ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ НАПРИКІНЦІ XVIII — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Мета: на підставі аналізу наведеного тексту визначити, що залишилося незмінним, а що зазнало змін у повсякденному житті українців наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Хід заняття

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом.

2. Дайте відповіді на запитання і виконайте завдання.

3. Зробіть висновки відповідно до мети практичного заняття.

Менталітет — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народові.

Повсякденне життя українців

1. Людина і довкілля

Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.

Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.

2. Менталітет українського народу

Упродовж тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу.

Українці здавна займалися землеробством, з особливою шаною ставилися до матері-землі, яка була їхньою годувальницею. Притаманні українському менталітетові пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини.

Із листа російського державного діяча графа Віктора Кочубея, сина Генерального судді Гетьманщини Василя Кочубея, до малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна

«Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж будь-хто інший. Мов становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Наддніпрянської України. — Авт.) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять».

1. Як автор листа ставиться до своєї Батьківщини та її інтересів? 2. На підставі документа зробіть висновок про те, у чому проявлялася «малоросійська ментальність».

Розташування українських земель на межі впливу християнського й мусульманського світів спричинило формування в населення двох основних типів реакції на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрата рідної землі штовхала найріщучіших присвячувати життя захисту рідної землі. Саме з них сформувалося українське козацтво. Іншим типом українців були ті, хто намагався пристосуватися до складних умов життя. Вони навчилися жити під владою загарбників, приховуючи свої думки й почуття. Саме звідси бере початок бажання українців пристосуватися до будь-якої влади.

Після включення Наддніпрянщини до складу Російської імперії серед колишньої козацької старшини набула поширення т. зв. «малоросійська ментальність».

Після зрівняння їх у правах із російським дворянством, прагнучи зробити кар’єру, вони за всяку ціну намагалися забути своє козацьке походження.

До будь-яких спроб обстоювати права українців під владою імперії охоплені «малоросійством» дворяни ставилися вороже, не бажаючи втратити свої привілеї. Однак варто зазначити, що біля витоків українського національного відродження на Лівобережжі були також вихідці з малоросійського дворянства.

На західноукраїнських землях під владою австрійських Габсбургів набуло поширення т. зв. «рутенство».

Малоросійство — комплекс провінціалізму серед значної частини українців, зумовлений тривалим перебуванням їхніх земель у складі Російської імперії.

Рутенство — сукупність настроїв і поведінки, пов’язаних із прихильним ставленням до австрійських Габсбургів.

Західні українці, яких раніше поляки презирливо називали народом «хлопів і попів», були вдячні австрійській владі за ті зміни, які вона здійснила на їхніх землях. Вони всіляко підтримували віденський уряд, із подякою сприймали все, що надавала влада й упродовж тривалого часу не висували власних вимог. «Рутенство», з одного боку, гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало австрійцям зміцнювати свою владу в краї, з другого — було історично обумовленим наявною ситуацією, оскільки, задовольняючи деякі потреби українців, австрійці намагалися послабити вплив поляків у Галичині, угорців —у Закарпатті й румунів — у Північній Буковині.

3. Традиційні види господарської діяльності українців

Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.

У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа.

У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».

Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.

Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.

4. Поселення й житло

Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття».

Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.

У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.

Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.

Петрівська площа в Полтаві. Гравюра середини XIX ст.

Спираючись на малюнок, визначте, що у вигляді міста залишилося традиційне, а що нове.

Житловий комплекс. Київщина

Село в XIX ст. Картина С. Васильківського. 1885 р.

Зовнішній вигляд будинку свідчив про заможність і вподобання господаря. Зовні стіни фарбували, прикрашали різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло, робили ґанки. Усередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали за європейською модою парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальню, кухні тощо. Оселі ж міської бідноти своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів і нагадували сільські хати, оточені городами й садами.

Українські села, що були переважною більшістю поселень, органічно «вписувалися» в місцевий ландшафт. Народне житло — сільська хата — у кожному регіоні мало свої особливості. Хата була уособленням спадковості традицій, уявлень про красу й потребу життя в гармонії з природою українського народу.

Підпорядкування імперській владі вплинуло й на вигляд українського села. Особливо це було помітно у Наддніпрянщині. За розпорядженнями російської влади села впорядковували за єдиним шаблоном. У центрі мав розташовуватися майдан, від якого розходилися вулиці до околиць. На ньому селянам оголошували розпорядження влади. На західноукраїнських землях австрійська влада, як правило, не змінювала зовнішнього вигляду сіл.

5. Одяг, їжа, напої

У першій половині XIX ст. для одягу населення українських земель характерним було поєднання народних традицій, яких дотримувалася більшість селянства, і впливів європейської моди, що їх охоче наслідували міщани й заможні верстви суспільства. Однак значна частина української еліти Наддніпрянщини не забувала народних традицій. Вплив європейського романтизму і початки українського національного відродження спричинили звернення її представників до народних традицій в одязі. Народне вбрання користувалося серед них популярністю й було своєрідним відображенням пробудження національної свідомості українських патріотів.

Одяг в Наддніпрянщині XIX ст.

Повсякденними стравами українців у XIX ст. були, як і колись, борщ, пшоняний куліш, різні каші, галушки, вареники, картопля, вівсяний кисіль. Страви з птиці готували переважно в неділю, а з м’яса — лише на свята. Варені та смажені яйця теж були прикметою святкового столу. В піст до столу часто подавали рибну юшку, а на свята пекли пироги з рибою.

Із напоїв домашнього виробництва найпоширенішими були узвари зі свіжих та сушених фруктів і квас. Хмільний мед і пиво в цей період залишалися на святковому столі, проте наприкінці століття їх готували вже рідше. Українці полюбляли виготовляти різноманітні наливки й настоянки. Утім, пияцтва фактично не існувало, оскільки його суворо засуджували. На свята випивали лише два-три келишки для настрою. Серед заможних верств був поширений чай. Селяни заварювали й пили настої цілющих рослин, а то й просто вишневі та малинові гілки. На західноукраїнських землях у XIX ст. з’явилася кава, проте цей дорогий напій пили переважно заможні люди.

6. Шлюб і сім’я. Становище жінки

У цей період сім’я зберігала важливе значення для українців. Вона разом із сільськими й міськими громадами, православною й греко-католицькою вірами належала до тих основних бастіонів, де плекалася й захищалася етнічна свідомість, мова та інші складники традиційної народної культури.

Основним регулятором сімейних відносин залишалося давнє звичаєве право — неписані народні традиційні норми, якими у багатьох випадках змушені були рахуватися церква й державні установи. Зокрема, традиціями звичаєвого права освячувалася підлеглість жінки чоловікові, але заперечувалися нерівноправність, зловживання, передбачалося право на майно сім’ї тощо.

Чимало історичних матеріалів свідчать, що навіть в умовах традиційної української патріархальної сім’ї, тобто верховенства в ній батька, чоловіка, жінка була в ній першорядною особою. Сім’я виховувала дітей, прищеплювала їм трудові навички, здатність боронити себе й рідну землю. Звичаєво-правовими настановами утверджувалися чистота й цілісність сім’ї, любов І шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей, засуджувалася подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних моральних засад сімейного співжиття.

Тадеуш Рибковський. Гуцульське весілля

Микола Пимоненко. Весілля у Київській губернії. 1891 р.

Т. Шевченко. Сім’я. 1843 р.

У цей період в українців існували два типи сімей: малі та великі.

Мала сім’я — сім’я, що складалася з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми (або без дітей). Велика сім’я — сім’я, що складалася з кількох шлюбних пар різних поколінь, які жили разом і вели спільне господарство.

Існування великих сімей зумовлювалося не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти призводили до розпаду сім’ї, виокремлення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких процесів були розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, поглиблення соціальної диференціації, послаблення колективістських тенденцій і наростання індивідуалістичних. Найдовше великі сім’ї зберігалися у Карпатах, на Закарпатті та Поліссі.

Найпоширенішою в Україні у XIX ст. була повна мала сім’я (подружжя й неодружені діти). Бездітне подружжя найчастіше всиновлювало дитину із сім’ї родичів, де було багато дітей.

Однією з найголовніших подій у житті українців вважалося одруження. У XIX ст. майже на всій території України шлюбним віком вважалося (юридично) досягнення 16-ти років для дівчини й 18-ти — для хлопця. Шлюб як акт створення нової сім’ї юридично санкціонувався в зазначений час церковним вінчанням і відповідними записами в актах світської влади. Завершальним актом укладання шлюбу вважалося весілля, обряд якого сягав дохристиянської давнини. Вважалося, що одружені могли починати спільне життя й ставали законним подружжям лише після весілля.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Яка соціальна група становила більшість українських земель?

2. Обговоріть у групах. Як природне середовище впливало на життя українців?

3. Що таке менталітет? Які зміни відбувалися в менталітеті українців у XIX ст.?

4. Що таке «малоросійство», «рутенство»? Що спільного і відмінного?

5. Як розвивалися в цей період традиційні види господарської діяльності українців?

6. Коли на українських землях почали вирощувати картоплю? Який вплив це мало на розвиток господарства?

7. Визначте спільне й відмінне у харчовому раціоні українців у XIX ст. й тепер. Назвіть найпоширеніші страви повсякденного раціону українців.

8. Як змінився вигляд поселень і житла на українських землях?

9. Охарактеризуйте шлюбно-сімейні традиції тогочасних українців.

10. Відвідайте місцевий краєзнавчий музей і підготуйте повідомлення про повсякденне життя населення вашого регіону в першій половині XIX ст.

Жовтий Клин. Українці почали освоювати Поволжя у XVII столітті

Зображення бика, яке є частиною герба нинішнього міста Енгельса Саратовської області Росії. Бик і сіль на гербі нагадують про українських чумаків, які у ХVІІІ столітті заснували Покровську слободу (від 1931 року місто Енгельс). Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt Фото:Shutterstock (RFE/RL Graphics)

Жовтий Клин. Українці почали освоювати Поволжя у XVII столітті

У свідомості росіян сформувався стійкий міф: мовляв, Волга – це російська ріка. Як і те, що Крим теж російський. Насправді і Поволжя (Надволжя), й Крим – це регіони, які не мали стосунку до формування російського етносу.

У період Середньовіччя ці регіони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV столітті виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з’явилися ханства, зокрема Казанське й Астраханське. Останні стали об’єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, вони були підкорені московітами.

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московітів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор’я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби «своїми».

«Оглядова карта українських земель», укладена Степаном Рудницьким (1917 рік)

І козаки, і чумаки

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII століття. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди в 1732 році переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них – слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Мапа України 1918 року, укладена Степаном Рудницьким. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». Адже тут, незважаючи на небезпеки пограничного життя, існувала воля. А влада державних структур не особливо давала про себе знати.

Омелян Пугачов (1742–1775) – донський козацький отаман, який походив із українських козаків Донщини, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773–1775 роках

Не випадково на Поволжі в 1774 році розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугача (Пугачова). Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими казаками (яїцькими, донськими) й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання, у 1776 році, Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже збіглося із ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Таким чином Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше, ніж українські козаки, на Поволжі з’являються українські чумаки. На відстані 300 кілометрів на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Ельтон – найбільше в Європі солоне озеро (мінеральне озеро) з ропою, з якого українські чумаки добували сіль. Озеро розташоване на півночі Прикаспійської низовини у нинішній Волгоградській області Росії, поблизу кордону з Казахстаном

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII століття. У 1747 році видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ – на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (зараз місто Енгельс). До речі гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Герб нинішнього міста Енгельса Саратовської області Росії. Бик і сіль на гербі нагадують про українських чумаків, які у ХVІІІ столітті заснували Покровську слободу (від 1931 року місто Енгельс). Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt

Жовтий Клин. Пам’ятник гербу Енгельського муніципального району. Місто Енгельс Саратовської області, колишня назва – Покровськ, до того це була Покровська слобода, яку заснували українські чумаки у 1747 році. Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. У 1797 році їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали «до Ельтонського озера». Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв’язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв’язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Ілюстраційний малюнок із зображенням чумака з мішками солі на воз

Освоєння українцями ельтонських земель знайшло навіть відображення в їхній місцевій народній творчості. Зокрема, фольклористи записали пісню, в якій є такі слова:

Ой упала нивка в кінці материнка,
Там дівчина жито жала, сама чорнобривка.

Іде та козак дорогою: «Помагай Біг жінці!»
Вона стала, одказала, сердешним назвала.

Вона ж сія слава на всю Ельтон пала,
Що дівчина козаченька серденьком назвала.

Ельтон – найбільше в Європі солоне озеро (мінеральне озеро) з ропою, з якого українські чумаки добували сіль. Озеро розташоване на півночі Прикаспійської низовини у нинішній Волгоградській області Росії, поблизу кордону з Казахстаном

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І в 1828 році «ельтонські» чумаки втратили пільги. Вони були переведені до категорії державних селян, на них були накладені відповідні податки й повинності.

Українські поселення на Поволжі

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Зокрема, вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ’я.

Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувалася в певне церковне свято. Він назв цих храмів часто походили назви слобод-поселень – наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.

Жителі українських слобод жили окремо від представників інших народів. Навіть вкінці ХІХ століття, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.

Чимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка – в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка – у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у області Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і далі мешкають люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко і так далі.

Жовтий Клин. Виступ українського ансамблю бандуристок біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селище міського типу Самійлівка Саратовської області. 1980-і роки

Жовтий Клин. Фестиваль української культури. Виступ бандуристок біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селищі міського типу Самійлівка Саратовської області. Фото до 2001 року

Жовтий Клин. Учасниці ансамблю бандуристок «Чарівниці» біля пам’ятника Тарасу Шевченку в селі Старий Хопер Балашовського району Саратовської області. 1978 рік

«Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, які переселялися в міста

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди й німців, які створили тут низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, які переселялися в міста.

Незважаючи на міграційні процеси, українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп (після росіян). Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тисяча українців, що становило близько 10 відсотків. У Саратовській губернії їх було понад 202 тисячі (близько 7 відсотків).

Ухвалена 1926 року конституція республіки передбачала функціонування трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак ця конституція не була затверджена

У міжвоєнний період, із 1923-го по 1941 рік, більшовики створили радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тисяч українців. Це було майже 12 відсотків населення республіки. Українці були третьою за кількістю (після німців та росіян) етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак ця конституція, як і інші конституції автономних республік, не була затверджена Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад.

Незважаючи на русифікацію, все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність

Столицею ж автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ – колишня заснована українцями Покровська слобода. До речі, німці іменували це місто Козакенштадт, тобто місто козаків. У 1931 році Покровськ-Козакенштадт перейменували в Енгельс.

Незважаючи на русифікацію, все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це, значною мірою, обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як «свою землю». Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82 тисяч осіб вважають себе українцями. В окремих її районах (Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському) вони становлять близько 10–20 відсотків населення.

Загалом же історія українців Поволжя є цікавою й повчальною. Та, безперечно, заслуговує на увагу.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода