Хто працює на Радянському радіо

Українська служба Бі-Бі-Сі вже не застала часів глушилок. Іноземні радіостанції перестали глушити 1988-го року, а перша програма Бі-Бі-Сі українською мовою вийшла в ефір 1992-го року.

Хоча кажуть, що навіть за радянських часів до Бі-Бі-Сі ставилися прихильніше, ніж до решти “ворожих” станцій. Союзне керівництво вважало Бі-Бі-Сі поважнішим і дипломатичнішим радіо за відверто антирадянську Свободу чи Голос Америки.

Ми доживаємо свій вік. Із шести передавачів, які в нас тут були, залишився тільки один, який передає програми Бі-Бі-Сі.

Забивка антирадянських програм, радіозахист, радіопротидія, радіоелектронна боротьба, глушіння. Це все назви одного явища, яке існувало в Радянському союзі впродовж 60-ти років.

В СРСР глушили 15 закордонних радіостанцій, які подавали інформацію багатьма мовами.

Коли я почала готувати цю програму і шукати людину, яка б мені розповіла про глушилки, я не очікувала, що потраплю майже у ті часи.

Анатолій Олександрович Соколовський працює в радіоцентрі в Броварах майже п’ятдесят років. Він начальник цеху №2. Так цей об’єкт називається.

Колись тут був суворий режим. Його охороняли озброєні солдати, а доступ мали тільки перевірені люди. Тутешнім працівникам було заборонено їздити за кордон і навіть рідним розповідати про свою роботу. Звідси велося мовлення українського радіо на закордон, а також глушилися іноземні радіостанції.

За іронією долі тепер ця установа існує тут тільки для того, щоб передавати на Україну програми Бі-Бі-Сі.

«Ми доживаємо свій вік. Із шести передавачів, які в нас тут були, залишився тільки один, який передає програми Бі-Бі-Сі. Оце все, що лишилося», – каже Анатолій Олександрович.

А ще залишилося 14 людей, які пропрацювали тут майже все своє життя. І приміщення, яке здається в оренду – відтоді, як його подубували у 1950-их роках, так і не ремонтували.

– Коли вас тут востаннє ремонт був? – запитую я Анатолія Олександровича.

– Сто лєт назад. Ну дуже-дуже давно. У нас все в такому стані, що страшно людям показать. Налякать хіба можна. Бачите оце велике приміщення? Оце в цьому приміщенні вночі чергує одна жіночка і труситься від страху.

– А у вас є якийсь сторож?

– Один охоронець. Без зброї. Ото головне, щоб собаки гавкнули, що хтось чужий іде.

Тут справді трохи моторошно. Таке відчуття, що потрапив у машину часу, і зараз раптом з-за дверей вийде сам товариш Сталін. Над парадним входом досі висить герб УРСР. Всередині будинку, куди веде мене Анатолій Олександрович дивини ще більше.

Такі будівлі я бачила у старих фільмах. На стінах і стелях збереглася ліпнина. Досі висять розкішні, але брудні абажури і лампи сталінської доби. Про сучасність нагадує електрочайник, про радянське минуле – слова Леніна на стіні на вицвілій оксамитовій дошці: «Газета без паперу і без відстаней буде великою справою».

У приміщенні гудуть передавачі – масивні сірі металеві шафи, з яких долинають звуки Бі-Бі-Сі. Колись тут метушилося багато людей, бо роботи в ті часи, коли треба було глушити «ворожі голоси» було багато.

«Зараз спокійна робота. Бі-Бі-Сі гарний заказчик», – каже Анатолій Олександрович.

Він розповідає, що глушінням займалася окрема служба. Одні контролювали ефір і частоти закордонних радіостанцій. Інші включали передавачі, які накладали на ту саму частоту.

Глушилки були різних типів.

«Спочатку були ГМД, «генератор мєшающего дєйствія». Воно, знаєте, ото так «У-у-у-у-у». Але воно повністю не могло заглушити ту інформацію, яка передавалася. А потім придумали більш ефективний, так званий РПС, «рєчєподобний сігнал». Здається щось хтось сказав, але воно накладається на ту програму і взагалі нічого не розбереш», – розповідає Анатолій Олександрович.

Щоб завадити слухати радіо з-за кордону, окрім глушилок в Радянському Союзі також були радіоприймачі, на яких не було діапазону коротких хвиль від 16-ти до 19-ти метрів. На цих хвилях програми було чути найкраще і найважче заглушити. Але кмітливі люди додавали до радіо якісь саморобні прилади і все одно слухали.

Загалом глушіння було неефективною діяльністю. На забивку “ворожих голосів” кидалися величезні кошти і витрачалося багато електроенергії. Але люди все одно слухали заборонені програми, навіть ті, хто їх глушив.

– Слухали дома на приймачах. Цікаво було, бо нам не давали цю інформацію, – розповідає пані Галина, яка працює на радіоцентрі у Броварах майже 40 років.

– А якби дізналися на роботі?

– Нічого б не було. А ви думаєте, не знали, що ми слухаємо. Ми приходили на роботу і обмінювалися тим, хто що почув, хто що знав.

Анатолій Олександрович радіо не слухав, але глушилки все одно критикує:

“Глушилки – це дуже погано. Тому що “запрєтний плод сладок”. Ой що вони там скажуть? А чого було боятися, що скажуть щось не так? Ну, скажуть не так. “Собака лаєт, вєтєр носіт, а караван ідьот”. Чого його глушить. Це мільйони кіловат на вітер, а потім та вся радянська ідеологія лопнула, як мильний пузирь. Хто почав перестройку? Перший комуніст Горбачов, а не якийсь там буржуй”.

Працівники цеху № 2 напоїли мене свіжим березовим соком і запрошували приїжджати влітку, коли в них цвістиме клумба і буде гарно. Але не менш сумно .

“Ламп нам мало дають. Радіо не цікавляться в наших ешелонах влади. А для нас це – наше все, наше життя тут пройшло, з цією технікою. Настільки його жалко. Аж сльози на очах, як подивишся, як його оце все розбирають”, – ділиться зі мною пані Галина на прощання.

“Музика вічна, наскільки вічна людина”, – композитор Євген Станкович

Євген Станкович зумів пронести український національний настрій крізь цензуровану радянську систему. Політбюро заборонило його фольк-оперу “Коли цвіте папороть” – цей твір виконали аж через 35 років уже в незалежній Україні. Лауреат Шевченківської премії, Герой України, відкрита й позитивна людина, яку досі можна зустріти на власних концертах у Будинку звукозапису Українського радіо – Євген Станкович розповідає “Локальній історії” про тисячолітній український фольклор, підпільне прослуховування музики в радянські часи, музичне осмислення трагедій Бабиного Яру та Голодомору

Дарина Анастасьєва

Кожен композитор, який пише музику чи навіть займається полістилістикою, має свій певний код. Усе, що відбувається навколо, впливає на творчість людини. Вона не може переступити через свої емоції, через своє бачення. Вона перебуває в тому руслі, у якому живе, у якому працює, до якого вона має хист, до якого тяжіє її емоційний стан.

Я люблю всі інструменти, і я це щиро кажу. Поганих інструментів немає. Інша річ – яку вони роль можуть відігравати в оркестрі.

Мої музичні смаки далекі від джазу, року і попу. Але я чую ці жанри на телебаченні та по радіо – є багато прекрасних колективів. Коли я був молодим, мені дуже подобався гурт Queen, вважаю його визначним.

Щодо мене, то я люблю всі види мистецтва. Але щоби сказати, що якийсь вид мистецтва сильно вплинув на мене. Хіба що підсвідомо. Можу повторити слова великого композитора ХХ століття Ігоря Стравінського, який сказав, що “на музику може впливати тільки сама музика”.

Три роки під час служби в армії я, звичайно, був відірваний від музичного колективу та життя. Вступав до вишу у Львові. А потім переїхав до Києва, перевівся до консерваторії у клас Бориса Лятошинського.

Лятошинський – це унікальне явище, за всі часи він один із найвидатніших композиторів, які жили в Україні. Його замовчували в повному розумінні цього слова. У 1949 році він потрапив до переліку людей, чия творчість була заборонена у зв’язку з постановою Радянського Союзу, що звинувачувала представників творчих професій у “формалізмі”. До списку невідповідних композиторів також потрапили Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф’єв, Арам Хачатурян, Віссаріон Шебалин, Гавриїл Попов і Микола М’ясковський, серед українських також – Герман Жуковський. У Москві було простіше: композитори знову швидко стали виконувати свої твори. А в Україні за Лятошинського взялися серйозно: твори вилучали з репертуарів, у знаменитій 3-й симфонії він був змушений переписати фінал.

Лятошинський – один з останніх могікан тієї великої школи, яка триває від Чайковського. Учнем Чайковського був Сергій Танєєв, у Танєєва навчався Рейнгольд Глієр, а Лятошинський був учнем Глієра і до кінця днів у них збереглися хороші людські стосунки.

Лятошинський – це майстер із царин теорії й історії, який володів величезним талантом. Він був високоосвіченою людиною, яка знала всі тогочасні нововведення, але дотримувалася своєї ідеології в музиці. Знав кілька мов, стежив за всім, що відбувається. Він єдиний із великих майстрів-українців, які жили в Радянському Союзі, хто їздив на кожну “Варшавську осінь” Щорічний фестиваль сучасної музики, який відбувається з 1956 року. – Ред. . І в 1960-х роках, коли я вчився у нього, привозив звідти безліч нот сучасних композиторів.

Я вчився у Лятошинського три з половиною роки. Як учитель він був радше порадником – ділився тим, як це можна зробити, як він це бачить. Його заняття були своєрідними розповідями про музику загалом, про принципи не суто музичні, а естетично-музичні.

Останніми роками Борис Миколайович дуже активно почав писати музику. Написав 4-ту і 5-ту симфонії і почав писати 6-ту. На жаль, після операції пішов із життя – хоча міг ще працювати і працювати. Я недавно переслуховував його 3-тю симфонію і був знову вражений масштабами, мисленням. Симфоніст найвищого рівня!

Після смерті Лятошинського я рік навчався у Мирослава Скорика. Товаришував із Валентином Сильвестровим. Завдяки Сильвестрову по поверненню з армії я дуже добре познайомився з авангардом XX століття. Сильвестров мав багато друзів. Ми часто приходили до нього додому й напівлегально слухали авангардну музику. У Сильвестрова діставали новинки актуальних музичних матеріалів. Тоді був дефіцит сучасної музики. А він мав можливості й апаратуру – надавав можливість слухати в себе вдома важкодоступну музику. Це була маленька богема: збиралося багато знакових музикантів – композиторів і диригентів того часу.

Кожна людина, кожен композитор чи художник тією чи іншою мірою звертається до трагічних подій, які пов’язані з життям мільйонів людей. Смерть – це трагедія. Верді написав реквієм пам’яті свого друга. А коли йдеться про Бабин Яр або Голодомор, то тут відбулося знищення мільйонів. Зрозуміло, що це стає завданням для людини, якщо вона відчуває можливість і може звертатися до таких тем Євген Станкович – автор реквієму “Бабин Яр” та “Панахиди за померлими з голоду”, відомої як “Український реквієм”. – Ред. .

Ці твори писали тоді, коли розпався Радянський Союз. Раніше ми чули про ці трагедії лише краєм вуха. За часів Горбачова, так званої “перебудови”, тиску вже не було, союз ідеологічно себе вичерпав. У 1991 році про Бабин Яр вперше почали згадувати на офіційному рівні. У 1990-х проговорення тих страшних подій викликало у суспільстві великий резонанс.

Музичні твори, присвячені Бабиному Яру та Голодомору, створювали на прохання уряду. Пресингу не було. Якби він був, навряд чи можна було би створити таку велику роботу. Видатний сучасний поет Дмитро Павличко як автор тексту і я як автор музики написали твір до 50-х роковин від дня трагедії в Бабиному Яру. Панихиду, присвячену Голодомору 1933-го, вперше було згадано 1993 року.

Україна як держава – унікальна у своєму фольклорі. Музику регіону, у якому я народився, знав із дитинства Євген Станкович народився у Сваляві на Закарпатті, навчався у Львові. – Ред. . Так сталося, що в житті найбільше займався музикою Центральної України. Центральноукраїнський фольклор – взагалі унікальне явище у світовій історії.

Народна творчість України має тисячоліття. Є пісні, вік яких налічує понад тисячу років, і які збереглися у нашому народі ще від часів язичництва. На превеликий жаль, цим тепер майже не займаються. А якщо займаються, то аматори.

Фольклорна музика – доказ не лише музичних шедеврів і музичної історичної пам’яті. Це доказ ідентичності української нації. Коли співають народну пісню, яка має тисячу років, це свідчить про те, що тут уже була Україна. І це усуває всі суперечки про те, хто звідки походить…

Мене вразив один катрен Нострадамуса. У ньому йшлося про те, що на річці Борисфен буде розквіт музичної, духовної, загалом культури. Я це постійно повторюю в різних країнах світу, повторюю тут: якщо Україна має тисячолітню музичну історію і до цього часу вона збереглась – отже, є потреба у цьому. Я стверджую, що практично в усіх країнах світу музиканти-вихідці з України сидять у найкращих оркестрах, вони викладають у найпрестижніших вишах Сполучених Штатів Америки та країн Європи, продовжують поповнювати світовий музичний істеблішмент – навіть без підтримки країни. Можна собі уявити, що було би, якби країна їх підтримувала. Або якби бодай не заважали наші “діячі”, які вважають себе причетними до розвитку музичної культури.

У нас надзвичайно обдаровані люди. Народжуються діти з унікальними музичними талантами – вони перемагають на музичних конкурсах. Кафедра композиції, на якій я викладаю, випустила понад десяток випускників, яких запросили навчати у європейських країнах.

Я був частиною тієї системи, творчих явищ, які формувалися перед розпадом Радянського Союзу. Наприклад, творчі спілки існують донині. Спілку композиторів України я очолював і двічі йшов сам. Вважаю, що Спілка композиторів – це єдина важлива організація для професійних композиторів. Якщо її знищать, то можуть знищити і професійну музику в Україні.

Спілка дає можливість кожному композиторові, якщо він пише, бути почутим, не зважаючи на його становище і статус у суспільстві. На превеликий жаль, у цих драматичних ситуаціях, які відбуваються в нашій країні, вже порушено баланс розвитку. Швидко змінюється погляд на потрібність чи непотрібність спілок. Деякі люди взагалі вважають, що культура – це баласт суспільства.

Я побував у багатьох країнах світу, і всюди у високорозвинених країнах є спілки композиторів та музичні колективи, які підтримує держава. Інакше їх просто не буде! Якщо огірок не посадиш – він не виросте. Огірки самі на деревах не ростуть. Так і з культурою. Музичною передовсім.

Допоки живе людина, для неї музика вічна. Коли людини немає – я не знаю, хто визначатиме вічність чи невічність музики.

Музика – це справа людського творіння, вона є частиною людського буття. Допоки людство живе, буде жити музика. Хто з сучасників супроводжуватиме людство так само, як Бетовен, Шуберт, Шопен – покаже час.