§ 6. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У НАДДНІПРЯНЩИНІ

• характеризувати внесок Тараса Шевченка в українське національне відродження.

1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Яким був національний склад населення Наддніпрянської України? 3. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

1. Початок формування української національної ідеї

Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. у Наддніпрянщині розвивалися і взаємодіяли кілька визвольних рухів, опозиційних політиці російського царизму.

Польський напрямок визвольного руху об’єднував польських патріотів, які боролися за відновлення Речі Посполитої в кордонах від Балтійського до Чорного морів. Прибічники цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Серед українського населення краю прибічників цього напряму було мало. Самовіддана боротьба поляків за свої національні права ставала гідним прикладом для українців.

Російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними у Наддніпрянщині, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Проте серед них були також українці, які вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського напряму здебільшого не визнавали за народами, які населяли імперію, права на окреме державне існування.

Український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали історична пам’ять народу, тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, а також діяльність представників польських та російських опозиційних організацій у Наддніпрянщині. У середовищі українських патріотів формувалися основи національної ідеї українців.

Історична пам’ять — спільні уявлення про минуле, які передаються з покоління у покоління у вигляді узагальнених образів певним народом.

Національна ідея — сукупність найзагальніших уявлень про сучасний розвиток і перспективи на майбутнє певного народу, що підтримуються його переважною більшістю.

Упродовж кінця XVIII — першої половини XIX ст. українська ідея у Наддніпрянщині еволюціонувала від спроб відновлення автономії України нащадками козацької старшини до першої спроби висунути програму національного визволення українського народу, здійсненої представниками Кирило-Мефодіївського братства, в Що таке національна ідея?

Василь Капніст (1758-1823)

2. Боротьба за відновлення автономії України

На Лівобережжі після ліквідації російським урядом Гетьманщини серед колишньої козацької старшини було чимало незадоволених цим рішенням. Демонстративним виявом протесту став учинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758-1823), який 1782 р. залишив державну службу на високій посаді в Петербурзі й повернувся до України. Того ж року з’явилася його «Ода на рабство», де він засудив політичне поневолення Батьківщини й кріпосне право, яке імперський уряд поширив на українські землі.

Коли 1785 р. імператриця Катерина II поширила на колишню козацьку старшину права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти почали спадати. Проте залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами. На території колишньої Гетьманщини вони засновують патріотичні гуртки. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сіверському. Гуртківці поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані промови гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи), розробляли проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та академії наук («Академічне зібрання»), допомагали збирати матеріали до перших праць з історії України.

У 1791 р. Капніст, за дорученням дворян-автономістів, поїхав до Берліна. Він намагався знайти підтримку для боротьби проти імперського панування в Україні. Однозначної відповіді не отримав, але цей учинок став свідченням його рішучості боротися за долю своєї Батьківщини.

Якою була мета міси В. Капніста до Берліна?

3. «Історія Русів»

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у середовищі дворян-автономістів було створено історико-політичний твір «Історія Русів». Точна дата написання й ім’я автора невідомі. Написано його було, імовірно, на Новгород-Сіверщині. Віднайшли рукопис «Історія Русів» 1828 р. в одному з родинних архівів на Чернігівщині й тривалий час поширювали в рукописних копіях. У 1846 р. твір було надруковано в Москві з ініціативи українського історика О. Бодянського.

У напівхудожній формі автор твору пропонує огляд історії українського народу та його державності від найдавніших часів до 1769 р. Провідною ідеєю «Історії Русів» є ствердження невід’ємного права українського народу на самостійний розвиток, вважає свободу одним із природних прав людини й застосовує цей принцип до українського народу. У творі стверджувалося, що, ліквідувавши автономію Гетьманщини, російська влада порушила умови Переяславської угоди 1654 р. У цьому відображалася обмеженість поглядів дворян-автономістів, які виступали лише за дотримання Російською імперією Переяславської угоди.

Титульна сторінка друкованого видання «Історії Русів»

Якою була провідна ідея «Історії Русів»?

4. Початок українського національного відродження на Лівобережжі

Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стали пошуки нащадками козацької старшини історичних документів, які могли підтвердити їхні претензії на отримання привілейованого статусу російського дворянства. Оскільки набути його прагнуло чимало купців, міщан і козаків Лівобережжя, то питання надання дворянства українцям розглядав вищий в імперії сенатський департамент «Геральдія» у Санкт-Петербурзі на підставі представлених претендентами документів.

Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин почали відшукувати необхідні документи в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів та їхні договори з московськими царями. Українські дворяни-автономісти В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби доводити власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим.

Боротьба лівобережної шляхти й старшини за визнання прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки. Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості українців Лівобережжя.

Національна самосвідомість — сукупність поглядів, оцінок і думок, що відображають рівень уявлень представників певного народу про свою історію, сучасний стан, перспективи розвитку й відносини з іншими народами.

З’являються перші етнографічні та історичні твори, написані дослідниками-аматорами. Серед перших праць з історії України були «Літописна розповідь про Малоросію» О. Рігельмана, «Записки про Малоросію, її мешканців і твори» Я. Марковича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського. Першу збірку українських історичних пісень видав 1819 р. у Петербурзі князь Д. Цертелєв. Величезне значення для розвитку української мови мала здійснена І. Котляревським переробка «Енеїди» Вергілія. Він першим наважився написати й видати у 1798 р. літературний твір українською народною мовою.

Титульна сторінка першого видання «Енеїди» І. Котляревського

Великий талант автора сприяв популяризації народної мови в освічених колах Лівобережжя.

Що стало поштовхом до національного відродження на Лівобережній Україні?

5. Початок українського національного відродження на Слобожанщині

На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям у 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором його створення став слобідський дворянин, учений, громадський діяч і просвітитель Василь Каразін (1773-1842).

Василь Каразін (1773-1842)

Слобідський дворянин В. Каразін був одним із друзів імператора Олександра І і завдяки цьому отримав його особисту згоду на створення університету в Харкові. Його відкриття стало головною справою життя Каразіна. Крім того, він написав близько 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології тощо. В. Каразін був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, технології видобутку селітри, сушильних апаратів тощо. Склав кілька проектів суспільно-економічних реформ у Російській імперії, що викликало незадоволення у правлячих колах. Каразіна було ув’язнено до Шліссельбурзької фортеці (1820-1821 рр.), а потім відправлено доживати віку під наглядом поліції до родинного маєтку.

Викладати у новоствореному університеті Каразін запросив найвідоміших тогочасних європейських учених. У перше десятиліття його діяльності тут працювали 29 професорів західноєвропейського походження. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільно-економічними та ідейно-політичними течіями. Зокрема, німецький професор Йоганн Шад (1758-1834) викладав курс «Природного права». Він уперше з лекторської трибуни на українських землях виступив із критикою монархій, стверджуючи, що їх існування перешкоджає виникненню національних держав. Із випускників Харківського університету сформувалося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло чільне місце в українському національному русі у Наддніпрянщині. Серед «харківських романтиків», як їх тоді називали, були І. Срезневський, О. Шпигоцький, О. Євецький, І. Розковшенко та інші. Вони вивчали українські звичаї, історію, займалися літературною діяльністю. Так, результатом діяльності харківських романтиків став виданий 1831 р. І. Срезневським «Український альманах», де містилися народні пісні й твори, написані харківськими поетами. Перетворенню Харківського університету на колиску нової української культури сприяла його видавнича діяльність. Упродовж першої половини XIX ст. університетська друкарня випустила 646 найменувань книг, серед яких були наукові праці, підручники, твори художньої літератури тощо. Університет сприяв появі на Слобожанщині перших українських періодичних видань — газети «Харьковский еженедельник» (1812 р.) та журналу «Украинский вестник» (1816 р.). На сторінках останнього було вперше надруковано українською мовою твори П. Гулака-Артемовського та П. Квітки-Основ’яненка.

Коли було відкрито Харківський університет? Хто відіграв вагому роль у його заснуванні?

6. Українське національне відродження в 30-40-х рр. XIX ст.

У 30-40-х рр. XIX ст. продовжувався розвиток українського національного руху у Наддніпрянщині. На Харківщині в цей період видавали літературні альманахи й збірки. Спричинено це було тим, що з кінця 20-х рр. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. У цих альманахах і збірках друкував свої твори й переклади українською мовою Петро Рулак-Артемовський. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ’яненко.

У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в імперській столиці — Петербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, багато прихильників серед місцевої еліти ознайомилися з українськими народними піснями. У 1831-1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. 1840 р. у Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря». В імперських салонах Україну уявляли земним раєм, де «чуден Днепр при тихой погоде», доки не пролунало пристрасне слово Шевченка: «У тім раю я бачив пекло — там неволя». Велике значення мало видання в Петербурзі 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою.

«Кобзар» 1840 року видання

Т. Шевченко серед приятелів. На фото Тарас Шевченко з Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. 1859 р.

Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету отримав Т. Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.

До якого регіону України перемістився центр українського руху в 40-ві роки XIX ст.?

7. Кирило-Мефодіївське братство

Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. стало Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Історія братства пов’язана з появою в Київському університеті Миколи Костомарова. Він згуртував навколо себе молодь, захоплену ідеями романтизму. На початку 1846 р. гурток перетворився на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами створення братства стали полтавський учитель В. Білозерський, державний службовець П. Гулак, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, етнограф О. Маркович. Названо товариство було на честь проповідників християнства серед слов’янських народів, братів Кирила і Мефодія.

У квітні 1846 р. до братства приєднався Т. Шевченко. Кількість членів братства на той час становила 12 осіб.

Кирило-мефодіївці провадили наукову діяльність, виступали з лекціями у навчальних закладах Києва, поширюючи завдяки цьому свої ідеї. Значну увагу приділяли вони просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, писали шкільні підручники. Зокрема, П. Куліш створив перший підручник з історії України «Повість про український народ» (1846 р.).

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства тривала 14 місяців і припинилася через арешти його членів. Подальше слідство у діяльності товариства шкоди не виявило, але найбільше збентежили імперських урядовців програмні цілі товариства, викладені в його документах. За це, власне, братчиків і покарали.

У палких суперечках між братчиками народжувалися програмні документи товариства. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва і визволенні з-під російської влади. Костомаров вважав головними християнські ідеали і створення спілки слов’янських народів. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення.

Розгляньте картину і складіть розповідь про засідання Кирило-Мефодіївського братства.

Усі ці погляди знайшли відображення у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних лідером братчиків Миколою Костомаровим (1817-1885). Викладена в документах товариства програма перебудови суспільного життя була спробою поєднати національну, християнську і соціальні ідеї.

Микола Костомаров (1817-1885)

Людина непересічної долі, письменник і публіцист, історик і етнограф, громадсько-політичний діяч і поет, Микола Костомаров народився в сім’ї воронезького поміщика І селянки-кріпачки. Після закінчення гімназії вступив до Харківського університету. Там, спілкуючись із такими яскравими особистостями, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, формувався його світогляд. Десять років після закінчення університету він присвятив науковій праці, написав свій перший художній твір — драму «Сава Чалий», а 1846 р. став професором кафедри російської історії Київського університету.

Костомаров відіграв роль ідейного провідника Кирило-Мефодіївського товариства, за що й поплатився ув’язненням та семирічним засланням. Основні дослідження Костомаров присвячував українській історії XVI-XVIII ст. Найвідомішими з них є праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці».

Реалізація національної ідеї пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік з Україною на чолі. Український народ завдяки своєму традиційному волелюбству мав відіграти вирішальну роль у створенні цього союзу.

У вірі в можливість і потребу перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів знайшла відображення християнська ідея. «Форми правління, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян, — зазначалось у «Статуті. », — повинні спиратися на святу релігію Господа нашого Ісуса Христа». З християнським змістом пов’язувалася також ідея українського месіанства: визволяючи слов’янські народи, українці виконують волю Божу.

Здійснення соціальної ідеї пов’язувалося, насамперед, із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності. У «Статуті. » висувалися вимоги дотримання повної рівності всіх громадян, незалежно від їхнього «народження, християнського віросповідання та майнового стану». Також ставилися вимоги здійснення демократичних свобод — слова, друку, свободи совісті, отримання освіти та заміни постійних армій народною міліцією.

Головними засобами для досягнення своєї мети братчики вважали поширення освіти серед народу та мирну проповідь. Неморальні засоби для здійснення своїх планів, такі як визвольні війни та соціальні революції, вони рішуче засуджували. У скороченому вигляді програмні ідеї братства було викладено у прокламаціях «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків». їхньою метою були пропаганда і поширення своїх ідей серед інших слов’янських народів.

Василь Білозерський

У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова членів товариства було заарештовано. Слідство у справі братчиків тривало в Петербурзі впродовж трьох місяців. Про його результати шеф жандармів граф Орлов доповів імператорові таке: «Товариство св. Кирила і Мефодія було не більше ніж ученим маячінням трьох молодиків. Його засновники М. Гулак, В. Білозерський і М. Костомаров не були спроможними ні залучити до товариства військових чи народ, ні зробитися причиною повстання». Братчики понесли відносно незначні покарання. Натомість Т. Шевченко зазнав найбільших переслідувань. Його відіслали у солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. Проте суворість покарання поета визначалася не належністю до товариства, зазначав граф Орлов, а тим, що «за бунтівним духом і зухвалістю, які не мають межі, він повинен бути визнаним одним із головних злочинців».

Коли існувало Кирило-Мефодіївське братство?

Який твір став програмним документом братства?

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, одначе справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. За своїми світоглядними позиціями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Як і вони, Кирило-Мефодіївське братство поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте, на відміну від них, братство було єдиною організацією, яка категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.

Пропозиції графа О. Орлова імператорові стосовно характеру імперської політики у Наддніпрянщині після ліквідації Кирило-Мефодіївського товариства

«Правительство. не может допустить. и мыслей украинофилов о восстановлении народности их родины, ибо это поведёт малороссиян, а за ними и другие подвластные народы к желанию существовать самобытно.

Для предупреждения вреда в этом случае надлежит действовать общими мерами, не отыскивая, кого бы обвинить или наказать. Ещё более надлежит быть осторожными по отношению к Малороссии. Хотя там от молодых украинофилов, подобных Шевченке и Кулишу, быть может, обращаются идеи об отдельном существовании даже между людьми более степенными, нежели сами украинофилы, но строгие меры сделают для них ещё дороже запрещённые мысли и могут малороссиян, доселе покорных, поставить в то раздражённое против нашего правительства положение, в коем находится, особенно после мятежа, царство Польское».

1. Чому імперія вважала прагнення українофілів відновити свою народність небезпечними? 2. Імперська верхівка офіційно проголошувала, що малоросіяни є частиною великоросійського народу. Чи розуміла вона, що це — окремий, підкорений силою, народ? Якщо так, то наведіть відповідні свідчення.

Покарання братчиків не відштовхнуло їхніх наступників від боротьби за українську справу. Навпаки, ореол мучеництва, який закріпився за ними, зробив цю боротьбу привабливішою для українських патріотів. Наступні покоління борців за визволення українського народу продовжили справу кирило-мефодіївців.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVIII ст. в українському русі на Лівобережжі провідні позиції посідали дворяни-автономісти. їхні спроби знайти підтримку в боротьбі за відновлення прав Гетьманщини були марними. Найвагомішим їхнім досягненням стало пробудження в тогочасному українському суспільстві зацікавленості до мови, культури та історії свого народу.

На Слобожанщині центром українського відродження став Харків. Завдяки діяльності університету він зі звичайного провінційного містечка перетворився, за висловом істориків, на «першу столицю відродження» Наддніпрянської України. У 30—40-х рр. XIX ст. в українському національному русі відбувався перехід від збирання матеріалів історії, звичаїв і культури українців до боротьби за поширення сфери вжитку української мови й набуття нею ознак літературної. Значний вплив на подальший розвиток українського національного руху мало Кирило-Мефодіївське братство, члени якого першими розробили політичну програму, що стала прикладом для нащадків.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. У яких умовах відбувалося формування української національної ідеї наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст.?

2. Із якими подіями пов’язаний початок українського національного відродження на Лівобережжі?

3. Чому українських дворян Лівобережжя називали автономістами?

4. Який вплив на розвиток українського руху мало заснування Харківського університету?

5. Робота в групах. Чому твір «Історія Русів» оцінюють як прояв національного руху?

6. Охарактеризуйте розвиток українського національного руху в 30—40-х рр. XIX ст.

7. Як утворилося й діяло Кирило-Мефодіївське братство? Розкрийте зміст ідей, сформульованих у програмних документах братства.

8. Підтвердьте або спростуйте за допомогою фактів наведені судження: а) новгород-сіверський патріотичний гурток став зародком українського відродження на Лівобережжі; б) Харків — центр першої хвилі українського відродження у Наддніпрянщині.

§22. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст.

1. Які течії переважали в українському русі Галичини в 60—70-х рр. XIX ст.? 2. Чим можна пояснити розкол, що виник в українському русі?

Радикальна течія в українському русі Галичини. Вихід українського руху (як москвофілів, так і народовців) на широку політичну арену був наслідком розгортання в Європі політичних рухів, поширення модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. Новий імпульс українському руху в Галичині дала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш освіченою та обізнаною в європейських політичних теоріях. Цьому сприяла, зокрема, діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь підвищувати свій інтелектуальний рівень, знайомитись із кращими надбаннями культури й науки. На його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія — радикальна.

Перші прибічники М. Драгоманова з’явились у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. XIX ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: «Академічний гурток» (перебував під впливом старорусинів) і народовський «Дружній лихвар». Згодом коло їхніх прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів М. Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик.

Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. Із 1876 р. М. Павлик та І. Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті діячі спрямували проти старорусинів. Згодом вони зачепили й народовців, висміюючи їх за невисоку якість літературної продукції та консерватизм. Проте основний удар припав на духовенство, яке радикально налаштована молодь намагалась усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. Таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство.

Язичіє — один із типів штучно створеної книжної мови, яка вживалася в Галичині, Буковині та Закарпатті наприкінці XIX — на початку XX ст. Язичіє не мало усталених правил та було малозрозумілим для більшості селян. Основою язичія була церковнослов’янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою.

Виходу нової політичної течії на політичну арену сприяв судовий процес 1877—1878 рр. проти І. Франка та його товаришів. Соціалістичні ідеї, які пропагували діячі нової течії, стали приводом до звинувачення їх у підривній діяльності.

Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових прихильників соціалістичних ідей.

У жовтні 1890 р. радикали створили першу українську політичну партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Уперше в українському русі було висунуто й аргументовано ідею єдності українських земель і політичної самостійності України. Він містився в книзі Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895 р.).

Юліан Бачинський (1870—1940 рр.) народився в селі Новосілка (тепер — теріторія Тернопільської області) в родині греко-католицького священика. Соціалізмом захопився під час навчання в Академічній гімназії, був членом Союзу польської молоді «Зет», у 1890 р. його обрали до проводу РУРП. Один із головних теоретиків цієї партії, а також заснованої в 1899 р. Української соціал-демократичної партії. Часто брав участь у політичних суперечках. Ю. Бачинський публікував свої тексти в часописах «Народ», «Радикал», «Громадський голос», «Будучність» (преса УРП), «Земля і воля» (УСДП), «Свобода» (США), «Вісник Союзу визволення України», «Наш голос», обіймав посаду головного редактора журналу «Вперед» (1912—1913 рр.). Ю. Бачинський увійшов в історію передусім як автор книги «Україна irredenta», у якій на засадах марксизму обґрунтував неминучість самостійної України.

Книга викликала інтерес у широких колах громадськості. Як стверджував один із діячів українського руху Степан Баран, «Кобзар» Т. Шевченка та «Україна irredenta» Ю. Бачинського «зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками та соборниками». Саме зусиллями ровесників Ю. Бачинського, яких називали «молодими радикалами», у 1895 р. на черговому з’їзді РУРП до партійної програми було включено ідею про самостійну Україну. Невдовзі цим шляхом пішли всі інші українські партії Галичини.

«Нова ера» в українсько-польських відносинах та її наслідки. Початок політизації українського руху та становлення ідеї політичної самостійності України відбувалися в умовах, коли українське питання в Галичині мало першорядне значення. Це виявлялось у трьох площинах:

загальнодержавний напрямок: прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське питання в протистоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху;

міжнаціональні відносини в краї: піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками;

загальноукраїнський напрямок: реалізація ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт».

Юліан Бачинський

Міжнародна ситуація сприяла виходу української проблеми на європейський рівень. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Українські землі почали розглядатися як можливий театр воєнних дій. Широкого розголосу набула стаття «Росія в Європі», запропонована німецьким канцлером О. фон Бісмарком, де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів. Вона викликала резонанс із боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл. Австро-угорський уряд зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись із його допомогою відірвати українські землі від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та інші) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині.

Переговори щодо досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. XIX ст. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Улітку 1888 р. було досягнуто домовленості про видання місячника «Правда», який мав стати друкованим органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, переділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди.

Зрештою під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто і оприлюднено 25 листопада 1890 р. Офіційного тексту угоди не склали: вона ґрунтувалася на чесному слові її ініціаторів (тобто була «джентльменською»).

Українці вимагали від польської адміністрації краю визнати самостійність української нації та більше дбати про її розвиток, з однаковою прихильністю ставитись до двох народів у Галичині, обіцяючи лояльне ставлення до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в українсько-польських відносинах. Однак ця політика тривала недовго. Польська сторона не бажала йти на поступки, які дозволили б українському руху поставити питання про поділ Галичини на українську й польську частину та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від продовження такої політики.

І все ж, незважаючи на провал, «нова ера» мала далекосяжні наслідки. Поступово реалізувалася програма, накреслена її ініціаторами, яка передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Т. Шевченка статусу наукового з перспективою перетворення його на українську Академію наук. У 1893 р. український фонетичний правопис отримав статус офіційного і був упроваджений у шкільні підручники. Також було створено ощадне товариство «Дністер» (1892 р.) для українського населення. Одним із прямих наслідків політики «нової ери» став приїзд до Львова в 1894 р. молодого київського історика, учня В. Антоновича Михайла Грушевського, який очолив щойно відкриту кафедру у Львівському університеті.

Іншим вагомим наслідком польсько-української згоди стала прискорена структуризація українського політичного життя в Галичині. Почалося чітке розмежування політичних течій. Як ви вже знаєте, в українському русі виникла радикальна течія. У лавах народовців стався розкол. На продовженні політики згоди з поляками наполягала група, що гуртувалась навколо О. Барвінського, — їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворились на невелику Християнсько-суспільну партію. Їх підтримувало вище греко-католицьке духовенство.

Більша частина народовців на чолі з Ю. Романчуком посіла чітку антипольську позицію. Їх називали незалежними. Проте постійні хитання народовців від боротьби до співпраці з поляками підривали їх авторитет. Керівники старорусинської течії поступово переходили на ідеї москвофільства і втрачали позиції.

Отже, «нова ера» призвела до розколу в українському русі, що негативно позначалося на результатах виборів до Галицького сейму в 1895 р.

Проте розкол мав і позитивні наслідки: на межі XIX—XX ст. виникли політичні партії із чітко окресленими національно-державницькими програмами (національна незалежність України, об’єднання всіх українських земель у єдину державу), які посіли провідні позиції в українському русі. Старорусинство остаточно занепало.

Утворення політичних партій. Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. Із появою перших українських партій національна ідея вийшла за межі середовища інтелігенції і проникла в широкі маси. На історичну арену вийшло нове покоління діячів, яке висунуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці XIX ст., почалося поширення термінів «Україна», «український» замість «Русь», «руський».

Як уже згадувалося, першою політичною партією стала РУРП під проводом І. Франка і М. Павлика. У 1895 р. до програми долучили положення, які можна буде реалізувати в незалежній Українській державі (віддалена перспектива), а в найближчій перспективі — у межах автономної провінції Австро-Угорської монархії. Крім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмових положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Велику увагу партія приділяла поширенню своїх ідей серед селян.

Незважаючи на наполегливу працю, РУРП не здобула широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. XIX ст. посідала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не сприйняли через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу.

Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, у 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму й заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Видатними її членами були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Партія мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали значний вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі.

У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів, а також основна маса народовців утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Партію очолили М. Грушевський, Є. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в 1900 р. У своїй програмі-максимум УНДП проголосила соборність України та її національну незалежність. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних конфліктів. Своєю поміркованістю й народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом перебувала «Просвіта» та інші організації та установи.

Доповнення до програми РУРП, прийняте на IV з’їзді в 1895 р.

Стоячи на ґрунті наукового соціалізму. заявляє Русько-українська партія радикальна, що здійснення усіх її ідеалів соціалістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його: рішати самому у всіх справах його дотикаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією.

Із відозви Народного комітету УНДП до народу (5 січня 1900 р.)

. Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, у якій би всі частини нашої нації з’єдналися в одну новочасну культурну державу. Та поки осягнемо сей наш ідеал. мусимо на ґрунті теперішніх відносин і в рамках австрійської держави змагати до витворення окремої національної провінції зі своєю окремою адміністрацією і своїм національним Соймом.

Чим було зумовлено появу в програмах провідних партій Галичини пункту про незалежність України?

Зі зростанням організаційної та політичної сили українофілів у Галичині слабшав вплив русофілів.

Отже, в українському русі Галичини на початку XX ст. відбулась остаточна партійна структуризація й політична стабілізація: провідне місце в цій структурі посіла УНДП, в опозиції до неї були РУРП і УСДП. Об’єднувало всі українські партії прагнення політичної самостійності України.

І. Франко і розвиток української суспільно-політичної думки. У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї території українських земель важливу роль відіграв Іван Франко (1856—1916).

Іван Франко — письменник, учений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. Із 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Русько-української радикальної партії. Свої твори почав друкувати на початку 70-х рр. XIX ст. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

Політичні погляди І. Франка сформувалися в студентські роки. Упродовж тривалого часу він перебував під ідейним впливом М. Драгоманова, реалізуючи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. І. Франко навіть чинив спротив гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті М. Драгоманова він перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що І. Франко усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, оскільки під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Перехід на самостійницькі позиції спричинив розрив І. Франка з радикалами. Він став одним із керівників УНДП.

Ідеалом у суспільному житті І. Франко вважав вільну незалежну націю. Усе, що здійснюється поза нацією, на його думку, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Ці ідеї, які І. Франко почав сповідувати на межі століть, стали панівними в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі верстви українського суспільства регіону.

Іван Франко

Розвиток українського національно-визвольного руху в Буковині. Через відсутність власної інтелігенції українське національне відродження в Буковині почалося досить пізно. Головну роль на початку національного відродження українців краю відіграло духовенство. Визначною постаттю того часу став православний єпископ Євген Гакман (1834—1873). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда» (1869 р.).

Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народовська (українофільська). У 70—80-ті рр. XIX ст. провідні позиції посідала русинська течія. Нечисленна українська еліта виступала проти румунського засилля. Вона намагалася довести, що має такі самі давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька, тому звернулася до староруської культури і традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії створювали мережу навчально-освітніх, культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували політичне товариство «Руська рада» під керівництвом В. Продана, який водночас очолював «Руську бесіду».

Під впливом народовської течії Галичини і творів української літератури з Наддніпрянщини в середовищі буковинської інтелігенції набирали сили українофільські настрої. Одним із перших у Буковині почав писати свої твори народною мовою Юрій Федькович. Його перша збірка поезій була надрукована в 1862 р. Згодом з’явились твори Сидора Воробкевича та його брата Григорія. Наприкінці XIX ст. на літературному горизонті Буковини постала Ольга Кобилянська.

Ситуацію на користь української течії змінило відкриття в 1875 р. в Чернівцях університету, у якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом — п’ять. Поява університету вимагала нових викладачів. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї.

Початок 80-х рр. XIX ст. виявився успішним щодо поширення народовської (української) течії в Буковині. У 1884—1885 рр. буковинські народовці взяли на себе керівництво «Руською бесідою» та «Руською радою». Було засновано товариство «Руський народний дім». Почалось видання часопису «Буковина» під редакцією Юрія Федьковича, а згодом — Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея. Останній відіграв визначну роль у розвитку національної свідомості українців Буковини.

Євген Гакман

Національний рух у Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 р. став професором університету.

У 1887 р. з ініціативи Омеляна Поповича виникло товариство «Руська школа» (із 1910 р. — «Українська школа»). Завдяки його діяльності розвиток українського шкільництва в Буковині був одним із найкращих на українських землях.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідомості змінювалася на краще й політична ситуація для українців Буковини.

Із кінця XIX ст. політичне життя в регіоні розвивалося подібно до галицького. Так, у 1906 р. виникли радикальна (Т. Галіп, І. та О. Поповичі, Н. Бігарій) та соціал-демократична (О. Безпалко, Г. Андріящук, М. Гаврищук та інші) партії. У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С. Смаль-Стоцький, барон М. Василько, О. Попович, Є. Пігуляк та інші), яка стала провідною політичною силою в краї.

Жваву національно-просвітницьку діяльність здійснювали різноманітні українські студентські, жіночі, учительські та інші організації, яких напередодні Першої світової війни налічувалося близько 590.

Отже, українці Буковини протягом XIX — початку XX ст. зробили значний крок у перетворенні українців на національно свідому частину української нації.

Степан Смаль-Стоцький

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображеного діяча в історію України.

Розвиток українського національно-визвольного руху в Закарпатті. Після угорської революції 1848—1849 рр. австрійська влада змушена була погодитись на деяке розширення демократичних свобод, задоволення певних національних інтересів народів, зокрема закарпатських русинів. Останнім навіть було дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись ситуацією, русинська інтелігенція Закарпаття розгорнула діяльність із поширення освіти серед народу, захисту й розвитку рідної мови, звичаїв, віри та церкви.

З ініціативи О. Духновича в 1862 р. було створено Товариство Івана Хрестителя, а в 1866 р. — Товариство Св. Василія Великого. Останнє відіграло значну роль у призупиненні політики денаціоналізації угорського уряду. Ще до свого офіційного оформлення товариство розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком «Грамматика письменнаго русскаго языка» К. Сабова, яка на тривалий час стала підручником для середніх шкіл Закарпаття, а в 1890 р. — «Русская грамматика и читанка» того самого автора. Завдяки діяльності членів товариства в Закарпатті з’явилися перші періодичні видання.

Проте послаблення тривало недовго. Після утворення Австро-Угорської монархії угорська влада почала наступ на права закарпатських русинів. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40—60-х рр. XIX ст. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття. У 1868 р. парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно з яким усі громадяни Угорщини в політичній площині становили «неділиму єдину мадярську націю». Насильницьку мадяризацію неугорських народів зробили майже державною національною політикою. Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку XX ст. повністю зникла шкільна освіта народною мовою, а Товариство Св. Василія Великого в 1902 р. припинило діяльність.

Особливо гостро постала проблема дослідження історії Закарпаття для обґрунтування історичних прав русинів на політичне існування, пробудження в них національної самосвідомості. Вагомий внесок в успішне вирішення цього важливого завдання зробили історики й церковні діячі Анатолій Кралицький та Іоанн (Іван) Дулішкович. Тритомна праця І. Дулішковича «Исторические черты Угро-Русских» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю.

Анатолій Кралицький

Іоанн Дулішкович

Вагомий внесок у збереження національної ідентичності населення краю, відстоюванні його інтересів зробили також А. Дешко, І. Раковський, І. Сільвай, О. Митрак та інші.

Взаємодія національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. Важливим здобутком національного руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення й політичного становища земель. Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт — наддніпрянської та західноукраїнської — творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, стикався зі значними перешкодами, долав численні суперечності, але заклав основи формування єдиної модерної української нації.

Висновки. В останній чверті XIX ст. тривало подальше стрімке становлення українського руху. Він вступив у політичну фазу свого розвитку. У 1890 р. було засновано першу політичну партію — Русько-українську радикальну партію.

Наприкінці століття всі провідні українські партії Галичини включили до своїх програм положення про незалежну соборну Україну.

Завдяки спільним зусиллям галичан та наддніпрянців Галичина перетворилася на «український П’ємонт».

Стрімко розвивався український національний рух у Північній Буковині, який наприкінці XIX ст. перейшов на народовські позиції. У той самий час під тиском правлячих кіл Угорщини український рух у Закарпатті поступово згасав.

Запитання та завдання

1. Хто започаткував радикальну течію в українському русі? 2. Яку назву мала перша українська партія? Коли вона виникла? 3. Укажіть хронологічні межі «нової ери» українсько-польських відносин. 4. Розкажіть про І. Франка як політичного діяча. 5. Хто був автором брошури «Україна irredenta»? 6. Які українські партії були створені наприкінці XIX ст.? 7. Коли в програмах українських партій Галичини з’явилося положення про необхідність боротьби за незалежну соборну Україну? 8. Назвіть основні досягнення українського руху на західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. 9. Що означає вислів «український П’ємонт»?

10. Що зумовило появу радикальної течії в українському русі наприкінці XIX ст.? Якою була мета її діяльності? 11. Якими були причини й наслідки «нової ери» в українсько-польських відносинах? 12. Визначте роль І. Франка в розвитку політичної думки на західноукраїнських землях. 13. Як складалися відносини між греко-католицькою церквою та різними течіями українського руху? 14. Яку роль відіграв український рух на західноукраїнських землях у загальноукраїнському русі?

15. Охарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте їх класифікацію. 16. Порівняйте розвиток українського руху в Буковині, Галичині, Закарпатті. Де український рух досяг найбільшого успіху та чому? 17. Складіть розгорнутий план за темою «Український рух на західноукраїнських землях в останній чверті XIX ст.».

18. Чи вдалося українському руху перетворити Галичину на «український П’ємонт»? Підготуйте есе за цим питанням. 19. Українські діячі кінця XIX — початку XX ст. називали Закарпаття «пораненим братом». Як ви вважаєте, чому?