Лисиця

Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмаі зимовим спокiйним сном.

Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюімо виключно через її знамените хутро, що маі наукову назву — горжетка.

Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї — i на ланах, i на болотах, i в лiсах та перелiсках.

За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.

Збираітесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

— На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, — чотпри-п’ять лисичок тарарахну — от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п’ять — то й менi горжетка.

Полювати лисиць, — одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, — лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, — замеознути можна.

Треба вам знати, що звiр, — коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, — робить коло: i заіць, i лисиця, i вовк.

Кожний iз них; зробивши коло, повертаіться до того мiсця, звiдки його пiднято, — отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.

Собаки гонять, як знаімо, уголос, i коли наближаіться гон, — знайте, що звiр iде до вас!

Стежте тодi пильно!

Голос наближаіться, наближаіться, наближаіться.

Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!

Бах! — i нема нiчого.

Заіць робить невеличке коло, лисиця — бiльше, а вовк, — той iще бiльше.

Чекати iнодi доводиться довгенько, — отже, одягайтесь тепло.

Вам удома й кажуть:

— Ти їздиш-їздиш, стрiляіш-стрiляіш, собак годуіш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! I рушницi нема, i собак нема, — а чорнобурка-очей одiрвать не можна.

— Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляіться дуже й луже рiдкої Майже нiколи!

— Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!

— Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

— А песцi там ість?

— Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi бiлIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi —— бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!

Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа.

В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуіте до Срiблянського ярка, де:

— Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович — старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своіму вiку:

— Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипуі снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв.

Докучай i Бандит — на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв i зайцiв, i лисиць, i вовкiв, — його вже нiчим не здивуіш, а Бандит тiльки друге поле починаі, — вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагаіться, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову — вперед.

Рветься i так жалiбно-жалiбно скавучить.

— Пусти, — мовляв, — дай побiгать, дай натiшиться!

Дивись, як бiло скрiзь, як хороше, як снiг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совiтуі:

— Пустимо з того боку, од грушi, щоб проти вiтру.

Ви проходьте трохи вперед од грушi й ставайте в лiщинi, а я на той бiк перебреду та за терном сяду.

Пустите тодi, як я вже на мiсцi буду! Я потихеньку свисну!

— Та зайця не стрiляйте! Лисичок спочатку поколошкаімо. Хiба собаки за куцохвостим ув’яжуться, — ну, тодi битимемо, щоб собак звiльнити!

У лiщинi затишно-затишно.

Утоптуіться навкруги снiг., щоб зручно було на всi боки повертатися, бо лисиця може вискочити i зцюдова, i студова, i спереду, i ззаду.

Докучай лiг i лежить бiля нiг, а Бандит нап’явся, мов струна, пiднiс голову i нюхаі, нюхаі, нюхаі.

— Якi ж запахи проскакують через рожевi твої нiздрi в чистопорiдний твiй мозок, Бандите? Якi? Чи фiалковий од рипицi пишної “труби” хитрої лисицi, чи густий сморiд зголоднiлого сiроми-вовка, чи невиразне пахкотiння i увi снi тремтячого зайчика-побiгайчика?

Якi? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляітесь навкруги.

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слiдок i бiля грушi обiрвався.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплi прикрившись, i сняться їй сосновi шишки та солодкi горiшки.

А он далi трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькi ямочки, i де-не-де мiж ямочками нiжнолегесенький по снiгу “чирк”.

То лисичка з нiчного полювання в ярок одпочивати пiшла.

То Йосип Явдокимович подаі знак, що вiн уже на мiсцi.

Вiдпускаються з смика Докучай i Бандит.

— Ну, хлопчики, вперед! Нi пера нi пуху!

Три хвилини напруженої тишi. П’ять хвилин. Ще тиша.

Раптом одчайдушне скавучання Бандита I нервово-густий Докучаїв бас:

Бандит однаково iстерично скавучить, чи то зайця вiн пiдiйме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку даі легесеньке “скаву-скаву”, а потiм — спокiйний “гав”, i далi рiвномiрне “гав”, “гав”, “гав”.

На лисицю Докучай подаі перший “гав” значно нервовiше i йде за нею, гавкаючи трохи частiше i вищим тембром, нiж за зайцем.

А Бандит i за зайцем, i за лисицею однаково iстерично:

Ну, тут уже у вас пульс iз 72 ударiв зразу на 90, очi рогом на лоба, “прострiлюючи” лiщину, i ходором ходить у руках двадцятка.

— Спокiйно! — сам до себе.— Спокiйно!

Перша горжетка на вас iде!

Метрiв за 50 од вас, з легеньким трiском, iз лiщини на поляну вилiтаі вона.

Вона не бiжить, а летить, червона-червона на слiпучо-бiлому фонi, випроставши трубу (хвiст) i витягши мордочку.

— Бах! — легкий стрибок i червоного нема,-самий тiльки бiлий фон.

Вискакуі Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркаі у ваш бiк, бачить, що нiчого нема, рявкаі суворим басом i мчить далi.

Покотила горжетка через яр, i ви бачите, як майнула бiла китичка на її хвостi у лiщинi по той бiк яру.

Докучай мало-мало не на хвостi в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пiшла.

Дим i снiгова курява бiля Йосипа Явдокимовича.

— Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певнiше було!

— Крiпко лежить! — кричить Йосип Явдокимович i додаі таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.

Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.

Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:

— ксть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен.

Крутиться Докучай i смикаі лiвою ногою.

А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливаіться:

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли.

Вам дома й кажуть:

— Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!

— Ладно, — ви собi думаіте, — ладно! Говори! Говори! Одужаі Докучай — знову за горжетками їздитимемо.

Лисиця, що впала з неба

Дійові особи:

В о в к.

Л и с и ц я.

В о р о н а.

С і р к о.

З а є ц ь.

Г у с о ч к а.

В і л.

О в е ч к а.

Ч у м а к.

П а с т у ш о к.

Д і в ч и н а.

Діялося це в ті далекі часи, коли ще звірі і говорили, і співали, а люди їх за рівних мали і про них нові казки складали.

Ніч. Засніжений ліс. Місяць уповні. Чути тупіт, вигуки, постріли, вовче виття. З’являється, кульгаючи, В о в к у пошматовано му дівочому кожусі й барвистій хустці. За ним женуться.

В о р о н а (вигулькує з те́мряви). Тут він. Сюди! Сюди!

З’являються Чумак з рушницею, В і л — із перебинтованою шиєю, Д і в ч и н а — зі смолоскипом, П а с т у ш о к — з двома батогами, С і р к о — із залізним ланцюгом. На грудях у Сірка металевий знак його старшинства над собаками. Біля нього — О в е ч к а із дзвіночком. Позаду неї — З а є ц ь із бубном. На голові у Зайця малинова шапка із соболевою оторочкою.

В о в к. Попався! (Падає навко́лішки, затуляє голову лапами.)

Ч у м а к (до присутніх). Відступіть назад! Стрілятиму!

С і р к о. Я протестую! Треба спершу вислухати свідків і винести присуд!

В і л (хрипко, натужно). Свідчу, що саме цей шкуролуп скалічив мене!

З а є ц ь (піднімає лапу). Свідчу, що він погубив моє зайченя!

Ч у м а к. Свідчу, що цей пали́вода *1 пограбував мене і моїх побратимів — чумаків!

(*1 Пали́вода — відчайдушна людина, яка нічого й нікого не боїться і ні перед чим не зупиняється.)

Д і в ч и н а. Свідчу, що цей вовчище гнався за мною і я, щоб врятуватися, кинула йому хустку й кожушок!

П а с т у ш о к. Свідчу, що вчора він заліз у кошару.

О в е ч к а. І, прикинувшись собакою, підмовляв мене піти з ним на вечорниці!

С і р к о. Смерть вовцюганові!

У с і. Смерть! Смерть!

Розступаються. Ч у м а к прицілюється.

В о в к (підхоплюється). Постривайте! А останнє слово?

С і р к о. Говори!

Вовк (знімає кожушок, хустку, кидає на сніг). Каюся! І присягаюсь: якщо помилуєте мене, довіку не їстиму м’яса!

В о в к. Буду зайцеві кумом!

В о в к. Пастушкові — помічником! Чумакам — приятелем! Дівчатам — братом! Ще й охоронятиму і ліс, і село від будь-яких напасників.

Німа сцена. Усі вражені. Заєць передає Вовкові малинову шапку старости.

Пройшло три роки. В о в к тримає своє слово, хоча В о р о н а насміхається над ним, а С і р к о недовіряє.

Одного осіннього дня на подвір’ї Вовка трапилась незвичайна пригода. Раптом згори пролунало пронизливе: “А-а-а-а!”.

З неба прямо в лапи Вовку падає якийсь рудий клубок і збиває з ніг. Вовк котиться ліворуч. А клубок — праворуч. Вовк підхоплюється, шкутильгає до непорушної Л и с и ц і.

В о в к. Лиско! (Нахиляється над нею.) Ти жива чи ні?

Л и с и ц я (розплющує очі). Де я?

В о в к. На землі. У Чорнолісі.

Л и с и ц я. Ой, як далеко! А це твоя хата?

В о в к. Моя. (Показує вгору.) А що ти там робила?

Л и с и ц я. Вчилася літати.

В о в к. Хто ж тебе в небо підняв?

Л с и ц я. Журавель. Я його всю весну й літо вчила танцювати, а він пообіцяв, що навчить мене літати. Підняв аж у захмар’я й каже: “Ну, а тепер лети сама. Я втомився”.

В о в к. От безсоромник!

Л и с и ц я. Не те слово! Як же я до свого дому дістануся?

В о в к. Не журися! Я накажу бобрам, щоб вони тобі візок змайстрували, у людей бичка випрошу, і поїдеш собі потихеньку.

Л и с и ц я. Дякую тобі, Вовчику! Тільки ж чи вони тебе послухаються?

В о в к. Послухаються!

Л и с и ц я. Чи не знайдеться в тебе, братику, м’ясця? Страх як хочеться їсти.

В о в к. Ні, сестрице. Капуста є, морква, каша. Хочеш каші? Хочеш сиру?

Л и с и ц я. Так, але я, мабуть, не дошкутильгаю до хати.

В о в к. Не біда. Кашу я тобі принесу, а сир — у кошику, що біля тебе. (Біжить у хату.)

Л и с и ц я (бере сир). Який у вас добрий Вовк!

В о р о н а. Не добрий, а дурний!

Л и с и ц я. Чому, голубко, чому?

В о р о н а. Даси сиру — скажу!

Л и с и ц я (відламує шматок). На! їж на здоров’я!

В о р о н а. Він у нас. прибитий. Три роки тому заліз у кошару. (Щось нашіптує Лисиці.)

Л и с и ц я. Який жах!

В о р о н а. І я так кажу!

Л и с и ця. І він ні разу.

Л и с и ц я. А ти, я бачу, розумна пташка. Все бачиш, все знаєш.

В о р о н а. Все, Лисонько! Все чисто і бачу, і знаю!

Л и с и ц я. Мені здається, голубко, що й ми з тобою заприятелюємо.

Далі в п’єсі розповідається про те, як Лисиця живе у Вовка, прикидаючись дуже немічною, беззахисною. Простодушний Вовк її годує, береже. Лисиця ж потай вдягає його кожух, стару шапку, бігає в село красти все, що попадеться. Ворона їй допомагає, оббріхуючи Вовка. Лисиця замислює навернути голодного Вовка на розбійництво. Але він, хоча й ображений, що йому ніхто не вірить, відмовляється: “Ні. Я слово дав. “.

Якось Лисиця притягла на подвір’я велику Гуску. За нею женеться розлючений Сірко, прибігли й інші мешканці села. Залякана помстою Лисиці Гуска говорить, що її поцупив Вовк.

Сірко обнюхує Гуску, а вона пахне лисицею. Він вимагає від Вовка, щоб до них вийшла Лисичка-калічка, яка живе тут. Вовк уперто захищає Лисицю, а перелякана Гуска продовжує вказувати на нього.

Обурені звірі забирають у Вовка шапку старости. Він ніяк не може второпати, чому його обмовила Гуска. Лисиця і Ворона підбурюють скривдженого Вовка проти Сірка.

Те саме подвір’я. Дерева, кущі вкриті памороззю. З комина Вовчої хати валить дим. З лісу виходить Заєць із саморобним луком, піднімає грудку й кидає її у вікно. З хати вибігає Лисиця. Побачивши її, Заєць шмигає в кущі. Лисиця його вистежує і погрожує, що з’їсть його зайченят.

На стежці з’являється Вовк. Він мовчки кладе мішок на землю. Лисиця, побачивши, що в мішку мерзла картопля, налітає на Вовка, б’є його і йде з двору.

Лисиця з Вороною викрадають у Дівчини клунок з речами, а винним роблять Вовка. Вовк, побачивши в Лисиці обнови, наполягає, щоб вона їх негайно повернула. Але крутійка знову дурить Вовка: “Це мені віддали по-доброму!” Вона вимінює у довірливого Пастушка Овечку на “чарівний” пиріжок. Начебто, “хто його з’їсть, той стає мудрим-мудрим і щодня зможе гуляти небесним лісом”.

Вовк ніяк не збагне, чому йому нічого не дають, цькують собаками. Лиска наставляє Вовка: “Бо тобі личить не просити, а брати!”

Чути ревіння волів, скрип коліс. Це чумаки повертаються додому. Лисиця посилає Вовка відібрати в Чумака рибу. Та він вихоплює рушницю і стріляє у Вовка. “Ось тобі, зраднику!” Вовк, завивши, тікає. А Лисиця падає на дорогу наче мертва. Здивований Чумак кидає її на віз, думаючи, який славний з неї буде комір. Та Лиска не дрімає. Вона скидає з воза рибу, яку Ворона підхоплює і носить у кущі.

На Вовчому подвір’ї Лисиця сортує рибу, але жодної не дає голодному Вовку. Натомість пропонує навчити його ловити рибу в ставку без вудки. Вона стрибає на спину Вовку, який везе її до ставка.

Задоволена Лисиця співає:

Нащо мені той візок,

коли в мене є вовчок!

Я лисичка бувала,

я в небі літала.

З журавля упала —

Нащо мені ті бички?

Мене возять вовчки.

На ставку Вовк пробиває ополонку. За порадою Лисиці він опускає хвіст у воду, дрижить від холоду і примовляє: “Лови-и-ися, рибко, вели-и-и-ка й мале-е-е-нька. ” Лисиця, щоб позбутися Вовка, адже він їй заважає красти, побігла в село за Сірком.

Ворона починає розуміти, що Лисиця — злодійка, яка замислила чорну справу, і хоче допомогти Вовкові.

В о р о н а. Втікай, Вовче! Лисиця до Сірка побігла.

На березі з’являються С і р к о, Ч у м а к з рушницею, Ді в ч и н а з рогачем, Пастушок із палицею, Л и с и ц я, Віл, Гуска.

Л и с и ця. Он він! (Швидко тікає.)

Чумак цілиться у Вовка.

В о р о н а (підлітає до Чумака). Не стріляй! Не стріляй! Це не він крав!

С і р к о. А хто ж?

В о р о н а. Лисиця!

Сі р к о. Чому ж ти кричала: “Во-о-овк!”?

В о р о н а. Бо Лисиця казала, що вовки від моркви дохнуть.

Ч у м а к. Ну й дурна ж ти!

В о р о н а. А ви дуже мудрі?!

Усі знічуються, вмовкають.

С і р к о (до Вовка). Чого ж ти мовчав? Прийшов би й сказав: так і так.

В о в к. Я каза-а-а-ав.

С і р к о (подає йому лапу). Вставай!

Ч у м а к. Ну й Лисиця!

С і р к о. За хвіст її — та в суд!

В о в к. Не впіймати вам її. Хата в мене, мов фортеця. А під нею лаз, що тягнеться аж до сусіднього лісу.

До гурту підбігає З а є ц ь.

Заєць (до Вовка). Не дивися на мене, катюго! (Вклоняється усім іншим.) Шановні сільчани! Мене прислали до вас звірі по малинову шапку, бо ми хочемо обрати собі лісового старосту.

З а є ц ь. Лисицю, що впала з неба.

(Розгублено.) Чому смієтеся? Вона ж така сердечна, така.

Ч у м а к (до зали). Ну, що ж! Піднесемо їй шапку! За гарну науку!

Вовкова хата. О в е ч к а в брудному кожушку понуро тупцює біля кілка, до якого її прив’язано. З хати виходить Л и с и ц я. В лапах у неї ніж.

О в е ч к а (побачивши ніж, злякано). А мені оте. гостре не подобається.

Л и с и ц я. Дурненька! Я переріжу ним шнурок, і ми з тобою, обнявшись, полетимо на небо.

На подвір’я влітає В о р о н а.

В о р о н а. Чепурися, Лиско! І люди до тебе йдуть, і звірі! Шапочку тобі малинову несуть!

Л и с и ц я. Справді? А що з Вовком?

В о р о н а. Прибили й укинули в ополонку.

Л и с и ц я біжить у хату, тягнучи за собою О в е ч к у. На подвір’ї з’являються Ч у м а к і З а є ц ь. У лапах у Зайця — шапка лісового старости.

З а є ц ь. Гей, Лисичко, де ти?

Л и с и ц я (визирає з вікна). Тут.

З а є ц ь. Вийди до нас.

Ч у м а к. Ми порадилися, Лисонько, і вирішили обрати тебе лісовим старостою!

Л и с и ц я. О! Дякую вам за честь!

Ч у м а к. Отже, згода?

Л и с и ц я. Еге.

Ч у м а к. Тоді прийми від нас цю шапку і носи її собі на радість!

Л и с и ц я. Не можу вийти. Ногу підвернула. Нехай Заєць принесе її в хату. (Зачиняє вікно.)

Ч у м а к. Е, ні. Мені наказано, щоб я тобі її надягнув і присягу з тебе взяв.

(До Зайця.) Обманув ти нас, Зайче! Не хоче Лиска старостувати! (Повертається і йде геть.) Доведеться обрати Ведмедя.

З а є ц ь іде за ним. З хати вибігає Л и с и ц я.

Л и с и ц я (підбігає до Чумака). Ні, ні, я хочу! Хочу!

У цей час із лісу вибігають Вовк, Сірко, Дівчина, Пастушок, Гуска. Лисиця кидається до хати, але на порозі з’являється О в е ч к а з кочергою.

П а с т у ш о к. Моя Біляночка.

Д і в ч и н а (хапає Лисицю за кожух). Мій кожух! Мої коралі!

В о р о н а (скидає з шиї дукачі). І дукачі *1 твої.

Ч у м а к . Ведіть у село розбійницю!

В о в к. Ох, Лисичко, Лисичко.

Л и с и ц я. Не охкай! Якщо я, впавши з неба, не загинула, то на землі таки не пропаду!

Я — лисичка бувала,

З журавля упала,

я у небі літала,

всіх вас ошукала *2!

В о р о н а. Іди, йди, “розумнице”!

Ч у м а к, П а с т у ш о к, Д і в ч и н а ведуть Л и с и ц ю.

З а є ц ь (віддає Вовкові шапку). Вибач, куме.

*1 Дукач — жіноча прикраса у вигляді монети.

*2 Ошукала — обдурила.