Ремісники які вичиняли шкіри для кожухів

У статті розглядається стан розвитку шкіряної кустарної промисловості українців Середньої Наддніпрянщини, зокрема в Полтавській, Чернігівській та Київській губерніях, у кінці ХІХстоліття. На основі виявленого і вивченого автором комплексу джерел визначено основні центри шкіряного промислу, проаналізовано сировину, асортимент продукції, названо основні інструменти кустарів-шкіряників та шевців, розкрито умови праці ремісників, описано технологію обробки шкір, способи збуту товарів, визначено недоліки продукції кустарного шкіряного промислу та причини поступового його занепаду.Занепад кустарного шкіряного промислу пов’язаний насамперед із тим, що на початку ХХ ст. з кустарного він поступово почав переростати в крупне капіталістичне виробництво.

Ключові слова: кустарний шкіряний промисел, чинбар, швець, овчинник, шкіра, юхта, підошва, чан, зоління, квасіння, дубіння, міздрювання.

Кустарный кожевенный промысел украинцев Среднего Приднепровья в конце XIX века

В статье рассматривается состояние развития кустарного кожевенного промысла украинцев Среднего Приднепровья, в частности в Полтавской, Черниговской и Киевской губерниях, в конце XIX века. На основе выявленного и изученного автором комплекса источников определены основные центры кожевенного промысла, проанализированы сырье, ассортимент продукции, названы основные инструменты кустарей-кожевников и сапожников, раскрыты условия труда ремесленников, описана технология обработки кожи, способы сбыта товаров, определены недостатки продукции кустарного кожевенного промысла и причины постепенного его упадка. Упадок кустарного кожевенного промысла связан в первую очередь с тем, что в начале ХХ в. из кустарного он постепенно начал перерастать в крупное капиталистическое производство.

Ключевые слова: кустарный кожевенный промысел, кожевник, сапожник, овчинник, кожа, юфть, подошва, чан, золение, квашение, дубление, мездрение.

Homemade leather craft of Ukrainians of middle Naddniprianshchyna in the end of XIX century

the article views the state of leather homemade craft development of Ukrainians of middle Naddniprianshchyna, especially in Poltava, Chernihiv and Kyiv provinces in the end of XIX century. Based on what was displayed and studied sources by the author main centers of leather crafts are determined, also raw materials and products are analyzed, main tools of leather handicraftsmen and shoemaker are named, working conditions are shown, leather treatment technologies and goods selling techniques are described, shortcomings of homemade leather craft and reasons of its decline are defined. First of all the decline of leather crafts is connected with the fact that in some time it began to overgrow into big capitalistic manufacture.

Key words: leather homemade craft, currier, shoemaker, leather, yuft, sole, vat, bucking, souring, tanning, fleshing.

Кустарний шкіряний промисел українців середньої Наддніпрянщини в кінці ХІХ століття

Шкіра тварин та хутро служать людині з найдавніших часів. Зі шкіри виготовляли найрізноманітніші вироби, які були передовсім зручні, довго служили в побуті. Розвиваючись протягом століть в умовах натурального господарства, ця галузь народного заняття переросла в Україні у важливий промисел.
Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома в Україні під назвою чинбарство; вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялися ще лимарство – вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів та ремесел українців [1, 60].
В Україні існувало чимало осередків народного шкіряного виробництва. Шкіряний промисел був поширений у Полтавській губернії в м. Опішні Зінківського повіту та в самому Зінькові, в містечках Нові Санжари та Царичанка Кобеляцького повіту, Баришівка Переяславського повіту [5, 283; 3, 84], в місті Прилуки [6, 216].На Полтавщині в кінці ХІХ ст. майже 22, 1% кустарів займалися шкіряними промислами, особливо в Кобеляцькому, Гадяцькому, Лохвицькому, Лубенському повітах [3, 50]. Варто відмітити селище Засулля Лубенського повіту, де займалися вичинкою сиром’ятної, підошовної шкіри, юхти та дубленням овчин, швецький промисел переважав у Роменському та Переяславському повітах, зокрема в містечках Баришівка та Бориспіль [4, 70, 125, 137, 144].
У Чернігівській губернії цей промисел був розповсюджений уКозелецькому, Остерському, Кролевецькому повітах [7, 62]. Найкрупнішими центрами кустарного шкіряного виробництва на кінець ХІХ ст. стали містечка БерезнаБорзенського повіту [8, 15], ОлишівкаКозелецького повіту та Седнів Чернігівського повіту. Сюди також можна віднести виготовлення хутряних шапок, сиром’ятних шкір[5, 283].
Щодо значущості цього промислу на території Чернігівської губернії, зокрема, дослідження «КраткийобзоркустарныхпромысловЧерниговскойгубернии» констатує його чимале економічне значення,оскільки місцевідрібні шкіряники доставляють на 1, 5 млн. крб. матеріалів, які переробляютьсяу найпоширенішому промислі губернії – шевському [7, 62].
Асортимент продукції, що вироблялася кустарями-шкіряниками в Чернігівській губернії, був доволі різноманітний. У Седневі (Чернігівський повіт) та Коропі (Кролевецький повіт) виробляли просту шкіру – нефарбовану, незмазану дьогтем і некатану. В Козелецькому повіті виробляли суху юхту (на відміну від сирої юхти вона не лише змазана дьогтем і пофарбована, але й прокатана та прогладжена ролькою та пробковою котушкою). Шкіру для підошов виготовляли трьох сортів: хлібну, хлібно-спиртову та зольно-спиртову; шкіру всіх перерахованих видів робили в Олишівці, останніх двох – у Седневі.
В етнографічному нарисі «Сосницкийуезд в этнографическомотношении» йдеться про появу особливого виду промислу: т.зв. рухомого – шевці, бондарі, кравці ходять від села до село у пошуках роботи. Попрацює бондар або кравець тиждень-другий в одному селі, навідається додому, віддасть дружині те, що заробив, і йде далі, в інше село. У бондарів робота, звичайно, буває восени, коли жінки заготовляють на зиму провізію, зате кравці і особливо шевці працюють цілий рік [11, 45].
Обробка шкіри була поширена у вигляді шевського промислу в Чернігівській, Київській, Харківській, Херсонській, Полтавській губерніях [2, 30].
У багатьох містах обробка шкіри поєднувалася з виготовленням взуття – грубих селянських чобіт. Чинбарі, кожум’яки не лише вичиняли шкіри, але й шили чоботи зі шкіри власного виробітку, для цього вони утримували майстерні з найманими робітниками [7, 65].
Про розвитокшвецькогопромислув Чернігівській губернії йдеться унарисі Ф. Богуславського[9, 42].
Центрами найбільшого поширення шевського промислу в Київській губернії були Радомишльський, Канівський, Чигиринський, Черкаський повіти.
Серед виробів шевського промислу Київської губернії зустрічаємо чоботи, черевики, напівчобітки[10, 179]. Селянські чоботи мали своєрідну форму, якою вони відрізнялися від міських чобіт, зокрема, в частині передплюсни (кістка стопи. – О.С.) вони були дещо розширені, завдяки чому чобіт не стискував пальців. Це пояснюється тим, що в літній час селяни ходили босими, тому ступні їхніх ніг були розширені, і в звичайному міському чоботі селянин почувався незручно. Такі чоботи шили в Київській губернії майже скрізь, лише в с. Листопадове Чигиринського повіту та містечках Брусилові і Рожеві Радомишльського повіту шили вузькі чоботи міського фасону.
Особливістю чобіт півночі Радомишльського повіту (м. Чорнобиль) були дуже високі халяви. Такі чоботи були необхідні місцевим жителям у зв’язку з надзвичайною болотистістю та вогкістю території [10, 192].
В м. ЛіткиОстерського повіту шили червоні жіночі чоботи. В м. ОлишівкаКозелецького повіту шкіри гарної якості йшли на продаж, а з гірших шкір виробляли, як правило, грубі чоботи (близько 500 пар у рік кожен ремісник). Готовий товар розкуповувався гуртовиками. Згодом виготовлення чобіт стало невигідним через подорожчання сировини, тому вигідніше було продавати шкіру безпосередньо після її вироблення. Крім того, підвищилася оплата праці шевців, а також від них вимагалася більш тонка робота. Це й привело чоботарів до висновку, що «вигідніше продати шкіру, а не чоботи» [7, 66].
Дослідник М. Арандаренко відзначав, що в м. Ромни Роменського повіту Полтавської губернії міщанин Живий своїми виробами може позмагатися з виробами найкращих шевців у столицях, а в м. Глинську цього ж повіту існував, крім хлібного, м’ясницького, кушнірського та колісницького цехів, ще й шевський цех [12, 352, 429].
Шкіру для підошов кустарі виробляли у тому разі, коли вони мали достатньо обігових коштів, оскільки сира підошовна шкіра була дорожча і вимагала більш тривалої обробки та більшого розходу підсобних матеріалів [7, 68].
Для виготовлення своїх виробів, як правило, шкіряники переробляли власний матеріал, і лише в деяких випадках менш заможні з них брали шкіру для обробки у замовників-споживачів.
Сирі шкіри привозили перекупники, скупники, торговці. В Козелецькому повіті шкіру брали у скупників, які купували її у київських бійнях. В м. Короп сировину привозять скупники з Полтавської губернії.

Таблиця 1 Ціни на сировину ( за 1шт.) [7, 69]: (Див. PDF)

Купували сировину малими партіями, на 1 чан, ємність якого в губернії визначалася не менше як на 68 шкір. Крупні закупівлі обходилися дещо дешевше – приблизно на 5 %. У скупників та торговців ціни вищі – переплата коливалася від 7 до 17 %.
Таблиця 2 (Див. PDF)

За даними седнівських шкіряників, найвищі ціни на шкіри були влітку (4–10 крб.), восени (до грудня) – найнижчі (2 крб. 50 коп. – 9 крб.), взимку – середні (3 крб. – 9 крб. 50 коп.).
Ціни на шкіряну сировину, за відгуками шкіряників, дуже виросли: у Кобижчіза 3 роки –на 8 %;у Коропі, Козельці, Седневіза 5 – 10 років –на 22 – 36%;у Коропіза 20 років –на 100 %.
Ріст цін на сировину у Коропі пояснюється конкуренцією крупних заводів з Варшавської, Мінської, Віленської та Київської губерній [7, 71].
Підсобні матеріали (зола, вапно, дубова кора, сірчана кислота, дьоготь, сандал, клей, жовтий купорос, мімозова кора, екстракти тощо) купували переважно в лавках. Дубову кору привозили на базари з навколишніх сіл; вапно купували в лавках або на базарах; мімозову кору та екстракти виписували з Риги або Варшави.
Всі роботи з обробітку шкіри, крім розмочування, яке могли виконувати, наприклад, на річці чи озері, проводили на подвір’ї, в хаті або в спеціальних приміщеннях. На подвір’ї працювали лише в теплу пору року. Менш заможні господарі мали для житла і промислу одну хату, що складалася лише з однієї кімнати. Зольний чан закопували в землю під полом, а дубильний встановлювали на полу. Останній виконував ще й інші функції, зокрема, накритий дошками, він заміняв стіл чи ліжко.
В. Каталей зазначив, що більшість чернігівських кожум’як та полтавських «чембарів» (чинбарів) – бідняки, які мали лише два-три невеликих чани (переважно це були бочки) для зоління і стільки ж для дубіння. Вони розміщувалися літом надворі, а взимку переносилися до хат. Заробіток таких кустарів був невеликий – за рік вони обробляли 80–100 шкір, одночасно закладаючи в чани по 10–12 штук і повторюючи цю операцію 4 рази влітку та 3 рази взимку.
Кустарі Нових Санжар замість бочок мали справжні чани і спеціально облаштовані приміщення для роботи взимку. За рік вони могли обробити близько 500 шкір, а отже, володіли більшим капіталом. Як виняток, виділилася група майстрів, чиї виробництва з кустарних розвинулись у дрібні підприємства, що виготовляли товари досить високої якості, але все ж основна частина ремісників виробляли простий товар, тобто шкіру, що йшла на верх та підошву взуття, причому обробка здійснювалася дуже примітивним способом[5, 284].
Майстерні ремісників Київської губернії знаходилися в окремому приміщенні, а для того, щоб можна було працювати взимку, в них облаштовували печі з лежанками між чанами. У майстерні розміщували від 3 до 5 чанів: один для розмочування, один або два для зоління та один-два для дубіння шкір [10, 187].
Багато шкіряників, особливо в Олишівці, мали подвійні хати, розділені між собою сінцями. Одна з них слугувала для житла, інша – для промислу. У літківських кустарів хати складалися з двох-трьох кімнат. Хата, в якій стояли чани, швидко гнила, тому служила не більше 10 років.
Більш заможні господарі мали окремі приміщення для роботи, іноді більші за розмірами і дорожчі, ніж хата. В Літках і Козельці таких приміщень не було ні в кого, в Коропі їх мали лише шкіряники-підприємці, в Седневі – 4, в Олишівці – 5, в Кобижчі – 4 господарі [7, 74].

У Таблиці 3 наведено дані про вартість чинбарень у Чернігівській губернії [7, 75]: (Див. PDF)

Варто звернути увагу на те, що вартість облаштування семенівських чинбарень наближалася до коропських капіталістичних заводів.
Як уже було зазначено, розмочування шкір проводилося поза двором, але в більшості випадків воно здійснювалося у тих же приміщеннях, де й інші роботи.
В Олишівці, Козельці, Кобижчі поряд з розмочуванням у бочках, користувалися також «сажалками», «копанками» із застійною водою; в Седневі шкіри розмочували в озерах та на річці; в Літках – виключно в р. Десні.
Дослідник Д. Ярошевич особливу увагу звернув на умови праці та побуту кустарів. Він зазначив, що у дрібних кустарних чинбарнях не дотримуються жодних санітарних умов. Кожум’яки м. Зінькова отруюють воду в невеликій річці. Вже в кінці червня або на початку липня вода загниває і має неприємний запах. У самих оселях взимку неможливо пробути кілька хвилин, кустарі ж у цій атмосфері живуть постійно. На його думку, сто кустарів більше забруднять місцевість, ніж фабрика з такою ж кількістю робітників, так як остання все ж перебуває під наглядом і намагається утилізувати викиди виробництва[14, 16].
О. Нестеренко зазначив, що основну масу чинбарів становила біднота. Шкідливі випари, тіснота, вогкість, несвіже повітря – такі умови праці й життя кустаря [15, 172].
М. Шевлягін наголосив на антигігієнічних умовах шкіряного промислу: квасильні чани (з «хлібом») зазвичай стоять у житловій хаті, а сморід від них буває жахливий [6, 222].
*Товкодубня – пристрій для товчення дубової кори з кінним приводом [13, 210].

Набір знарядь праці та їх вартість у шкіряному промислі залежать від виду оброблюваних шкір та розмірів підприємства. В Табл. 4 [7, 75] подано назви знарядь праці та пристосувань, які були необхідні для вироблення шкір.

Таблиця 4 (Див. PDF)

Таким чином, облаштування невеликої чинбарні на 2-х робітників для вироблення простої шкіри обходилося в 95–100 крб.
Для виготовлення юхти були необхідні такі обробні інструменти: розправка (17 коп.), ролька (4 – 5 крб.), стіл-каток (4 крб.), пробкова котушка (50 – 75 коп.).
У Літках обробка здійснювалася вручну шляхом «накатування», тому інші обробні інструменти, крім клесачки (вигнута паличка для розгладжування шкіри), тут не використовувалися.
При відсутності у шкіряників обробних інструментів їх мали шевці; особливо багато інструментів було у семенівських шевців [7, 76].
Ремісники Київської губернії користувалися такими інструментами, яккліщі,тупик,коса,штрифон,струг,скафа. Також застосовували кобили і кобилки для розтягування шкіри та пробкові дошки для накатування та формування шкіри [10, 187].
Тривалість процесу виробництва є показником якості вироблення шкіри, а також визначає обіг капіталу протягом року. Тому ремісники намагалися скоротити довготривалі процеси, незважаючи на отримувану шкіру низької якості, якщо це дозволяли умови збуту.
Загалом, на тривалість процесу впливали як суто технічні чинники (температура води та розчинів, товщина шкіри, кількість підсобних матеріалів, що використовуються на певну кількість сировини, тощо), так і умови збуту, які визначали, кому і в якому вигляді можуть збуватися шкіри. Так, при переробці шкіри на чоботи у власній майстерні реміснику було вигідніше не поспішати з виробленням шкіри, щоб мати хороший матеріал для подальшого обробітку матеріалу вже як шевцю. Отже, можна зробити висновок, що у такого майстра-кустаря тривалість процесу буде найдовшою. Якщо шкіряник продавав шевцям погано вироблену або навіть невисушену шкіру, то ці недоліки виявлялися вже в процесі її подальшої обробки в майстерні шевця і – рідко в момент покупки, тобто ремісник свідомо скорочував необхідний період виробництва і збільшував свій річний товарообіг.
Тривалість процесу вироблення шкіри становила від 49 (у Седневі) до 92 днів (у Коропі). Найгірші шкіри виробляли у Семенівці та Седневі [7, 79].
Серед чинників, що обумовлювали низьку якість виробів кустарного шкіряного виробництва, В. Каталей визначивтакі:
1) використання сильного розчину вапна, незважаючи на товщину шкіри;
2) погане видалення вапна зі шкіри, тобто погане промивання;
3) поспішне дублення (3 тижні) [5, 284].
Описуючи тривалість процесу вироблення шкіри, він зазначив, що вся процедура обробки шкіри у дрібних кустарів займала від 6 тижнів, а іноді й менше, до 2 місяців, що вважалося недостатнім для виробництва високоякісної шкіри.
Тому шевці, беручися до роботи, самі її сушили, скребли, а вже потім починали кроїти товар, змазували його дьогтем, фарбували купоросом [5, 286].
«Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии» констатує низький рівень техніки шкіряного промислу у 90-х роках ХІХ ст. [7, 87].
Однак слід зауважити, що згодом вона просунулася вперед, зокрема, йдеться про вдосконалення інструментів для обробки шкіри: раніше під час обробки шкір їх м’яли та «накатували» вручну, а в перші роки ХХ ст. почали використовувати рольки, станки, пробкові котушки та столи для накатування [7, 88].
Але цих змін було недостатньо для того, щоб поставити промисел на відповідну висоту. Шкіряники Чернігівської губернії обробляли переважно грубі сорти шкіри та не вміли виробляти хром, який на той час користувався великим попитом [7, 89].
Не було сенсу збувати шкіру на значні відстані, адже кустар не міг окупити витрати з перевезення, враховуючи також конкуренцію на віддалених ринках шкір заводського виробництва. Тому майже скрізь як доповнення до шкіряного промислу існував і швецький промисел. У містечках Опішні, Зінькові, Нових Санжарах, Баришівці та Олишівці значна частина населення була зайнята пошиттям чобіт. Нерідко для забезпечення шевців сировиною шкіри привозили з інших місцевостей, зокрема, в Опішнянську волость, де на 10–12 дрібних шкіряників припадало до 500 шевців, багато готових шкір надходило з Охтирки, Єльця та інших міст. В м. Седневі, навпаки, було мало шевців, і місцеві шкіряники свою продукцію збували шевцям за 18 верст – у м. Березні Чернігівського повіту [5, 285].
Способи збуту готової продукції були такими: 1) місцевим шевцям; 2) місцевим крамарям для продажу; 3) торговцям для продажу на ярмарках; 4) продаж безпосередньо кустарями на ярмарках, базарах для споживачів; 5) те саме для продажу шевцям (виробникам); 6) збут у віддалені місцевості через скупників та комісійні контори; 7) розсилка у віддалені місцевості через виписування [7, 89].
Збут залежав ймовірніше від типу оброблених шкір. Так, безпосередньо шевцям продавали майже всю просту шкіру та сиру юхту; шаповалам, клеєварам, щіткарям реалізовували шерсть, міздрю, хвости; суху юхту збували переважно на ярмарках та базарах споживачам, скупникам та шевцям.
Вартість сировини та готової продукції, обробленої на суху юхту, в Козельці, Олишівці, Кобижчі Чернігівської губернії коливалася від 1 крб. 50 коп. до 3 крб. У середньому готова шкіра біла дорожчою за сиру на 28% [7, 90].
Різниця цін на сировину та готову підошву коливалася від 2 до 4 крб.; готова підошовна шкіра була дорожча за сиру на 19 – 36%, або в середньому на 25% [7, 91].
Шкіра оброблялася за певними етапами.
1)Розмочування (цей процес тривав 1 день для мокросолених та сирих шкір, до 7 днів – для сухих шкір).
2) Зоління (від 2 до 5 днів; у Коропі та Літках – 30 – 40 днів, у Нових Санжарах – до 3-х тижнів). Зоління проводилося у вапняному розчині (у Седневі у розчин додавали золу, від чого процес видалення волосу пришвидшувався, але шкіра ставала твердішою – «черепок»; у Нових Санжарах вапно попередньо розмішували з молоком). Якщо шкіра йшла на зольно-спиртову підошву, то використовувалося також вапно, а для вироблення хлібної та хлібно-спиртової підошви замість зоління проводилося опарювання: в Олишівці – у хлібному квасі, у Коропі – у хлібному киселі протягом 1 – 2 тижнів.
3) Вимивання вапна після зоління тривало 1 – 3 дні, за два полоскання. Між першим та другим полосканням проводилася очистка зворотної сторони шкіри, зіскрібанняміздрі (волосу, м’ясних та жирових залишків). Після міздрювання проводилося лицювання, коли гострими ножами – бруїлками – зі шкіри знімали залишки шерсті та вапна. В Семенівці та Коропі після лицювання проводили також витоптування. Рідко практикувалося промивання в теплій воді.
4)Квасіння тривало від 1 до 3 днів. У Семенівці цей етап пропускають. У Літках лише деякі господарі кладуть шкіри в «полоскальник», тобто старий дубовий квас, на 3 дні, щоденно перекладаючи їх. Ще рідше здійснювали там бучення в дубовому квасі з житньою мукою – в кваснику. Хлібна підошва кваситься в тому ж киселі або квасі, з додаванням свіжої муки, протягом 3 – 7 днів. Для вироблення хлібно-спиртової підошви шкіру клали на 12 годин у розчин сірчаної кислоти.
5) Дубіння проводилося від 4 до 6 разів і тривало приблизно 35 днів. Для цього використовували дубову кору. В Семенівці замість дубової кори (через її дороговизну) брали мімозову кору (з 1912 р.).
6) В Олишівці та Кобижчі застосовувалась також підбивка або міздрюваннятупиком після дубіння. В Седневі шкіри збували після дубіння без просушування. В Коропі після дубіння шкіру ще раз труїли для того, аби видалити з неї рідину; потім прополіскували в тому ж чані з дубовим квасом і вивішували для сушіння на жердках.
7) Обробка шкіри. Обробка сирої юхти полягала у фарбуванні аніліном та змазуванні дьогтем (у Семенівці). Суху юхту фарбували, змазували дьогтем, розтягували з боку міздрі, розгладжували лицьову сторону розправкою (в Олишівці та Кобижчі), ролькували сталевими рольками (в Олишівці, Кобижчі, Коропі). Також шкіру «підкатували» пробковою котушкою на столі. Для надання блиску використовувалася клесачка; в Кобижчі ще й змазували клеєм.
Складність техніки вироблення шкіри полягала переважно в загальній сукупності етапів її обробітку, послідовності робіт, виготовленні розчинів, визначенні тривалості хімічних процесів. З погляду на механічність роботи кожна операція сама по собі досить проста і практично не вимагала кваліфікованої праці [7, 100].
Розподіл праці в кустарно-шкіряному промислі застосовувався рідко і лише в деяких операціях, наприклад, міздрювання вимагало певної вправності, тому нерідко цю процедуру здійснював сам господар.
Шкіряний промисел становить переважно чоловіче заняття, але майстрам-кустарям зазвичай допомагають інші члени сім’ї, яким доручаються прості операції, наприклад, у Чернігівському повіті діти з 10-річного віку товкли дубло, жінки носили воду, пересипали та виволікали шкіри [8, 96, 109].
Відомо, проте, що більше половини всіх кустарно-шкіряних підприємств використовували найману працю [7, 64].
Наймані робітники були поденними, місячними або річними.
У Чернігівській губернії оплата поденної найманої праці зхарчуванням становила від 40 до 70 коп. Вища оплата працінайманих робітників у Кобижчі (70 коп.) пояснюється необхідністю більш кваліфікованої роботи під час виготовлення поширеної тут юхти.
Оплата місячної найманої праці з харчуванням за рахунок робітника дорівнювала 10 – 25 крб.
Річний найм був лише в Олишівці, при цьому робітник займався не тільки промислом, але й залучався до сільськогосподарських робіт [7, 86].
У Київській губернії робітники наймалися на робочий сезон (3 – 4 місяці), на 6 місяців, на рік, а в шкіряному промислі – і поденно. Інколи господарі наймали робітників на свої харчі, тоді робітник зобов’язувався пошити не менше 4 пар чобіт або 6 пар черевиків за тиждень. Розраховувалися з робітниками майже скрізь з урахуванням об’єму виробленої продукції, лише в деяких місцях, наприклад, у с. Злодіївці, помісячно; у шкіряників оплата була поденна: від 50 коп. до 1 крб. [10, 185].
Кожум’яки-шевці самі вичиняли шкіри і займалися викроюванням чобіт, але шили не завжди – цю роботу виконували, як правило, робітники, яких наймали з місцевих або найближчих населених пунктів. Загалом організація шевського промислу в Чернігівській та Полтавській губерніях дуже проста: не було великих майстерень і мало було найманих робітників (не більше 2-х у господаря). Асортимент взуття надзвичайно бідний – більшість шевців виготовляли прості селянські чоботи та черевики і лише деякі шили більш елегантне взуття на замовлення поміщиків та купців [5, 286].
У шевському промислі Київської губернії зустрічалися різні форми виробництва: сімейна, з найманими робітниками та виготовлення виробів самим господарем. При цьому ? всіх шевців працювали разом із синами, часто з підлітками, а в м. Богуславі до процесу залучалися і жінки, які виконували переважно легку роботу – ручне пришивання задників, приточування халяв, підбивання підошов [10, 182].
Заробіток кустаря-шевця залежав від пори року і в середньому складав 30 – 40 коп. за пару, а в період попиту (з 29 червня по 1 листопада) – 50 – 90 коп. за пару.
Місцем збуту шевської продукції були базари та ярмарки навколишніх (за 60 верст) сіл та містечок. Купували взуття переважно місцеві селяни для власних потреб, хоча зустрічалися і скупники, наприклад, в м. Березні Чернігівської губернії, звідки купці вивозили в значному об’ємі взуття в Курську губернію, на південь та навіть у Привіслянський край[5, 287].
Виробленням овчини та пошиттям із неї шуб і кожухів займалися близько 100 чоловік в м. Сміла Роменського повіту, стільки ж у м. Березні Чернігівського повіту і до 15 господарів у м. Баришівці Переяславського повіту. Деякі з кустарів мали досить великі об’єми виробництва і отримували значні прибутки, але більшість кустарів-овчинників жили бідно. Лише багаті могли з вигодою придбати сировину великими партіями у Полтаві, Харкові та інших містах по 120 – 130 крб. за сотню шкір. Бідні ж зверталися до заможних і, беручи у них сотню овчин за 130 крб., повинні були через певний час віддати не менше ніж 150 крб. Заробіток за таких умов був мізерний [5, 287].
Ціни на шуби та кожухи, залежно від їх розміру та якості овчини, коливалися між 9 та 12 крб., інколи, якщо вони шилися на замовлення, до 17 крб.
Місцем збуту для кушнірів (шубників) служили переважно навколишні базари та ярмарки, хоча іноді товари завозили далеко, наприклад, з Березні багато шуб та кожухів відправляли в м. ДобрянкуГороднянського повіту, м. Гомель Могилівської губернії [5, 288].
Овчинним промислом у Чернігівській губернії (на 1914 р.) були зайняті 751 чоловік місцевого населення та прийшлі кустарі з Калузької губернії [7, 28].
Дослідження М. Шевлягіна містить відомості про кушнірів у м. Олишівка Чернігівської губернії, зокрема, зазначено, що вони квасили овчини хлібом, сіллю та квасцями. Тривалість квасіння – 1–2 тижні. Потім м’яли та сушили, потім знову м’яли та занурювали у дубильний відвар (для його виготовлення використовували лозову кору). Ціна сирої овчини – 75 коп. – 1 крб., виробленої – 1 крб. 40 коп. Закупівлю сировини та продаж готової овчини здійснювали на місцевих базарах [6, 212].
У згаданому дослідженні йдеться і про овчинників з м. Березна Чернігівського повіту, а саме описано спосіб квасіння шкір: знявши міздрю з розмоченої овчини, її намазували тістом з борошна та солі, потім складали у чан, згорнувши овчини «у книжку» шерстю наверх, заливали квасом (теж із солі та борошна), але квасу наливали небагато, щоб не змити тісто. Через два дні перебирали, розгортали, тісто змочували квасом і знову загортали, причому нижні шкіри клали наверх. Таку процедуру овчинники повторювали щодня протягом 5 днів. Сировину кустарі-овчинники закуповували на місцевих ярмарках, там же збували готовий товар [6, 217].
Для прикладу, М. Шевлягінописав процес вироблення овчини санжарськимремісником, який під час квашення спостерігає, щоб квас для кожної партії був обов’язково свіжий – овчини від цього не матимуть неприємного запаху. Фарбуванню підлягають овчини неодмінно попередньо видублені; саме фарбування проводиться натиранням фарби волосяною щіткою, а після того міздря натирається міцним лугом, вареним з маслом; шкіра від цього стає дуже м’якою. Склад фарби – секрет цього кустаря [6, 218].
У дослідженні Н. Пономарьова підкреслюється, що овчинний промисел у Київській губернії зосередився в м. Богуславі Канівського повіту, де нараховувалося близько 180 дворів кустарів-овчинників та кожухарів. При цьому автор зазначає, що ремісники погано дублять шкіри, не дотримуються правильного фарбування овчин, нерідко фарбують їх у чорний колір; вони не знають ні того, чим фарбувати, ні того, яку вживати протраву, щоб овчини не бруднились і не розвалювалися від роз’їдаючих міздрю кислотних або лужних засобів [16, 351].
У Київській губернії безземельні кустарі працювали, як правило, цілий рік, ті, що не мали достатньо обігових коштів, на 3 – 4 літні місяці йшли на заробітки. Землероби займалися промислом у вільний від польових робіт час, тобто 7 – 9 місяців, але в деяких із них наймані робітники працювали цілий рік [10, 186].
Д. Ярошевич зазначав, що шевці та шкіряники працювали приблизно 260 днів на рік.Вони святкували незначні свята, зокрема, останні відзначали день св. Антонія через страх перед антоновим вогнем. Низька заробітна плата також не заохочувала до праці, тому більшість шевців починали роботу не з понеділка, а з вівторка [14, 19].
З джерел відомо, що цілорічно проводилася робота у Семенівці, крупних підприємствах Олишівки, в Седневі на зимовий період обсяг виробництва різко скорочувався, а в дрібних чинбарнях Олишівки кустарі працювали лише до Покрови, тобто 7 – 9 місяців [7, 95].

У Таблиці 5 подано дані про річне виробництво шкіри у Чернігівській губернії [7, 95]: (Див. PDF)

На початку ХХ ст. кустарний шкіряний промисел почав поступово занепадати в Коропі, Літках, Олишівці, Седневі, причому кількість чинбарень тут зменшилася майже на 50%. Збільшилась кількість кустарних чинбарень лише в Семенівці, але тут промисел з кустарного поступово почав переростати в крупне капіталістичне виробництво. В інших містах Чернігівської губернії також можна спостерігати збільшення розмірів підприємств, що пояснюється рядом причин: 1) значні обігові кошти, необхідні для виробництва, доступні лише крупному підприємцю; 2) характерні особливості техніки шкіряного промислу; 3) вигоди простого співробітництва та розподілу праці [7, 100].
В інших дослідженнях також відзначено про занепад шкіряного промислу в містечках Зінькові та Опішні Полтавської губернії. В Зінькові кількість кустарів-шкіряників зменшилася із 150 до 40; однією з причин занепаду була зростаюча конкуренція з боку привозної північної юхти (зокрема, з м. Болхова Орловської губернії), а також охтирських крупних заводчиків та привозних чобіт з Курської губернії. Іншою та, напевно, головною причиною того, що місцеві товари не витримували конкуренції з привозними, був низький технічний рівень виробництва, який пояснювався бідністю кустарів, що недостатньо кладуть дубла та недостатньо довго дублять (1, 5 міс.); грубий спосіб зоління брудним попеломтеж сильно шкодить якості товару. До всього цього додається розмочування шкір у брудних копанках; про належне видалення вапна тут не може бути й мови [6, 219].
Седнівські шевці на питання про те, важче чи легше їм збувати чоботи порівняно з попередніми роками, відповідали: важче – ніхто не купує; раніше простий товар був у ходу, а тепер народ освіту має, і чобіт, як черепок, – не подобається [7, 87].
Про занепад шкіряного промислу в Київській губернії, зокрема, зазначено, що в м. Чорнобилі, у зв’язку з конкуренцією заводу, з 25 кустарів залишилося лише 2, а в с. Листопадові Чигиринського повіту з 10 шкіряників не залишилося жодного [10, 180].
Віддалений, масовий, з вимогою однотипності в роботі збут, дорогий матеріал тощо позначалися на низькій конкурентоспроможності продукції шкіряної кустарної промисловості [2, 91].
Отже, розглянувши стан розвитку шкіряної кустарної промисловості у Полтавській, Чернігівській та Київській губерніях у кінці ХІХ ст., можна дійти висновків, що:
чинбарство, кушнірство разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також кожухарством складали групу традиційних шкіряних промислів та ремесел українців;
технологічний процес чинбарного виробництва був надто трудомісткий і громіздкий, а умови праці чинбарів – шкідливими, що негативно позначалося на їхньому здоров’ї та забруднювало навколишнє середовище;
асортимент продукції, що виготовлялася кустарями-шкіряниками, був доволі різноманітний, однак часом низька техніка обробки шкір і бажання якомога швидше отримати прибутки призводили до виготовлення неякісних неконкурентоспроможних виробів, від чого залежали форми збуту;
занепад шкіряного промислу пов’язаний насамперед із тим, що на початку ХХ ст. з кустарного він поступово почав переростати в крупне капіталістичне виробництво.
У наш час традиційні технології є предметом уваги до збереження національної культурної спадщини, частину якої вони становлять.

1. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид. /А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. – К.: Либідь, 1994. – 256с.; іл.
2. Кустарная промышленность и сбыт кустарних изделий /Сост. А. Рыбников. – М.: Типография П. Рябушинского, 1913. – 174 с.
3. Горинь Г. Традиції та перспективи розвитку художньої обробки шкіри на Україні //Народні художні промисли України: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1979. – 98с.
4. Богданович А. Сборник сведений о Полтавской губернии. – Полтава: Типография Губернского правления, 1877. – 283 с.
5. Каталей В. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской губерний. Исследования 1889 г.//Отчёты и исследования по кустарной промышленности в России.– СПб.: Типография В. Киршбаума, 1892.–Том I. – C. 283 – 304.
6. Шевлягин Н.Кожевенное производство в Нижегородской, Черниговской, Полтавской, Харьковской и Курской губерниях //Отчёты и исследования по кустарной промышленности в России.– СПб.:Типография В. Киршбаума, 1894. –Том IІ. – C. 195 – 259.
7. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии. – Чернигов: Типография Черниговского Губернского Земства, 1914. – 102 с.
8. Воронцов В.Очерки кустарной промышленности в России. – СПб.:Типография В. Киршбаума, 1886. – 233 с.
9. Богуславский Ф.Село Юриновка (Новгород-Северского уезда, Черниговской губернии) в историческом и этнографическом отношениях//Черниговские губернские ведомости. – 1855. – №№ 19, 20, 21.
10. Сапожный, сыромятно-шорный и кожевенный промысел//Кустарная промышленность в Киевской губернии: Итоги анкетного и местного обследования, проведенного Киевской Губернской земской управой по поручению Губернского земского собрания. – К.: Тип. насл. К. Круглянского, 1912. – C. 177 – 200.
11. Сосницкий уезд в этнографическом отношении//Земский сборник Черниговской губернии. –Июль, 1899. – C. 44 –77.
12. Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии: В 3-х частях. –Полтава: Типография Губернского правления, 1852. – Часть ІІІ. – 434 с.
13. Василенко В. Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии. – Харьков: Типо-Литография «Печатное Д?ло», 1902. – 78 с.
14. Ярошевич Д. Кустарный промисел в Полтавской губернии. Очерк//Вестник Европы. – СПб., 1902.–Том IV. – С. 5 – 28.
15. Нестеренко О. Розвиток промисловості на Україні. – К.: Видавництво АН УРСР, 1959. – 495 с.
16. Пономарев Н. Кустарне промыслы Курской и Киевской губерний. Исследования 1889 – 1890 гг.//Отчёты и исследования по кустарной промышленности в России. – СПб.: Типография В. Киршбаума, 1892. – Том I. – C. 317 – 353.

Шевський промисел

На Поділлі поряд з землеробством неабияку роль відігравали різні ремесла та промисли. Одним з найдавніших занять подолян були вичинка шкіри тварин – чинбарство (одержання шкіри на взуття), лимарство, або римарство (одержання шкіри-сирцю для виготовлення збруї, постолів), кушнірство (одержання хутра). Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також ко­жухарством та шапкарством, вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел. У давні часи кожен швець сам виправляв шкіри для своїх виробів, тоб­то чинбарний промисел був зв’язаний з шевським.
Дослідник старовини нашого краю О.Прусевич зазначав, що в середні віки у Львові існував цех чинбарів, а щодо Поділля таких документальних свідчень немає – треба думати, що шевці тоді самі вичиняли шкіру, тому й не існувало окремого цеху.
Вичинкою шкір, головним чином сап’яну, займались вірмени, що осіли у містах і містечках Поділля. Сап’ян – це тонка м’яка шкіра найрізноманітніших кольорів, виготовлена з козлячих (рід ше овечих, телячих) шкір. Відомо, що в Могилеві-Подільському існував вірменський “саф’яницький” цех. 25 квітня 1745 року були затверджені для могилівських чинбарів-вірмен так звані “саф’яницькі артикули” братства св. Григорія за зразком артикулів, що в 1667 році затвердив для м. Львова король Ян Казимир.
У цих “артикулах” говорилося, що майстер повинен був уміти виправляти сап’ян, юхту (сорт шкіри, одержуваний особливою обробкою шкур ве­ликої рогатої худоби, коней, свиней), “курдибани” чи “кордибани” (добре виправлена козяча шкіра, яку використовували на черевики), підошву, а також уміти з цього матеріалу шити туфлі, напівчеревики, чоботи жовті і червоні та інше взуття. Вірмени мали виняткове право використовувати для фарбування сап’яну “скомпіпо” – кору, треки, тирсу дерева, що росло вздовж течії Дністра у Подільській та Бессарбській губерніях, називалося “скомпія”, з нього добували фарбу жовтого кольору.
Відомо, що вичинкою шкір займалися у м. Рашкові Ольгопільського повіту, м. Зінькові Летичів-ського повіту, Браїлові Вінницького повіту, а в кінці XVIII століття в м. Ялтушкові майже в кожній хаті вичиняли шкіри. З відомостей В.Гульдмана, зібраних у 1886 році, знаємо, що у Проскурівському повіті (Сатанові, Миколаєві, у 25 селах Сарпанівської, Юринецької і Чорноострівської волостей) селяни займались вичинкою шкір і шиттям взуття; що на ярмарках торгували шкірою і виробами з неї; що в Подільській губернії існували шкіряні заводи: у Кам’янецькому повіті -16, Проскурівському -11, Летияівському – 7(м.Зіньків -5, Лютичів -, м.Меджибіж-1), Могилівському -13, Гайсинському- 5 і тд.
Вичинка шкір вимагала терпіння, певних нави­чок, включала такі операції:
– зняті шкіри сушили на повітрі і зберігали ви­сушеними;
– потім їх розмочували водою в чанах протягом 2-3 днів;
– розбивали шкіри на дошках, що звалися “кобильниці”;
– у чани, які стояли у спеціальних приміщеннях, що звалися “гарбарнями”, насипали негашеного вапна і заливали воду, туди клали шкіри на 3 дні, поки не почне відставати шерсть.;
– волосся стягували “тупаками”;
– шкіри знову клали у вапно на 1 місяць улітку і на 6 тижнів узимку;
– щоб очистити шкіри від вапна, їх мочили у тій воді, в якій кисли сирі шкіри;
– рештки вапна зчищали косами;
– м’ягчення шкір проводилося “тупаком” і “бругом” (випуклі ножі для видавлювання і розбивання “личка” жирових клітин);
-дублення;
– м’яли і витягували шкіри, “шліхтували”, нама­щували риб’ячим жиром і сушили 3-4 дні. Для повної вичинки шкір необхідно 4 місяці влітку і 5 місяців узимку.
Важливі відомості про шевство на Поділлі дає книга Ю.Сіцінського “матеріали для історії цехів у Подоли”, видана у Кам’янці-Подільському в 1904 році. У вступі автор детально зупиняється на історії виникнення ремісницьких цехів у Європі, вважає, що назва цих угруповань ремісників походить від німецького слова “die Feche Feichen”, що означає “знак”, “знамено”, тому що кожне об’єднання ремісників мало особливий знак своєї корпорації. Із Західної Європи цеховий устрій ремісників перейшов до Польщі, а тоді поширився по всій Польсько-Литовській державі, а, отже, і на Поділлі.
Особливо багатий матеріал у книзі зібрано про міське ремесло м. Кам’янця-Подільського, а також про діяльність ремісників у таких містах і містечках Поділля, як Хмільник, Балта, Меджибіж, Янів, Дунаївці, Теплик, Сатанів, Миколаїв. Цікаву інформацію дають цехові книги, які виявив у 1923 році у м. Кам’янці-Подільському професор-історик університету П.В.Клименко та опублікував їх. Оригінали книг не збереглися, тому його публікація і від сутність аналогій в інших містах мають особливе значення як джерело з історії ремісницьких цехів України в цілому.
Чимало відомостей дає нам книга “Кустарные промисли Подольской губернии» (К., 1916 г.), а також історичні описи парафій і церков Подільської губернії.
Перші згадки про подільських шевців належать до 1566 року у Кам’янці-Подільському на цей час було 34 шевці, в Смотричі – 1. У Сатанові в 1578 році -15 і в Бару -13. Вже від початку XVI століття в актових книгах Вінниці починають виступати міщани-ремісники. Люстрація (опис) 1552 рокунотує в реєстрі міщан коваля, а деякі вміщені там прізвища (Іван Гончар, Кузьма Чоботар, Саливон Кравець) безперечно постали у зв’язку з відпо­відними заняттями їхніх власників. Люстрація міс течка Літина 1615 року виявила 6 шевців.
З цехових книг можна дізнатися про різні сто рони цехового життя: структуру цеху, джерела поповнення його робітників, імена і прізвища майстрів, підмайстрів та учнів, їх соціальне й національне походження, взаємовідносини між цехо­вою верхівкою і рядовими ремісниками, номенклатура виробів, участь цеху в обороні міста, фінансові питання, звичаї, традиції та ін.
Записи в цехових книгах свідчать про те, що раз у раз в науку поступали діти й онуки ремісників, що більшість учнів походила з міста, хоча чимало було їх і з сіл. Імена і прізвища учнів, майстрів і підмайстрів вказують на те, що вони були головним чином українцями.
Як і в давнину, у 17-18 століттях кожний цех жив своїм життям, керуючись відповідним статутом, що затверджувався привілеями королів. На чолі цеху стояли старший і молодший цехмістри, які обиралися членами цеху щороку. Обиралися також “скринькові брати”, які відповідали за стан казни цеху. Кожний цех мав свій суд.
У давнину в Дунаївцях існували цехи ремісників, улаштування яких було дозволено грамотою короля Сигізмунда II11605 року. І в 70-х роках XIX століття ремісники ще керувалися старими зви чаями цехів. Ю.Сіцінський свідчить, що в 1909 році серед місцевих жителів ще зберігалися цехові предмети давніх часів. У Матвія Деренівського були “скринька шевського цеху”, в якій зберігалися: “цішка” (дерев’яна модель черевика) з букетом штучних квітів; свіча братська, дві хоругви, дві книжки постанов цеху у шкіряних оправах і в бляшаному футлярі-циліндрі “право” – грамота на пергаменті (42 х 27 см), видана власником Дунаєвець П.Потоцьким 1773 року шевському цеху, і копія пізнішого часу.
Шевство було розвинуте також у Миньківцях, Макові, Шатаві, Смотричі, Іванчику, Сокільці та інших населених пунктах Дунаєвеччйни.
У Меджибожі – містечку Летичівського повіту – існували ткацький, кушнірський, кравецький, гончарний, шевський і ковальський цехи. Це під тверджують деякі цехові документи – пергаментні грамоти колишніх власників містечка й уривки актових книг цехів. У списку предметів старовини музею Подільського Церковного Історико-архе-ологічного товариства, який упорядкував у 1909 році Ю.СІцінський, “фіксується грамота Адама -Миколи Сенявського цеху шевців м. Меджибожа -на папері дуже зотлілому, що дати не можна визначити. Цех мав свою ікону св. Косьми і Даміана в Успенській церкві.
В містечку Сатанові Проскурівського повіту, що належало також Сенявським, існував, крім інших, шевський цех. Податкові списки XVI століття фіксують тут 1578 року 15 шевців. Грамоту цьому цеху видав Адам Сенявський у 1704 році і під твердили наступні власники містечка: в 1741- році -Август Чорторийський, що одружився на дочці А.Сенявського Софії; в 1794 році – Ізабелла Любо-мирська (дочка Чорторийського, що отримала Сатанівський кущ як придане) і в 1801 році -Станіслав Потоцький.
У м. Янові Вінницького повіту серед п’яти цехів шевський був найголовніший. У 1785 році тут працювало шевців “старших” (майстрів) – 20, шевців “молодших” (підмайстрів, челядників) -12. Члени цеху самі виправляли шкіри. У церкві мали свою ікону св. Іоанна Богослова, а також хоругви і свічі зеленого кольору. Жили шевці в окремій частині села, що звалася Постолов, і вдягалися дещо по-іншому, ніж усе населення. В одязі не визнавали червоного кольору, називаючи його “му жицьким”. Фактом, що підтверджував існування в Янові шевського цеху, було “Євангеліє”, видане в Москві 1805 року з підписом, що “воно пожертвуване в церкву “шевським цехом старим” (з май стрів) у 1814 році.
У Хмільнику існував шевський цех, мав свою ікону – св. євангелиста Луки.
Підтвердженням того, що в м. Теплику Гайсинського повіту був шевський цех, є дзвін на дзвіниці з написом, що він прилаштований у 1765 році шевським цехом.
Загальна кількість шевців у Подільській губернії – сільських, містечкових і міських – на початку XX століття становила 17457 чоловік.
Шевці жили і працювали строго за цеховим ста тутом. Боячись штрафів, майстри завжди збирали ся на сходку вчасно. Обговорюючи якісь питання, молоді, за статутом, висловлювались першими, щоб вплив старших не заважав їх думці. Якщо були згодні, наприклад, прийняти до цеху когось, то кидали шапки під стелю, щоб ті впали на стіл перед цехмістром. А тоді цілувалися з новими братами, як споконвіку велося. Потім два старіші майстри підперізували їх шкіряними фартухами -ознакою майстерської гідності. Нові члени присягали цехові перед іконою і хоругвою.
У кожного майстра було не більше як три підмайстри і два учні. Цеховики сплачували немало податків: “подимне” (податок від диму, тобто житлового будинку); “верхівщину” (податок від городів, дворів та стодол); “коляду” (податок на утримання старости й воєводи); “сторожовщину” (по даток на утримання сторожі) та за майстерню. Працювали ще на замок, тобто на старосту і його челядь. У кожного була рушниця і копа куль та шабля. Вправлялися по-військовому та пожежі гасили, як споконвіку було. Ще подарунок підносили старості на Великдень, на Коляду та на іменини.
Вільних ремісників, що наважувалися конкуру вати з цеховиками, називали “партачами”. Цехові розповсюджували чутки, що “партачі” погано працюють, щоб позбавити їх замовників. Згодом слово набуло значення “той, що погано робить”; “партачити” – виконувати що-небудь невміло або неохайно, недбало.
Обладнання та інструменти шевців – дерев’яні колодки, молотки, рашпілі, кліщі, обценьки, а також дратва, віск, смола, цвяхи і кілочки, підкови, крейда, ножі, голки, стіл, табуретка тощо. Знявши мірку, швець вибирав відповідні колодки, припа-‘ совував їх до мірки, викроював частини чобота, виготовляв окремі частини і приступав до шиття чобіт. На виготовлення пари селянських чобіт в середньому затрачали один день роботи.
Святкове взуття нерідко орнаментувалося різ­ними декоративними швами, аплікацією, тисненням, поєднанням різнокольорових шкір. Було воно предметом розкоші, доступним не кожному. Вар тість виробу, як відомо, визначається за кількістю вкладеної у нього праці. Матеріал діставався не дешево, тим більше вичинений. І пошити гарні й добрі чоботи чи черевики міг лише справжній майстер, який володів секретами шевської справи. У давні часи взуттям дорожили. Згадаймо сільських дівчат, які, йдучи в дощ по болоті, несли в руках свої чобітки.
У Подільській губернії, як зазначають дослідники, не було жодного населеного пункту, де б не було шевця, то і збут шевських виробів мав місцевий характер- взуття продавалося на ярмарках і базарах. Великими ярмарками і базарами сла вилися: міста Смотрич, Кам’янець, Сатанів, Чор ний Острів, Нова Ушиця, Ярмолинці, Летичів, Меджибіж, Хмільник, Бар, Могилів, Немирів, Туль чин, Гранів, Бершадь, Балта, Саврань та інші. Крім того, у всіх містечках існували звичайні щотижневі базари по неділях і четвергах.
Майстерно зроблене взуття збувалося навіть за межами Подільської губернії. Відомо, що хміль­ницькі шевці продавали свої вироби в Бердичеві, шевці з Жванця – в Хотині, з Рашкова – у Бесса рабській губернії.
У 1903 році в містечку Соколець Ушицького по віту виникла шевська артіль з ініціативи приватних осіб. У 1913 році в ній було 44 члени, тобто 16,4 відсотка кількості всіх шевців Сокольця. Мала свій Статут і печатку, керували нею загальні збори її членів і правління.
У 1912 році у Хмільнику було засноване міське ремісниче позико-ощадне Товариство, через рік у ньому було 347 членів, тобто 19,2 відсотка кіль­кості всіх шевців Хмільника. У Вінниці 1907 року ви никло таке ж товариство, засноване євреями. У 1912 році у ньому налічувалося 219 шевців, тобто 5,7 відсотка всіх його членів. Такі об’єднання пізніше виникли в Миколаєві, Сатанові, Шаргороді і Тульчині.
У Меджибожі в XX столітті жило й працювало чимало шевців: І.Добровольський, П.С.Бойко, І.С.Ду-біцький і його син Г.І.Дубіцький, М.П.Мельничук, М.О.Грубальський, В.К.Зіник, Ф.Т.Грабар, А.Блон-ський і його сини Григорій та Володимир. О.Ф.Гуль-ко розповідав, що взуття почав шити з 12 років, вчився біля батька. Вироби чоботарів Гульків славилися по всіх навколишніх селах, бо були міцними і добротними. їх охоче купували і бідняки, і заможні міщани, і заїжджі на ярмарки чужинці. Повернувшись із фронту, трудився у дорожньо-експлуатаційній дільниці муляром, а у вільні хвилини займався шевською справою. Взуття до водилось продавати з-під поли, як і інші ремісники, бо вільно шити і збувати заборонялося. З 1948 року в Меджибожі існувала артіль, яку в народі називали “Смичка” (від “смикати нитку”, “шити”). Коли районним центром став Летичів, то артіль перевели до райпобуткомбінату, а в Меджибожі зробили майстерню, в якій, крім інших, надавали послуги по пошиттю та ремонту взуття Л.Г.Римар, В.Д.Гулько, В.Я.Грубальський, М.СІмчук та інші. А О.Ф.Гулько передав музею свій шевський робочий реманент, щоб знали нащадки про ремесло, яким колись славився Меджибіж. Син Олександра Федоровича Микола також шив взуття, а тепер інколи займається ремонтом, приносячи людям користь.
Чоботи, чоботиська, чоботища, чобітки, чобіточ­ки, чоботята, черевики, черевички, черевиці. Так по-різному називали подоляни своє взуття, вкладаючи у його назви всілякі відтінки. Вони з любов’ю ставилися до своїх умільців та їх виробів, складали про них пісні, легенди, прислів’я, приказки, загадки тощо.
“Заслаб швець” – таку легенду записала Т.Стус у Рихтецькій Слободі на Кам’янеччині.
– Що з тобою, майстре?
– Сам не знаю. Очі ніби хтось смолою залив. Вуха ніби хтось підошвами зацвяхував. У голові товче, ніби десять шевців підкови набивають. Горлянку (горло) ніби хтось дратвою стягнув. У писку недобре, як у понеділок після міцної пиятики. А всього мене ніби якийсь дідько на копито натягнув.
– О, то ти прохолодився! Треба тобі розігрітися. Зібралися всі майстри і прийшли слабого
рятувати. З порожніми руками ніхто не йде! Кожен приніс пляшку в кишені. Слабий випив, щоб зі­грітися, гості за здоров’я слабого. Горілкою шевця розтерли, і всі разом заспівали:
Ой, ліз шевчик по драбині,
Обірвався межи свині!
Свиня йому в вухо шепче:
– Як ся маєш, пане шевче?
– Нічого, помогло! Як рукою зняло! Ю.СІцінський у своїх спогадах подав такий
переказ: один швець “шив довго ввечері проти свята, бо треба було на другий день везти чоботи на ярмарок; коли він сидів довго, щось у вікні через дірочку шибки вставляло носа. Він що махне рукою, то ніс сховається, а потім знову показується. Швець розсердився і відрізав кінчик того надоїдливого носа. На другий день, коли він привіз свій товар на продаж до міста, став викладати свої чоботи на ярмарку, то всі чоботи виявились з відрізаними носками. “.
Етнограф і фольклорист К.Шейковський (1898.-1903 РР-) У Кам’янці 1851 року записав “Пісню шевців”, а ми в 1996 році від шевця О.Ф.Гулька з Меджибожа почули і “Віршик шевця”:
Шию, шию чобітки,
Шию черевички,
В закаблуки б’ю гвіздки
Малі і величкі.
Сюди цок, туди цок,
От і маєш чобіток.
Ще підківки підіб’ю,
Щоб добре блищали,
Щоб мою роботу
Люди помічали.
Майстер розповідав, що черевики виготовляли­ся з м’якої шкіри, яку вирізали з черева тварин. Звідси і назва взуття. Халяви в жіночих черевичках мали розріз спереду або збоку. Спереду вони шнурувалися кольоровими зав’язками, збою застібалися на газики.Підківки були мідними і пів мідними.
Шевчику невеличкий,
Поший мені черевички,
Постав мені закаблуки звисока,
Щоб дістали цілувати козака.
В українських народних піснях з Поділля взуття дуже часто згадується. Пам’ятаєте весільний об ряд: зять дарував тещі чоботи, буяри взували її і виводили на подвір’я, де вона танцювала і співала:
Чи се тії чоботи, що зять дав?
А за ції чоботи дочку взяв.
Ой, чоботи, чоботи ви мої!
Наробили клопоту ви мені.
або:
Гарна сваха, гарний сват,
Ще й до того гарний зять.
Купив мені чоботи
Варшавської роботи,
Купив мені чоботи
За сто рублів рівно.
Гуляй, гуляй, моя тещо,
Моя королівно!
Прислів’я та приказки: “Пан у чоботях ходить, а босі сліди знати” (Проскурівський повіт); “Чобіт дірявий, та в ньому козак бравий”; “Зійшлися, як два черевички на ногах”; “Не дай, Боже, з кози кожуха, а з свині чобіт” (Гайсинський повіт); “Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу” і т.д.
Кілька думок на закінчення.
У першій половині XX століття взуття вже стало робитися не так, як раніше. І не таке воно, як було колись. Багато в чому – не таке.
Першим замінником шкіри для верху чобіт була кирза. Солдати війни 1941-1945 років і робітники тилу – чоловіки й жінки, а згодом і селяни зде­більшого були взуті у кирзові чоботи. Кирза – це бавовняна тканина, складена в кілька шарів і просочена рідким каучуком – латексом.
На початку XX століття на допомогу чоботарям прийшла швейна машина з голкою, що здатна пробити будь-яку шкіру. А ще гвоздильна, яка за­бивала 300 гвіздків за хвилину. Хіба міг змагатися з ними швець? Той же чобіт чи черевик склада­ється з багатьох деталей, які треба скріпити між со­бою. Отже у XX столітті з’явилися інші методи кріплення.
Взуття, яке носили колись, можна бачити нині хіба що в музеях. У Німеччині, наприклад, є музей взуття, який відкрили на початку XX століття до свята 600-ліття цеху шевців. Те, що було без­доганним колись, у другій половині XX століття, стало анахронізмом. Але про людей у шкіряних фартухах поверх сорочок і їх шевську майстерність забувати не слід.

Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника “Межибіж”.