Залишитеся старою дівою: як зрозуміти, що чоловік не збирається одружуватися

Розповідаємо, що означає, якщо чоловік не одружився до 35 років і чи варто чекати його.

Зрозуміти, що чоловік не збирається одружуватися, досить легко / depositphotos.com

Психологи стверджують, що далеко не завжди відносини, навіть серйозні, закінчуються весіллям. Деякі чоловіки готові відвести свою кохану під вінець тільки на словах – на ділі ж виявляється, що дорослий чоловік не хоче одружуватися. Дізнайтеся в статті, чому так відбувається і чи є сенс давати йому час.

Чому чоловік не хоче одружуватися – психологія вибору

Найчастіше, причиною того, що чоловік не хоче одружуватися, але і не відпускає, виявляються його особисті психологічні травми. Для здорової людини весілля – це логічний наступний етап відносин, момент, коли союз знаходить більш чіткі обриси і рівень відповідальності. Коли люди перебувають у шлюбі, вони впевнені один в одному і в побудові спільного майбутнього.

Виходить, що якщо чоловік відмовляється від весілля, він:

• не впевнений у своїх почуттях до вас;
• вибирає між вами та кимось іншим;
• знає, що ви не хочете за нього заміж;
• матеріально не готовий утримувати сім’ю;
• не “нагулявся” – занадто молодий для обов’язків;
• боїться втратити свою свободу і незалежність.

Крім того, у вас можуть бути різні погляди на інститут шлюбу та сім’ї – якщо для вас одруження – це показник і гарантія, то ваш партнер може сприймати таку дію, як безглузді застарілі скріпи. Тобто, якщо чоловік не одружився до 45 років або після досягнення будь-якого іншого віку, старше 30, це може говорити про його внутрішню неготовність до подібного кроку.

Як себе вести, якщо чоловік не хоче одружуватися – тривожні дзвіночки

Навіть до такого педантичного питання варто підходити розумно – якщо у вас хороші відносини, ви чудово розумієте один одного, вам добре разом і весілля зараз не в пріоритеті, то можете почекати більш сприятливого моменту. Так би мовити, перевірити почуття.

§ 21. Кревська унія 1385 р. та українські території. Опір руських князів політиці централізації та його наслідки

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: яким чином більшість українських земель потрапила до складу Великого князівства Литовського та інших держав; яку політику здійснювали литовські князі й Польща щодо українських земель; як були ліквідовані удільні князівства на українських землях і був придушений опір місцевих князів; що таке «унія».

ЗАВДАННЯ НА ПОВТОРЕННЯ: 1. До складу якої держави в XIV ст. увійшла більшість українських земель? 2. Яку політику проводила Польща на приєднаних до неї українських землях?

1. Кревська унія. Ліквідація удільних князівств на українських землях. Після смерті Ольгерда постало питання збереження цілісності Великого князівства Литовського.

Унія — об’єднання, союз. Тут: об’єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.

Ядро своїх володінь Ольгерд заповів своєму старшому синові від другої дружини — Ягайлу. Розуміючи непевність свого становища, Ягайло вирішив скористатися підтримкою Польщі, яка, у свою чергу, потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою в 1385 р. між двома державами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала перейти в католицтво й назавжди приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднавшись із Польщею, Велике князівство Литовське втрачало свою незалежність. У 1386 р. великий князь Ягайло хрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислав, одружився з польською королевою Ядвігою та став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.

Владислав II Ягайло. Художник Я. Матейко

Ядвіга. Художник М. Баччареллі

Ставши королем, Ягайло активно взявся за реалізацію умов унії. Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі самі привілеї, як і польська верхівка.

Удільні князі були приведені до присяги новому королю. Їхня васальна залежність від Ягайла проявлялася у сплаті щорічної данини та необхідності надавати військову допомогу в походах. У всіх інших питаннях вони мали повну свободу. Так, київські й подільські князі навіть карбували власну монету.

Проте Кревською унією була невдоволена значна частина литовських князів, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Ягайла в 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Вітовт визнавався намісником Литви. Він фактично став литовським князем, але без титулу великий. У 1398 р. Кревська унія фактично була скасована.

Битва на річці Ворскла. Сучасний малюнок

• Який момент битви відображено на картині: початок, кульмінацію, завершення? Як ви це визначили? Якими були наслідки битви?

Однак київський князь Володимир, новгород-сіверський князь Дмитро Корибут і подільський князь Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. До кінця 90-х рр. XIV ст. всі найбільші удільні князівства було ліквідовано, а князів замінено на намісників Вітовта.

Карта «Українські землі у XV — на початку XVI ст.»

Владу Вітовта підтримувала українська знать, що виступала проти поширення католицтва та бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Московської держави й нападам монголів. Подальшому зміцненню влади Вітовта завадила поразка від монгольських ханів Тимура-Кутлука та Едигея в битві на річці Ворскла в 1399 р. Вітовт був змушений шукати порозуміння з Ягайлом.

Битва на річці Ворскла мала трагічні наслідки для українських земель: під час збройної сутички загинуло 18 князів і понад 50 інших нащадків Рюриковичів, Гедиміновичів.

18 січня 1401 р. в місті Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі, але Вітовт ставав довічним правителем Литви з титулом великого князя. Уклавши унію, Вітовт почав активно зміцнювати своє князівство. Він досяг успіху у війні з Московською державою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали васальну залежність від нього. Упорядкувавши східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв участь у боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася переможною для нього Грюнвальдською битвою (1410 р.).

Перед початком Грюнвальдської битви два війська декілька днів стояли одне проти одного. Тевтонські рицарі, що заздалегідь підготували позиції до бою, вирішили спровокувати противників до атаки. Вони принесли Ягайлу й Вітовту два мечі, натякаючи: «Нате зброю, як своєї не маєте». Така образа змусила польсько-литовське військо рушити в бій і перемогти.

Грюнвальдська битва. Розгром військ Тевтонського ордену. Мініатюра з хроніки XV ст.

Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися надії на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розподіл сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Вона визнавала незалежність Литви й після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці положення викликали обурення православної знаті, що згодом спричинило внутрішній конфлікт у Литві.

Щоб закріпити свої здобутки та зміцнити незалежність Литви, Вітовт у 1429 р. скликав у Луцьку з’їзд європейських монархів. На ньому більшість підтримала надання великому князю титулу короля. Проте 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер, так і не ставши королем. Деякі історики припускають, що його було отруєно.

НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КНЯЗЯ ВІТОВТА

2. «Велике князівство Руське». Битва під Вількомиром та її наслідки. Після смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидригайла Ольгердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування унії. Польща одразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, але запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидригайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидригайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, вчинила заколот і посадила на великокнязівський престол брата Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Свидригайло ледь урятувався втечею.

Великий князь литовський Вітовт оголошує Чорне море межею своїх володінь. Художник Й. Мацкявічюс

Сигізмунд одразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь і Східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».

Свидригайло розпочав успішний наступ проти Сигізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій Сигізмунд і Ягайло внесли деякі зміни до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку й православну знать. Однак православним усе одно заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидригайла, який і без того втрачав підтримку своєю непослідовністю та жорстокістю.

Свидригайло. Художник А. Слапшис

Вирішальною в боротьбі за великокнязівський престол стала битва, що відбулася 1 вересня 1435 р. на річці Швентої неподалік міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидригайло та його прихильники зазнали поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя. До кінця 1438 р. Сигізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.

Сигізмунд здобув перемогу завдяки Польщі, але його обтяжувала її зверхність, і він розпочав політику, спрямовану на зміцнення незалежності Литви.

Битва під Вількомиром. Атака польських рицарів, що забезпечила перелом у битві на користь Сигізмунда

Пам’ятник битві під Вількомиром у Литві

• Спираючись на малюнки та додаткові джерела, складіть розповідь про битву під Вількомиром.

У своїй діяльності Сигізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало невдоволення серед українських і білоруських князів. Вони організували змову та вбили Сигізмунда. Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Ягайла — Казимира, проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на ці події на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.

Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава III означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава III у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий того самого року Віденський привілей надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Велика хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи без вироку суду.

Хроніст Ян Длугош про причини ліквідації Київського князівства

Литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство [Київське] знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимагали від короля, щоб він тут призначив намісником Мартина Гаштольда.

«Додаток до Іпатіївського літопису» про ліквідацію Київського князівства

Року 1471. Упокоївся Семен Олелькович, князь київський. Після його смерті Казимир, король польський, бажаючи, щоб припинило існувати князівство Київське, посадив [там] воєводу з Литви Мартина Гаштольда, ляха, якого не хотіли кияни прийняти. тому, що він був ляхом; однак будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи.

• 1. Які причини ліквідації Київського удільного князівства називає Ян Длугош? 2. Чому кияни не прийняли литовського воєводу? 3. Чи була ліквідація удільних князівств закономірним явищем?

3. Київське і Волинське удільні князівства. Щоб запобігти новим виступам українських удільних князів, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське й Волинське удільні князівства. Волинське князівство віддали Свидригайлові, який правив ним до кінця життя (помер у 1452 р.), після чого воно було ліквідоване.

У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольгердовичів. Князем став син Володимира Ольгердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.). У період князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) відбулася спроба відновлення могутності руських удільних князівств.

У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

Зростання могутності князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича в 1471 р. Казимир скасував Київське князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником призначили сина литовського магната Яна Гаштольда — Мартина. Йому довелося силою утверджувати свою владу в Києві, жителі якого не бажали бачити його намісником.

Таким чином, на початку 70-х рр. XV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене управління намісників.

4. Антилитовські виступи руської православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст. Після ліквідації Волинського й Київського удільних князівств литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не зважати на інтереси руської православної знаті. Однак це не влаштовувало провідників руської православної знаті, які намагалися відновити свій колишній вплив і становище. Одним із проявів цього стала змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського та приєднати їх до Московської держави. Проте змову було викрито, а її учасників страчено. Так, руська православна знать була остаточно усунута від влади.

Після смерті великого князя литовського й короля польського Казимира IV Ягеллончика в 1492 р. спадкоємцем став його син Олександр (1492—1506 рр.), який продовжив політику свого батька, надаючи привілеї католикам. Натомість литовська католицька знать убачала в польській знаті своїх конкурентів і противилася унії. Напруженими відносинами між Литвою й Польщею одразу скористалася Московська держава, яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Московська держава остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігівщину. Верховські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей самий час українські землі потерпали від набігів кримських татар. Щоб стримувати тиск Москви, Литві доводилося йти на поступки Польщі.

Тим часом у 1508 р. відбувся останній виступ руської православної знаті під проводом князя Михайла Глинського. Повстання охопило Турівську й Київську землі. Однак інші князі не підтримали його, і Глинський утік до Москви. Вирішальну роль у придушенні виступу відіграв князь Костянтин Острозький. Руська знать була остаточно приборкана, але ціною значного послаблення Литви.

У молоді роки Михайло Глинський, прийнявши католицтво, виїхав за кордон, де навчався при дворах європейських монархів (імператора Священної Римської імперії, курфюрста Саксонії тощо). Він здобув добру освіту, досконало опанував військове мистецтво, а після повернення на батьківщину став найвпливовішою особою при дворі великого князя литовського Олександра. Брати Михайла Глинського Іван і Василь стали воєводами (відповідно київським і берестейським).

Зі зростанням впливу князя збільшувалися його земельні володіння. Однак після смерті Олександра за нового великого князя Сигізмунда він потрапив у немилість і втратив усі свої посади. Його землі стали об’єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хиткість свого становища, Михайло Глинський наважився на повстання.

Герб князів Глинських

Запам’ятайте дати

1385 р. — Кревська унія.

90-ті рр. XIV ст. — ліквідація удільних князівств на українських землях.

1401 р. — Віленська унія.

1410 р. — Грюнвальдська битва.

1413 р. — Городельська унія.

1429 р. — з’їзд монархів у Луцьку.

1 вересня 1435 р. — битва під Вількомиром.

1452 і 1471 рр. — ліквідація Волинського й Київського удільних князівств.

1458 р. — поділ Київської православної митрополії на Київську й Московську.

1481 р. — змова князів Олельковичів.

1508 р. — повстання Михайла Глинського.

Ядвіга та Ягайло. Скульптор О. Сосновський

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

• Наприкінці XIV ст. відбулося зближення Литви та Польщі, що зумовило укладення між ними в 1385 р. Кревської унії.

• Зближення з Польщею спричинило у Великому князівстві Литовському внутрішній конфлікт, який перетворився на відкрите збройне протистояння.

• Вількомирська битва 1435 р. визначила подальший шлях розвитку Великого князівства Литовського в бік зближення з Польщею.

• У 1452 і 1471 рр. були ліквідовані Волинське й Київське удільні князівства, руська православна знать остаточно втратила свій вплив. Усі її спроби відновити старі порядки вже не мали успіху.

Запитання та завдання

1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Хто з них?». Правила гри. Із-поміж учнів та учениць обираються три головні герої (Вітовт, Ягайло, Свидригайло), четвертий(-а) учень(-иця) зачитує перелік подій, на які мають відгукуватися головні герої, якщо вони брали в них участь. Зразок переліку подій: учасник битви під Вількомиром; погодився на укладення Кревської унії; зазнав поразки в битві на річці Ворскла; утворив «Велике князівство Руське»; остаточно ліквідував Київське удільне князівство тощо.

2. Що таке унія? Між якими державами й коли була укладена Кревська унія? 3. Охарактеризуйте зовнішню політику князя Вітовта. 4. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте спільне й відмінне в політиці князів Ольгерда та Вітовта щодо українських земель. 5. Чому наприкінці XIV ст. на українських землях були ліквідовані удільні князівства? 6. Чим були зумовлені виступи православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст. проти Литви? Чому всі виступи зазнали поразки?

7. Складіть хронологію ключових подій перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. 8. Колективне обговорення. Визначте здобутки внутрішньої та зовнішньої політики литовського князя Вітовта. 9. Складіть розгорнутий план за темою «Українські землі у складі Великого князівства Литовського». 10. Покажіть на карті: 1) території, які увійшли до складу Великого князівства Литовського за часів правління князя Вітовта; 2) території, які підтримали виступ князя Свидригайла та утворили «Велике князівство Руське»; 3) території Волинського й Київського удільних князівств.

11. Доведіть або спростуйте твердження, що українська знать опиралася союзу Литви й Польщі. 12. Робота в парах. Складіть історичний портрет князів (за вибором); Ягайло, Вітовт, Свидригайло, Олександр (Олелько) Володимирович. 13. Чому боротьба удільних князів на українських землях завершилася поразкою? Поясніть значення князівської верстви для збереження державотворчих традицій.

Ні кохання, ні дружби не зазнала Ольга Франко . Ольга Хоружинська-Франко .

Ольга Федорівна Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині. Рід її заснували брати Василь і Петро Лаврентійовичі Хоружинські, які прибули на Харківщину в 1780-ті р., осіли в слободі Мерефа. Її тато – поміщик, член Київської Громади, нащадок старовинного козацького шляхетського роду; мати – вихователька дітей – рано померли. Ольга та троє її сестер потрапили під заступництвом російського імператора Олександра II. Виявляється, цар дав слово «подбати про сестер – вони круглі сироти» їхньому братові Миколі – молодому офіцерові, який вмирав у лазареті під час кримсько-турецької війни. Всі четверо сестер були прийняті в Харківський інститут шляхетних дівчат, яким опікувався імператор. На канікули дівчат забирав до себе в Одесу дід по матері – мільйонер, генерал Тамань дбав, щоб онуки мали гідний культурний відпочинок, вишукане товариство, корисні знайомства. Бабуня Агафія Семенівна Таманова готувала сестричок до успішного родинного життя. Звісно, дівчата були заможними (дід подбав про віно внучок, Ользі він виділив 10 тисяч царських рублів, срібний сервіз, хутра), тому шити-варити-прати ніхто не навчав, але українські кулінарні таємниці сестри Хорунжинські опанували. Вони навчилися заготівлі конфітюрів, варень, джемів, наливок, пирогів із дріжджового тіста; знали традиції чаювання.
Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Ольга та її сестри мали мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. Вони вивчили українську мову, перейшли на рідномовне спілкування. Дві сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив симпатичну 21-річну Ольгу і почув, що двоє дідів-генералів дають їй півмільйона золотих рублів, він задумався про можливість шлюбу. Не секрет, що ми охоче обираємо симпатичні виправдання своїх вчинків. Так Іван Якович, коли почав листуватися з Ольгою, листовно посватався до неї, обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу. З високою думою зробити шлюб уособленням духовної та політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав великого значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов один цікавий стародавній вірш і, забув про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти справу і нарядитися у сюртук. Під час весілля наречений на вигук «Гірко!» не знав що робити, бо в Галичині такої традиції не було. Молодята не затримались у Києві, відразу ж відбули до Львова. Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».
Рудий, сутулуватий, абияк одягнений, не дуже уважний до неї молодий був Ользі не до душі, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханих. Розуміла, що ніколи не стане для свого чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе йому матеріально й морально.
Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою. Як писала сестра Ольги: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Прикметно, що аристократка ніколи не опускалася до усних чи письмових розмов про своє подружжя: все носила в собі.
На новому місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов; допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди. Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ перехопив Михайло Грушевський. Франко ж любив говорити, що захистив докторську, аби задовольнити амбіції дружини.
Іван Якович прихопився поповнювати свою бібліотеку дорогими першодруками, мав 15 тисяч унікальних книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Коштів дружини вистачало на пристойне життя: вони винаймали житло, прислугу. У Франка виробилася звичка мати щоденну ранкову каву зі збитими вершками та свіжою булкою; каву з 2 до 3 години у «Монополії». Хоч Львів тішився кавусею, пані Ольга привчила чоловіка до чаю, Франко часто запрошував студентів у гості на чай. До чаю Ольга готувала безліч смаколиків із фруктів: варення, соки, пироги. На обід Франко любив легкий суп із грибами. Та що б не робила не кохана жінка – все було не так: ну, не знала вона секретів бойківської кухні: не вміла готувати пляцків, страв на вівсяній муці.
Мала пані Ольга великий гріх: була багатою, не вміла економити: купувала продукти, не торгуючись; роздавала дітям, старим фрукти. От заздрісники приклеїли їй презирливі ярлики: «Франчиха», «москалька», «схизматичка».
Ольга Федорівна взялася будувати для родини двоповерховий дім у престижному районі. Чоловікові ніколи було займатися будівництвом: він поринав у творчість; відвідував кав’ярні, заклад інтимної гостинності.
16 липня 1887 р. у Львові знайшовся первісток Ольги Хоружинської та Івана Франка, який отримав ім’я на честь апостола Андрія Первозванного. Улюблене дитя матері, від якого вона бачила повагу, тепло, щиру любов. Саме день його народження був знаковим для пані Ольги. Вона стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни.
Ольга Федорівна вгатила великі кошти, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, от і вийшов будинок без господаря – постійний холод, протяги, дах, що протікає – це хвороби; а матері краще самій хворіти, ніж хворобу дитини пережити. Поки у неї були гроші, Іван Якович зізнавався: «Я маю викиди совісті, сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Дітям усе дозволялося, авторитетом для них був тільки батько, тому їхня вчителька Марійка Підгірянка написала у спогадах: «Франчата були збиточні». Сусіди ж скаржилися, що франчата їх обливали, закидали цвяхами, камінням. Через паркан від Франка жив Михайло Грушевський, який не просто скаржився, а подавав позови до суду на численних собак Івана Яковича, які вночі вайлували, не даючи заснути.
Коли 500 тисяч Ольги Федорівни пішли, як вода у пісок, біда обступила родину: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Ольга віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті. Вона розуміла, що Львів прихильний для грошовитих гостей, львів’яни ж негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під вікнами спалювали його опудало… Добра, щира, співчутлива Ольга Федорівна була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї Михайло Павлик… Те, що до неї ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку.
Єдиною гаванню міг бути чоловік, Ольга усвідомила, що Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», що ніколи не скаже і не напише їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвонковській, Целіні Зигмунтовській (Журовській); мало того, навіть поваги в родині вона не мала. Якось Франко сказав при жінці такі слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як Іван Якович повів її на пошту, де працювала Целіна. Франко тоді різко втратив зір, і змусив дружину вдивитися в кохану жінку й детально описати її вроду, одяг. Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Еліною, залишав коханці гроші, яких бракувало родині.
Останніми краплями стали чутки про люес у чоловіка та загибель 26-річного сина Андрія. Після того, як камінь, кинутий братами Франкової коханки, потрапив хлопцеві у скроню, у Андрія розвинулася епілепсія. Після довгих мук Андрій згас на руках матері. Від цього потрясіння Ольга Федорівна не змогла оговтатися. Вона так і не повірила, що сина немає, вірила, що на день апостола Андрія Первозванного її Андрусь повернеться. Наслідком такого існування колись талановитої жінки стали сухоти, нервове перенапруження і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою.
У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, світове українство зібрало 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий теплий маєток, але кошти поклали в банк Степана Федака «Дністер», із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Чомусь під час Першої світової війни тільки Франковий вклад пропав. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів. Може, ці гроші пішли до чужої кишені?
Коли Целіна овдовіла, вона разом із сином Здіславом та донькою Софією повернулася до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові поет залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою у цей час доглядала Целіна. На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.» У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Ользі пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні. Поет помер у позиченій вишитій сорочці та старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці. Ольга Рошкевич не простила Франкові своєї долі – не прийшла на похорони.
Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років, вона тулилася на другому поверсі свого будинку у Львові, сім’я сина Тараса – на першому; пані Ольга категорично відмовлялася спілкуватися з сином, онуком. Часом перекидалася словом із невісткою, мовчки залишала цукерку онукові.
Коли прийшли «визволителі», в будинку розмістили музей поета, пані Ольга відмовилася виїхати з кімнатки, жила самотою, ні з ким не розмовляла. Целіна полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона відвідувала музей, гостювала у вдови, доводячи бідну до сказу.
У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська.
Ясним промінчиком для самотньої, згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні, і характером були подібні. У червні 1941-го совєти знищили Петра, лишився один Тарас.
Самотня жінка не покинула дім, який їй так важко дістався, ні при радянських, ні при гітлерівських окупантах. У підвальному приміщенні, де колись була пральня, де жили кури та кролики, мешкала наглядачка музею Софія Дутко. Ця жінка доглядала хвору Ольгу Франко. Так і померла самотня Ольга Франко у переддень дня народження улюбленого Андрійка. Вона все ще вірила, що її хлопчик живий, що повернеться до неї у день Андрія Первозванного.
Метрична книга померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові свідчить: «Дня 15 липня померла, а 17 липня 1941 року була похоронена Ольга з роду Хоружинських Франко, вдова по Івані, віросповідання – греко-католичка. Причина смерті – неміч стареча. Похоронив на поручення церкви Успіння Богородиці Євген Дудкевич», її прах притулили у закапелку чоловікового меморіалу.