На що хворіла Олена Мєшкова

Сьогодення, як ніколи,потребує визначних культурних подій. Однією з таких подій є ювілейна міжнародна виставка “Україно,флюїди життя і любові народам світу посилай” знаної мисткині, народної художниці України Людмили Іванівни Мєшкової.

Війна фокусує вічні життєстверджуючі цінності людства, які вкрай необхідні для зміцнення і перемоги духу над смертю. Саме такою змістовністю сповнені мистецькі шедеври української художниці Людмили Іванівни Мєшкової. Її творчість розкриває глибини української душі і ментальності – миролюбства, доброзичливості, вдячності.

Художник – це завжди посередник між Вічністю і людиною, йому дано відчувати і знати більше, він долучений до таїнства на ім’я Мистецтво. Але ж і відповідальність у митця перед Богом і людьми подвійна – кому більше дано, на тому і тягар важчий. Саме такою долученою до краси і світу істини, до величі земної краси і нескінченості Всесвіту стала Людмила Мєшкова.

Людмила Іванівна Мєшкова – народна художниця України. Народилась 1938 року в с. Великі Сорочинці на Полтавщині в сім’ї агронома. В 1962 році закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Як архітектор починала роботу в Софійському заповіднику. З 1964 року працювала в експериментальній майстерні керамістів інституту Київ ЗНДІЕП. Майстерню очолювала Ніна Іванівна Федорова, фахівець високої культури та великого таланту. Саме співпраця з Ніною Федоровою стала поворотним моментом на творчому шляху мисткині, а мистецтво кераміки – справою її життя.

Людмила Мєшкова відома в Україні та далеко за її межами як художниця-кераміст, автор і засновниця нового напрямку в образотворчому мистецтві – керамічного живопису.
Це «вічний живопис». Він ніколи не втратить барв. Хто знає, можливо через тисячоліття він розповідатиме нащадкам про нашу добу?
Інші світи і виміри, які творить Людмила Мєшкова, захоплюють своєю чистотою, самобутністю та глибокою духовністю.

Людмила Іванівна – тонкий майстер. Для її масштабних і камерних панно характерні злагодженість і стрімкість кольорової палітри. Керамічні картини ніби дихають, прозорі напівтони фарб бринять, випромінюючи світло і тепло. Добро, надія, віра – головні теми в творчості мисткині. І тому її роботи співзвучні людям, які здатні думати, відчувати та співчувати. Гармонійна єдність розуму та краси – провідна мелодія творів художниці.

В 1985 році Людмила Мєшкова перемогла у Міжнародному конкурсі оформлення холу штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі. Керамічне панно загальною площею 55 квадратних метрів має поетичну назву «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…» Головна ідея твору – донести людству думку про відповідальність за збереження земної краси і життя.

З інтерв‘ю Людмили Мєшкової:
«Працювала я два роки,не піднімаючи голови. Я постійно переробляла окремі фрагменти панно, щоб спромогтися передати рухливість природи через керамічний живопис. І панно почало «дихати», випромінюючи свої флюїди.
Взагалі, кераміка мене завжди дивувала і вражала. Вона неймовірно бавиться світлом, змінює барви і відтінки, захоплює своєю мінливістю, створюючи кожного разу динамічне сприйняття. Ці властивості кераміки я використовую в своїх живописних керамічних творах.
Те, що я роблю це моє життя, моя суть».

Ліга Культури розпочала підготовку ювілейного проекту.
Всіх бажаючих запрошуємо долучатися до співпраці.

Прес-служба ВГО “Ліга Культури”

Она писала: «Держимся за воздух» Умерла Алена Мешкова, директор фонда Константина Хабенского. О ее жизни и даре рассказывает Елена Грачева из фонда AdVita

9 декабря в возрасте 44 лет умерла Алена Мешкова. С 2013-го она руководила благотворительным фондом Константина Хабенского, который помогает детям с онкологическими и другими тяжелыми заболеваниями головного и спинного мозга (до этого Мешкова работала на радио и телевидении, в оргкомитете зимних Олимпийских игр в Сочи, а также участвовала в модернизации московских парков). Более трех лет у нее самой было онкологическое заболевание. «Медуза» попросила Елену Грачеву, члена правления AdVita — другого важнейшего российского благотворительного фонда — рассказать, какой была Алена Мешкова, ее коллега и близкий по духу человек.

Елена Грачева

член правления фонда AdVita, помогающего детям и взрослым с онкологическими, гематологическими и иммунологическими заболеваниями

Алена очень теплый человек, очень поддерживающий. Человек, который всегда мог найти нужные слова, когда их нужно было произнести. Она мужественная, терпеливая, с какой-то сумасшедшей работоспособностью.

Жизнь такая, что мы все время перестукивались с ней. Когда были тяжелые моменты — я болела сильно, или принималось какое-нибудь постановление, которое мешало нам помогать или ухудшало положение пациентов, или просто когда была ночь, много работы и уже не было сил никаких, — Алена писала: «Держимся за воздух».

Она всегда классно поздравляла с днем рождения всех, это были не какие-то казенные слова. В ней было очень много готовности делиться и поддержать. Именно поддержать. «Я верю, что у тебя получится, я точно знаю, что ты справишься» — такие вещи она писала сразу. И только потом мы начинали обсуждать, как сделать лучше, как выбираться. Но первые слова были всегда слова поддержки, как бы плохо ей ни было самой. С ней ты получал первый импульс тепла. Она писала: «Как ты поживаешь? Я помню, у тебя была температура три дня назад». Она держала в голове всех, с кем общалась.

В это же время она никогда специально ничего нечестного не говорила. Она не говорила про что-то хорошо, если это плохо. У нее не было боязни обидеть чем-то. Она была довольно прямым человеком. Но все равно сначала первая реакция — поддержать, а дальше — работа или общение. Это фантастический дар: все время помнить, что напротив тебя человек и что поддержки мало не бывает. Из моих знакомых больше такого никого нет с такой чертой.

Мне кажется, Алена с самого начала работы в фонде Хабенского понимала, что адресная помощь адресной помощью, но нужны системные решения проблемы. У них была такая замкнутая область — детские опухоли мозга. Мы знаем, сколько это детей, какие существуют методики лечения; знаем имена специалистов. Это история, которую можно сделать целиком, не подрываясь каждый раз с новым ребенком. И мы обсуждали с ней внутреннюю коммуникацию между разными врачами, которые работают в той области, создание пула экспертов, с которыми можно было разбирать сложные случаи, заключение системных договоров с НИИ Горбачевой, который транспортирует много пациентов с опухолями мозга.

То же самое с диагностикой. Задача была такая: у нас есть определенное количество детей, которые заболевают, есть люди и институции, которые могут им помочь, есть клиники, в которых можно делать все что нужно, есть новые методики. И она видела все это целиком как единый маршрут, единый путь от момента, когда ребенку в первый раз стало плохо, и далее по всем этапам. Везде были выработаны алгоритмы и понимание, как организовать передачу ребенка с рук на руки.

С точки зрения фандрайзинга она тоже была очень хороша в системных проектах. Когда только она узнала, что кошелек QIWI будет размещать на страницах интернет-магазинов предложение сделать пожертвование на благотворительность, фонд Хабенского стал их первым партнером. Было много вещей, которые она понимала как необходимость для работы: партнеры в крупных корпорациях, плановые деньги.

Мы почувствовали результаты работы Алены в фонде на работе AdVita. У нас же нет ограничений ни по диагнозу, ни по возрасту, и до этого дети с опухолями мозга попадали к нам. А в последние несколько лет родители таких детей практически перестали обращаться к нам за помощью. Это значит, что фонд Хабенского вышел на тот уровень решения задач, который они себе поставили.

Три с половиной года Алена болела. Это много. Всякое было. Были у Алены дни получше, были похуже. Если она могла работать, она работала. В этом как раз не было чего-то уникального. Потому что это лучше, чем лежать и страдать. Она вообще не про это была. Были дни, когда она не могла работать, были дни через силу, но это все был способ жить для нее.

Болезнь нельзя воспринимать как что-то, что относится не к тебе. Болезнь — это история твоей жизни. Она это очень понимала. «Просто теперь такая жизнь с такими вводными, с такими условиями, но я от этого не перестаю быть собой, и мое дело никуда не девается, если я хочу жить жизнь». Есть люди, которые просто пережидают, когда болезнь закончится, а есть те, кто продолжают жить с поправками. Она не пережидала, а продолжать жить, учитывая те новые вещи, которые вошли в жизнь.

Я не помню ее другой. Я говорила с ней в самые тяжелые моменты, когда был ковид и она очень тяжело болела. Она всегда это воспринимала так: «Ну да, сегодня такой день, такие условия, сегодня я должна жить при таких обстоятельствах».

Доля Мєшкова: колись його ставила на місце у Криму СБУ, а вчора – ФСБ

Бувають такі сюжети, коли усе – від початку до кінця – просякнуте абсурдом та неадекватністю. От і «святкування» п’ятої річниці початку окупації Криму виявило надцікаву тенденцію: окрім організованого зверху «шаленого щастя» та нових погроз на адресу України, в медійному просторі промайнула новина про затримання під час святкових заходів та ув’язнення на дві доби… першого і останнього президента Криму Юрія Мєшкова, що був при владі кілька місяців протягом 1994-1995 років, а разом із ним – ще декількох «ватних» активістів. Що це? Про що нагадує? А про те, що Мєшков, як був чверть століття тому «нулем без палички», так ним і залишився. А ще про те, що в середині 90-х Україна, СБУ уміли ставити на місце провінційний «кримський сепаратизм»

Президент Мєшков? А це хто такий?

Власне, історія Юрія Мєшкова як політика – це історія першої спроби сепаратизму в Криму у першій половині 90-х років минулого століття. На хвилях перебудови в регіоні оформився такий собі рух, що об’єднував достатньо молодих, здебільшого романтичне налаштованих людей, які повірили, що їм дозволять зайнятися політикою. В соціальному вимірі – переважно інтелігенція – лікарі, вчителі, викладачі, юристи, журналісти. Були там і провокатори, і агенти КДБ, звісно. От серед цього строкатого товариства і виокремився Юрій Олександрович Мєшков, колишній співробітник МВС, а після того – юрист різних підприємств. Він очолив кримську філію «Меморіалу» (!) та виголошував яскраві антикомуністичні гасла.

Після розпаду СРСР цей рух в Криму прийняв відверто проросійський характер та почав виголошувати заяви щодо проведення референдуму щодо «самовизначення», але на ділі – все зводилося до «повернення до Росії». Враховуючи шоковий стан економіки на початку 90-х в Україні гасла про московський час, «рубльову зону» та нібито повернення до складу Росії швидко набрали популярність в російської етнічної більшості Криму. Бажання ж Києва не доводити до кривавого протистояння (Абхазії, Придністров’я вже палали на повну, а Чечня ще тільки починалася) змусили йти на поступки, головною з яких було погодження Конституції Криму від 6 травня 1992 року, де передбачалася фактично конфедеративна система відносин Києва та Сімферополя та впроваджувалася посада регіонального президента.

На мітингу на початку 90-х років

Власне, Мєшков був у авангарді цих процесів і протестів, тому його балотування від іменні блоку «Росія» на президентських виборах на межі 1993-1994 років було цілком логічним. Він обіцяв багато, але все було суто популістським. Рівень політичної культури населення регіону був на зародковому рівні: окрім суто емоційної налаштованості людей, саме восени 1993-го почалися перші затримки із виплатою зарплат и пенсій з бюджету України, от і відповідь на усі проблеми була сформована проста – голосуємо за Мєшкова та Росію – і все одразу буде гаразд (притому, що такі самі затримки виплат були характерні і для самої Росії). І от, в січні 1994-го 72,9% виборців у другому турі обрали вусатого колишнього «мєнта» президентом навіть без усяких фальсифікацій.

А далі – та й згадати особливо нема чого. З передвиборних обіцянок Мєшков виконав тільки… перехід на московський час – але зробити це, зрозуміло, дуже і дуже «важко». Ані «рубльової зони» (а як її можна впровадити, коли існує вже незалежна Україна та є, хоч і дещо штучна, але реальна валюта – карбованець?), ані інвестицій із Росії, Кипру чи Швейцарії не надійшло (а останні дві країни Мєшков визначив орієнтиром для Криму та здійснив туди візити), ані дієвого уряду організувати він не спромігся (до речі, запрошення туди справді серйозних спеціалістів із Москви – наприклад, Євгена Сабурова, що отримав навіть українське громадянство для цього, ефекту не дало). І головною ознакою правління Мєшкова стало фактичне безроздільне панування напівкримінального оточення, з угруповань «башмаки» та «сейлем», що розподіляло об’єкти власності між собою «по бєспрєдєлу», а влада – була лише маріонеткою в їх руках.

Власне, протиріччя між цими бандитським утвореннями і стали причиною кризи влади Мєшкова. Тіньовим ділкам вдалося скористатися протиріччями конституції Криму та спровокувати конфлікт між Мєшковим та більшістю Верховної ради Криму на чолі із найближчим його соратником Сергієм Цековим. З осені 1994-го тривало відкрите протистояння, і Мєшков відверто був готовий звернутися по допомогу до Москви, і спроба сепаратистського варіанту була б неминучою ще тоді.

СБУ: можемо, якщо хочемо

Але не вдалося: офіційний Київ адекватно оцінив ситуацію та зумів філігранно провести як політичну, так й умовно «силову» операцію протидії загрози сепаратистських сценаріїв. З одного боку у тимчасові союзники цілком цинічно була узята та сама більшість Верховної ради на чолі із Цековим, з якою було домовлено на повну стояти на принципі, що Крим – парламентська республіка, з іншого – напівкримінальні угруповання прийшли до думки, що в Україні їм буде все ж таки спокійніше, аніж у невизначеному статусі. Залишилося тільки прибрати «з поля» Мєшкова.

Це і було зроблене у березні 1995-го, коли Верховна рада вже України відмінила частину статей конституції Криму 1992 року, в тому числі – про посаду президента, про що спікер Олександр Мороз тоді і сповістив кримських депутатів особисто. Мєшков це не визнав та більше місяця провів у… власному кабінеті, забарикадувавшись. Врешті-решт, його звідти «викурили», скориставшись… шлунковою інфекцією (а обіди Мєшкову носили з їдальні), що як потім стало відомо, мала штучний характер та відносилася вже до компетенції відповідних спеціалістів Служби безпеки України.

Мєшкова відправили до Росії – він став викладати у Москві, а кримчани дуже швидко забули про цю особу. Та й з тою самою більшістю на чолі з Цековим теж скоро попрощалися – вже влітку 1995-го влада в Криму була переформатована та був розпочатий складний процес входження в конституційне поле України.

Стара та нещасна людина. Але не шкода…

А далі Мєшков же нагадував про себе не часто. 2011-го року він приїхав до Криму та спробував робити певні політичні кроки – але СБУ подивилася на це тоді протягом тижня… та прийняла рішення про депортацію Мєшкова до Росії за загрозу територіальній цілісності України, що й було зроблене з використанням паромної переправи із Керчі до Тамані.

У 2011 році Мєшков депортували з України

А от вже 2014 року Мєшков з’явився «на радарах» одразу після появи «зелених чоловічків» і палко вітав окупацію та анексію Криму. Але неозброєним оком було видно: людина в прямому сенсі опустилася, життя викладача у Москві, очевидна, було не надто солодким.

Проте – на «референдумі 16 березня» проголосувати Мєшкову не дали з огляду на… відсутність в нього кримської прописки (а він на той момент вже мав у власності нерухомість в пригороді Москви). І з цього почалася сумна історія дуже дивного статусу колишнього президента Криму в сучасному Криму. Він був витіснений на маргінес та уся його активність зводиться до гнівних, але малоадекватних постів у Фейсбуці та концентрації навколо себе невеличкої групи прибічників такого ж самого відверто маргінального штибу. Коротше: публічно протестувати їм забороняють, але певний галас у мережі вони підняти у силах.

Ясно, що головною мішенню цих словесних атак є нинішній «сенатор» Сергій Цеков, який нібито колись зрадив Мєшкова, а тепер – отримав чи не усі лаври «багаторічного борця за російський Крим». І от саме в дні п’ятирічного «ювілею» анексії Криму під час проведення зустрічі Путіна із «представниками кримської громадськості» до приміщення намагався потрапити і Мєшков. Поліціянти скрутили його та разом із супроводжуючими його соратниками відправили… на медичну експертизу щодо алкогольного або наркотичного сп’яніння. Її результати виявилися ніби негативними, але зрозуміло – треба було просто відвести цих «політичних бомжів» від Путіна якомога далі. А 19 березня «Київський районний суд Сімферополя» присудив Мєшкову дві доби адміністративного арешту за непокору правоохороннцям. Ну що сказати – сік транзіт глоріа мунді – так проходить мирська слава, якщо по-нашому…

Чого ж хотів Мєшков від Путіна? Нібито розповісти про зловживання нинішніх керівників Криму, про реальну ситуацію в Криму та закликати прибрати від влади Аксьонова, Константінова та Цекова як ставлеників колишніх кримінальних угруповань (що, до речі, є цілковитою правдою). Але – зрозуміло, що кримська окупаційна влада допустити такого діалогу не могла. От і опинився 73-річний очевидно нездоровий старик у КПЗ.

Їх прізвища відомі: Янукович, Якименко, Лебєдєв…

Як ми вже зауважили, вся ця історія – про неадекватність. Звісно, Мєшкова, звісно, окупантів… Але це й нагадування про неадекватність відповідної системи в Україні на початку 2014 року. Дивиться: 1995-го спецслужби мали можливості та реальні сценарії як боротися із сепаратизмом, навіть в 2011-му – подивилися на вибрики діяча – і депортували. А 2014-го, «зненацька», виявилося, що спецслужб в Україні… нема. Тобто, за дуже короткий термін їх було розвалено – і уже зрозуміло, ким це було зроблено, і з якою метою. Януковича засудили за державну зраду не лише тому, що він написав відомого листа Путіну. Україну, її спецслужби та збройні сили розвалювали свідомо, по плану. Якщо б керівництво країни тьа силових відомств в переддень анексії та окупації мислило б державними категоріями, а не мало «під подушкою» російські паспорти, то й зараз Мєшков залишався би дивакуватим пенсіонером з Москви, а Цеков та Аксьонов – рядовими маргінальними кримськими депутатами, а може – навіть й не депутатами. Гіркий урок, але без його усвідомлення годі говорити про реальне повернення Криму та покарання окупантів та їх поплічників.

Віктор Чопа, Київ