А почему ворота дёгтем мазали,что это означало?

По деревенскому обычаю дегтем или смолой мазали ворота того дома, в котором живет девушка, не отличающаяся нравственным поведением.
Женская честь, соблюдение целомудрия девушкой и супружеской верности замужней женщиной. Вплоть до к. XIX в. строго соблюдалась в среде крестьянства и в меньшей мере — среди других слоев русского общества. Русское крестьянство решительно осуждало добрачные связи. Если такое и случалось, то как исключение, и всегда и повсеместно встречало отрицательную оценку общественного мнения деревни. Вопросы, связанные с честью девушки, могли, по желанию обиженной, рассматриваться на сходке общины. В их числе были оскорбления действиями символического характера: вымазать дегтем ворота, поднять подол, подрезать косу. Повсеместно у русских ворота, вымазанные дегтем, означали позор для всей семьи, и прежде всего для девушки, которая жила в этом доме. После этого она подвергалась насмешкам, презрению, оскорблениям. Как правило, не могла выйти замуж. Но традиция хранила и возможность защититься от напрасно возведенного позорящего обвинения. Девушка могла обратиться к старосте и просить его собрать сходку, чтобы снять с себя позор, доказав невинность.

а каким макаром сходка определяла невинность?))))
Приветствую)))
на этот вопрос отвечать не надо)))

я слышал про то что намазанные ворота считаются позором семьи. И возможно что-то путаю, но как вариант,если девушка вступала в половую связь до брака, или предателей. одно из двух.

Типа до нее тебе. как раком до Китая. так что захлопни свое ущербное и тупое е@ало!

Павильон где снимается “Дом-2” должен быть выкрашен дёгтем от подвала до крыши. И сама крыша тоже. И участники этой похабени.

МАРУСЯ ЧУРАЙ (1979)

Посланець від кошового отамана запорожців з листом передав наказ Мартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Хмельницькому. Доки Пушкар читав лист, козак з’ясував, кого й за що судять, після чого схвильовано промовив:

Ця дівчина. Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон, —

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: — Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай Боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

бо мав на Білу готувати полк. (. )

вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

не множились промежду християн,

ми мусим вбивцю засудить до страти,

як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб — як її карати —

предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? —

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван. (. )

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні,

— Причому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

що свідок цей — особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

дали сказати слово їй останнє, —

чи має серця внутрішню гризоту

і чи пред тим, як вирок наш почути,

зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила.

І милосердя в права не просила.

(. ) тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі,

в такий-то спосіб справа була рішена,

що має бути карана на горлі,

на шибениці, значиться, обвісшена (. ).

Сповідь

РОЗДІЛ ІІІ

. Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть, —

аби одбути, все уже одбути, —

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні? (. )

Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків та їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця та його зрада з Галею Вишняківною.

А я чуток недочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні, —

моя любов, прогіркла й перестояна,

вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій.

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?!

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О Боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

. Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча, —

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба.

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,

у церкву ходить майже щосуботи.

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,

все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А Бог на небі долю нам вершив.

. Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз задихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу —

стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки 1 .

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить — нічого. Заговорить —

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи.

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, —

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому, — для жінки він цар і Бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. (. )

Наприкінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.

1 Карахонька — маленький гарбуз.