Особливості професії: Священик

Служіння, звершення таїнств, а це різні обряди, проповіді, служба священика в усі часи потрібні народу. «Погляд» вирішив дізнатися більше, хто стає священиком, що виконують ці люди, які є посередником між народом і Богом, як вони живуть.

Більше про життя духовенства з нами поділилися Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило та священик Роман Палійчук.

Не ходив до церкви та не знав Святого Письма

Історія священика Лужанської громади Романа Палійчука досить незвичайна. До служби в армії він не відвідував храм, не читав Святого Письма, тож розуміння про Бога, церкву, священика як служителя, не мав жодного. Поштовхом до обрання цього фаху стала цікавість. Бо тоді юнак мав багато запитань, відповіді на які важко було знайти в той час у газетах, журналах.

– Раніше не міг подумати навіть, що буду священиком, – зізнається Р. Палійчук. – Коли повернувся з військової служби, мені виповнилося вже 21 рік, дізнався, що при університеті у Чернівцях відкривають філософський факультет. Мене притягнула назва «філософія», бо мав особисті міркування. Та оскільки після відкриття факультету запрацювало тільки теологічне відділення, спробував вступити туди.

На факультеті був великий відбір і Р. Палійчук був один із півсотні охочих абітурієнтів. Усі вони проходили співбесіду у владики. Навіть тепер, коли минуло стільки років, отець Роман не може зрозуміти, чому владика вибрав його. Адже юнак не мав тоді уявлення про Бога, не знав змісту роботи священика, єдине – була велика зацікавленість пізнати нове.

Лекції з таким студентом для викладачів були справжнім випробуванням, бо він запитував такі дрібниці, перебивав їх на півслові. Як результат навчання, спілкування із священиками, викладачами, Р. Палійчук вибудував свій світогляд віруючої людини. І після одруження владика запропонував йому стати священиком. Отримавши пропозицію, Р. Палійчук не вагався, адже тепер хотів сам донести людям те, що навчився.

Робота священика ненормована і без вихідних

– Місія будь-якого священика полягає в тому, що він повинен донести людям ту радісну звістку, яку нам залишив Господь, бо «Євангеліє» з грецької перекладається, як «добра звістка», – каже отець Роман. – Священик має відкривати людям Бога в таїнствах, які він виконує, – в хрещенні, вінчанні, покаянні і своєю місіонерською діяльністю – проповіддю.

У священиків немає графіка роботи, у них ненормований робочий день. Субота та неділя практично завжди у священика зайняті. Адже це підготовка до недільної служби, нічна багатогодинна служба. Крім того, багато людей, які мають якісь потреби, це хрестини чи вінчання, стараються перенести їх на вихідні.

У багатьох склалася певна думка про доходи священиків. Однак, якщо добре розібратися у всьому, не завжди уявна картина відповідає реальності. Мій співрозмовник розповідає, нині сільські священики, де маленькі громади, змушені йти на підробітки, аби забезпечити родину.

– З практики скажу, багато хто може не повірити, бо у людей склалася певна думка, насаджена роками, і певний час так було, один священик в радянську епоху міг обслуговувати 10 громад, – пояснює отець Роман. – Тоді йому виживати було важко, бо пресувала система, але було багато роботи, а відповідно і більше статків. Бо люди якимось чином віддячували священику за роботу.

Нині кожна громада має свого священика. Але не всі громади великі. І в нашій області є такі, де до храму ходить 10 чоловік. Cкільки вони можуть виділити на пожертви? Багато моїх колег, окрім служіння, змушені працювати на іншій роботі. Вони намагаються виконувати священицьке служіння і разом з тим працювати ще десь. Відпрацьовують, щоб прогодовувати свої сім’ї.

Зазвичай у численних громадах священики просять у громади зарплату хоч на рівні мінімальної. Але не всі громади можуть дозволити собі заплатити ці гроші священику.

Пожертви громади церковні старости розподіляють на обслуговування храму (світло, опалення тощо), а також на зарплату священику. Крім цього, є особисті подяки, коли священику щось дають за певні дії, наприклад хрещення дитини тощо. Але ця пожертва залежить від щирості людини.

Священиків навчає владика

Нині фактично в кожному обласному центрі України є духовний заклад, де можна вивчитися на священика. У Чернівцях – теологічне відділення. Окрім цього, в єпархії при церкві Параскеви діє духовне училище, де навчають охочих безкоштовно.

– На теологічному факультеті навчання платне, і не всі можуть собі дозволити таку послугу, – каже о. Роман. – Тому владика безкоштовно передає знання охочим. Тут студентам читають лекції тощо. Якщо людина прагне бути священиком, даємо їй можливість більше прослухати лекцій, допомагаємо у всьому.

«Вражає, коли людина тебе чує і змінюється»

Служіння – саме по собі непроста справа. А оскільки священику доводиться бути на всіх подіях, які пов’язані із радощами та бідами, виконувати свою роботу їм не так просто. Доводиться переживати всі емоції.

– Священики дуже багато чого бачать і переживають емоцій, – ділиться Р. Палійчук, – адже мають справи з людським життям.

Не завжди, навіть здавалося б, радісні обряди, наприклад, шлюб, приносить приємні емоції, ділиться священик.

«Обряди шлюбу і хрестин це радісне, але навіть у такі моменти буває відчуваєш смуток, бо нині, розумієш, що більшість молодих пар просто виконують обряд. Вони навіть не розуміють, що таїнство вінчання має глибший зміст, і кожна молода пара, яка могла б відчути, пережити зміст самого таїнства вінчання, вона була набагато щасливішою, ніж сьогодні. Коли бачу як до шлюбу беруть шикарні авто, ресторани, дорогі плаття, але це тимчасове задоволення. З’являється смуток, коли бачу це, нічим не можу зарадити, бо зараз мене не почують. Чекаю нагоди зустрітися ще раз із молодятами і донести, що означає весілля, шлюб, сім’я.

Виважено готуються до обряду похорону священики. Адже мають втішити тих, у кого горе. Їм доводиться підбирати слова для кожного особливо.

Священики за час своєї діяльності набачилися різного, та найбільше вражає, той момент, коли людина змінюється.

– Коли бачиш, як людина змінюється на очах, коли з нею всередині щось відбувається, стає іншою, це зігріває, – ділиться отець Роман. – Такі випадки були. Найбільше запам’ятався епізод, коли після лекцій у школах про сімейне життя одна дівчина передумала робити аборт, а батько дитини вирішив з нею одружитися, приємно за цих людей. Радісно, що вони не занапастили свої долі і зуміли прийняти правильне рішення.

Любить музику та спорт

Зрозуміло, що священик це така ж людина, як і всі, має хобі. Р. Палійчук ще не будучи священиком закінчив музичний заклад, полюбляє музику, а також займався аматорським спортом. Тож часто грає із синами у спортивні ігри.

Коли священик разом із іншими духівниками перебуває у дитячих таборах, грає з вихованцями у футбол, баскетбол. Каже, хоч це трохи незвично оточенню бачити його без ряси, але це допомагає наблизити до себе дітей. Так легше з ними працювати.

У сім’ї з розумінням ставляться до професії батька. Його дружина, коли брала шлюб, добре розуміла, що стане жінкою священика. А оскільки її дідусь був церковним старостою, віруючим, прищепив їй любов до Бога змалку.

Тож коли Р. Палійчук став священиком, найперше підтримку мав саме від дружини.

Р. Палійчук виховує двох синів-студентів та маленьку донечку. Хоча сини не пішли шляхом батька, для них важлива віра і те, що робить батько.

«Приємно, коли чую розмови синів із друзями, коли вони ревно відстоюють думку священика, віруючої людини. Мені приємно, що хоч вони і не священики, але для них це важливо і переймаються цим наскільки можуть», – гордиться своїми нащадками отець Роман.

Священики змушені йти на заробітки

Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило

Священиків завжди утримував народ. Люди віддавали десятину священству і допомагали усім чим могли, аби ті виживали.

Нинішня доба характерна тим, що багато сіл поділилися конфесійно і жодна з конфесій не здатна самостійно утримувати священика. Це ослаблює церкву. Священству важко у таких громадах. Народ збіднів, а десятину мало хто виконує. Народ став менш наближений до Бога. Священиків навіть добрих і порядних люди починають ненавидіти. Вони слідкують за грошима священиків, якою машиною їздить тощо. Хоча Бог сказав: мою частину я віддаю для свого священства.

Це спонукає до того, що в єпархії уже чимало священиків влаштовуються на іншу роботу, аби вижити.

Крім того, у радянський час людей гонили від церкви. Тепер важко людей повернути, вони не мають церковного виховання і це вилилося у трагедію цілої нації.

Зараз є ще одна проблема, будують багато храмів, а якщо парафія будує храм, священик у злиднях виживає і змушений шукати іншу роботу. Через це занедбується мораль Христова.

На сьогодні церква стоїть перед фактом, що буде завтра. Бо люди говорять, мовляв, не потребують благословення попа, їх благословить Бог сам. Якби це було можливо Господь не засновував би церкву та священиків.

Є багато парафій, які збудували церкви, паркани, озолотили хрести, а їхній священик тиняється по інших роботах на заробітках. Люди матимуть храми, золоті хрести, але священства не буде. Ніхто не піде служити за копійки на бідні парафії. Ще одна причина зникнення священства – не буде кого висвятити у священика.

Переді мною зараз проблема, де взяти священика для парафії. Бо у бідних парафіях священики служать за 500-700 гривень.

В історії ніколи не було такої волі і свободи, яку маємо нині. Але чим вона закінчиться, невідомо. Народ зневірився, огрубів. Ніхто не боїться Бога, але священиків зневажають, хто як хоче.

Вимоги до кандидата у священики: бути батьком у душі. (Що більше батьківської любові у священика, то він професійніший. Він може бути не найкращим проповідником, без доброго голосу, але є таке, що притягує до нього людей. Бо священик – це найперше батько для своїх духовних дітей).

Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту

Думка редакції не обов’язково збігається з думками користувачів.

Відвідувачі, що знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі в даній новині.

Послання Блаженнішого Святослава до духовенства УГКЦ «Божий слуга, духовний отець парафії»

Послання Блаженнішого Святослава, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви до духовенства УГКЦ на Великий четвер 2019 року Божого.

Послання Блаженнішого Святослава,

Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви
до духовенства УГКЦ на Великий четвер 2019 року

«Ось мій Слуга, якого я підтримую,

мій вибраний, якого вподобало моє серце.
Я поклав на нього дух мій:
він сповістить народам правду»

Всесвітліші, всечесніші та преподобні отці, чесні диякони —
дорогі співбрати в Христовому священстві!
Любі брати-семінаристи!

Цього року урочисто спогадуємо 75-ту річницю мученицької смерті блаженного священномученика Омеляна Ковча, святого священика, доброго батька багатодітної родини, колишнього пароха містечка Перемишляни на Львівщині, який сьогодні відомий у світі як парох Майданека, бо довершив своє пастирське служіння і був знищений нацистами саме там, у цьому таборі смерті. Мій великий попередник Блаженніший Любомир рівно 10 років тому урочисто проголосив його покровителем душпастирів УГКЦ. Саме сьогодні, у Страсний четвер, день установлення на Тайній вечері нашим Спасителем Святого Таїнства Священства, нехай стануть для нас живим і втіленим Божим словом до священиків нашого часу життя, служіння, страждання та мученицька смерть цього душпастиря.

Блаженний Омелян Ковч пройшов дорогу взірцевого Господнього слуги, залишивши нам не тільки приклад ревного душпастирства, безкорисливого служіння всім потребуючим, незважаючи на конфесійну чи етнічну належність, і вірного слідування за Христом аж до мученицької жертви з власного життя. Від нього маємо також письмові свідчення, які віддзеркалюють його силу духу і щире вболівання за віднову всієї Церкви і рідного народу.

Тому запрошую вас разом погортати сторінки книжечки «Чому наші від нас утікають?», яка вийшла з-під його пера майже сто років тому. Це не трактат із догматики і не підручник з еклезіології чи пасторального богослов’я, а радше роздуми звичайного душпастиря, якому лежало на серці добро народу і людини. Ці його роздуми і поради, як побачимо, не втратили своєї актуальності донині.

«Священик — Божий слуга»

Наш блаженний слушно сприймав покликання до священства як покликання до наслідування Христа, який сам про себе сказав: «Я між вами як той, що служить» (Лк. 22, 27). У світі, який пропагує культ успіху, гонитву за кар’єрним зростом, здобування влади будь-яким коштом і будь-якими засобами, наука про служіння є не зрозумілою і навіть провокаційною. Утім, лиш у служінні Христовий учень залишається вірним Божественному Вчителеві, а тому вірним і собі самому та своєму покликанню. Ось чому Христос дорогою до Єрусалима, зауваживши, як Його учні піддаються спокусі «перших місць» і привілеїв, застеріг їх: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 25–28). Відтак на Тайній вечері, вмиваючи учням ноги, Господь Ісус залишив їм і їхнім наступникам усіх часів свою останню науку-заповіт: «Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є. Тож коли вмив вам ноги я — Господь і Учитель, — то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив. Істинно, істинно говорю вам: Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його. Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете» (Ів. 13, 13–17).

Споглядаючи на приклад свого Божественного Вчителя, блаженний Омелян висловлював тверде переконання, що «священик не є ані урядовцем, ані зарібником, ані господарем (ми б сказали сьогодні „менеджером“. — Авт.). Священик є Божим слугою і духовним отцем парохії. Лише таке заложення є слушне й лише на цій платформі може стояти думаючий чоловік, ревний душпастир, Христовий апостол».

Із такого фундаментального твердження автор книжки робить практичні висновки для себе і для своїх братів-священиків, вдаючись до аналогії з тогочасним щоденним життям: «Коли добрий наймит служить у мудрого, чесного й совісного, а до цього ще й багатого господаря, то буде старатися бути в своїх обов’язках точний, совісний і ревний… Подібно й священик, будучи слугою Всевидючого, Всемогучого й Найсправедливішого та Найліпшого Господаря — Бога, повинен передусім, з всякою можливою для чоловіка ревністю, совістю і точністю виповняти обов’язки свойого стану».

При цьому безкорисливість у служінні повинна бути неодмінною ознакою справжнього Христового слуги, який, за словами о. Омеляна, «не питається про платню, ані про неї не торгується». У цьому питанні наш святець, без сумніву, орієнтується на повчання праведного митрополита Андрея, який, хоч був свідомим часто скрутного матеріального становища своїх священиків, усе ж закликав їх не знеохочуватися в служінні, шукати насамперед Божого Царства та його справедливості (пор. Мт. 6, 33), покладаючись у своїх дочасних справах і потребах на певну обітницю Христа-Спасителя: «Достоїн робітник своєї нагороди» (див. Лк. 10, 7): «Світлого биту, багатств Христос не обіцює; бо багатства в праці душпастирській будуть завсігди перешкодою. Кілько разів багатства в Церкві розмножаться, тілько разів зменшатися буде ревність душпастирська. То, однак, що чоловікови до життя потрібне, то непомильною обітницею Божою запевнене… але обітниця відноситься лишень до тих, що „шукають перш за все Царства Божого“, що більше дбають о справу Христову, як о себе і своє власне добро… Де лиш в Церкві Христовій знайдеся чоловік, що, забуваючи на своє добро, буде для Христа і для людей працювати, там вже самі християни будуть о нім пам’ятати… Противно, де лиш знайдеся священик захланний, що, не дбаючи о царство Боже, свого лиш добра буде шукати, відвернеся від нього Провидіннє Боже, відвернеся і нарід християнський» (Митр. Андрей Шептицький «О достоїнстві і обов’язках священства», 1901 р.).

«Духовний отець парафіян»

Будучи слугою Божим за прикладом Христа-Спасителя, священик покликаний ставати для своїх парафіян духовним батьком. У цьому закликові — сприймати своє служіння як духовне батьківство у Святому Дусі — чуємо відгомін навчання св. апостола Павла, який нагадував вірним християнської громади в Коринті: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі» (1 Кор. 4, 15).

Духовний батько є кимось більшим від простого управителя парафіяльної спільноти чи навіть учителя-викладача християнських правд віри і норм поведінки. Батько дає своїм дітям життя, народжує їх до життя в Господі, плекає це життя в щоденному служінні, захищає його від хижих вовків, будучи готовим до самозречення і самопожертви. Слушно зауважив нещодавно один із ваших співбратів, цьогорічний лауреат Відзнаки блаженного Омеляна Ковча, який дуже добре збагнув сутність священичого служіння на прикладі пароха Майданека: «Пастир має бути там, де його паства. Є час збирати овець, а є час відганяти вовків від них. Омеляна Ковча цікавив свій народ, але ще більше — безсмертні душі».

Вкотре покликаючись на всім знайомий і близький образ батька в родині, — який, бажаючи, щоб родина його «любила, шанувала, слухала та поважала», намагається сам бути «поважний, чесний, прикладний і запопадливий для своєї родини», дбаючи як про її фізичні, так і духовні потреби, а «над усе мусить родину любити і їй дійсно посвятитися», — автор книжечки змальовує образ священика — духовного отця парафіяльної родини, що шанобливо ставиться до всіх парафіян, турбується про їх дочасне і духовне благо, сам стає для них «прикладом моральности, доброти, діл милосердя та інших чеснот».

Маючи в особі свого душпастиря взірець саме такої поведінки, парафіяни, за словами Омеляна Ковча, «привикнуть дивитися на нас не як на майстрів, урядовців, або поміщиків-експльоататорів, а як на своїх найліпших і щиролюблячих батьків, що раді би їм і крови зі серця виточити».

«Розуміти душу народу»

Ключем до серця парафіян, а відтак до духовного батьківства щодо них є, на думку блаженного Омеляна, «докладне розуміння душі народу» з боку священика. Щоб набути цю цінну і незамінну для душпастиря прикмету, він мусить передусім «часто приставати з цим народом», іншими словами, постійно перебувати посеред своїх вірних.

У цьому, на перший погляд очевидному і самозрозумілому твердженні, прихована глибока богословська істина, яка має для нас, дорогі отці, конкретні і практичні наслідки. Відвічне Боже Слово, приходячи на світ задля спасіння роду людського, «стало тілом і оселилося між нами» (Ів. 1, 14), а тому було здатне співчувати нам і розуміти нас, бо зазнало всього, подібно як ми, крім гріха (пор. Євр. 4, 15). Тому Господь Ісус має всі підстави називати себе добрим пастирем, який знає своїх овець, а вони знають Його, тому і слідують за Ним, а Він готовий покласти своє життя за їх спасіння (пор. Ів. 10, 1–15).

Вдаючись до влучного порівняння зі щоденним життям, наш праведник зауважує: «Смішно припустити, щоби доглянув череди й захистив її перед вовками такий пастух, який цілий день поправляє колибу та латає постоли, а отару пустив на божу волю».

Дорогі співбрати! Якщо прагнемо бути духовними отцями для своїх парафіян, якщо справді хочемо розуміти душу нашого народу, мусимо повернутися до парафії, оселитися серед своїх духовних дітей, щоб вони мали постійний доступ до нас, знаходячи своєчасну спасенну Божу благодать, а також нашу людську вітцівську допомогу, розраду чи пораду. Проживання в парафії є вимогою, яку не просто накладає на нас буква закону, церковне право: це постулат нашого духовного батьківства, без якого це батьківство було б позбавлене своєї суті і найглибшого духовного, Божого значення.

«Вийти із захристії»

Хоч священик є духовним батьком своїх вірних, його служіння не обмежується сакральним простором храму чи парафіяльного будинку. Що більше, він неминуче зраджував би свою, отриману від Бога, місію, якщо б полишав паству поза храмом сам на сам із різноманітними викликами та спокусами, на які вона натрапляє в щоденному житті.

Щодо цього автор-святець не втомлюється закликати своїх співбратів: «Коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить „вийти з захристії“ і мусить брати живу участь в громадянському житті своєї парохії». Сам народ, на думку о. Ковча, потребує цього і сподівається на це, бо «традиційно бачить в особі свойого пароха й свойого провідника в народній роботі. Він уважає, і не без цілковитої слушности, що невиконування цієї роботи є подекуди занедбанням одного з найголовніших обов’язків священика». Пасивність священика в громадському житті подвійно небезпечна, бо, з одного боку, відштовхує від «обряду, а то й від самої віри» найбільш активних членів парафіяльної спільноти, а з іншого — народ, залишений у цій ділянці сам на себе, «скоріше чи пізніше знайде собі іншого провідника, а цей в 90 відсотків буде вовком в овечій шкурі й при помочі найгарніших кличів заманить якраз ці найкращі одиниці у ворожий табір».

Цей пророчий заклик блаженного Омеляна сьогодні відгомоном лунає з уст найвищого Архиєрея Католицької Церкви — Святішого Отця Франциска, який нагадує, що «пастир мусить мати запах своїх овець», і закликає Церкву до «пасторального навернення», до «виходу поза себе» назустріч знедоленим, убогим і стражденним людям наших часів.

Важливо додати, що ця діяльність «поза захристією» повинна бути органічним продовженням та інтегральною частиною душпастирської місії священика, яку він виконує в дусі Христової любові, керуючись навчанням Церкви в цій царині. «Священик не сміє забувати, — каже священномученик Омелян, — що він є Божим слугою, духовним батьком усіх парафіян», а це його батьківство повинно досягати навіть тих, кого інші люди вважають опонентами чи навіть ворогами: «… як кожна праця, не тільки священика, але й всякого віруючого християнина мусить основуватися на любові, так і його народна праця не сміє бути позбавлена цієї основи, так щодо приятелів, як і щодо ворогів».

Цей «вихід поза захристію» на практиці означав для самого блаженного послідовне і невтомне долання конфесійних, релігійних і етнічних меж і кордонів з метою порятунку людини, утисненої у своїх правах і свободах, приниженої у своїй гідності, позбавленої захисту, безпеки і любові дитини Божої. Упродовж усього священичого служіння отця Омеляна Ковча цей «вихід поза захристію» відчули на собі люди різних станів, релігій і національностей: галицькі мігранти в Боснії і воїни УГА, убогі парафіяни Перемишлян і Коросно поблизу Львова та вдови польських поліцаїв, члени єврейської громади і просто випадкові люди, котрих Господь ставив на дорозі його подвижницького шляху.

«Тут я бачу Бога»

Останнім етапом цього виходу поза себе став для отця Омеляна мученицький шлях в концтаборі Майданек. Він і тут, у нелюдських, пекельних умовах, залишився вірним своєму священичому покликанню, тож назавжди увійшов в історію Церкви як парох Майданека. З-поза колючого дроту концтабору Майданек до нас дійшов його лист рідним, який у своїй драматичній величі став духовним заповітом нашого святого і над яким варто просто похилитися і помолитися, благаючи в Господа для себе бодай крихти тієї сили Духа, що оживляла немічне і виснажене тіло цього смиренного і самовідданого пастиря нашої Церкви.

У цьому листі він вчить нас бачити Бога в усіх обставинах життя, навіть найбільш драматичних і трагічних; вчить залишатися зі своєю паствою аж до кінця, незважаючи на особисті невигоди, загрози і утиски; вчить, врешті, найвищої форми християнської любові, яка виявляється в молитві за ворогів. Це був останній акт земного шляху блаженного, в якому він найбільше уподібнюється до Божого слуги — Христа-Спасителя, що пройшов власним хресним шляхом аж до кінця, завіривши свою душу в руки Отця Небесного і благаючи в Нього змилування для своїх розпинателів.

Омелян Ковч пише до свої рідних ось такі рядки:

«Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Вчора вони убили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони би пішли (у вічність) з усіма своїми гріхами і у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть з піднятими догори головами, залишають свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст вічності. З почуттям щастя у їхніх серцях, і я бачив мир та ясність, що розгорталася перед ними… Я дякую Богові за Його до мене доброту. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати… З усіх присутніх тут я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було б тут без мене. Тут я бачу Бога, Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами… Коли я відправляю Службу Божу, то всі вони моляться. Вони моляться різними мовами: але хіба Господь не розуміє всіх мов? Вони вмирають у різний спосіб, а я допомагаю їм переходити місток у вічність… Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не прошу Його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… нехай Господь помилує їх» (Омелян Ковч, Лист з концтабору Майданек, 1944 р.).

Нині блаженний священномученик Омелян Ковч, споглядаючи Всевишнього лицем в лице, скеровує із вічності свій погляд до нас, священиків ХХІ століття, бажаючи скріпити нас своїм братерським словом, відновити нас своїм жертовним прикладом. А ми, вшановуючи його блаженну пам’ять, пригадаймо собі слова-побажання святого Івана Павла ІІ, що їх він виголосив під час беатифікаційної Літургії у Львові 27 червня 2001 року: «Нехай їхнє свідчення не залишиться для вас тільки причиною для вихваляння, нехай, радше, стане запрошенням до того, щоб їх наслідувати… Нехай заступаються за вас святі й блаженні, які отримали вінець справедливості на українській землі, та блаженні, пам’ять яких сьогодні особливо вшановуємо. Нехай же їхній приклад та опіка допоможуть вам іти за Христом і вірно служити Церкві, яка є Його Містичним тілом».

Вдивляючись у світлу постать цього святого священика, вітаю вас, дорогі владики, отці, диякони та семінаристи з цим великим днем Христового священства. Молюся сьогодні, щоб кожен із нас був подібним у звершенні свого покликання до цього праведника; щоб наш Спаситель, який сьогодні стає перед нами на коліна та умиває нам ноги, через наші руки звершував діло спасіння людського роду на тілі нашого народу через нашу святу Церкву, торкаючи його рани та лікуючи його болі. А Боже благословення, яке вам усім від душі уділяю, нехай скріпить нас усіх благодаттю Святого Духа на цьому боговгодному шляху!

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного Іларіона Нового,
10 квітня 2019 року Божого