10 фактів про Сербію

Балкани стають з кожним роком дедалі більш популярним туристичним напрямком. Напевно, у кожного мандрівника є свої улюблені країни регіону, але не розповісти про одну з найцікавіших держав цього півострова, Сербію, ми просто не можемо.

Сенс життя по-сербськи – це, безумовно, «мерак», що перекладається як «кайф» або ж задоволення. Як жителі півдня, подібно до іспанців з італійцями, серби перейняли в цих народів прагнення жити в любові й гармонії, не обтяжуючи себе надто роботою і переживаннями через дрібниці. І в роботі, і в службі, й особистому житті – у всьому має бути «мерак», інакше це не життя, а мука. До речі, саме тому в сербських магазинах й офісах поширена своя подоба сієсти і дуже короткого робочого дня: робота для місцевих – це, звичайно, не покарання, але й далеко не найголовніше в житті.

Важко сказати, що саме «всьому виною» – чи той самий «мерак», чи прекрасна природа, що оточує як містян, так і селян, чи збалансоване харчування, але серби справді дуже красива нація. Тутешні чоловіки дуже високі і стрункі, а вік жінок важко вгадати, особливо якщо дивитися на них зі спини. На дивина, що на всіляких конкурсах краси дуже часто віддають призові місця саме балканцям.

Вирушаючи в Сербію, будьте готові до того, що там буквально всі уболівають. Звісно, йдеться про спорт і здоровий спосіб життя. Неймовірно емоційні серби не соромляться у виразах, переглядаючи футбольний чи гандбольний матч. Абсолютно всі жителі неодмінно захоплені якимись змаганнями, тому, бодай трохи розбираючись у спорті, ви завжди знайдете тему для розмови. Головне – не виходити на белградські вулиці у дні головного футбольного дербі столиці, коли «Црвена звезда» зустрічається з «Партизаном» – місто ділиться навпіл, і поєдинки майже завжди виходять за межі стадіону.
Фото engoo.com

Серби люблять похизуватися наявністю одразу двох прапорів. Офіційний відрізняється від народного присутністю герба. Його, до речі, прийняли 2004 року, хоча сама концепція була створена ще в XIX столітті.

Головний сербський товар на експорт – це малина. У хороші врожайні роки балканці вирощують до третини всієї світової продукції, поставляючи її на всі континенти. При цьому в самій Сербії ціни на ягоду досить високі, оскільки 95-98 % врожаю йде на експорт.

Незважаючи на хороше виробництво вин і міцних алкогольних напоїв, серед яких особливо виділяється сливовиця, сербів важко назвати питущою нацією: навіть дорослі чоловіки можуть годинами розтягувати один келих чого-завгодно протягом цілого вечора. Утім, це не заважає їм веселитися і відкрито виражати свої емоції, внаслідок чого у приїжджих може скластися враження, нібито довкола самі тільки п’яні.
Фото efcs.org

Зате кава – найпопулярніший у цій країні напій. Важко підрахувати, скільки чашок підбадьорливої й ароматної кави в середньому випиває серб за один день. Правильніше, напевно, казати, що напій заварюють за кожної зручної нагоди – рахат-лукумом, після їжі, під час перерви і так далі. Що цікаво, чай не те, щоб можна було порівняти за популярністю, його взагалі розглядають винятково як лікарський препарат під час застуди.

Ігри на тоталізаторі – головне національне хобі після спорту, хоча часто ці сфери перетинаються. У сербських конторах, котрі називаються кладіоніці, можна зробити ставку на все, розпочинаючи з підсумків політичних виборів і закінчуючи прогнозом на туристичний сезон. Сперечатися до хрипоти і ризикувати на останні гроші у темпераментних балканців у крові. Фото lonelyplanet.com

Сербія – це воістину рай для туристів, оскільки кожен знайде, чим тут зайнятися. Країна багата старовинними пам’ятниками архітектури, стародавніми церквами і можливостями для екотуризму. Її історія буквально просякнута дивовижними фактами і подіями, вивчати які можна і самому, і поклавшись на досвідчених гідів. Тут, у самому центрі Європи, дуже тісно сплелися і римська, і слов’янська, і турецька культури, подарувавши сербам неймовірно цікаву країну, а всім нам можливість побачити її на власні очі.
Фото lonelyplanet.com

Головне фото turorama.com

270 років тому: Нова Сербія і Слов’яносербія на українських землях

270 років тому, у 1752 році, на території теперішньої Кіровоградської області почали селитися переселенці з Балкан. Відтак постала Нова Сербія. А наступного року на території теперішньої Луганщини виникло ще одне схоже утворення – Слов’яносербія. Ці дві територіально-адміністративні одиниці проіснували недовго, і в 1764 році були інкорпоровані до Новоросійської губернії.

Утім, коли російські пропагандисти слідом за їхнім президентом повторюють, що на південноукраїнських землях «завжди була «Новоросія», то ігнорують очевидні факти. Принаймні до «Новоросії» були Нова Сербія і Слов’яносербія, а до того теж щось було. Тому існування тієї чи іншої територіально-адміністративної одиниці – це не аж такий вичерпний аргумент.

Більше про історію сербських за назвою, але за змістом набагато строкатіших утворень «Історична Свобода» говорила з істориком Сергієм Водотикою.

– А що на цих землях було до появи переселенців із Балкан?

Надання земель за рахунок запорожців, звичайно, відразу заклало причину для конфліктів

– До того це були володіння запорожців. Це були Інгулецька та Кальміуська паланки Вольностей Війська Запорозького Низового. І надання земель за рахунок запорожців, звичайно, відразу заклало причину для конфліктів.

Якщо казати про Південну Україну чи, як її інколи не зовсім коректно називають, «Дике поле», то колонізація українцями цих просторів почалася з часів Запорожжя. На думку частини істориків, українська колонізація за часів Запорожжя була мирна і в цілому успішно просувалася.

– Ви кажете, «мирна» колонізація. Але ж це було неспокійне прикордоння – фронтир, як часто люблять порівнювати з Америкою.

– Фронтир був. Але коли казати про збройне протистояння українців із кримськими татарами, то, думаю, його традиційно перебільшують. Тому що ці відносини не вичерпувалися війною. Головний аспект полягав, як мені здається, в тому, що йшла конкурентна боротьба за ці простори. Кримські татари бачили це в одному ключі – економічному, соціальному, політичному, – а козаки бачили з іншому. І в часи Нової Січі (1734-1775) йшла успішна колонізація. У цьому сенсі українці є народ колонізаторів, і тут нема чого соромитися.

До Нової Сербії і Слов’яносербії це були запорозькі землі. Там були хутори, зимівники і слободи

Отже, до Нової Сербії і Слов’яносербії це були запорозькі землі. Там були хутори, зимівники і слободи. І якщо немає документальних звісток про конфлікти з новоприбулими у Слов’яносербії, то щодо Нової Сербії таких документів чимало.

– Отже, володіння запорожців поступово колонізуються українцями, які з півночі на південь спускаються, якщо уявити карту. А як і в кого виникла ідея це освоєння посилити чи замінити на інших людей?

– Треба чітко розуміти: коли ми кажемо успішність імперської колонізації, то багато в чому її успішність була зумовлена тим, що ця імперська колонізація була на ґрунті запорозької. Імперська в значній мірі була її продовженням – і матеріальним, і соціальним, і економічним, і так далі.

Що стосується запрошення сербів чи то вихідців із Балкан, то ця ідея виникла ще в ХVІІ столітті.

– Коли це ще була Річ Посполита?

– Ні, йдеться про Московське царство, про царя Олексія Михайловича. Він проводив м’яку європеїзацію, на відміну від царя Петра І. Одним з напрямків цієї вестернізації Московщини була модернізація війська. Були заведені полки іноземного строю.

– Але ж то на німецький, а не на балканський манір були полки.

– Німцями в Росії та в Україні звали всіх західноєвропейців: «німий», тобто «не по-нашому говорить».

– Але Балкани – це слов’яни. Вони більш-менш говорять.

– Тоді суттєвої різниці це не складало. Для Московії це були вихідці з Заходу. Інша справа, що вони ніби були ближче релігійно, конфесійно. Це важливо. Це були перші спроби, які потім продовжив Петро І.

Тоді Балкани – це частина великого кордону, знову ж таки фронтиру, про що ви казали.

– Балканський фронтир – між Австрією і Османською імперією.

Угорський витвір – гусари. Ця легка кавалерія була потрібна російській армії

– Так-так. Там жили граничари – серби, хорвати. І для специфічних потреб степової чи азійсько-європейської війни були винайдені специфічні роди військ, які зарекомендували себе добре. Перший – це угорський витвір – гусари. Ця легка кавалерія була потрібна російській армії. Бо козацтво, яке було у складі російської кавалерії, то це був все ж таки іррегулярний рід війська, який не повністю задовольняв. Другий – це легка піхота – пандури. У Новій Сербії один полк первісно був гусарський, а другий – пандурський. Це військовий аспект.

Ще один аспект – конфесійний. Росія з часів Петра І пробувала грати роль патрона для всіх православних. Для тих православних, які мешкали на території і Туреччини, а також території Австрійської імперії чи потім Австро-Угорської. Ця карта постійно розігрувалася Російською імперією і потім вже СРСР. Історики, хто мене слухає, пригадують, що за ті часи в радянських університетах була «Історія південних і західних слов’ян». Не було історії білорусів, а південних і західних слов’ян існували. І ми це бачимо сьогодні в спробах Росії опікуватися Сербією.

І нарешті це контроль. Бо українська колонізація не зовсім влаштовувала Російську імперію. Відтак вона хотіла її відкоригувати з точки зору напрямку, керованості процесами, врахування інтересів поміщиків і так далі.

– А все-таки, ініціатива звідки йшла? Від самих балканців чи з Санкт-Петербургу?

– Йшла безпосередньо від сербських офіцерів.

А в чому були зацікавлені серби? Справа в тому, що балканський фронтир змінювався. На ньому Австрійська імперія посилювала свої позиції, намагалася дисциплінувати граничар і покласти кінець їхнім вольностям – можна так сказати, а можна сказати, що й елементам анархії. І після чергової реорганізації частина верхівки граничар не схотіла жити в нових умовах. До речі, приблизно те ж саме було і з Запорожжям. Отже, ці граничари-офіцери хотіли «продовження банкету». Мовляв, у Російській імперії грошей та земель багато, і можна буде там реалізувати свої кар’єрні та економічні амбіції. І вони в значній мірі не помилися. Сьогодні модний такий мем – «табакерка»…

– Це коли змовники російського імператора Павла І вдарили по голові табакеркою.

– Так. Так от, серед них був один серб, родом саме зі Слов’яносербії – Депрерадович. Він був командиром гвардійського полку.

Футболіст пояснив, чому серби люблять путіна: відповідь вас здивує

Колишній захисник російських футбольних клубів “Локомотив” і “Факел” серб Неманья Пейчинович розповів про любов сербів до президента рф володимира путіна, який нещодавно ледь не потрапив під атаку дронів.

Про це сербський футболіст розповів у коментарі “Матч ТВ”. Неманья вважає, що путін уособлює рф, а тому серби симпатизують главі кремля.

– Ти якось казав, що у Сербії поважають путіна. А за що?

– Ми любимо всіх, хто не зробив нам нічого поганого. Росіяни – близький нам народ, нас багато що пов’язує: релігія, мова, писемність. Ми майже одне.

І ми дивимось – хто у вас лідер. Цей лідер для нас означає росію. Путін – ваш президент, тому ми теж його любимо.

Зрозуміло, що на тлі останніх подій є ті, хто хоче, щоб Сербія була з Європою. Вважають, що там нам буде краще. Але таких людей – 10-20 відсотків.

А більшість не хочуть ні Сходу, ні Заходу. Ми – це серби. І хочемо просто нормально жити, і щоби поважали нас і нашу культуру, – заявив Пейчинович.

Раніше повідомлялося, що Жозе Моурінью жорстко розкритикував арбітра фіналу Ліги Європи. Нагадаємо, “Рома” португальця поступилася “Севільї” в серії післяматчевих пенальті.