Стаття на тему: “Сімейне виховання та його особливості”

«Діти – живі квіти землі» – так поетично виразив глибоку думку А. М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина.

Звичайно всі несприятливі явища, що заважають дитині, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уроджені його властивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, пов’язані з її темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості її міркувань і дій. Потім вона переживає імітаційний період, під час якого в неї складаються мова, усі головні звички і звичаї, узагалі всі типові явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалення представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостережень знає, як якості навколишніх осіб впливають на розвиток дитини, то вона безсумнівно стане чітко стежити за усякими своїми діями і словами, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини. Цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконаленню, а повною відповідальністю за свої слова та справи неодмінно привчить і дитину до правдивості, безпосередності і щирості, і цим сприятиме розвитку морального характеру дитини.

Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно дитин у привчають до штучного роздратування із самої появи її на світ і цим сприяють зниженню її вразливості і перешкоджають нормальному ход у її розвитку. Дитин у носять на руках, качають, присипляють різними одноманітними наспівами, цілують, підробляються підвимовні ї ї звуки, – усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється мляв ою , апатичн ою , ледач ою ; на н еї скаржаться за байдужість її до занять . Щоб збудити його до навчання, знову прибігають до штучних збудників у ви гляді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Дитину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче її відчу ття . У н еї немає внутрішнього життя, вон а не зайнят а розумовим своїм удосконал енням . Малій дитині докоряють за її грубу і розбещену вдачу, зовсім не звертаючи уваг на причини, що сприяли її розвит ку , забувають, що тільки умови її сімейного і шкільного життя могли сприяти розвитк у тих типових явищ, що у нього спостерігаються, що ними убит е життя і розви нуті одні тварин ні прояв и .

Сімейне виховання є невід”ємною частиною національної системи освіти і виховання. З його допомогою в сім’ї як вічному загальнолюдському мікросередовищі життєдіяльності декількох поколінь людей починається процес соціалізації особистості, здійснюється передача дітям накопиченого людством, родоводом і батьками досвіду, закладаються основи громадянських, трудових і моральних принципів і норм поведінки, здійснюється підготовка дітей до самостійного сімейного життя.

Сімейне виховання (у широкому змісті слова) — це одна з найбільш древніх споконвічних форм соціалізації і виховання дітей, яка органічно об’єднує об’єктивний вплив культури, традицій, звичаїв, поглядів народу, сімейно-побутових умов і взаємодію батьків з дітьми, у процесі якої відбувається повноцінний розвиток і становлення їхньої особистості.

Під сімейним вихованням у вузькому змісті слова (виховною діяльністю батьків) нами розуміється взаємодія батьків з дітьми, яка ґрунтується на родинній інтимно-емоційній близькості, любові, турботі, повазі і захищеності дитини і сприяє створенню сприятливих умов для задоволення потреб у повноцінному розвитку і саморозвитку особистості дитини.

Сімейне виховання — своєрідний і специфічний процес. Його специфіка полягає в наступних ос н овних характеристиках:

1) сприяння здійсненню нерозривного зв”язку поколінь, їхнього минулого, сучасного і майбутнього, морально-духовній єдності членів сім’ї як близьких людей і як представників суспільства;

2) здатність сімейного виховання на відміну від суспільного непомітно (мимоволі), але дуже дієво за допомогою унікального механізму функціонування сімейних зв”язків і інстинкту формувати в дітей людські почуття до своїх батьків, дідуся, бабусі, членів сім’ї і через них до всіх інших людей, свого народу, усього людства;

3) наявність природної теплоти любові і сердечності в сімейному спілкуванні і відносинах, що служить могутнім фундаментом для морально-емоційного виховання дітей;

4) неперевершеність сімейного виховання за своїм емоційним характером;

5) безперервність, тривалість і різноманіття виховного впливу на дітей людей різної статі і віку, професійних інтересів, життєвого досвіду і людських цінностей;

6) виконання ролі споконвічної (вихідної) ланки в процесі виховання;

7) можливість глибокого і систематичного практичного вивчення й врахування індивідуальності дитини;

8) відкритість виховного процесу в сім’ї на відміну від подібного процесу в навчальних закладах;

9) неформальність процесу виховання в сім’ї, заснованого на позитивних традиціях родоводу, сім е йних традиціях, звичаях, звичках, вдачах, укладі життя;

10) можливість сприятливої сім’ї як виховного колективу виконувати роль організуючого “центра”, що направляє на дітей усі виховні впливи, засоби і сили;

11) наявність визначеної стихійності і суб”єктивності батьків і інших членів сім’ї стосовно дітей;

12) можливість зменшення негативного впливу несприятливого середовища для виховання дитини, його повноцінного розвитку і виховання.

Суб”єктом сім’ї і сімейного виховання є особистість дитини (з моменту народження до досягнення 18-літнього віку). У системі сімейних відносин дитина не тільки почуває вплив на неї батьків і старших членів сім’ї, але, у свою чергу, також активно впливає на батьків, членів сім’ї, їхній образ життєдіяльності і стиль сімейного виховання. При гуманістичному стилі сімейного виховання як процесі міжособистісної взаємодії батьків і дітей (суб”єкт-суб”єктивна взаємодія) створюються необхідні умови для самостійного повноцінного розвитку дитини як суб”єкта сімейної життєдіяльності, особистості, індивідуальності.

Основними задачами сімейного виховання на сучасному етапі розвитку України як суверенної держави є виховання в дітей гуманності (поваги до людей, співчуття і чуйності, доброзичливого відношення до них, турботи про їхнє благополуччя) і духовності (прагнення до освоєння багатств вітчизняної і світової культури, до формування загальнолюдських ідеалів добра, справедливості, чуйності, чесності і порядності, до свого способу життя на основі волі, моральності, культури, краси); виховання дитини свідомим громадянином-патріотом своєї Батьківщини, чесним трудівником, гарним сім”янином. Для їхнього рішення використовуються різноманітні шляхи, засоби і форми виховання, спрямовані на освоєння дітьми визначених знань і оволодіння практичними уміннями і навичками; методи виховання як сукупність способів виховних взаємодій батьків з дітьми, що допомагають останнім розвивати свою свідомість, почуття і волю, активно стимулюють (заохочують) формування досвіду поведінка, організацію самостійної життєдіяльності, повноцінний психофізичний, моральний і духовний розвиток.

✅Сімейна педагогіка

У цій статті ми поговоримо про поняття сім’ї в педагогіці, а також розглянемо роль сім’ї в процесі виховання дитини і формуванні його особистості.

Сімейна педагогіка – це наука про виховання дитини в сім’ї, яка займається вивченням специфічних особливостей такого виховання і виробленням наукових рекомендацій для батьків з побудови правильних взаємин з дитиною.

Сімейна педагогіка як самостійна наукова галузь сформувалася не так давно. Об’єктом її вивчення є тенденції розвитку сім’ї як виховного інституту і її сучасний стан, предметом – сама сутність сімейного виховання, механізми даного процесу і їх вплив на розвиток особистості людини.

Дана наука не намагається створити єдині правила, які були б обов’язкові для будь-якої сім’ї і регламентували б, як саме треба виховувати дітей. Вона лише вивчає ті обставини, які сприятливо позначаються на дітях, і ті, що створюють для них труднощі. Як і будь-які наукові знання, її висновки ніколи не зможуть повністю замінити мудрість і життєвий досвід.

Особливості виховання в сім’ї

Головною метою сімейного виховання дитини є всебічний розвиток його особистості.

Специфіка виховного процесу в сім’ї полягає в тому, що він здійснюється за допомогою авторитету дорослих, на основі сімейних традицій і прикладів поведінки. Воно рідко має чіткі форми організації і реалізується в повсякденному житті шляхом особистісного впливу на дитину.

Про те, що сімейне виховання повинно бути цілеспрямованим і науково обґрунтованим, багато писали провідні вітчизняні фахівці з педагогіки.

Мета педагогіки – це допомога в правильному розвитку внутрішнього потенціалу дитини, сприяння його нормальному фізичному і психічному росту.

Виховати успішну, яскраву особистість можна тільки тоді, коли у батьків є конкретні педагогічні завдання і вони чітко знають, чого хочуть досягти.

Сім’я в педагогіці – це також і фактор суспільного виховання. Сімейне виховання поєднує в собі усвідомлені дії батьків і вплив об’єктивних чинників на життєдіяльність сім’ї.

У ньому переважають стихійні, спонтанні дії, обумовлені манерами поводженням, звичками дорослих, усталеним життєвим розпорядком і багатьма іншими речами, які впливають на дитину безперервно, постійно. Саме з їх допомогою відбуваються значні зміни в особистості дитини, розвиток її соціалізації.

Спостерігаючи за батьками, дитина отримує перший специфічний приклад сімейних відносин. Сімейне виховання також відрізняється тим, що дитина включається в ці відносини з найраніших років, на перших стадіях свого розвитку.

Якщо він зростає в сім’ї, де прийнятий тісний контакт між дітьми і дорослими, шанобливе ставлення до всіх членів, то у нього легше формуються почуття колективізму, доброзичливого ставлення до інших, самостійність.

Особливе значення має виховання дітей дошкільного віку, оскільки для них сім’я – це перша і часто практично єдина середу, що формує особистість. У цьому віці діти найбільш сприйнятливі до виховних впливів і зовнішнім впливам, в цей час закладаються основи подальшого виховання і навчання.

Дослідження дітей в дитячих будинках показують, що їх умови життя не можуть створити обстановки, необхідної для повноцінного сімейного виховання. Дитина, що живе в установі, а не в оточенні рідних, не має можливості повноцінно засвоїти первинні уявлення про сімейні ролях і обов’язки, поведінці в сім’ї.

Порівняння психічного і особистісного розвитку дітей, які у сім’ї і поза нею, показало, що виховання в стінах установи формує в них ряд спільних рис:

• низький ступінь прихильності до інших;
• слабка ініціативність;
• низька пізнавальна активність;
• ситуативна обумовленість поведінки і мислення.

Такі діти важко перетворять об’єктивні поняття в суб’єктивні, що не трансформують суспільно значуще в особистісно значуще, слабо переживають емоційні моменти.

Діти, виховані в сім’ї, в певний час стають частиною дитячого колективу, і цей момент яскраво показує рівень їх соціального розвитку. У їх поведінці закріплюються специфічні особливості зв’язку з батьками, які потім стають моделлю їх контактів з іншими оточуючими.

Приклад і авторитет батьків є однією з найважливіших форм передачі соціального досвіду, особливо його моральної складової, а також механізмом соціального успадкування. Сімейне виховання в педагогіці – це процес, який має постійний, безперервний характер.

Ефективність сімейного виховання

Фахівці виділяють кілька причин, які впливають на ефективність виховання в сім’ї:

• наявність або відсутність програми виховання, організованість або стихійність виховного процесу;
• наявність або відсутність у батьків педагогічних знань;
• здатність і можливість батьків враховувати вікові та індивідуальні особливості дитини;
• вміння правильно оцінювати поведінку;
• різноманітність і змістовність діяльності дитини всередині сім’ї;
• обсяг контактів між дітьми і дорослими;
• здатність об’єктивно оцінювати дитини і аналізувати використовувані виховні методи.