висновків.

Софізм – спеціально хибно зроблений умовивід, що видається істинним.

Парадокс – міркування, що доводить як істинність, так і хибність певного судження. Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді перетворюється в дискусію – широке публічне обговорення якогось спірного питання, висловлення різних думок. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб’єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія. Пропонент – учасник, доповідач, дисертант, дипломник, що запропонував і відстоює певну тезу, ідею або концепцію. Опонент – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонента); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й пропонується й доводиться інша, власна, теза). Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти для доведення аргумента. Аудиторія – це третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки і пропонент, і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й довести слушність запропонованих аргументів.

Для того, щоб промова була переконливою, потрібно правильно вибрати стратегію й тактику.

Для того, щоб промова була переконливою, потрібно правильно вибрати мовленнєву стратегію й тактику.

Мовленнєва стратегія – це комплекс певних дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні дії, пов’язані з прогнозуванням ситуації. Мовленнєва тактика – конкретні мовленнєві дії під час спілкування, що допомагають реалізувати стратегію й досягати комунікативної мети. Основні тактики аргументаційної стратегії:

– тактика контрастивного аналізу, що ґрунтується на прийомі порівняння. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

– тактика вказівки на перспективу полягає в тому, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення й передбачуваний результат.

– тактика обґрунтованих оцінок, за допомогою яких промовець прагне об’єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб’єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Важливою композиційною складовою будь-якого виступу є висновок. У ньому варто повторити основну думку, заради якої виголошувався виступ, підсумувати сказане, узагальнити думки, висловлені в основній частині.

9.Особливості індукції, дедукції, аналогії, правила їх застосування.

Система логічних доказів − авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів і висновків − працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи − індукцію та дедукцію. Індукція − від часткового до загального. Дедукція, навпаки − від загального до часткового.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновком від часткового до часткового. Аналогія − це висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов’язковою умовою при наведенні аналогій є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими).

Існують закони логіки, які не слід порушувати оратору. Саме слово „логіка” (від грец. побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Цей термін пов’язаний з відомим поняттям „логос” − слово, зміст, основа, наука.

Виведено такі закони логіки:

1. Закон тотожності (ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів).

2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути водночас істинним і помилковим. Якщо вислови суперечать, то не можуть бути істинними).

3. Закон третього зайвого (з двох висловів, що суперечать один одному в один і той же час щодо одного й того ж предмета (явища, особи) лише один – істинний).

4. Закон достатньої підстави (всяке судження, що приймається, має бути достатньо обгрунтоване). Підставою для оратора можуть бути фактичний матеріал, цитати, наочність.

Знання законів логіки й типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути незручного становища, коли його докази не є переконливі.

10.Висновки, підсумок, закінчення та методика відповіді на запитання

Висновки мають узгоджуватися зі вступом і бути оформлені у стилі викладу основного тексту.

Зазвичай під час виступу у слухачів виникають запитання, тому, закінчивши промову, варто з’ясувати в аудиторії, чи є зауваження. Якщо запитання ставлять усно, слід вислухати його до кінця, подякувати і чітко відповісти на нього. Письмові питання зачитують вголос, після чого відповідають.

Промову бажано не читати. Читають лише тоді, коли потрібно точно відтворити текст (дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту). Інші різновиди промов, як правило, вимовляють з опорою на письмову основу.

У такого типу доповідях досить підглядати, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т.д. Такий виступ справляє враження вільного володіння матеріалом, дає можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами.

У мовця, однак, не завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. При цьому потрібно напружувати пам’ять, енергію, волю. Імпровізація можлива тільки у тому випадку, коли промовець добре володіє матеріалом і має досвід промов.

Основні види промов

Речі супроводжують всю людське життя, так що недивно, що види вимовних промов надзвичайно різноманітні.

Загальна мета промови може полягати в тому, щоб проінформувати, надихнути, переконати, закликати до дії, розважити і т.д. Цілком можливо поєднання в одній і тій же промові різних цілей. Надихаюча мова не може обійтися без інформації; мова, закликає до дії, повинна також надихати, і т.п.

Зрозуміло, що оратор повинен ясно уявляти собі основну спрямованість мови і відповідно до цього будувати її. В іншому випадку в урочистій або жалобній промові виявляться домінуючими моменти, характерні для протокольної мови або мови в дружньому колі, а надихаюча мова стане нагадувати розважальну мова, доречну, швидше, на банкеті.

Найзразковішим чином мови можна розділити на інформаційні, що переконують, надихаючі, закликають до дії, розважальні і мови за спеціальним приводу.

Завдання інформаційної мови – дати нове уявлення про обговорюваний предмет. Така мова може бути розповіддю, описом, поясненням.

До інформаційної мови природно пред’являти такі вимоги: вона не повинна містити нічого сумнівного або спірного; викликати допитливість слухачів; задовольняти їхні запити в частині отримання нової інформації; містити актуальні, добре перевірені і не застарілі відомості.

Переконуюча мова має своєю метою обгрунтувати або спростувати деякий стан. У такої промови оратор всіма наявними в його розпорядженні засобами переконує погодитися з ним у питанні, що є спірним. Але хоча переконуюча мова впливає на спосіб мислення і поведінку, вона не являє собою прямого заклику до дії. Така мова виявиться цікавою для слухачів, якщо її предметом є дійсно спірне, що викликає розбіжності питання і якщо до того ж це питання досить важливе і є вирішуваним.

Мова, закликає до дії, нерідко звана агітаційною промовою, повинна містити необхідні фактичні дані, пробуджувати психічну сприйнятливість, приводити до згоди. Вона повинна також змусити слухача відчути потребу зробити те, до чого закликає оратор.

Завдання розважальної мови – розважити і потішити слухачів. Її мета – підтримати інтерес і увагу слухачів, сказати щось цікаве і здатне якщо не розсмішити, то змусити посміхнутися. Такі промови звичайні на банкетах і в іншій обстановці, де люди зустрічаються, щоб в приємному спілкуванні провести час. У розважальній мови можуть з’єднуватися жарт і серйозна думка, правда і вигадка. У ній майже завжди присутні гумор, багато особистого, іронія, глузлива серйозність, перебільшення, жартівливі, але зазвичай не образливі випади проти тієї чи іншої групи, і т.п. Бажані конфлікти, драматичні моменти, контрасти.

Щодо промов за спеціальним приводу можна сказати, що вони звернені більш до почуття, ніж до розуму. Можна виділити наступні основні форми таких промов: протокольна (рамкова) мова (це – привітання, подяка тощо); урочиста промова; мова в дружньому колі; траурна мова. У таких промовах важливо вловити основний настрій присутніх і виразити його у своєму виступі. Якщо в якості мови але нагоди комусь раптом потрібно вимовити кілька слів, не слід лякатися. Найкраще, що можна зробити в такій ситуації, – говорити коротше і пригадати якусь жарт, чи не відому присутнім. Але, зрозуміло, не в жалобній промові.

Кожна з промов виділених типів володіє своїм своєрідністю. І разом з тим, як здається, намічені раніше принципи виголошення промови застосовні – з відповідними модифікаціями – до промов всіх типів. Єдиним винятком здається промову з нагоди, яку просять вимовити несподівано, але навіть до неї можна в якомусь сенсі підготуватися.

У ході переговорів зазначені чотири типи промов звичайно переплітаються. В основі переговорів лежить, звичайно, інформаційна мова. Але цілком можливі ситуації, коли один з виступаючих вдається до надихаючої або розважає мови або ж до мови, що закликає до дії.