«Наталка Полтавка» й українська драматургія ХVIІ-ХVІІІ ст.

Зародження російського театру, як відомо, пов’язане з ім’ям царя Олексія Михайловича.

Заінтригований розповідями про театральні вистави в західноєвропейських містах та в німецькій слободі у Москві, цар повелів здійсни­ти театральну постановку і в себе при дворі. 17 жовтня 1672 р. в Москві відбула­ся вистава за п’єсою «Артаксерксово дійство», її авторами були німці Йоганн Готфрід Грегорі та Лаврентій Рінгубер (писалася вона німецькою мовою, а потім перекладалася російською). Грегорі й Рінгубер також проводили й репетиції, от­же, були, за теперішніми мірками, режисерами.

Важливо нагадати, що саме в цей час Симеон Полоцький, вихованець Києво-Могилянської академії, пише два свої драматичні твори – «О Навходоносорі, о тЬлЬ златі й о трієх отроцЬх, в пещи несожженных» (1673-1674) та «Комедию притчи о блудном сьіні» (1673-1678).

Так на московськім кону сходяться дві театральні культури – здійснена німцями т. зв. «англійська» вистава й польсько-єзуїтсько-українське шкільне дійство. Обидва явища несуть у собі сильне українське начало, однак перше з них — німецький варіант «англійської» драми — дещо відрізняється від другого: у п’єсах Й.Г. Грегорі — згідно з «англійським» зразком — «паралельно серйозній дії йде ряд блазенських сцен, сповнених живим комізмом»1. Так, потрапивши в інші умови, зіткнувшись з іншою театральною течією, шкільна драма почала на­бувати якісно нових рис.

Після смерті Й.Г. Грегорі театральну справу в Москві очолив Ст. Чижинський. І ось оцінка його вистав, яку дає П.О. Морозов: «Заголовок п’єси (про Давида й Голіафа. – М.С.) показує, що наступник Грегорі у виборі сюжетів для своїх комедій, як і попередник, орієнтувався на Біблію, проте, як людина, яка одержала латино-польську освіту і як викладач Києво-Братської школи, в об­робці біблійних сюжетів він керувався, скоріш усього, вже не світськими тра­диціями Грегорі і не репертуаром «англійських комедіантів», а правилами шкільної піїтики. Коли так, то слід визнати, що під керівництвом Чижинського наш театр не зробив дальших кроків в напрямку самостійного розвитку, а ли­шень повторював старі шкільні зади. »2

Новий спалах театрального життя, як відомо, пов’язується з періодом царю­вання Петра І, також зорієнтованого на Західну Європу. Московський театр, відновлений Петром І, поступово з придворного перетворився на простонародний. Діють театри, якими керують царівна Наталія та цариця Парасковія. Живуть шкільні вистави. Заїжджі театральні трупи показують міжнародний ре­пертуар, «зшитий нашвидку із клаптів німецької вченої драми й опери, із фран­цузьких, італійських, іспанських трагедій і комедій, щедро приправлений гру­бими балаганними ефектами, за шаблоном, виробленим сценічною практикою»3. Набувають поширення придворні театри, в яких диктують моду французькі й італійські актори й співаки. Російська знать насолоджується серйозними тра­гедіями й операми. Театральне мистецтво поступово перестає бути «столич­ним» – з’являються театри в провінціях, набувають поширення любительські театри. На початку XIX ст. в Росії окреслюється певне літературне й театральне середовище, постають літературно-театральні гуртки, де формуються смаки, з якими, очевидно, мусять рахуватися театри, актори, драматурги.

На жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на дієву участь українців у процесі зародження й формування російського театру, говорити про якісь зміни в українському театрі XVII—XVIII ст. не можна, досвід українського шкільного те­атру поглинався російськими споживачами, він набував нової якості, але це був од­носторонній рух – нововведення російського театрального життя, які з’явилися за активної участі українців, не знаходили поширення в Україні. Прогресивне яви­ще, яким був український театр у початковий період, на тлі московського театраль­ного процесу поступово перетворився на любительський театр при учбовому за­кладі. Ось чому Іван Котляревський, працюючи над своїми п’єсами, змушений був орієнтуватися на здобутки російської драматургії. Разом з тим і в українській дра­матургії XVII—XVIII ст. були твори, в яких уже можна було знайти риси світської драми – не було лише умов для їх розвитку. Одним із таких драматичних творів, на наш погляд, є «Драма про Олексія, чоловіка Божого» (1673—1674). За збігом об­ставин, саме спектакль за цією драмою мали показувати цареві Олексію Михайло­вичу під час його приїзду в Київ у 1673 році. Знаючи про його захоплення театром, у Києві визріло рішення відзначити цю подію виставою. Вибрано було сюжет про Олексія, чоловіка Божого. На жаль, цар в Україну приїхати не зміг. Л.І. Сазонова висловлює припущення, що в 1673 р. творці вистави здійснили в Києві її репе­тиційний показ, а прем’єра відбулася 17 березня 1674 р. – в день іменин царя Олексія Михайловича. З цієї нагоди було надруковано програму спектаклю – для вручення її Олексію Михайловичу.

Порівняльний аналіз «Драми про Олексія, чоловіка Божого», твору, най­ближчого до дати народження російського театру, з першою українською світською драмою – «Наталкою Полтавкою» І.П. Котляревського, як нам здається, дозволить виявити суттєві відмінності між драмою шкільною і драмою світською. Сподіваємося, що цей аналіз дасть змогу з належною повнотою уяви­ти шлях, який могла б самостійно пройти шкільна драма українська, маючи для цього сприятливі соціально-політичні й культурні умови.

Давно стала аксіомою залежність «Наталки Полтавки» від російської драма­тургії XVIII – початку XIX ст., від вертепу та інтермедій XVIII ст. (І.Я. Франко, В.М. Перетц, А.П. Шамрай, М.Т. Яценко).

Та поза увагою дослідників лишалася залежність «Наталки Полтавки» від шкільної драми.

І.П. Котляревський, як відомо, освіту здобув у Полтавській духовній семінарії, учбовий процес якої багато в чому був подібний, скажімо, до учбового процесу Київської академії: семінаристи вивчали російську і латинську мову та літературу, поетику, риторику, філософію і богослов’я.

Ти, музо, кажуть всі, письменна,

В Полтавській школі наученна, –

пише в «Енеїді» (частина шоста) І.П. Котляревський, натякаючи на свою аlmа mater.

Отже, І.П. Котляревський не міг не знати теорії шкільної драми, а, можливо, й бачив окремі зразки цієї драми на сцені.

«Наталку Полтавку» названо «оперою малоросійською». Це жанрове визначення, а також критичні зауваження на адресу харківського спектаклю, про який розповідає Виборному та Возному Петро, ніби відволікало увагу дослідників від витоку цього жанру.

Найближчою до «Наталки Полтавки» є «Драма про Олексія, чоловіка Божого», твір, названий П.Г. Житецьким «першою оригінальною українською драмою». Впадає в око сюжетна подібність цих п’єс. Ось зміст «Драми про Олексія. ». Після розмови ангелів Рафаїла і Гвриїла з’являється Олексій. Він виголошує монолог, у якому розповідає про себе. Потім зізнається, що батьки хочуть одружити його, але він вагається, бо йому був голос, який наказував «дЬвства тримати». Та з’являються Юно і Фортуна і кличуть Олексія йти шляхом «до суєт мирских». І Олексій піддається на їх вмовляння, але тут на сцену виходять Доброчесність та Убозтво і закликають героя обрати інший шлях – шлях цноти. Олексій знову на роздоріжжі. Та, щоб не завдавати прикрості батькам, він дає згоду на одруження, але під час весілля тікає з дому і стає «Божим чоловіком» (у другій дії розповідається про подвиги Олексія).

«Наталка Полтавка» починається з автобіографічної арії «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. ». Прозовий монолог Наталки, а також пісня «Видно шляхи полтавськії. » доповнюють цю арію ще деякими подроби­цями її долі. З’являється Возний і пропонує Наталці руку і серце. Дівчина відмовляє Возному. В хаті між матір’ю й Наталкою відбувається розмова, під час якої матері вдається переконати дочку в тому, що тій треба наважитися і вийти заміж за першого, хто посватається. З’являється Виборний. Удвох із Терпилихою вони домагаються Наталчиної згоди вийти заміж за Возного. У цей час по­вертається із заробітків Петро. Побачивши його, Наталка напередодні вінчання відмовляє Возному і віддає руку й серце Петрові.

Як бачимо, «Драму про Олексія, чоловіка Божого» та «Наталку Полтавку» споріднює фактично одна й та ж універсальна сюжетна схема. Ця універ­сальність підтверджується й багатьма збігами.

Алексій єстем, милы сын Євфиміана, Сенатора рымского, так значного пана, Котрий слуг три тысящи за собою водит,

А кажды з них в блавате, в пас’Ь златом ходит. –

так починається монолог Олексія. Тут же викладена й думка його батьків, які хочуть,

Абы их дом, так славны, не зныщал у свЬта

Леч трвал през нас, потомков, во вЬчные л’Ьта (V, 129).

Із пісні, яку співає Наталка, і з прозового монологу ми дізнаємося, хто вона, що Петро, її милий, «через неї утеряв пристанище» і тепер перебуває в мандрах, а вона «висихає з горя», закликаючи хлопця повернутися до неї. Є й інші збіги.

Так, Юно і Фортуна, вмовляючи Олексія, обіцяють «утЬху

многу», а також Багатства й гоноры й роскоши даты (V, 130).

Це ж саме чекає й Наталку, коли вона піде заміж за Возного. Розповідаючи про себе Виборному, Возний зізнається, що в нього «копійка во­лочиться і про чорний день іміється. Признаюсь тобі, як приятелю, буде чим і жінку – теє-то як його – і другого кого годовати і зодігати».

У своїй пісні Виборний накреслює сюжет стосунків молодої Наталки і старого Возного:

Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок.

Під час умовляння Наталки Терпилиха виправдовується: «Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати». У своїй пісні вона скаржиться:

По старості моїй живу через силу, Не дождавшись Петра, піду і в могилу. і продовжує: «Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила до віку: бідність, сльози і перебори твої положать мене в домовину». На що Наталка каже:

«Не плачте, мамо! Я покорюся вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати». Ці ж умовляння і ці ж обіцянки повторяться й у сцені сватання. Звернемося до «Драми про Олексія, чоловіка Божого». Вмовляючи Олексія одружитися, Євфиміян і Аглаіс, батько й мати героя, також посилаються на старість:

О том: ото уже, як видиш, обоє мы стары,

Ныне-завтра пойдемо на смертныє мары,

А щегулне єдиного сына тебе маєм;

Прето оженити тя цале замышляєм. (V, 139);

Уже б нам час спокойне старым посяд’Ьти,

А тобі б то уже треба всЬм домом радити (V, 141).

Олексій упирається, говорячи про те, що він волів би не «женЪ; угождати», а Богу. Батьки наполягають. І тоді Олексій нарешті дає згоду: Юже ж ся вашой воли болш не спротивляю, Облюбеницу соб’Ь мЪти позваляю Тую. Єсли ся трафит мн’Ь гдЪ отходити,

Будете в дому своєм м’Ьсто мене м’Ьти, Обачите й плод мой, й всі узрять люде,

З которого й Богу, й вам мило буде (V, 141—142).

Євфиміян і Аглаіс висловлюють подяку синові за те, що він їх послухав. І в «Драмі про Олексія. », і в «Наталці Полтавці» герой і героїня залишають­ся після цих розмов наодинці. Ось монолог Олексія:

Милый Боже! Якую тепер тревогу маю!

Куды ся обернути, сам згола не знаю. Цнота мнЪ й сумнене Богу служит радять,

А родича усилне до свЪта провадят. Юж цале умислила мене оженити,

Мушу, вижу, их воли досит учинити (V, 142).

А ось що говорить Наталка, залишившись на самоті: «Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а ще трудніше із серця. Но що робить. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, пере­стану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; Возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема наприміті. А там. ох. Серце моє чогось щемить. »

Є подібність і в розв’язанні питання про заміжжя й одруження. Наталка й Олексій у найвідповідальнішу мить чинять так, як їм підказує серце.

І все ж порівняльний аналіз кількох драматичних творів – та ще віддалених один від одного на півтора століття, – який би зводився тільки до виявлення сю­жетної схожості, цінний лише наполовину. Він висвітлює лише один бік пробле­ми. А.П. Шамрай у зв’язку з подібністю «Наталки Полтавки» до російських комічних опер писав: «Все сказане дає, як нам здається, цілком достатній ма­теріал для вияснення питання, в якій же мірі п’єси Котляревського можна споріднювати з цими творами і чи загалом надаються вони до такого порівняння. Подібність до них «Наталки Полтавки» виявляється, як на те вказували дослідники, в загальносюжетній ситуації – боротьба дівчини-селянки за своє сімейне щастя проти нелюбого їй претендента (звичайно багатія або чиновника) на її руку і серце. Споріднює «Наталку Полтавку» з комічними операми російських письменників і сюжетна розв’язка та деякі прийоми характеристики персонажів».

І тут, на наш погляд, порівняльний аналіз «Драми про Олексія, чоловіка Бо­жого» і «Наталки Полтавки» надає нам можливість простежити цей процес.

Характерною ознакою драматичного твору XVII—XVIII ст. є алегоризм. В.І. Рєзанов пише: «тут алегоричні постаті персоніфікують унутрішні потяги та пориви, а їх суперечливості та конфлікти – психічну боротьбу протилежних на­строїв у людині, поки остаточного рішення ще не зроблено» (V, 18). «Драма про Олексія, чоловіка Божого» у цьому плані – драматичний твір порівняно «малонаселений»: герой мусить вибирати всього-навсього один із двох шляхів.

А от у «Торжестві Єстества Челов’Ьческаго» алегоричних постатей аж п’ять, — це Лакомство, Невоздержаніє, Ревность, Отмщеніє, Отчаяніє. Алегорії переходили з твору в твір; змінювалася їх кількість, присутність же була майже обов’язковою. З кожним новим драматичним твором, що з’являвся у XVII ст., збільшувалася кількість реалістичних ознак, але майже незмінною залишалася присутність алегоричних постатей. Є вони у «Владимирі» Феофана Прокоповича (біс світа, біс плоті й біс хули), в «Йосифі-патріарсі» Лаврентія Горки (прелесті), а «Трагедо-комедії» Сильвестра Ляскоронського (прелесті).

Поширеною є думка, що реалізм як основа комедії XIX ст. зароджується в інтермедіях, запозичаючи при цьому нові технічні й інші риси в Європі. Він проникає в тканину алегоричної драми за допомогою випадкової мішанини по­важного з жартівливим, в результаті чого вона й стала однією з лазівок для про­никнення світського елементу в драму.

На нашу думку, риси реалізму проникали в українську шкільну драму XVII— XVIII ст. не лише через інтермедії та мішанину поважного з жартівливим.

Одним із перших кроків у напрямку реалізму було зображення історичної чи принаймні напівреальної (агіографічної) особистості, коли на зміну абстрактному персонажу, скажімо, Натурі Людской чи Єстеству ЧеловЬческому, приходить Олексій, чоловік Божий, Володимир, Йосиф-патріарх чи Богдан Хмельницький.

У важливості цього кроку годі сумніватися, бо абстрактні дійові особи з абст­рактними «соблазнами» та «прелестями» й розмови вели на абстрактні теми. Так, і в «Царстві Натури Людской», і в «Торжестві Єстества ЧеловЬческого» су­перечка точиться навколо плоду із дерева премудрості: вкушати його чи не вкушати? Але зі зміною героїв міняються й їхні проблеми, їхні прагнення. Тепер ми бачимо не абстрактних героїв з їхніми абстрактними проблемами, а реальних ге­роїв із реальними проблемами. Останні вже не вирішують, чи їсти їм плід із дере­ва премудрості, а б’ються і над проблемами державної ваги (приймати християн­ство чи не приймати), і над проблемами чисто житейськими (одружуватися чи стати на шлях чоловіка Божого). Щоправда, ці реальні герої ще не несуть у собі всіх людських протиріч – за них усе вирішують алегорії. Алегорія ще присутня в драмі, але вона інколи просто дублює рішення, до якого реальний герой міг би дійти й без неї. Так, поганський жрець і без духу Ярополка, близького до але­горії, очевидно, зрозумів би, чим йому загрожує прийняття християнства. Цей злам намітився задовго до «Владимира» – вже в тій же таки «Драмі про Олексія, чоловіка Божого», де абстрактні Юно і Фортуна спокушають Олексія по суті тим самим, що йому належить як спадкоємцеві (він, як ми пам’ятаємо, – син рим­ського сенатора) і що йому власне й обіцяють у наступній сцені батьки.

Отже, з часом алегоричні постаті майже втрачають своє значення і в окремих шкільних драмах присутні скоріше як данина усталеним нормативам.

У «Наталці Полтавці» І.П. Котляревського невідворотний процес відмирання алегоризму завершився, можна сказати, остаточно: алегорія стає рисою характе­ру. Наталку спокушають багатством не абстрактні Юно й Фортуна, а реальний Возний. Вагання Наталки зображено не за допомогою суперечки двох протилеж­но «заряджених» алегоричних постатей, а відтворено у монологах.

Більшість дослідників, як ми вже вказували вище, пов’язують «Наталку Пол­тавку», а особливо – «Москаля-чарівника» з інтермедіями. Причиною цієї прив’язки, на наш погляд, є сильний гумористичний та сатиричний струмінь у творчості І.П. Котляревського, який ніби затінює власне драматичну, а то й трагічну сторону його опер. У зв’язку з цим найбільш висвітленим виявилося пи­тання бурлескного канону в творчості І.П. Котляревського. Але не менш важли­вою є й серйозна частина драматичної спадщини І.П. Котляревського.

Слушною є вказівка М.Т. Яценка на те, що перехід письменника до безпосе­реднього художнього аналізу живого народного життя відбувся саме в «Наталці Полтавці». М.Т. Яценко доводить, що народне життя не зводиться лише до комічних сцен. Він, наприклад, цілком слушно вказує на «вияв. афективного стану» Енея, який «максимально наближений немовби до можливостей сценічного відтворення і нагадує поведінку Ірода з вертепної драми» (підкресли­мо, що Ірод – персонаж верхньої частини вертепу, хоча в його портретній харак­теристиці, звичайно ж, превалюють риси бурлескне-травестійної традиції – притаманної нижній частині). Особливої цінності спостереженню М.Т. Яценка надає вказівка на те, що «стан Енея дуже нагадує поведінку Діоктита з драми Г. Кониського «Воскресіння мертвих».

У зв’язку з уже згаданою «Драмою про Олексія, чоловіка Божого» можна та­кож говорити про мотив блудного сина в «Наталці Полтавці» І.П. Котляревсько­го. Звичайно, помилковим буде ототожнення вчинку героя євангельської притчі про блудного сина із подвигом Олексія, чоловіка Божого, але важко не побачити в драмі XVII ст. схеми втечі з дому й повернення додому, хоча сина й Олексія в мандри кликали діаметрально протилежні цілі: один забажав розтринькати свою частку від батькових статків, а інший ішов служити Богу. В драмі ж І.П. Котля­ревського функцію блудного сина виконує Петро: вигнаний із дому старим Терпилом, парубок, як виявилося, подався на заробітки і повернувся на Полтавщи­ну з грошима.

Відлуння ще одного поширеного мотиву — засудження розгульного життя ба­гатіїв, який розробляється зокрема в анонімній драмі «Ужасная измЬна сластолюбиваго житія. » (1701) та «Воскресеніи мертвых» Георгія Кониського (1747), вчу­вається в розповіді про старого Терпила: він «заводив бенкети. пив, гуляв і шахровав гроші»; як багач прогнав Лазаря, так і Терпило вигнав з дому сироту Петра. Не випадково також у «Наталці Полтавці» щастя дістається бідним, скромним, ро­ботящим героям – Терпилисі, Наталці й Петрові: бідним завжди допомагає Бог (у названих драмах XVIII ст. душа Лазаря потрапляє в рай, а багатія жде пекло).

Ще один приклад – «Грання весілля» в тій же «Драмі про Олексія, чоловіка Божого». Запрошені на весілля мужики п’ють хмільний напій «із цебра» (V, 150), очі в декого з них «посоловіли» від випитого трунку. Згодом вияв­ляється, що для мужиків цебра напою мало. Слуга попереджає їх, щоб вони не вили, як вовки (V, 151).

Через деякий час мужикам захотілося потанцювати, потім вони затівають бійку. Чи не нагадують ці мужики троянців із знаменитої поеми І.П. Котля­ревського? Пригадаймо, як описується перебування Енея та його ватаги на ла­тинській землі в четвертій частині поеми: із «великим криком» хлопці накину­лися на сивуху, випивши її «по ківшику» (про закуску говорити не будемо: І.П. Котляревський — відомий майстер натюрмортів. ), потім пішли барильця, пляшечки, носатка, сулії, тикви, баклажки — «Все висушили без остатку, посу­ду потовкли в шматки». Як бачимо, схема «Українці в Римі», вперше апробова­на в «Драмі про Олексія, чоловіка Божого», дістала нове озвучення в «Енеїді» І.П. Котляревського. Не випадковою є, на наш погляд, і постать Юнони в «Енеїді»: ця богиня в тому ж «Олексієві. » роздає царські скіпетри, сенаторські крісла і, що найцікавіше, – «булави гетьманом» (V, 130). Отож, вона цілком природно втручається й у долю Енея.

Вкажемо також на порції випитого тим-таки Діоктитом із «Воскресенія мертвых» Георгія Кониського:

Не лишнєє ж й випили: по гавсту вначал’Ь

Водки сердечной з другом испили, а далый Вина, може, с полвЪдра, наконец сливянки

Росхожой не болш было, как по штири склянки. Да се ж не первина пить, й поболш пивалось. (VI,169—170).

Мабуть, має рацію О.О. Русов, намагаючись довести, що Возний у «Наталці Полтавці» є носієм християнської ідеї робити добро іншому, яка є чи не наскрізною в літературі XVII — XVIII ст., зокрема в драматургії цього періоду. Як бачимо, є підстави розширити список фольклорних і літературних творів XVII— XVIII ст., які, хай і не прямо, але впливали на І.П. Котляревського. Як відомо, до написання «Наталки Полтавки» його спонукав водевіль О.О. Шаховського «Казак-стихотворец», позаяк, за словами Виборного, «от то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого. » Звичайно, стаючи на прю із О.О. Шаховським, І.П. Котляревський мусив спиратися насамперед на культурну спад­щину свого народу. Скоріш усього, його могли не задовольняти застарілі форми літературних творів XVII — XVIII ст., їх мова (її І.П. Котляревський висміяв у репліках Возного). Однак, говорячи про ставлення автора «Енеїди» й «Наталки Полтавки» до літературної спадщини XVII — XVIII ст., ми не мусимо впадати в одну крайність, з якої випливає, що письменник засинав, читаючи її «серйозні» сторінки, і прокидався на тих, де траплявся гумор і сатира. Мабуть, настав час го­ворити про комплексний вплив на І.П. Котляревського літератури XVII— XVIII ст. взагалі, а драматургії зокрема, що ми й спробували продемонструвати.

Джерело: Київська старовина. – 1998. – № 5. – С. 67-74

Хто після олексія Михайловича. Олексій Михайлович Романов

Олексій Михайлович Романов (Тишайший) (народ. 17 (27) березня 1629 р. – смерть 29 січня (8 лютого) 1676 р.) Государ, Цар і Великий Князь всієї Русі 1645 – 1676 рр.
Дитячі роки
Олексій Михайлович народився 1629 року, він був старшим сином царя Михайла Федоровича та його дружини Євдокії Лук’янівни Стрешневої.
З п’ятирічного віку молодий царевич Олексій під наглядом Б.І. Морозова почав вчитися грамоті за букварем, потім почав читати книжки. У 7 років почав навчатися письма, а 9 – церковному співу. До 12 років у хлопчика склалася невелика бібліотека з книг, які йому належали. Серед них згадуються, між іншим, лексикон та граматика, видані у Литві, а також «Космографія».
Серед предметів «дитячої потіхи» царевича зустрічаються музичні інструменти, німецькі карти та «друкарки» (картинки). Таким чином, разом із колишніми освітніми засобами видно і нововведення, зроблені не без прямого впливу боярина Б.І. Морозова.
Вступ на престол
Після смерті батька 16-річний Олексій Михайлович 17 липня 1645 став другим царем з династії Романових. Зі вступом на престол він зіткнувся віч-на-віч із цілою низкою тривожних питань, що хвилювали російське життя XVII століття. Занадто мало підготовлений до вирішення подібних справ він спочатку підкорився впливу колишнього свого дядька Морозова. Однак незабаром почав ухвалювати і самостійні рішення.
Олексій Михайлович, як видно з його власних листів, і відгуків іноземців і російських підданих, мав чудово м’який, добродушний характер; був, за словами подьячего Посольського наказу Григорія Котошихіна, «набагато тихим», за що й отримав прізвисько Тишайший.
Характер царя
Духовна атмосфера, серед якої жив государ, його виховання, характер та читання церковних книг розвинули в ньому релігійність. Щопонеділка, середи і п’ятниці він у всі пости нічого не пив і не їв, і взагалі ревно виконував церковні обряди. До шанування зовнішнього обряду приєднувалося і внутрішнє релігійне почуття, яке розвивало в Олексія Михайловича християнське смирення. «А мені, грішному, – пише він, – тутешня честь, як прах».
Царська добродушність і смиренність часом змінювалися на короткочасні спалахи гніву. Якось цар, якому пускав кров німецький «дохтур», наказав боярам випробувати той самий засіб. Р.Стрєшнєв відмовився. Олексій Михайлович власноруч «змирив» старого, але потім не знав, якими подарунками його задобрити.
Взагалі государ умів відгукуватися на чуже горе та радість. Чудові щодо цього його листи. Мало чорних сторін можна назвати в царському характері. Він мав швидше споглядальна, пасивна, а не практична, активна натура; стояв на перехресті між двома напрямками, староруським та західницьким, примиряв їх у своєму світогляді, проте не вдавався із пристрасною енергією ні тому, ні іншому.

Одруження
Надумавши одружитися, Олексій Михайлович у 1647 р. вибрав собі за дружину дочку Рафа Всеволожського. Однак довелося відмовитися від свого вибору через інтриги, в які, можливо, був замішаний Морозов. 1648 – цар уклав шлюб з Марією Іллішної Милославської. Незабаром Морозов одружився з сестрою її Ганні. Через війну, Б.І. Морозов і тесть його І.Д. Милославські набули першорядного значення при царському дворі. Від цього шлюбу народилися сини – майбутні царі Федір Олексійович та Іван V та дочка Софія.
Соляний бунт
Проте на той час, вже ясно виявилися результати поганого внутрішнього управління Морозова. 1646, 7 лютого – з його ініціативи царським указом і боярським вироком встановили нове мито на сіль. Вона була вищою за ринкову ціну солі – одного з найголовніших предметів споживання всього населення – приблизно в півтора рази і викликала сильне невдоволення народу. До цього додалося зловживання Милославського та чутки про пристрасть государя до іноземних звичаїв. Всі ці причини викликали Соляний бунт у Москві 2-4 червня 1648 р. та заворушення в інших містах.
Нове мито на сіль скасували того ж року. Морозов продовжував користуватися царським розташуванням, проте не мав першорядного значення під управлінням державою. Олексій Михайлович змужнів і більше не потребував опіки. Він писав у 1661 році, що «слово його стало в палаці добрим страшно».

Патріарх Нікон
Але м’якої, товариської натурі царя був потрібен порадник і друг. Таким «собіним», улюбленим другом став владика Нікон. Будучи митрополитом в Новгороді, де з властивою йому енергією він у березні 1650 р. утихомирював бунтівників, Никон опанував довірою царя, присвячений був 25 липня 1652 р. в патріархи і почав чинити прямий вплив на справи держави.
1653, 1 жовтня – Земський Собор у Москві прийняв рішення про прийняття України до складу Росії. Як наслідок цього було оголошено Росією 23 жовтня того ж року війни Речі Посполитої, яка утискувала українців.
Під час війн 1654-1658 рр. Олексій Михайлович часто був відсутній у столиці, знаходився, отже, далеко від Нікона і присутністю своєю не стримував владолюбства патріарха. Повернувшись із військових походів, він почав обтяжуватись його впливом. Вороги Никона скористалися охолодженням до нього царя і почали нешанобливо ставитися до патріарха. Горда душа архіпастиря не змогла знести образи. 1658, 10 липня – він відмовився від свого сану і поїхав в заснований ним Новоієрусалимський Воскресенський монастир. Цар, однак, не скоро зважився покінчити з цією справою. Лише у 1666 р. на Церковному Соборі під головуванням патріархів Олександрійського та Антіохійського Никона позбавили архієрейського сану та заточили до Білозерського Ферапонта монастир.
Під час військових походів Олексій Михайлович Романов побував у західних містах – Вітебську, Полоцьку, Могильові, Ковно, Гродно, Вільно. Там познайомився зі схожим на європейський спосіб життя. Повернувшись у Москву государ зробив зміни у придворної обстановці. Усередині палацу з’явилися шпалери (золоті шкіри) та меблі на німецький та польський зразок. Поступово змінювалося життя і простих городян.

Церковний розкол
Після усунення Нікона не знищені були головні його нововведення – виправлення церковних книг та зміни деяких релігійних обрядів (форма церковних поклонів, хрещення трьома пальцями, використання для богослужіння ікон лише грецького листа). Багато священиків і монастирів не погодилися приймати ці нововведення. Вони почали називати себе старообрядцями, а офіційна Російська Православна Церква почала називати їх розкольниками. 1666, 13 травня – в Успенському соборі Московського Кремля був відданий анафемі один з керівників старообрядців – протопоп Авакум.
Внутрішні заворушення
Особливо впертий опір було надано Соловецьким монастирем; обложений з 1668 р. урядовими військами, він узяли воєводою Мещериновим 22 січня 1676 р., бунтівників повісили.
Тим часом на півдні підняв бунт донський козак Степан Разін. Пограбувавши караван гостя Шоріна в 1667 р., Разін рушив на Яїк, узяв Яїцьке містечко, грабував перські кораблі, але в Астрахані приніс винну. У травні 1670 він знову вирушив на Волгу, взяв Царіцин, Чорний Яр, Астрахань, Саратов, Самару і підняв на повстання черемисів, чувашів, мордву, татар. Військо Разіна під Симбірськом розбив князь Ю. Барятинський. Разін біг на Дон і, виданий там отаманом Корнілом Яковлєвим, був страчений у Москві 27 травня 1671 року.
Незабаром після страти Разіна почалася війна з Туреччиною через Малоросію. Війна закінчилася 20-річним світом лише 1681 року.
Результати правління Олексія Михайловича
З внутрішніх розпоряджень за царя Олексія Михайловича чудово заснування нових центральних установ (наказів): Таємних справ (не пізніше 1658 р.), Хлібний (не пізніше 1663 р.), Рейтарський (з 1651 р.), Рахункових справ, зайнятий перевіркою приходу, витрати та залишків грошових сум (з 1657 р.), Малоросійський (з 1649 р.), Литовський (у 1656-1667 рр.), Монастирський (у 1648-1677 рр.)
У фінансовому плані зроблено також кілька перетворень. В 1646 і наступних роках провели перепис тяглих дворів з їх повнолітнім і неповнолітнім населенням чоловічої статі. Указом від 30 квітня 1654 р. заборонялося стягувати дрібні мита (мит, проїзні мита та річницю) або віддавати їх на відкуп.
Через брак коштів у багатьох було випущено мідні гроші. З 1660-х років мідний рубль почав цінуватися в 20-25 разів дешевше за срібний. Внаслідок чого страшна дорожнеча викликала народний заколот 25 липня 1662 р., названий Мідним бунтом. Заколот був упокорений висилкою проти повсталого народу стрілецького війська.
Указом від 19 червня 1667 р. наказано було розпочати будівництво судів у селі Дединове на Оці.
У сфері законодавства було складено і видано Соборне Уложення – зведення законів Російської держави (друкувалося вперше 7-20 травня 1649 р.). Його доповнювали у деяких відносинах Новоторговий статут 1667 р., Новоуказні статті про розбійні та вбивчі справи 1669 р., Новоуказні статті про маєтки 1676 р.
Під час правління Олексія Михайловича Романова продовжувався колонізаційний рух до Сибіру. Прославилися в цьому відношенні: А.Булигін, О.Степанов, Є.Хабаров та інші. Були засновані міста Нерчинськ (1658), Іркутськ (1659), Селенгінськ (1666)
Останні роки правління. Смерть
В останні роки царювання Олексія Михайловича за царського двору особливо піднявся А.С. Матвєєв. Через 2 роки після смерті М.І. Милославський государ одружився з родичкою Матвєєва – Наталією Кирилівною Наришкіною (22 січня 1671 р.). Від цього шлюбу в Олексія Михайловича народився син майбутній імператор Петро 1.
Помер цар Олексій Михайлович Романов 29 січня 1676 і був похований в Архангельському соборі Московського Кремля.
М. Востришев

Біографія

Дитинство

До п’ятирічного віку молодий царевич Олексій залишався під опікою у царських «мам». З п’яти років під наглядом Б. І. Морозова він почав вчитися грамоті за букварем, потім приступив до читання Часослова, Псалтирі і Дій святих апостолів, у сім років почав навчатися письма, а дев’ять – церковному співу. Згодом у дитини (11-13 років) склалася маленька бібліотека; з книг, що належали йому, згадуються, між іншим, Лексикон і Граматика, видані в Литві, а також Космографія. У числі предметів «дитячої потіхи» майбутнього царя зустрічаються: кінь та дитячі лати «німецької справи», музичні інструменти, німецькі карти та «друкарки» (картинки). Таким чином, поряд з колишніми освітніми засобами помітні і нововведення, які були зроблені не без прямого впливу Б. І. Морозова. Останній, як відомо, одягнув уперше молодого царя з братом та іншими дітьми у німецьку сукню. На 14-му році царевича урочисто «оголосили» народу, а з 16 років він вступив на московський престол.

Характер та захоплення Олексія Михайловича

Зі вступом на престол цар Олексій став віч-на-віч із цілою низкою питань, що хвилювали російське життя XVII століття. Мало підготовлений до вирішення таких питань, він спочатку прислухався впливу колишнього свого дядька Б. І. Морозова, але невдовзі і сам став брати самостійну участь у справах. У цій діяльності остаточно склалися основні риси характеру. Самодержавний російський цар, судячи з його власних листів, іноземців (Мейєрберга, Коллінза, Рейтенфельса, Лізека) і відносин його до оточуючих, мав чудово м’який, добродушний характер, був, за словами Г. Котошихіна, «набагато тихим». Духовна атмосфера, серед якої жив цар Олексій, його виховання, характер та читання церковних книг розвинули в ньому релігійність. Щопонеділка, середи і п’ятниці цар у всі пости нічого не пив і не їв і взагалі був ревним виконавцем церковних обрядів. До шанування зовнішнього обряду приєднувалося і внутрішнє релігійне почуття, яке розвивало царя Олексія християнське смирення. «А мені грішному,– пише він, – тутешня честь, як прах». Царська добродушність і смиренність іноді змінювалися короткочасними спалахами гніву. Якось цар, якому пускав кров німецький «дохтур», наказав боярам випробувати той самий засіб. Родіон Стрешнєв не погодився. Цар Олексій власноруч «упокорив» старого, але потім не знав, якими подарунками його задобрити.

Самюель Коллінз – англійський лікар при царському дворі – повідомляє, що «Забава його полягає в соколиному та псовому полюванні. Він містить більше трьохсот наглядачів за соколами і має найкращих кречетів у світлі, які привозяться із Сибіру та б’ють качок та іншу дичину. Він полює на ведмедів, вовків, тигрів, лисиць або, краще сказати, труїть їх собаками. Коли він виїжджає, Східна брама та внутрішня стіна міста замикаються до його повернення. Він рідко відвідує своїх підданих… Коли Цар вирушає за місто чи поле для розваг, він суворо наказує, щоб ніхто не турбував його проханнями».

Лист царя Олексія Михайловича своєму двоюрідному братові стольнику Афанасію Матюшкіну, писаний тайнописом (тарабарщиною)

Взагалі цар умів відгукуватися на чуже горе та радість; чудові в цьому відношенні його листи до А. Ордіна-Нащокіна та князя Н. Одоєвського. Мало темних сторін можна назвати у характері царя Олексія. Він мав швидше споглядальну, пасивну, а не практичну, активну натуру. Він стояв на перехресті між двома напрямками, староруським і західницьким, приміряв їх у своєму світогляді, але не вдавався ні тому, ні іншому з пристрасною енергією Петра. Цар був не тільки розумною, а й освіченою людиною свого віку. Він багато читав, писав листи, склав «Укладення сокольничі шляхи», пробував писати свої спогади про польську війну, вправлявся у поезії. Він був людиною порядку переважно; « справі час і потіху годину»(тобто всьому свій час) – писав він; або: « без чину ж всяка річ не утвердиться і не зміцниться».

Відомо, що Олексій Михайлович особисто опікувався питаннями організації армії. Зберігся штатний розклад рейтарського полку, виконаний самим государем. Секретар датського посольства Андрій Роде свідчить, що государ займався і артилерією. Як записав він у своєму щоденнику: 11 квітня 1659 року “Полковник (Бауман) показав нам теж креслення гармати, яку винайшов сам великий князь (цар Олексій Михайлович)”. Олексій Михайлович дуже цікавився європейською пресою, з якою знайомився з перекладів, виконаних у Посольському наказі. Одну зі статей (про те, що англійці, що повалили і стратили свого короля сильно шкодують про це) цар особисто зарахував боярам на засіданні Думи. З 1659 Олексій Михайлович намагався налагодити регулярну доставку до Росії іноземних газет. У 1665 р. з цією метою була організована перша регулярна поштова лінія, що зв’язала Москву з Ригою, а через неї із загальноєвропейською поштовою системою. Цар виявляв великий інтерес до різних систем тайнопису. Знову розроблені шифри використовували у дипломатичній практиці. У наказі Таємних справ зберігалися промальовування єгипетських ієрогліфів, виконаних за книгою єгиптолога А. Кірхера. У коло інтересів царя входила астрологія. Дотримуючись порад свого лікаря Самуїла Коллінса, він дозволяв на основі рекомендацій медичної астрології пускати собі кров. Олексій Михайлович був настільки захоплений зоряним небом, що на початку 1670-х років. він, через керував Посольським наказом А. С. Матвєєва, попросив датського резидента дістати йому телескоп. В останні роки життя цар захопився європейською музикою. 21 жовтня 1674 р. Олексій Михайлович влаштував собі і ближніх людей бенкет, який супроводжувався дуже незвичайною втіхою: «Грав у аргани німчин, і в сурну, і в труби трубили, і в суринки грали, і по накрах, і по литаврах били ж у все».

Царювання

Одруження. Морозов

Молодий цар сильно підкорився впливу Бориса Морозова. Задумавши одружитися, він у 1647 році вибрав на огляді наречених собі за дружину Євфимію, дочку Рафа Всеволожського, але відмовився від свого вибору завдяки інтригам, в які, ймовірно, був замішаний сам Б. І. Морозов. У 1648 році, 16 (26 за новим стилем) січня, цар уклав шлюб з Марією Іллінічною Милославською; Невдовзі потім Б. І. Морозов одружився з її сестрою Ганні. Таким чином Б. І. Морозов та його тесть І. Д. Милославський набули першорядного значення при дворі. На той час, проте, вже ясно виявилися результати поганого внутрішнього управління Б. І. Морозова. Царським указом і боярським вироком 7 (17) лютого 1646 р. встановлено було нове мито на сіль. Це мито замінило не тільки колишнє соляне мито, а й ямські та стрілецькі гроші; вона перевершувала ринкову ціну солі – найголовнішого предмета споживання – приблизно 1⅓ раз і викликала сильне невдоволення з боку населення. До цього приєдналися зловживання І. Д. Милославського і чутка про пристрасть царя і імператора до іноземних звичаїв. Всі ці причини викликали народний бунт (Соляний бунт) у Москві та заворушення в інших містах; 1 (11) червня 1648 р. народ став вимагати у царя видачі Б. Морозова, потім пограбував його будинок і вбив окольничого Плещеєва та думного дяка Чистого. Цар поспішив таємно відправити улюбленого ним Б. І. Морозова до Кирило-Білозерського монастиря, а народу видав Плещеєва. Нове мито на сіль скасовано було того ж року. Після того, як народне хвилювання стихло, Морозов повернувся до двору, користувався царським розташуванням, але не мав першорядного значення в управлінні.

Патріарх Нікон

Цар Олексій змужнів і вже більше не потребував опіки; сам він писав Никону в 1651 році, « що слово його стало в палаці добрим страшно». – Ці слова, однак, насправді не цілком виправдалися. М’яка, товариська натура царя потребувала порадника та друга. Таким «особливим», особливо улюбленим другом, став Нікон. Будучи на той час митрополитом у Новгороді, де з властивою йому енергією він у березні 1650 року утихомирював бунтівників, Никон опанував довірою царським, посвячений був у патріархи 25 липня 1652 і став чинити прямий вплив на справи державні. Серед останніх особливу увагу уряду привертали зовнішні відносини. Патріарху Никону доручили провести церковну реформу. Реформа відбулася 1653-1655гг. і стосувалася переважно церковних обрядів і книг. Було введено хрещення трьома пальцями, поясні поклони замість земних, виправлені на грецькі зразки ікони та церковні книги. Скликаний у 1654р. Церковний собор схвалив реформу, але запропонував привести чинні обряди у відповідність як з грецькою, а й із російської традицією.

Новий патріарх був людиною норовливою, вольовою, багато в чому фанатичною. Здобувши неосяжну владу над віруючими, він незабаром виступив з ідеєю першості церковної влади та запропонував Олексію Михайловичу розділити з ним владу. Однак цар не захотів довго терпіти патріарха. Він перестав ходити на патріарші богослужіння в Успенському соборі, запрошувати Нікона на державні прийоми. Це було серйозним ударом по самолюбству патріарха. Під час однієї з проповідей в Успенському соборі він заявив про складання патріарших обов’язків (із збереженням сану) і пішов до Новоієрусалимського Воскресенського монастиря. Там Нікон чекав, що цар покається і попросить його повернутися до Москви. Однак цар вчинив зовсім інакше. Він став готувати церковний суд над Никоном, навіщо запросив у Москві православних патріархів з інших держав.

Для суду над Никоном у 1666р. був скликаний Церковний собор, який патріарха привезли під охороною. Цар заявив, що Никон без дозволу царя залишив церкву і зрікся патріаршества, цим даючи зрозуміти, кому належить реальна влада країни. Присутні церковні ієрархи підтримали царя та засудили Никона, благословивши позбавлення його сану патріарха та вічне ув’язнення до монастиря. Одночасно Собор 1666-1667гг. підтримав церковну реформу і прокляття всіх її противників, які почали іменуватися старообрядцями. Учасники Собору ухвалили передати лідерів старообрядців до рук влади. По Соборному уложенню 1649г. їм загрожувало спалення на багатті. Отже, реформи Никона і Собор 1666-1667гг. започаткували розкол у Російській Православній Церкві.

Військова реформа

У 1648 році, використовуючи досвід створення полків іноземного ладу в період царювання свого батька, Олексій Михайлович розпочинає реформу армії.

У ході реформи 1648-1654 років були посилені та збільшені кращі частини «старого ладу»: елітна московська помісна кіннота Государєва полку, московські стрільці та пушкарі. Головним напрямом реформи стало масове створення полків нового ладу: рейтарських, солдатських, драгунських та гусарських. Ці полки склали кістяк нової армії царя Олексія Михайловича. Для виконання цілей реформи на службу було найнято велику кількість європейських військових фахівців. Це стало можливим через закінчення Тридцятирічної війни, що створило в Європі колосальний для тих часів ринок військових професіоналів.

Справи в Україні. Польська війна

Підсумки та досягнення царювання Олексія Михайловича

З внутрішніх розпоряджень за царя Олексія можна виділити таке: заборона біломісцям (монастирям та особам, які перебували на державній, військовій або цивільній службі) володіти чорними, тяглими землями та промисловими, торговими закладами (крамами та ін.) на посаді; остаточне прикріплення тяглих класів, селян та посадських людей, до місця проживання; перехід заборонено був у 1648 р. як селянам-господарям, а й дітям їх, братам і племінникам.(По Соборному Уложению р.)

Олексій Михайлович (польська гравюра, 1664)

Засновано нові центральні установи, які накази: Таємних справ (не пізніше 1658), Хлібний (не пізніше 1663), Рейтарський (з 1651), Рахункових справ (згадується з 1657), зайнятий перевіркою приходу, витрати та залишків грошових сум , Малоросійський (згадується з 1649 року), Литовський (-), Монастирський (-).

У фінансовому відношенні зроблено також кілька перетворень: у 1646 році і наступних роках здійснено перепис тяглих дворів з їх повнолітнім та неповнолітнім населенням чоловічої статі, зроблено невдалу вищевказану спробу введення нового соляного мита; указом від 30 квітня 1653 року заборонено було стягувати дрібні мита (мит, проїзні мита та річницю) або віддавати їх на відкуп і наказано було зарахувати до рублевих мит, що стягуються в митницях; на початку 1656 (не пізніше 3-го березня) через нестачу коштів випущені мідні гроші. Незабаром (з 1658) мідний рубль став цінуватися в 10, 12, а в 1660-х роках навіть у 20 і 25 разів дешевше срібного; страшна дорожнеча, що настала внаслідок цього, викликала народний заколот (Мідний бунт) 25 липня 1662 року. Заколот утихомирений обіцянкою царя покарати винних і висилкою стрілецького війська проти бунтівників. Указом від 19 червня 1667 року. велено було приступити до будівництва кораблів у селі Дединове на Оці; втім, збудований тоді корабель згорів в Астрахані.

В галузі законодавства: складено і видано Соборне укладання (друкувалося в 1-й раз 7-20 травня 1649 року) і поповнюють його в деяких відносинах: Новоторговий статут 1667 року року, військовий статут у 1649 році. Також Росія об’єдналася з Україною у 1654 році.

За царя Олексія тривало колонізаційний рух до Сибіру. Прославилися в цьому відношенні: А. Булигін, О. Степанов, Є. Хабаров та інші. Засновані: Симбірськ (1648), Нерчинськ (1658), Іркутськ (1659), Пенза (1663), Селенгінськ (1666).

Матвєєв

В останні роки правління царя Олексія при дворі особливо піднявся Артамон Сергійович Матвєєв. Через два роки після смерті М. І. Милославської (4 березня р.) цар одружився з його родичкою Наталією Кирилівною Наришкіною, 22 січня р. Матвєєв, шанувальник західноєвропейських звичаїв, давав театральні вистави, на які ходив не тільки сам цар, а й цариця , царевичі та царівни (наприклад, 2 листопада 1672 р. у селі Преображенському). 1 вересня р. цар «оголосив» народу свого сина Федора як спадкоємця престолу. 30 січня року цар Олексій Михайлович Тишайший помер на 47 році життя.

Шлюби та діти

Весілля царя Олексія Михайловича та Наталії Наришкіної. Гравюра XVII ст.

Олексій Михайлович був батьком 16-ти дітей від двох шлюбів. Троє з його синів згодом панували. Жодна з дочок Олексія Михайловича не вийшла заміж.

• Наталія Кирилівна Наришкіна (3 дитини):
  • Петро (30 травня 1672 – 28 січня 1725)
  • Наталія (серпень 1673 – червень 1716)
  • Феодора (вересень 1674 – листопад 1678)

  Пам’ятники

  Найважливіші твори з історії царювання царя Олексія

  • Аболенський Іван.Московська держава за царя Олексія Михайловича і патріарха Никона за записками архідиякона Павла Алеппського. – Київ: Друкарня С.Т.Єрємєєва, 1876. – 203 с.
  • Берх В. н.Царювання царя Олексія Михайловича, СПб., 1831.
  • Забєлін І. Є.Цар Олексій Михайлович (в «Дослідах вивчення російських древ. та істор.», т. I, стор 203-281; ​​те ж у «Отеч. зап.», т. 110, стор 325-378)
  • Ключевський В. О.Історичні портрети. Статті: «Значення преподобного Сергія для російського народу та держави», «Добрі люди древньої Русі», «Характеристика царя Івана Грозного», «Цар Олексій Михайлович», «Життя Петра Великого до початку Північної війни». М., .
  • Медовиков П. Є.. – М: Друкарня Олександра Семена, 1854. – 256 с.
  • Соловйов С. М.Історія Росії, т. Х, XI та XII

  Син першого царя династії Романових Михайла Федоровича від шлюбу з Євдокією Стрешневою народився 29 (19, за іншими джерелами 10 за старим стилем) березня 1629 року.

  Виховувався під наглядом “дядька” боярина Бориса Морозова. У 11 12 років царевич мав власну дитячу бібліотеку, серед її книг — лексикон (своєрідний енциклопедичний словник), граматика, космографія. Олексій вирізнявся православним благочестям: суворо дотримувався постів і відвідував церковні служби.

  Своє правління Олексій Михайлович розпочав у 14 років, після обрання Земським собором.

  У 1645 році, в 16 років, втративши спочатку батька, а невдовзі й матір, Олексій Михайлович вступив на престол.

  За своїм характером Олексій Михайлович був спокійним, розважливим, добрим та поступливим. В історії за ним збереглося прізвисько “Тиший”.

  Перші роки правління Олексія Михайловича були ознаменовані скликанням Боярської думи. Фінансова політика уряду Олексія Михайловича була спрямована збільшення податків і поповнення з допомогою скарбниці. Встановлення в 1645 високого мита на сіль призвело до народних хвилювань – соляного бунту в Москві в 1648 році. Повсталий народ вимагав “видачі” боярина Бориса Морозова. Свого “дядька” та родича (Морозов був одружений на сестрі цариці) Олексію Михайловичу вдалося врятувати, відправивши до Кирилового монастиря. Мито на сіль було скасовано. На чолі уряду було поставлено боярин Микита Одоєвський, який розпорядився збільшити платню війську (стрільцям), які придушили повстання.

  Під керівництвом князів Одоєвського, Федора Волконського та Семена Прозоровського Олексій Михайлович підписав на початку 1649 текст Соборного уложення – нових основ законодавства Росії. Документ стверджував принцип централізованої держави з авторитарною владою царя.

  Закріплена Соборним укладенням скасування “урочних років” для розшуку селян-втікачів зміцнила позиції дворян. Істотно змінилося і становище посадських низів: всі міські слободи були відтепер “поверстані в тягло”, тобто мали нести повний податковий тягар.

  Відповіддю ці зміни у системі оподаткування були повстання 1650 року у Пскові і Новгороді. Їх придушенням керував новгородський митрополит Никон, який раніше заслужив довіру царя. Ще в 1646 році, будучи ігуменом Кожеєзерського монастиря, приїхавши за збором милостині до Москви, він вразив Олексія Михайловича духовністю та широкими знаннями. Молодий цар призначив його спочатку архімандритом Ново Спаського монастиря в Москві, де була родова усипальниця Романових, а потім новгородським митрополитом. У 1652 році Никон був присвячений патріархам. У 1650 х 1660 х роках проводилася церковна реформа, яку спочатку очолював патріарх Никон, що призвела до розколу Російської православної церкви і відлучення старообрядців. У 1658 року внаслідок конфлікту з царем Никон залишив патріаршество. У 1666 році з ініціативи Олексія Михайловича був скликаний церковний Собор, на якому Никон був скинутий і відправлений на заслання.

  За розпорядженням Олексія Михайловича було проведено державне реформування – засновані нові центральні накази (органи центрального управління): Таємних справ (1648), Монастирський (1648), Малоросійський (1649), Рейтарський (1651), Рахунковий (1657), Литовський (165) Хлібний (1663). За Олексія Михайловича почалося перше XVII столітті реформування російської армії — запровадження найманих “полків нового ладу”.

  Особливу увагу приділяв Олексій Михайлович зовнішній політиці держави. Великим досягненням російської дипломатії за його правління було возз’єднання України з Росією. 8 січня 1654 року Переяславська Рада затвердила.

  У 1667 році переможно закінчилася 13-річна війна з Польщею, і Росії були повернуті Смоленськ, Київ і вся лівобережна Україна. У цьому Олексій Михайлович особисто брав участь у багатьох військових походів, керував дипломатичними переговорами, контролював діяльність російських послів.

  На сході країни працями російських першопрохідців Семена Дежнєва та Василя Пояркова до Росії були приєднані землі Сибіру. Були засновані міста Нерчинськ (1656), Іркутськ (1659), Селенгінськ (1666). Успішно велася за Олексія Михайловича боротьба за безпеку південних кордонів Росії з турками та татарами.

  В економічній політиці уряд Олексія Михайловича заохочував промислову діяльність, захищав вітчизняну торгівлю, захищаючи її від конкуренції іноземних товарів. Цим цілям служили Митний (1663) та Новоторговельний (1667) статути, які сприяли зростанню та зовнішньої торгівлі.

  Прорахунки у фінансовій політиці — випуск мідних грошей, прирівняних до срібних, що знецінило карбованець, — викликали невдоволення населення, яке переросло 1662 року в Мідний бунт. Бунт був пригнічений стрільцями, а мідні гроші скасовано. Незабаром після Мідного бунту в Соловецькому монастирі спалахнуло повстання незадоволених церковними реформами (1666). На півдні Росії виникли народні заворушення під проводом донського козака Степана Разіна (1670-1671).

  До її смерті цар був зразковим сім’янином, вони народилися 13 дітей, серед яких майбутні царі Федір і Іван, і навіть царівна правителька Софія. Після смерті Марії Милославської Олексій Михайлович у 1671 році одружився з Наталією Наришкіною, родичкою дворянина Артамона Матвєєва, який почав впливати на монарха. Молода дружина народила цареві трьох дітей і, зокрема, майбутнього імператора Петра I.

  Олексій Михайлович помер 8 лютого (29 січня за старим стилем) 1676 у віці 46 років і був похований в Архангельському соборі Московського Кремля. За заповідальними документами 1674 року спадкоємцем престолу було призначено його старшого сина від шлюбу з Марією Милославською Федір.

  Матеріал підготовлений на основі інформації з відкритих джерелв

  Реферат з навчальної дисципліни “Історія Росії”

  на тему: “Час правління Олексія Михайловича Романова”

  3. Мідний та соляний бунти .

  5. Останні роки правління Олексія Михайловича.

  7. Список літератури.

  Цар Олексій Михайлович очолив країну у важкі роки, коли вона ще не оговталася від Смути остаточно, і становище в Росії було більш ніж неспокійним. Невипадково це століття самі сучасники прозвали «бунташним століттям». У той же час відбувалося багато змін. Поступово нівелювалися колишні принципи та ідеали, багато що змінювалося у всіх сферах життя людей. Суспільна свідомість також зазнала чималих трансформацій. Тому династія, що прийшла до влади, шукала нові форми влади і методи впливу на людей. Олексій Михайлович був суперечливою особистістю. Прозваний «Тишайшим», він дуже часто впадав у гнів і був швидкий на розправу. Стосовно близьких він був м’яким і тихим, а інших випадках правитель відрізнявся недовірою і підозрілістю. Будучи побожним і при цьому недовірливим, він у всьому бачив «погане око», чаклунство, що часто призводило до звинувачень і подальших покарань часто невинних людей.

  Реформи, зроблені ним та його фаворитом боярином Морозовим, викликали країни стихію бунтів і повстань (Соляний і Мідний бунти, Селянська війна під проводом Степана Разіна). Враховуючи постійні військові сутички з Польщею, Швецією, Туреччиною та кримськими татарами, слід визнати період правління Олексія Михайловича був нестабільним та конфліктним. Всі ці драматичні події стали своєрідною перевіркою на міцність нового царя з династії Романових. Епоха правління Олексія Романовича принесла ще одне дестабілізуюче явище в російському суспільстві – Розкол, пов’язаний з ім’ям патріарха Никона (1605 – 1681). Так виникла ще одна загроза, спрямована цього разу не на державні, а на духовні традиції російського життя. Парадоксальність ситуації, що склалася, полягає в тому, що держава в таких складних умовах «не впала, а, навпаки, зміцніла» [Платонов; 189]. Таким чином, період правління Олексія Михайловича виявився часом підйому – творчого, державного, духовного, що, безсумнівно, збільшує ступінь інтересу до його особистості в наші дні.

  2. Внутрішній устрій за царя Олексія Михайловича. Кріпосне право.

  Олексій Михайлович почав правити країною у шістнадцять років. Як і його батько, він не був самостійним у своєму царюванні. Основну роль управлінні державою перші роки грав боярин Б.І. Морозов (1590 – 1661) – вихователь Олексія Михайловича. Юний вік царя, прагнення розвагам і раннє одруження не дозволили йому відразу приступити до державним справам після вінчання на царство. Це дало змогу заповзятливому Морозову швидко розпочати свою діяльність. Він почав керувати відразу кількома наказами, що мають визначальне значення – фінансовим (Велика скарбниця), Стрілецьким наказом та Іноземним наказом, а також монополією на питну справу та аптекарським наказом. При цьому слід зазначити, що новий цар мав прекрасну освіту і мав чималі таланти, а тому незабаром зміг сам почати виконувати свою місію Божого ставленика.

  Основною турботою нового государя та уряду стало поповнення скарбниці. З цією метою в 1646 був виданий указ, в якому наказувалося підвищити мито на сіль. Це призвело до того, що сіль перестали купувати (через її різке подорожчання). У результаті доходи скарбниці різко впали. Одночасно з податного населення почали стягувати недоїмки з податків, що накопичилися за попередні два роки. Ці дії викликали крайнє невдоволення населення.

  Дедалі більше зміцнюючи державну владу, цар згодом почав спиратися на адміністративно-чиновники. Система управління країною ґрунтувалася на Наказах – територіально-галузевих органах централізованого управління. Накази, які виникли XVII столітті (хоча зародилися вони ще за часів існування Російського централізованого держави), стали основою бюрократичного механізму Росії.

  Олексій Михайлович прагнув реформувати державний устрій країни. Одним із найбільших його перетворень було створення склепіння законів держави – Соборного Уложення.

  Соборне Укладення 1649 року є найважливішим джерелом права XVII століття, в якому докладно висвітлюється робота всіх галузей права – судових органів, судочинства, цивільного, кримінального, адміністративного, сімейного та ін. холопів, скасовував «урочні літа», нівелювало особистість кріпака і перетворювало їх у товар. Закріплювалося право продажу селян право позасудової розправи з них. Таким чином, кріпацтво за царя Олексія Михайловича утвердилося остаточно. За словами С.Ф. Платонова, «скасування Укладанням урочних років, відведених для пошуку селян-втікачів, тим остаточно прикріпило тих до землі» [Платонов; 191].

  Покладання стосується і посадського населення. Тепер цей громадський прошарок прикріплений до посади. Посадські перетворюються на замкнутий клас, якому неможливо залишити територію. При цьому і вхід сторонньому до посад заборонено. Таким чином посадське населення відокремлюється та обмежується у правах.

  Кримінальне право в Соборному Уложенні систематизувало злочини та покарання відповідно до феодального права. Найтяжчим злочином був злочин проти Бога і віри, а потім проти царя та влади, державні злочини. Завершували цю систему злочину проти особи. Система покарань виглядала жахливою і передбачала відрубування голови, повішення, утоплення, закопування живим у землю, залиття в горлянку розплавленого металу, спалення на багатті, четвертування, колесування, різні тілесні покарання. Широке застосування отримало тюремне ув’язнення як термінове, і безстрокове [Цечоев; 201 – 202].

  Запанування на троні Олексія Михайловича збіглося з новою епохою історичного існування Росії. О.М. Боханов пише: «Рани Смути було заліковано, Російський будинок збережено і відновлено, всі “непрохані гості” видворені його межі, тому й виникала нагальна потреба навести лад і чистоту під управлінням державою і російського життя» [Боханов; 178]. Устремління молодого царя було спрямовано зміцнення морального стану народу, виконання православних законів.

  Росія тоді позиціонувала себе як Держава-Церква, країною, у якій духовні пріоритети були переважаючими. Сенсом існування людської особистості була його причетність до спілкування з Богом. Саме кревність у Христі визначалося як домінуюча концепція земного життя. «З цієї причини, – стверджує великий історик О.М. Боханов, – ні за царя Олексія Михайловича, ні до, ні після нього неможливий був етнічний націоналізм» [Боханов; 10].

  За часів правління другого царя з династії Романових було відкрито понад сто п’ятдесяти монастирів, зазнала зльоту російська православна культура, народжується світська література, виникає світський живопис і навіть починають влаштовуватися перші комедійні уявлення при дворі. Про ці факти царювання говориться набагато менше, ніж про бунти і повстання, проте вони були і підтверджуються видатними вітчизняними істориками (В.О. Ключевський, С.Ф. Платонов та ін.).

  Олексій Михайлович виявився прихильником церковної реформи, яка за ідеал тримала грецький зразок. Підтримку государ отримав від патріархом Никона, який став у 1652 році. Церковна реформа була незабаром, після чого і настав розкол. В офіційному листі, написаному 1653 року, Никон велів розпочати перетворення. Цей процес спровокував репресії проти тих, хто був апологетами старої віри. Таким чином, об’єднання колишніх однодумців розкололося. Лідером противників нового став протопоп Авакум, який відкинув новації і перетворився на «старообрядця». З того часу його ім’я стало уособленням руху розкольників. У свою чергу патріарх Никон став головою офіційного – реформаторського спрямування церкви. В 1654 він за підтримки Олексія Михайловича скликає Церковний Собор. На ньому патріарх висловлює дуже крайні позиції, навіть не маючи на увазі примирення сторін. Після встановлення реформ противники Никона зазнали гонінь.

  Никон і стосовно царя поводився не дуже етично, створюючи цим умови для розриву зв’язку з ним. Никон активно проповідував ідею відродження візантинізму. Він хотів також не тільки повної церковної влади, але частини світської. Патріарх не приховував своїх переконань: «священство царства преболе є» [Лобачов; 117]. Таким чином, основною причиною розриву між Олексієм Михайловичем та патріархом Никоном було посягання останнього на поділ світської влади.

  Виступав патріарх і проти Соборного Уложення 1649 року. Йому нехтував той факт, що духовенство могло судитися світським судом, він відкрито назвав документ «беззаконною книгою». Протестуючи проти цього, Никон сформулював становище, яке перешкоджало процесу змирення суспільства, лідерству духовної влади над світською. Розрив Олексія Михайловича та Нікона стався влітку 1658 року. Згодом цар пробачив патріарха і виявив до нього, що ув’язнений, милосердя і сам попросив у нього прощення.

  Отже, внутрішня політика Олексія Михайловича було спрямовано припинення бунтів, заколотів і повстань. Саме заворушення спонукають його до складання свого головного документа – Соборного Уложення 1649, що охопив всі сфери життя – цивільну, кримінальну, духовно-моральну.

  3. Мідний та соляний бунти.

  Невдоволення встановленими порядками накопичувалося, зростало і в царювання Олексія Михайловича виявилося в низці бунтів і відкритих повстань. Перші бунти мали місцевий характер і, спалахнувши, швидко згасали. Зовсім інша ситуація виявилася з останнім бунтом – повстанням під проводом Степана Разіна, який охопив досить широку частину країни.

  1648 року стався т.зв. “Соляний бунт”. Він викликаний зловживаннями вищих урядових осіб, саме Б.І. Морозовим, І.Д. Милославським (тесть царя), Л. С. Плещеєвим (суддя Земського наказу), П.Т. Траханіотовим (начальник Пушкарського наказу), Н.І. Чистим (думний дяк). Від народного гніву вдалося цареві насилу врятувати Морозова, Милославський зумів залишитися в тіні, але трьом, що залишилися, довелося розплачуватися за всіх. Траханіонов був страчений всенародно, Плещеєва роздерла натовп, а Чистого вбили у власному будинку. Упродовж кількох днів Москва переживала дні справжнього терору. Народ поспішав вилити свою злобу, що накопичилася. Усіх, кого вони вважали винними у своїх лих, розшукували по всьому місту, а знайшовши грабували, спалювали будинки та майно, вбивали. Як писали сучасники того, що відбувається, «захитався весь світ» [Чистякова; 12]. Уряд вжив швидких заходів для примирення з народом: стрільців пригощали медом та вином. Милославський годував у себе в будинку московські сотні кілька днів поспіль. У результаті народу було обіцяно зниження ціни на сіль та знищення монополій. На місця вбитих поставили лише тих людей, які мали гарну репутацію.

  Ще один із найвідоміших бунтів, що трапилися в правління Олексія Михайловича – “мідний” (або “грошовий”) бунт. Він був викликаний падінням вартості мідних грошей (їх було випущено дуже багато, а податки стягувалися сріблом) – звідси його назва, і сталася 4 серпня 1662 року. Уряд і царська сім’я вдруге були змушені пережити дуже неприємні та важкі моменти. Але цього разу розплачуватись довелося і бунтівникам. На початок заколоту цар перебував у церкві в Коломенському, коли натовп, що прибігла з Москви, вимагала видати боярина Милославського – «грошового злодія», на її думку. Невдоволення викликав і окольничий Ф.М. Ртищів. Він був звинувачений у тому, що першим подав думку про випуск мідних грошей.

  Олексій Михайлович швидко зрозумів, у чому річ. Він наказав обом сховатися в кімнатах цариці та царівни, а сам залишився в церкві до кінця служби. Але бунтівники не дали йому такої можливості: вони змусили його вийти на паперть і не випускали доти, доки він не поклявся розслідувати справу. Спочатку натовп було заспокоївся і відійшов, але на зміну їй з’явився новий. Це сталося в момент, коли государ уже сів на коня, щоб їхати після обіду до Кремлівського палацу. Нові бунтівники поводилися вже інакше. Вони розмовляли з погрозами, без належної перед царем ввічливості. Вони вимагали видати їм неугодних бояр. Довелося викликати стрільців, які й розігнали натовп. Г.К. Котошихін (1630 – 1667), будучи в цей період чиновником Посольського наказу, залишив найцінніші свідчення про царювання Олексія Михайловича. Так, зокрема, він пише про те, що бунтівників нещадно «били, сікли та ловили». І через те, що повсталі були беззбройні, їм не залишалося нічого іншого як «бігати і топитися до Москви річку» [Котошихін; 38]. Близько дев’ятисот людей загинуло в цій зіткненні з обох боків. Наслідували і репресії: безліч бунтарів було оголошено в розшук і після упіймання частину з них повісили, а частину заслали до Поволзьких міст і Сибіру. Але все ж таки заколотники домоглися головного, і в 1663 р. карбування мідних грошей було припинено.

  Бунти були великим випробуванням для молодого царя, змусили його подорослішати, дозволили йому набути політичного досвіду.

  4. Приєднання України. Війна із Польщею, Швецією. Громадянська війна під проводом Степана Разіна.

  Здійснюючи військові реформи в середині XVII століття, Олексій Михайлович приймає рішення: Росії слід повернути західні та північно-західні землі, які були відкинуті на початку століття Швецією та Річчю Посполитою внаслідок Смути. Другим найважливішим завданням уряду було зміцнення південних кордонів країни, адже, як і раніше, існувала загроза нападу турків і кримських татар. Не виключав із плану найважливіших справ цар і наступне освоєння Далекого Сходу та Сибіру – проект, розпочатий ще за часів Іоанна Грозного.

  Національно-визвольна боротьба України на чолі з Б.З. Хмельницького (1595 – 1657), яка у результаті вилилася у визвольну війну (1648), стала поштовхом оголошення війни Речі Посполитої. Формально це сталося 23 жовтня 1653, а безпосередньо військові дії були розпочаті в 1654 році.

  До цього Україна п’ять років боролася з Польщею за свою незалежність із опорою на Запорізьку Січ та закликаючи весь цей час на допомогу Росію. Вирішальний момент настав 8 січня 1654 року. Цього дня на Переяславській Раді питання про приєднання до Росії було вирішено позитивно. Таким чином, Росія могла розпочинати війну через те, що вона була покликана до цієї дії. Прохання України про допомогу служило моральним виправданням.

  Отже, у травні – червні 1654 року російська армія разом із українськими козаками перетнула кордон Польщі та розпочала звільнення раніше захоплених земель: новгород-сіверських та смоленських. Вдалося взяти значну кількість міст, серед яких були Смоленськ, Мстиславль, Могильов, Вітебськ, Дорогобуж, Гомель, Новий Бихів, Полоцьк, Чечерськ та ін.

  Взимку 1654 – 1655 гг. польські війська роблять спробу вторгнутися в Україну, але спільна армія Росії та України (командують дружиною В.П. Шереметєв та Б.З. Хмельницький) припиняють цю дію. Крахом обертаються облога польськими військами Могильова. У свою чергу, російські війська починають наступ і беруть Мінськ, Гродно, Каунас, Вільно. Влітку 1665 року здійснено вихід до Брест-Литовська (командування ведеться російським князем К.Я. Черкаським та українським полковником І.М. Золотаренком).

  Іншою найважливішою зовнішньополітичною подією було вступ у війну Швеції. Армія шведів окупувала значну частину території Речі Посполитої. Боярин А.Л. Ордін-Нащокін, висунутий царем Олексієм, припустився помилки, припустивши, що в теперішньому своєму становищі Річ Посполита не становить жодної небезпеки для Росії. Головним ворогом він уважав тепер Шведцію. У травні 1656 починається війна зі Швецією, а 23 жовтня того ж року Росія укладає тимчасову угоду про припинення військових дій з Річчю Посполитою. 1655 року розгоряється війна між Польщею та Швецією. Російська армія приймає рішення скористатися цією ситуацією і розгортає наступ відразу у двох напрямках – ризькому та іжорському. До травня 1658 року російська армія займає низку міст від Полоцька до Тарту. Але саме польська армія, яка в цей момент отримала перепочинок, знаходить у собі сили дати відсіч і вигнати зі своєї території шведських окупантів. Після цього поляки оголошують про свою відмову визнати приєднання білоруських та українських земель до Росії та розпочинають військові дії на сході своєї країни. Далі ситуація для російських військ ще більше погіршується, оскільки український гетьман І.Є. Виговській переходить на бік ворогів і, очоливши українсько-польсько-татарське військо, здобуває перемогу над військом князя О.М. Трубецького і переслідує далі російські війська.

  Зазначені обставини змушують Росію укласти мир із Швецією. Ця подія сталася 20 грудня 1658 року і увійшла до історії під назвою Валієсарське перемир’я. Умови договору дозволяли Росії залишити прибалтійські міста.

  Торішнього серпня 1659 року російські війська виходять із Києва і завдають Виговському руйнуючий удар. Але й надалі Росія не була застрахована від зрад українських гетьманів. Наступним зрадником став син Б.З. Хмельницького Ю.Б. Хмельницький (1641 – 1685). Його зрада дала можливість полякам оточити російську армію, що діє в Україні, і змусити її капітулювати.

  Шведи, скориставшись цим, починають вимагати від Росії повернення завойованих раніше земель. 21 червня 1661 року міста, завойовані російською армією, повернули Швеції (Кардиський ” вічний світ ” ). Уряду під керівництвом царя Олексія Михайловича вирішити Балтійське питання вдалося.

  У 1664 році російська армія знову почала тіснити польські війська. Військові дії мали перемінний успіх, оскільки сили обох ворогуючих сторін практично зникли. Ситуація, що склалася, зажадала піти на мирні переговори, внаслідок чого Росія і Річ Посполита підписали під Смоленськом Андрусівське перемир’я на тринадцять з половиною років (30 січня 1667 року). За умовами цієї угоди Росії відійшли Лівобережна Україна, чернігівські та смоленські землі. На дворічний період передавався Росії та Київ, якого, втім, не повернули Речі Посполитої. Що ж до Запорізької Січі, то вона була поділена між Росією та Україною, тобто управлялася ними обома. Найважливішою умовою Андрусівського перемир’я слід назвати загальне протистояння татарській та турецькій загрозі. Так, питання західноруських земель було наполовину вирішене.

  1672 року Туреччина розпочала наступ на Правобережну Україну. Завдавши удару Польщі і захопивши найважливіші об’єкти – Кам’янець і Поділля – Туреччина змусила поляків укласти угоду, за умовами якої вони мали платити данину турецькому султану. Таким чином, значна частина Правобережної України опинилася під гнітом турецьких феодалів. Так розпочався новий етап в українському визвольному русі. У цій боротьбі яскраво виявив себе кошовий отаман Іван Сірко (1610 – 1680). У червні 1669 року він організував похід козаків до північного узбережжя Чорного моря. Результатом цього походу стала легендарна руйнація фортеці Очаків, яка була опорним пунктом турецької армії для нападу на Україну.

  У 1675 уряд Олексія Михайловича відправило на допомогу Сірко війська, які складалися з донських козаків і черкесів. Разом із ними Сірко здійснив похід на Крим. Вони благополучно перейшли Сиваш і зуміли підійти до Бахчисараю. Об’єднане військо взяло місто, звільнивши на шляху безліч невільників, після чого повернулися до Січі. Турецький султан вимагав від Козаків покірності. Відповідь козаків геніально відображено на картині І.Є. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Туркам так і не вдалося завоювати Запорізьку Січ, хоча вони неодноразово робили подібні спроби.

  На цьому потрясіння та випробування не припинялися. Одне з них – бунт Стеньки Разіна, який розпочався 1670 року і тривав майже рік. На південно-східній околиці і особливо на Дону зійшлося безліч утікачів, холопів і осадних. Дон був обраний ними через те, що там вони могли почуватися відносно спокійно. Старі завіти діяли й досі: Дон не видає нікого, навіть злочинця, і ці порядки виконував навіть Московський уряд. Після Андрусівського перемир’я, коли Західна Україна знову почала належати Польщі, звідти теж ринув народ до Дону. Це були найвідчайдушніші люди – справжня козацька голка, жебраки, позбавлені будь-яких коштів. Вони не мали іншого виходу, як збиратися в розбійницькі зграї і промишляти різними злочинними способами. Ситуацію посилювало й те, що втікачі часто були людьми сімейними, і їм треба було годувати дітей.

  Того року хліб на Дону не сіяли, а тому регіон захвилювався. Атмосфера розпалювалася, і не вистачало тільки лідера – людини, яка змогла б згуртувати розрізнену масу і захопити її за собою «привабливою перспективою легкого видобутку» [Шмурло; 325]. Таким лідером став донський козак С.Т. Разін (1630 – 1671). Повсталі вирішили рушити на Волгу, а звідти – на Каспійське море. Нещадно спустошивши перське узбережжя, банда Разіна повернулася на Волгу з багатою здобиччю. Обдарувавши астраханську владу щедрими подарунками, розінці змогли безперешкодно повернутися назад на Дон. В Астрахані Разін та його ватага виявилися більше на становищі дорогих гостей, ніж банди бунтівників. Сам отаман щедро наділяв незаможних, смітив грошима, золотом та сріблом. Таким чином він легко завоював авторитет у астраханської бідноти. Його козаки красувалися перед городянами в шовковому та оксамитовому одязі, хвалили дорогоцінним камінням і перлами та іншими дарами Сходу.

  Звістка про Разіна і його більш ніж вдалий набіг на Персію розлетілася по окрузі з неймовірною швидкістю. З усіх боків до нього звернулася чернь, і незабаром він став головою дружини в три тисячі чоловік. З усіма він був щедрий, допомагав голодним і бідним, давав притулок. Н.І. Костомаров пише: «Його називали батюшкою, вважали чудодієм, вірили у його розум, з і щастя» [Костомаров; 354].

  Вдруге Разін повів свою ватагу не так на Персію, але в Росію, на російські землі. Його метою тепер було не лише пограбування. Подібно до свого попередника І.І. Болотникову (1565 – 1608), який раніше вів своє військо для того, щоб скинути існуючий лад, Разін також налаштував своїх жебраків вояк на переворот, закликаючи винищувати дворян, воєвод, наказних людей і всіх, хто має якесь відношення до начальницьких посад. Він заманював голоту захопленням чужого майна, зміною царських порядків, ідеєю рівності і зумів буквально наелектризувати натовп і стати героєм.

  Отже, навесні 1670 Разін рушив на Волгу і захопив два міста: Царіцин і Астрахань. Він одразу прославився нечуваними жорстокостями. Далі він рушив угору річкою, опанував Самарою і Саратовом. Незабаром його військо значно поповнилося козаками з Яїком, різними інородцями (чувашами, мордвою, черемісами). З Волги повстання перекинулося вглиб країни, охопивши Пензенський, Тамбовський, Нижегородський край. Його спалахи починають виникати на північ від Волги, у Галицькому повіті, скрізь залучаючи до заколоту селян та посадських. І всюди різнинці відзначали свій рух убивствами, пожежами, насильством та пограбуваннями.

  Але при всьому цьому у справі Разіна не було міцності. Перша значна невдача під Симбірськом завдала серйозної шкоди справі легендарного отамана, і особистість його втратила колишню привабливість. Уряд, проявивши неймовірні зусилля, таки придушив небезпечний рух бунтівників. Разін був страчений на пласі 1671 року. Смерть ватажка найбільшого селянського повстання не змогла вбити пам’ять про нього: Разін виріс у народного героя, про якого складаються народні пісні та оповіді. Показово, що з народної пам’яті вивітрилися всі звірства Разіна та його козаків, і у зразках народної творчості про нього співається і говориться зі співчуттям та жалем. Але у цьому є своя логіка. Ореол, що склався навколо особистості Степана Разіна, свідчив про серйозну поразку всієї державної системи Росії, про глибоке розлад між нижчими і вищими класами. Жорстокість дружини Разіна вказує на свавілля та несправедливість правлячих осіб, і це була цілком адекватна відповідь з боку народу на соціальне неблагополуччя.

  5. Останні роки правління Олексія Михайловича.

  У 1668 почався бунт Соловецького монастиря, що тривав до 1676 року. Ченці на чолі з архімандритом Іллею відмовлялися служити за новодрукованими службовими книгами ніконівської реформи. Цар досить довго не приймав жодних дій проти збунтованої братії, хоча його оточення було налаштоване з цього приводу непримиренним чином. І ось нарешті 27 грудня 1667 року Олексій Михайлович видає указ про початок ізоляції Соловецького монастиря. Однак бунтівники не поспішали здаватися, виявляючи дивовижну стійкість духу та героїзм. 1674 року на Соловки прибуває воєвода І.А. Мещерінов. Його загін у сімсот чоловік був добре озброєний. Незабаром його кількість зростає до тисячі стрільців. 22 січня 1676 року починається жорстке зіткнення бунтівників і війська, що прийшло на острів. Через війну монастир виявляється повністю розгромленим. А 29 січня цього року помирає сам государ Олексій Михайлович. Але не лише вимушеною облогою Соловецького монастиря прославився останній етап його правління.

  22 січня 1671 року раніше овдовілий цар одружився з Наталією Кирилівною Наришкіною (1651 – 1694). У цьому шлюбі було народжено двоє дітей, один з яких – Петро I. Одруження вплинула на світогляд і смаки Олексія Михайловича. Завдяки трансформації поглядів та зміні оточення государя у Росії з’являється перший Російський театр. Серед нових осіб, що з’явилися в його свиті, слід виділити лютеранського пастора Йоганна Грегорі (1631 – 1675), який за благословенням царя ставить із набраними для цієї справи людьми п’єсу власного авторства на біблійний сюжет. Театральна вистава захоплює Олексія Михайловича, а його нове захоплення дає потужний поштовх для подальшого розвитку театру в Росії.

  Імпонує цареві та європейська музика, і він дозволяє їй доступ у російську державу. П.В. Сєдов пише: «Грав у аргани німчин, і в сурну, і в труби сурмили, і в суринки грали, і по накрах, і по литаврах били ж у все» [Сєдов; 139]. Таким чином, завдяки Олексію Михайловичу до Росії вперше проникає орган.

  Тим не менш, захоплення іноземними «дивовиною» не заважало цареві залишатися російською людиною, що залишається вірним православним принципам світопорядку. У цю сферу іноземні віяння не допускалися.

  У той же час активно розвиваються інші види мистецтв: архітектура, живопис, література (передбачається, що і сам Олексій Михайлович є автором кількох книг, зокрема, про соколине полювання, пристрасним любителем якого він був).

  В останній етап правління государя з’являється справжнє архітектурне диво – палац у Коломенському, який вважається неперевершеним шедевром і сьогодні. Можна стверджувати, що палац у Коломенському – відмітний знак XVII століття, подібно до того, як Храм Василя Блаженного став символом XVI століття. За виникнення Коломенського палацу нащадки зобов’язані дякувати цариці Наталії Кирилівні, яка стала його господинею. Важливим є той факт, що палац був повністю творінням рук російських майстрів (архітекторів і художників), що спростовує, іноді, думка, що Росія у цей період була «культурно відсталою» країною.

  Пан жваво цікавився іноземною пресою і навіть зробив спробу налагодити доставку до Росії газет з інших держав. В результаті цього інтересу в 1665 навіть організовується спеціальна поштова лінія – перша в Росії.

  Не можна не відзначити величезну роль Олексія Михайловича у справі розширення кордонів російської держави, в освоєнні Сибіру. Завдяки експедиціям Є.П. Хабарова (1603 – 1671) та інших мандрівників російське просування дійшло Тихого океану і там зміцнилося.

  Цар Олексій Михайлович розвинув і збагатив дипломатичні та торговельні зв’язки Росії з іншими країнами, зберігаючи при цьому національну своєрідність та чистоту віри. Його роль культурному прогресі країни навряд чи можна переоцінити.

  Отже, цар Олексій Михайлович Романов правив Росією з 1645 до 1676 року. Його світогляд формувався під впливом ідеї релігійно-морального вдосконалення особистості та суспільства, які поширилися після закінчення Смути. Перші роки правління були самостійні: він у повною мірою залежав від свого вихователя і родича боярина Б.І. Морозова. У пізній період активно висував перспективних діячів, як-от Н.И.Одоевский, А.С. Матвєєв, А.Л. Ордін-Нащокін. У період Московських повстань государ доклав всіх зусиль у тому, щоб урятувати Морозова. Якщо говорити про внутрішню політику, то слід зазначити його безпосередню участь у складанні та затвердженні Соборного уложення 1648 року. Ним було підтримано лінію, спрямовану задоволення вимог посадських людей і дворянства. Ставлячи на чільне місце міцність государевої влади, звів у ранг найтяжчих злочинів будь-який замах на життя і здоров’я царя.

  У правління Олексія Михайловича сталося згасання діяльності Земських соборів та Боярської думи, активізація наказової бюрократії. Він приваблював російську службу іноземців, завдяки його підтримці різко зросла значення полків іноземного ладу. Государ сприяв зміцненню кріпосного права та придушив міські повстання середини XVII століття та Селянську війну 1670 – 1671 рр.

  За царя Олексія Михайловича стався розкол російської православної церкви. Будучи прихильником патріарха Никона, цар розділяв як релігійні догмати, покладені у тому підставу, але переслідував і політичні мети. Такі як: об’єднання церковних обрядів російської та грецької церков, що було з його точки зору необхідною передумовою для зростання авторитету Російської держави серед слов’янських народів і насамперед серед тих, що перебували під владою Речі Посполитої.

  Государ вів активну зовнішню політику, найбільш значним успіхом, якою стало об’єднання Росії та України (1654). Він брав особисту участь у військових діях (походи 1654 – 1656 рр.), у російсько-польській війні 1654 – 1667 рр., в результаті якої були повернуті Смоленськ, Сіверська земля з Черніговом і Стародумом (Андрусівське перемир’я 1667 р.).

  Олексій Михайлович був небайдужий до всього нового, що виразно виявилося у сфері мистецтва, культури та побуту. Царю вдалося розширити як кордону держави, а й дипломатичні і торговельні зв’язки. Примітні слова О.М. Боханова, який назвав царя Олексія Михайловича «епонімом епохи», у якому химерно поєдналася вірність традиціям та відкритість для всього нового.

  7. Список літератури.

  1. Боханов О.М. Цар Олексій Михайлович/О.М. Боханів. – К.: Віче, 2012. – 368 с.

  2. Гусєв Г.А. Особистість та світогляд царя Олексія Михайловича у вітчизняній історіографії XIX-XX ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук/Г.А. Гусєв. – М., 2005. – 232 с.

  3. Захаревич А.В. Історія Вітчизни/А.В. Захаревич. – М.: ВТК «Дашков і К?», 2005. – 755 с.

  4. Ключевський В.О. Вибрані лекції «Курсу російської історії»/В. О. Ключевський. – Ростов н/Д: Фенікс, 2002. – 672 с.

  5. Кожурін К.Я. Боярин Морозова / К.Я. Кожурін. – К.: Молода гвардія, 2012. – 380 с.

  6. Костомаров Н.І. Бунт Стеньки Разіна/Н.І. Костомарів. – М: Чарлі, 1994. – 640 с.

  7. Котошихін Г.К. Про Росію, за царювання Олексія Михайловича/Г.К. Котошихін. – М: «Російська політична енциклопедія» (РОССПЕН), 2000. – 272 с.

  8. Лобачов С.В. Патріарх Нікон/С.В. Лобачов. – СПб.: Мистецтво, 2003. – 424 с.

  9. Платонов С.Ф. Російська історія / С.Ф. Платонів. – К.: Ексмо, 2015. – 432 с.

  10. Пушкарьов С.Г. Огляд російської історії/С.Г. Пушкарів. – Ставрополь: Кавказький край, 1993. – 416 с.

  11. Триста років царювання будинку Романових. Репринтне видання. – М.: Асоціація «Інформ-Еко», 1990. – 174 с.

  12. Цечоєв В.К., Асташин В.Є. Вітчизняна історія. – М.: ІКЦ “Март”, Ростов н / Д: ІЦ “Март”, 2004. – 528 с.

  13. Чистякова Є.В., Богданов А.П. «Хай буде нащадкам явлено…». Нариси про російських істориків другої половини XVII століття та їх праці. – К.: УДН, 1988. – 136 с.

  14. Шмурло Є.Ф. Історія Росії 862 – 1917 гг. / Є.Ф. Шмурло. – М: Аграф, 1997. – 736 с.

  Недовго жив і син і Михайла Федоровича цар Олексій Михайлович (Тишайший) (народився 19 березня 1629, помер 29 січня 1676). Отримавши трон з права успадкування у 16 ​​років, він сповідував віру у богообраність царя, його влади. Відрізняючись, як і батько, м’якістю, лагідністю характеру, міг виявляти і запальність, гнівливість. Сучасники малюють його зовнішність: повнота, навіть огрядність фігури, низький лоб і біле обличчя, пухкі й рум’яні щоки, русяве волосся та гарна борода; нарешті, м’який і сором’язливий погляд (рис.2).

  У своїх палацових володіннях цар був дбайливим господарем, суворо стежив, щоб його кріпаки справно виконували свої обов’язки, вносили всякі платежі. Від першої дружини М. І. Милославської Олексій Михайлович мав 13 дітей; від другої – Н. К. Наришкіної – трьох дітей. Багато хто з них рано вмирав. Троє його синів стали царями (Федор, Іван і Петро), дочка Софія – регентша при малолітніх царях-братах (Івані та Петрі).

  1 червня 1648 року спалахнуло повстання у Москві – Соляний бунт. Повсталі протягом кількох днів утримували місто у руках, розоряли будинки бояр і купців.

  Слідом за Москвою влітку 1648 року розгорнулася боротьба посадських і дрібних служивих людей у ​​Козлові, Курську, Сольвичегорську, Великому Устюзі, Воронежі, Наримі, Томську та інших містах країни.

  Практично протягом усього правління царя Олексія Михайловича країна була охоплена дрібними та великими повстаннями міського населення. Необхідно було зміцнити законодавчу владу країни, і на початку 1649 року було прийнято нове зведення законів – Соборне Уложення.

  Якщо безпосередньою причиною створення Соборного уложення 1649 послужило повстання 1648 в Москві і загострення класових і станових протиріч, то глибинні причини лежали в еволюції соціального і політичного ладу Росії і процесах консолідації основних класів – станів того часу: селян, холопів, посадських людей і дворян, – а також переході від станово-представницької монархії до абсолютизму. Зазначені процеси супроводжувалися помітним зростанням законодавчої діяльності, прагненням законодавця піддати правової регламентації максимальний обсяг сторін та явищ суспільного та державного життя.

  Соборне Укладення складалося з 25 розділів, що включали 967 статей. У ньому були систематизовані більш високому проти попереднім законодавством рівні юридичної техніки правові норми, які й раніше. Крім того, були і нові правові норми, що з’явилися головним чином під тиском дворянства та чорнотяглих посад. Для зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст розділів і статей.

  Як кодекс права, Покладання 1649 р. у багатьох відношеннях відобразило тенденції подальшого процесу розвитку феодального суспільства. У сфері економіки воно закріпило шлях утворення єдиної форми феодальної земельної власності на основі злиття двох її різновидів – маєтків та вотчин.

  У соціальній сфері Укладення відобразило процес консолідації основних класів – станів, що призвело до певної стабілізації суспільства і водночас викликало загострення класових протиріч та посилення класової боротьби, на яку, безумовно, впливало встановлення державної системи кріпацтва. Недарма з XVII ст. відкривається епоха селянських воєн.

  В Уложенні “головна увага звернена на дворянство, як на панівний військово-служивий і землевласникський клас: майже половина всіх статей Уложення прямо чи опосередковано стосується його інтересів і відносин. Тут, як і в інших своїх частинах, Покладання намагається втриматися на грунті дійсності” *.

  За Олексія Михайловича розширюються володіння Росії і Сході, у Сибіру, ​​і заході. Проводиться активна дипломатична діяльність. Чимало було зроблено і у сфері внутрішньої політики. Проводився курс на централізацію управління, зміцнення самодержавства. Відсталість країни диктувала запрошення іноземних фахівців з мануфактурного провадження, військової справи, перші досліди, спроби перетворень (заклад шкіл, полиці нового ладу та ін.).

  У правління Олексія Михайловича 1653 р. патріархом Никоном було проведено церковні реформи.

  Патріарх Нікон (у світі Микита Мінов) був видатною особистістю. Особистий друг і порадник Олексія Михайловича, він 1652 р. був обраний патріархом. Він почав прагнути, щоб Росія, Російська Православна Церква стали центром світового православ’я. Олексій Михайлович підтримав патріарха, оскільки уряд мав плани об’єднання православних церков України та Балканських країн з Російською Церквою.

  Крім того, виникла суперечка про те, як саме виправляти книги та обряди і що, власне, є правильним, а що ні. Багато московських священиків були не згодні з думкою патріарха.

  Усе це посилювалося тим, що патріарх Никон претендував на владу як церковну, а й світську, вважаючи, що влада державна на чолі з царем повинна повністю підкорятися влади церковної на чолі з патріархом.

  Він був майже на 25 років старший за Олексія Михайловича; ця різниця років полегшувала йому вплив на царя. Це не була дружба однолітків, а вплив дуже розумної, діяльної і чудово промовистої людини поважних років на м’яку вразливу душу юного царя. Нікон був практик, Олексій Михайлович – ідеаліст.

  Будучи людиною вкрай честолюбною, Нікон прагнув здобути дедалі більше влади і одного разу переступив межу. Під час війн 1654-1658 рр. цар часто був відсутній у Москві, знаходився, отже, далеко від Никона і присутністю своєю не стримував владолюбства патріарха. Повернувшись із походів, він почав обтяжуватись його впливом. Цар і патріарх посварилися, а в 1658 Никон був зміщений з патріаршого престолу. Вороги Никона скористалися охолодженням до нього царя і нешанобливо стали ставитись до патріарха. Горда душа архіпастиря не могла знести образи; 10 липня 1658 р. він відмовився від свого сану і поїхав до Воскресенського монастиря.

  Государ, однак, не скоро зважився покінчити з цією справою. Лише у 1666 році на духовному соборі під головуванням олександрійського та антиохійського патріархів Никон позбавлений архієрейського сану та заточений до Білозерського Ферапонта монастиря.

  Діяльність патріарха Никона призвела до церковного розколу. У 1666 року у Москві відбувся Великий собор, який схвалив всі реформи Никона (хоча самого Нікона він засудив). У результаті всі прихильники старого порядку речей були названі єретиками (самі вони назвали себе старообрядцями, оскільки виступали за старі, тобто невиправлені обряди). У результаті рішення Російська Церква виявилася розколотою.

  Але на той час у Москві Константинополі встановилися різні церковні статути – порядок скоєння церковних служб. Справа в тому, що в часи прийняття Руссю православ’я у Візантії діяли два церковні статути. Вони були цілком рівноправними. Русь перейняла одне із них, а Візантія пізніше зупинилася іншому. Крім того, в російських та візантійських церковних книгах містилися різночитання, оскільки російські церковні книги листувалися від руки.

  Отже, патріарх Никон прагнув до того що, щоб Російська Церква грала роль у православному світі, яку грала Константинопольська, тобто. стала спадкоємицею Константинопольською. Але для цього потрібно було перейти на грецький церковний статут, привести тексти богослужбових книг у відповідність до грецьких зразків. Книгодрукування давало таку можливість.

  У 1653 р. Никон почав проводити реформу. Російська Церква почала переходити на грецький церковний статут, богослужбові книги стали приводитися у відповідність до грецьких.

  Але реформи викликали різкий протест частини суспільства – боярства, духовенства, народу. Прихильники старих обрядів відмовлялися визнати реформи Никона та закликали повернутися до дореформених порядків. Зовні розбіжності зводилися:

  • v за якими зразками – грецькими або російськими уніфікувати церковні книги,
  • v хреститися двома або трьома пальцями,
  • v як здійснювати хресний хід – під час сонця чи проти ходу сонця.

  У цей час на країну обрушилися голод і морова виразка. Народ вважав ці лиха карою Божою за відступ від віри предків. Тисячі селян, посадських людей бігли на Поморську Північ, у Заволжя, на Урал, до Сибіру. Підтримали розкол та представники деяких знатних боярських прізвищ, зокрема, родички першої дружини Олексія Михайловича цариці Марії Іллівни Милославської бояриня Ф.П. Морозова та її сестра Є.П. Урусова. Знатних сестер закували в кайдани, зазнали страшних тортур, потім заслали до Боровська, де в земляній в’язниці вони й померли. Протопоп Авакум та його прихильники були заслані на Північ у м. Пустозерськ. Там у земляній в’язниці у зоні вічної мерзлоти вони провели 14 років. Але від своєї віри Авакум не зрікся. За це він та його однодумці були спалені на багатті.

  Патріарх Никон також впав у немилість царя. У 1666 р. на церковному соборі він був зміщений з посади патріарха та засланий під Вологду. Після смерті Олексія Михайловича Никону було дозволено повернутися із заслання. 1681 р. він помер під Ярославлем.

  З того часу єдина Російська Церква розколота на дві – Російську Православну Церкву (ніконіанську) та Російську Православну Старообрядницьку Церкву.

  У 1654 р. відбулася знаменна подія російської історії – Росія повернула Лівобережну Україну.

  Возз’єднання України з Росією мало велике значення для обох держав:

  • v звільнило народ України від національного та релігійного гніту, врятувало від поневолення Польщею та Османською імперією, сприяло формуванню української нації;
  • сприяло зміцненню російської державності. Вдалося повернути смоленські та чернігівські землі. Це давало змогу розпочати боротьбу за Балтійське узбережжя. Крім того, відкривалася перспектива розширення зв’язків Росії з іншими слов’янськими народами та державами Заходу.

  Ще однією важливою подією цієї епохи стало повстання під проводом Степана Разіна.

  Народився Степан близько 1630 р. Тричі (1652, 1658 і 1661 рр.) бував у Москві, а перший з цих приїздів – в Соловецькому монастирі. Обстановка на Дону розпалювалася. В1667 р. із закінченням війни з Річчю Посполитою на Дон та інші місця хлинули нові партії біглих. На Дону панував голод. У пошуках виходу з важкого становища, щоб видобути хліб насущний, бідні козаки наприкінці зими – початку весни 1667г. об’єднуються у невеликі ватаги, перебираються на Волгу та Каспій, грабують торгові судна. Їх розбивають урядові загони. Але ватаги збираються знову і знову. На чолі їх стає Степан Разін.

  У серпні вони з’являються в Астрахані, і місцеві воєводи, взявши з них обіцянку вірно служити цареві, здати всі судна і гармати, відпустити служивих людей, пропускають їх вгору Волгою на Дон.

  На початку жовтня Разін повернувся на Дон. Його завзяті козаки, які здобули не лише багатства, а й військовий досвід, влаштувалися на острові біля Кагальницького містечка.

  На Дону встановилося двовладдя. Справами у Війську Донському керувала козацька старшина на чолі з отаманом, яка сиділа у Черкаську. Її підтримували господарські, заможні козаки. Але Разін, що знаходився у Кагальника, не зважав на військовий отаман Яковлєв, свого хрещеного батька, і всіх його помічників.

  Чисельність разинського повстанського війська, що формується на Дону, швидко зростає. На початку травня 1670р. Разін знімається з табору. Разін захоплює Царицин, Астрахань, Смбірськ. Полум’я повстання охоплює величезну територію: Поволжя, Заволжя, багато південних, південно-східних, центральних повітів. Слобідську Україну, Дон. Основною рушійною силою стають маси селян-кріпаків. Беруть активну участь у русі міські низи, робітники, бурлаки, служила дрібнота (міські стрільці, солдати, козаки), представники нижчого духовенства, всякі “гуляючі”, “бездомні” люди. У рух включаються чуваші та марійці, мордва та татари.

  Розіслані Разіним та іншими ватажками чарівні грамоти піднімали на повстання нові верстви населення. За повідомленням сучасника-іноземця, у цей час у русі брало участь до 200 тисяч осіб. Багато дворян пали їх жертвою, згоріли маєтки.

  Налякані розмахом повстання, яке в документах того часу називали війною, влада мобілізує нові полки. Цар Олексій Михайлович сам влаштовує огляд військ. Головнокомандувачем усіма силами він призначає боярина князя Ю. А. Долгорукого, досвідченого полководця, який відзначився у війні з Польщею, суворою і нещадною людиною. Той робить своєю ставкою Арзамас. Сюди йдуть царські полки, шляхом відбиваючи напади повстанських загонів, даючи їм битви.

  Обидві сторони зазнають чималих втрат. Проте повільно і неухильно опір озброєних повстанців долається. Урядові війська збираються також у Казані та Шацьку.

  Степана Разіна схопили 14 квітня 1671р. у Кагальнику господарські козаки на чолі з К. Яковлєвим. Незабаром його привезли до Москви і після тортур стратили на Червоній площі, причому безстрашний ватажок у свій останній, смертний час “жодним зітханням не виявив слабкості духу”. Очолене ним повстання стало найпотужнішим рухом “бунташного віку”. І однією з подій епохи правління перших Романових.

  ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ РОМАНОВ

  ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ РОМАНОВ (19.03.1629-29.01.1676 рр.) – цар з 1645 р з династії Романових.
  Син царя Михайла Федоровича від шлюбу з Євдокією Лук’янівна Стрешневой. Олексій Михайлович з юних років під керівництвом “дядьки” боярина Б.І. Морозова готувався до державної діяльності. У перші роки правління Олексія Михайловича Морозов став першою особою при його дворі.
  13 липня 1645 року російським царем став старший син Михайла Федоровича царевич Олексій. Олексій Михайлович був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він сам писав і редагував багато указів і першим із російських царів став власноручно їх підписувати. Олексій Михайлович склав “Укладення сокольничья шляху”, пробував писати спогади про польську війну. Лагідний і релігійний, Олексій Михайлович був надзвичайно любимо в народі, за що і отримав прізвисько “Найтихіший”.
  Головною турботою нового уряду стало поповнення державної скарбниці. З цією метою 1646 р царським указом була підвищена мито на сіль. Через різке подорожчання солі населення відмовлялося її купувати, доходи скарбниці впали. У 1647 р соляної податок був скасований. Одночасно з податного населення стали стягувати недоїмки по податках за два попередні роки. У 1648 р масове невдоволення посадських людей в Москві призвело до “соляний бунт”. Олексій Михайлович змушений був піти на поступки. Морозов засланий в Національний Києво-Печерський монастир. Його місце при дворі зайняли боярин Н.І. Романов і князь Я.К. Черкаський. Пізніше Олексій Михайлович наблизив талановитих державних діячів – Н.І. Одоєвського, А.Л. Ордіна-Нащокіна, А.С. Матвєєва.
  У вересні 1648 року, після замирення хвилювань, цар скликав Земський собор, який прийняв Соборний Покладання 1649 р, майже на два століття стало основним законодавчим актом Російської держави, яке задовольнило основні вимоги верхівки посаду і дворян. Потребуючи в надійному раднику, цар наблизив до себе патріарха Никона. Він надавав Никону довіру і доручав управління державою на час своєї відсутності в столиці.
  У 1650 р цар знову звернувся за підтримкою до Земського собору в зв’язку з повстаннями в Пскові ( “Псковська гиль”) і Новгороді.
  У 1649-1652 рр. проведено так зване посадское будова – білі слободи (звільнені від податків приватні володіння) в містах одписано “на государя”, а їх жителі нарівні з чорними (державними) слободами стали платити податки в казну. Олексій Михайлович зробив ряд заходів щодо захисту російських торгових людей від конкуренції з боку іноземних купців. У 1649 р був виданий указ про видворення з Росії англійських купців. Указ мотивував цей захід такими доказами: російські купці через англійців “збіднювали”, а останні “обогателі”; крім того, англійці “по всій землі вчинили велике злу справу, государя свого Карлуса короля вбили до смерті”. Рішення Олексія Михайловича залишилося незмінним навіть після особистого втручання сина страченого в ході Англійської революції короля Карла I – майбутнього короля Карла II: “І за таких злодіїв і зрадників і їхнього пана убойца і Говорити б не годилося. А гідні вони за свої злі справи страти, а не милості. а на Московській державі як і раніше таким лиходіям бити непристойно “. Олексій Михайлович сприяв прийняттю Торгового (1653 г.) і Новоторгового (1667 г.) статутів, заохочували розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
  У перші роки царювання Олексія Михайловича активізувалася культурно-релігійне життя Росії. В кін. 40-х рр. XVII ст. при його дворі склався “Гурток ревнителів благочестя” ( “боголюбцев”) під керівництвом царського духівника Стефана Вніфантьева. Розширилася діяльність Московського друкованого двору, серед видань якого особливо виділяються книги навчального характеру. У 1649 р тут же були надруковані і багаторазово перевидавалися “Соборне Укладення”, “Покладання судних справ”. У 1653 р видана “Керманич” – звід церковних правил і постанов. У 1647 року опубліковано перекладне твір – “Вчення і хитрість ратного будови піхотних людей” Йоганна Якобі фон Вальхаузена. Членам кружка Вніфантьева належить заслуга поширення грамотності і установи училищ в Росії. Олексій Михайлович видав ряд указів з осудом тих, хто влаштовував або брав участь в “бісівських ігрищах”: ворожіннях, святочних маскарадах, запрошував скоморохів і т.п.
  Олексій Михайлович надавав заступництво ревнителям православної віри, які виступали за зміни в церковному житті. Нововведенням в практиці богослужінь стали проповіді, з якими священики зверталися до парафіян. Цар підтримав реформи нового патріарха Никона, вважаючи об’єднання церковних обрядів російської та грецької церков необхідною передумовою для зростання міжнародного авторитету Російської держави. Однак незабаром через домагань Никона на верховну владу в державі Олексій Михайлович розірвав відносини з ним і на церковному соборі в 1666 р виступив одним з головних обвинувачів патріарха. У царювання Олексія Михайловича стався розкол Російської православної церкви. Противники церковної реформи – “старовіри” не раз “бунтували народ” проти царя і патріарха. Опорою старообрядців став Соловецький монастир. З 1668 по 1676 рр. царські воєводи не могли привести ченців до покори. Завершилося “Соловецькі сидіння” вже після смерті царя.
  Церковні реформи, проведені Никоном, постали причиною виникнення в країні релігійної течії, послідовники якого не визнавали офіційну церкву. Згодом їх стали називати розкольниками. Зростаюче втручання Никона у внутрішню і зовнішню політику держави під тезою “священство вище царства” привело до розриву царя з патріархом.
  В кін. 40 – поч. 50-х рр. XVII ст. тривало будівництво оборонних укріплень на південних рубежах країни. Споруджена Білгородська засічнихриса, що простяглася майже на 500 верст; в східному напрямку пройшла Тамбовська, по узбережжю Ками – Закамская риса. Відносно Кримського ханства Москва прагнула досягти мирного перебігу справ; хану і кримської знаті посилалися щорічні “поминки” – щедрі дари грошима і хутром.
  У 1654 р до Росії була приєднана Лівобережна Україна. Приєднання було проголошено 8 січня 1654 року гетьманом України Богданом Хмельницьким на Переяславської Раді. Однак ця подія стала причиною ще однієї російсько-польської війни, що тривала 13 років, до 1667 року і закінчилася Андрусівським перемир’ям. В результаті російсько-польської війни 1654-1667 рр. повернуті Смоленськ і Сіверська земля з Черніговом і Стародубом. Російсько-шведська війна 1656-1658 рр., Розпочата з метою домогтися виходу до Балтійського моря, закінчилася укладенням вигідного для Росії Валієсарський перемир’я, проте пізніше, під впливом невдач в російсько-польській війні, його умови були переглянуті під час підписання Кардісского світу 1661 р
  Тривалі війни вимагали напруження всіх фінансових можливостей держави. В інтересах службових людей відбувалося подальше розширення кріпосного права. Уряд стягувало надзвичайні податки з торгових і посадських людей: “п’яту грошенят”, “десяту гріш” (відповідно 20 і 10% від вартості майна), брало великі позики у монастирів. У 1654 р уряд ввів в обіг мідні гроші, які повинні були звертатися нарівні з срібними. Однак через кілька років прискорений випуск мідних грошей привів до їх знецінення. Критична ситуація в країні, одним з проявів якої став “Мідний бунт” 1662 року в Москві, змусила владу піти на скасування мідних грошей. У 1670-1671 рр. царське військо придушило повстання Степана Разіна, яка охопила південні і частина центральних районів Росії.
  Відбувалося подальше освоєння Сибіру. У 1648 р козак Семен Дежнев відкрив протоку, що відокремлює Євразію від Північної Америки (нині Берингову протоку). В кін. 40 – поч. 50-х рр. XVII ст. землепроходці Василь Поярков і Єрофій Хабаров здійснили походи на р. Амур і привели в російське підданство населення цього краю. У 1655 р підданими російського царя визнали себе калмики. Російські посольства прямували до ханам Хіви і Бухари, а також в Китай. За розпорядженням Олексія Михайловича вівся збір відомостей про Індію і шляхах в цю країну.
  Олексій Михайлович активно залучав на службу іноземців, головним чином військових фахівців, лікарів, мануфактуристов. У російській війську різко зросло значення “полків іноземного ладу”. У 1669 р в с. Дедіново на Оці був побудований трищогловий корабель “Орел” і кілька дрібних суден. Для флотилії був складений перший російський Морський статут.
  До кінця правління цар все рідше звертався до ради “всієї землі”. Діяльність Земських соборів поступово згасала. Значно посилилася особиста влада государя, розширилася компетенція центральних органів влади, зріс вплив наказовийбюрократії. У 1654 р за указом Олексія Михайловича створений “Наказ його великого государя таємних справ”, куди сходилися всі нитки управління державою, він наглядав за всіма громадянськими і військовими справами, які перебували у віданні інших державних установ. У 1672 р в записну наказі складено історико-родовідне працю про династію Романових, покликаний показати її спадкоємність династії Рюриковичів: багатоілюстрований “Тітулярнік” включав портретну галерею російських государів, малюнки гербів міст і областей, а також зображення іноземних монархів.
  При дворі Олексія Михайловича працювали видатні вчені-просвітителі Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький, іконописець Симон Ушаков та ін. Прихильник західноєвропейських нововведень, Олексій Михайлович завів в Москві і підмосковних царських селах сади і “городи”, в тому числі для потреб Аптекарського наказу. В с. Преображенское була побудована “Комедіальная храмина”, де в 1672 р відбулося перше театральна вистава. Відбудовано і прикрашено с. Ізмайлово. У 1669 р збудували грандіозний дерев’яний палац в с. Коломенське, прозваний сучасниками “восьмим чудом світу”. У Москві споруджено кам’яний Посольський двір, а також новий Аптекарський двір, де за царським указом годували жебраків і мандрівників.
  У роки правління Олексія Михайловича в Росії починалися спроби будівництва перших військових кораблів, почалося формування постійної армії “нового ладу”, що складалася з добровольців і заклала основу майбутньої системи рекрутських наборів.
  Олексій Михайлович залишив велике літературна спадщина: листи, мемуари, вірші і прозу ( “Послання на Соловки”, “Повість про представленні патріарха Йосипа”, незакінчені записки про російсько-польській війні). Неофіційно Олексій Михайлович іменувався Щонайтихішим.
  Від першого шлюбу Олексія Михайловича з Марією Іллівною Милославській, народилися сини – майбутні царі Федір Олексійович та Іван V – і дочка Софія Олексіївна (майбутня правителька); від другого шлюбу, з Наталею Кирилівною Наришкіної, – майбутній цар Петро.
  Олексій Михайлович помер 30 січня 1676 року в віці 47 років. Він похований в Архангельському соборі Кремля.

  автор статті Е. Куксина