Документування чисельності жертв Голокосту та нацистських переслідувань

Голокост — це геноцид, який задокументований краще за всі інші випадки геноциду в історії. Незважаючи на це, підрахунок точної чисельності людей, яких було вбито внаслідок нацистської політики, є нездійсненною задачею. Не існує жодного документа часів війни, в якому би зазначалася кількість вбитих людей.

• 1 До закінчення війни, нацисти та їхні колабораціоністи прагнули знищити переважну більшість існуючої документації та інших фізичних доказів.
• 2 Для того, щоби точно оцінити масштаби людських втрат, починаючи ще із 1940-х років, науковці, державні структури, а також єврейські організації спиралися на різноманітні записи – серед них були звіти про перепис населення, захоплені німецькі архіви та архіви країн Осі, а також повоєнні розслідування.
• 3 Поточна оцінка людських втрат може змінюватися по мірі відкриття нових документів вченими-істориками і чіткішого уявлення про події. Швидше за все, жодних точних цифр ніколи не буде визначено. Після 70 років досліджень та вивчення архівів, які відкриваються дедалі більше, ймовірно, ці діапазони кардинально не зміняться в наступні роки.

Цю сторінку також перекладено наступними мовами

Вступ

Голокост був систематичним, офіційним, державним переслідуванням і вбивством шести мільйонів єврейських чоловіків, жінок і дітей нацистським режимом та його колабораціоністами. Нацисти, які прийшли до влади в Німеччині в січні 1933 року, вважали німців «вищою расою» і хотіли утворити «расово чисту» державу. Євреї розглядалися «нижчими» й чужими, і тим самим ніби становили загрозу для так званої німецької расової спільноти.

В часи Голокосту німецькі органи влади переслідували й вбивали представників інших етнічних груп, зокрема і дітей, через їхню расову та біологічну неповноцінність: ромів (циганів), німців з інвалідністю та представників деяких слов’янських народів (особливо поляків і росіян). Інші групи переслідувалися на політичних, ідеологічних і поведінкових засадах. Серед них були комуністи, соціалісти, Свідки Єгови та гомосексуали.

Оскільки нацисти виступали за вбивство нащадків «небажаних» груп, діти — насамперед єврейські та ромські — були особливо вразливими в часи Голокосту.

Важким завданням є підрахунок точної чисельності людей, яких було вбито внаслідок нацистської політики. Не існує жодного документу часів війни, складеного нацистськими чиновниками, в якому була б вказана кількість жертв вбитих під час Голокосту або Другої світової війни.

Щоб точно оцінити масштаби людських втрат, науковці, державні установи та єврейські організації ще з 1940-х років мали в своєму розпорядженні різні записи, зокрема звіти про перепис населення, захоплені архіви Німеччини і країн Осі та післявоєнні розслідування, які дозволили скласти ці статистичні дані. По мірі виявлення більшого числа документів і більш глибокого розуміння вченими подій Голокосту, підрахунки людських втрат можуть зазнавати змін.

Найважливіше, про що слід пам’ятати, намагаючись задокументувати кількість жертв Голокосту, що ніде світі не існує єдиного загального списку загиблих.

Далі йдуть найточніші поточні підрахунки числа мирних жителів та військовополонених, вбитих нацистським режимом та його колабораціоністами.

Підрахунки здійснюються на основі звітів воєнного часу, складених тими, хто реалізовував нацистську демографічну політику, а також післявоєнних демографічних досліджень щодо втрат населення протягом Другої світової війни.

Кількість загиблих

Радянські мирні жителі

близько 7 мільйонів (зокрема 1,3 мільйона євреїв з числа радянських мирних жителів, які входять до 6 мільйонів євреїв)

Втрати єврейського населення за місцем смерті

Що стосується кількості євреїв, які загинули під час Голокосту, то нижче наводяться найточніші розрахунки з розподілом за місцем загибелі:

Примітки щодо документації

Немає жодного єдиного документа часів війни

Немає жодного документа часів війни, в якому були б вказані вищенаведені розрахунки числа вбитих євреїв.

Є три очевидні та взаємопов’язані причини відсутності єдиного документа:

1. Ведення вичерпної статистики щодо євреїв, вбитих німецькою владою та владою інших країн Осі, розпочалось у 1942 та 1943 роках. Але за півтора роки до закінчення війни цю діяльність було згорнуто.
2. Починаючи з 1943 року, коли стало зрозуміло, що війна програна, німці та їх партнери з країн Осі знищили більшість існуючої документації. Також вони знищили фізичні докази масових вбивств.
3. До самого кінця Другої світової війни та нацистського режиму вже не передбачався персонал, який би займався підрахунком числа загиблих євреїв. Загальна оцінка проводилась після закінчення війни на основі даних про демографічні втрати і документів злочинців. Хоча ці джерела не є вичерпними, вони все ж дають загальні цифри, виходячи з яких можна провести розрахунки.

Пережило війну лише одне комплексне статистичне дослідження, ініційоване шефом СС Генріхом Гіммлером. Його копія була знайдена серед документів, які опинилися в руках Армії США в 1945 році. Так само декілька регіональних збірок цих жахливих даних були знайдені серед документів, якими заволоділи американські, британські та радянські збройні сили після Другої світової війни. США, Великобританія та Радянський Союз у той чи інший час використовували більшість з цих документів як речові докази в кримінальних або цивільних справах проти нацистських злочинців.

Число втрат польського та радянського мирного населення

Що стосується числа втрат польського та радянського мирного населення, то досі немає відповідних інструментів демографічного аналізу, який дозволив би історикам розрізнити:

1. осіб, переслідуваних за расовими ознаками;
2. осіб, які фактично брали участь у підпільному опорі або вважались такими;
3. осіб, вбитих під час репресій за фактичну або ймовірну діяльність в опорі, яку насправді проводила інша особа;
4. Втрати, пов’язані з так званими жертвами серед мирного населення під час реальних військових операцій.

При цьому загибель практично всіх радянських, польських та сербських мирних жителів у ході військових та протипартизанських операцій мала расистську складову. Німецькі підрозділи проводили ці операції з ідеологічно виправданою та свідомою зневагою до життя мирного населення.

Висновок

Підрахунок числа жертв має велике значення для дослідження та розуміння масштабів злочинів. І цей масштаб чітко означений. За кожною цифрою стоять люди, чиї надії та мрії були зруйновані. Зусилля щодо встановлення імен жертв важливі для відновлення індивідуальності та гідності, які так прагнули знищити їхні вбивці.

Примітка (1)
До категорії «Інші» відносяться, наприклад, особи, вбиті під час розстрілів у Польщі в 1939–1940 р. р.; загиблі партизани в Югославії, Греції, Італії, Франції чи Бельгії; знищені «робочі батальйони» в Угорщині; загиблі під час антисемітських акцій в Німеччині та Австрії до війни; вбиті Залізною гвардією в Румунії в 1940–1941 рр.; загиблі під час маршів для евакуації з концентраційних та трудових таборів протягом останніх шести місяців Другої світової війни. Сюди також зараховують осіб, які переховувались, були виявлені та вбиті в Польщі, Сербії та на інших територіях Європи, окупованих Німеччиною.

Тема 16. Французько-прусська війна та її наслідки. Третя Республіка у Франції

Утворення у 1867 р. Північнонімецького союзу викликало незадоволення у французького імператора Наполеона III. Він небезпідставно остерігався того, що ця держава перешкоджатиме поширенню французького впливу в Європі.

Далеко не всі німецькі землі входили до складу Північнонімецького союзу. Це стосується південнонімецьких держав, які в австро-прусській війні (1866) виступили на боці Австрії. Крім того, на західному березі Рейну розкинувся промислово розвинений регіон Ельзас-Лотарингія, за який суперничали Франція та Німеччина, і який на той момент належав Франції.

І Франція, і Німеччина прагнули війни, яка б, як вони вірили, мала визначити найсильнішого на європейському континенті.

У 1868 р. в Іспанії внаслідок революції королева Ізабель II втратила престол. Його запропонували родичеві прусського короля, що викликало незадоволення у Франції, бо в такому випадку вона опинилася б затиснутою між двома союзними державами. Не бажаючи конфлікту, прусський король умовив свого родича відмовитися від претензій на іспанський трон.

У 1870 р. у німецькому містечку Баден-Емс французький посол зустрівся з прусським королем. Він вимагав підтвердження, що прусська династія Гогенцоллернів відмовляється від претензій на іспанський престол не лише зараз, а й у майбутньому. Король Вільгельм І не став давати гарантій на майбутнє і відмовився від повторної зустрічі з послом. Інформацію про це було надіслано канцлеру Отто фон Бісмарку, який відредагував текст звіту так, ніби французький посол висунув надмірні вимоги, а прусський король відмовився вести переговори.

13 липня 1870 р. це послання, яке увійшло в історію як Емська депеша, було опубліковане. Воно обурило і французів, і пруссів.

19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. Наполеон III вважав, що він зможе легко розбити її війська, але це не відповідало реальному стану речей. Французька армія поступалася прусській у чисельності та технічному оснащенні. Щоб швидко перекинути війська до французького кордону, прусське командування ефективно використала свою розгалужену систему залізниць. Це відбулося настільки швидко, що прусська армія опинилася на півдорозі до Парижа, поки французька лише готувалася перейти прусський кордон. Крім того, прусські генерали приділяли велику увагу попередній підготовці: їхні карти Франції були навіть кращими за французькі, а військо мало високий бойовий дух, оскільки вірило, що у такий спосіб воно воює задля об’єднання всіх німецьких земель у єдину державу.

20 серпня 1870 р. прусаки оточили в районі фортеці Мец 80-тисячну французьку армію. Їй на допомогу рушило 100-тисячне військо під командуванням маршала Мак-Магона та імператора Наполеона III. 1 вересня під містечком Седан відбулася битва, у результаті якої французи зазнали нищівної поразки.

2 вересня 1870 р. Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії, за яким він разом із 82 тисячами солдатів та офіцерів здався у полон пруссам, а Франція втрачала на користь Пруссії Ельзас та Лотарингію. Для французів битва при Седані стала національним приниженням, її називали не інакше як «седанська катастрофа» .

• Між військами яких країн відбулася битва при Седані 1 вересня 1870 р.?

Але на цьому війна не завершилась: 4 вересня 1870 року в Парижі було оголошено про створення Третьої республіки. Так Друга імперія припинила своє існування.

Новий уряд, проголошений після повалення імперії, закликав французів до подальшої війни. Проте це народне непрофесійне військо не могли протистояти прусській армії. У середині вересня прусська армія взяла Париж в облогу. Його обороняли Національна гвардія та місцеві жителі. Вони були налаштовані на тривалий опір, що й змусило пруссів не поспішати із штурмом: вони планували дочекатися, поки в місті розпочнеться голод. У грудні продовольства стало бракувати і парижанам, і прусському війську. У Парижі, за словами очевидців, на вулицях не можна було побачити собаку чи кішку — їх з’їли, так само як і тварин із міського зоопарку. У січні 1871 р. на одного жителя видавалося 300 г хліба на день. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів. Економічне життя мільйонного міста зупинилося. Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, до завершення війни уряд заборонив вимагати виплати по боргових зобов’язаннях і борги за оренду квартир.

Продуктова картка періоду облоги Парижа, що належала генералу Адольфу де Шаналю, 1870 р.

Прусські солдати теж ослабли від браку їжі, серед них ширилася епідемія туберкульозу. Крім того, вони постійно відбивали спроби прориву облоги з міста та французьких армій, набраних у провінціях.

Цікаво знати

Під час облоги для зв’язку із зовнішнім світом парижани використовували голубину пошту та повітряні кулі. Одна з таких куль випадково встановила рекорд з дальності перельотів. Потрапивши у бурю, вона пролетіла більш як 1000 км і благополучно приземлилася посеред норвезького лісу.

Робота з джерелами

Уривок ресторанного меню періоду облоги Парижа:

Із записів Віктора Гюго: «30 грудня 1870. Ми вже навіть не їмо коней. Це, можливо, собака? Це, можливо, щур? У мене починається розлад шлунку. Ми їмо невідомо що. 18 січня. Я кришу наш чорний хліб для курей. Вони цього не хочуть [їсти]».

Уривок ресторанного меню періоду облоги Парижа:

• Бульйон з конини з зерном;

• М’ясо собаки на шампурі;

• М’ясо кота з соусом майонез;

• Тушкована собачатина. Подається з томатним соусом;

• Котяче рагу з шампіньйонами;

• Собачі ноги, фланковані щурятиною. Подаються з перцевим соусом;

• Сливовий пудинг з ромом та кінським мозком.

1. Як подані уривки з джерел дозволяють охарактеризувати повсякденне життя у Парижі під час прусської облоги?

Увесь час облоги Отто фон Бісмарк наполягав на артилерійському обстрілі міста, чому противилися генерали: кількість цивільних жертв була б надто великою. Проте з 25 січня 1870 р. прусська армія все ж розпочала обстріл Парижа з важкої артилерії. У результаті обстрілу загинуло 400 осіб. Всього під час облоги Парижа загинуло 30 тис. людей.

Париж ще перебував в облозі, коли 18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі королівського палацу у Версалі прусського короля Вільгельма І було проголошено німецьким імператором. Німецькі держави, які раніше не входили до Північнонімецького союзу, були включені до єдиної Німецької імперії.

Антон фон Вернер. «Проголошення Німецької імперії», 1877 р.

Словничок

Контрибуція — грошова сума, яку накладає держава-переможець на переможену державу або на населення захопленої території.

28 січня 1871 р. між Францією та об’єднаною Німеччиною було підписано перемир’я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися німцям. Французько-прусська війна завершилася 10 травня 1871 р. підписанням Франкфуртського миру, за яким Франція втрачала Ельзас та більшу частину Лотарингії, мала визнати Вільгельма І імператором, а також зобов’язувалася сплатити контрибуцію в розмірі 5 млрд франків.

• Біля якого міста імператор Франції Наполеон III був змушений капітулювати разом з армією?

Цікаво знати

За час війни загинуло 88 тис. цивільних французів та 138 830 військових і 384 тис. полонених, при тому, що станом на початок війни французька армія налічувала 500 тис. Прусські війська втратили майже 45 тис. Великі втрати французьких військ історики пояснюють перевагою пруссів у артилерії. Їхні гармати вистрілювали 6-10 снарядів у хвилину, тоді як французькі — 2. Крім того, прусські гармати були далекобійнішими і могли вести обстріли, не остерігаючись відповіді з боку французів.

Ернест Мейссоньє. «Облога Парижа (1870-1871)», 1884 р.

Ця картина алегорично зображає місто Париж як жінку, оточену трупами і пораненими. У лівому верхньому куті зображено прусського орла, що сидить на руці примари голоду

Цікаво знати

Паризька комуна

Парижани були невдоволені політикою уряду Третьої республіки. Особливо зачепило їх те, що після зняття облоги з Парижа солдати Національної гвардії перестали отримувати платню. Так у місті, економіка якого ще не відродилася, тисячі людей залишилися без засобів до існування. Коли у березні 1871 р., побоюючись народного невдоволення, уряд переїхав з Парижа до Версаля, владу в місті захопила Національна гвардія та Паризька комуна — міський орган самоврядування. Прапором комунарів стало червоне полотнище замість республіканського триколору. Комунари прагнули побудувати життя на засадах соціалізму: обмеження робочого дня 10 годинами, заборона штрафувати робітників тощо. Бої за Париж між урядовими військами та Комуною розпочалися у квітні й тривали до 28 травня 1871 р. Обидві сторони не щадили одна одну. Останній період боїв (21-28 травня) отримав назву «Кривавий тиждень». Комунари розстрілювали заручників. Під час вуличних боїв загинуло 6667 осіб.

Солдати урядових військ позують на тлі щойно захопленої барикади комунарів під час «кривавого тижня», 1871 р.

2. Становлення Третьої республіки. Політичні кризи

У ході французько-прусської війни, у 1870 р. у Франції було повалено імперію та проголошено Третю республіку. Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи Французької революції кінця XVIII ст. Від неї Третя республіка успадкувала державний триколірний прапор, національний гімн «Марсельєзу», національне свято 14 липня — день взяття Бастилії.

У цей період Франція була парламентською республікою. У країні існувало близько ста політичних партій різноманітного політичного спрямування, і кожна з них прагнула залучити прихильників, щоб за результатами виборів потрапити до парламенту та взяти участь у формуванні уряду.

За ідеологією партії належали до кількох основних таборів: республіканці, монархісти, а наприкінці XIX ст. до них долучилися соціалісти. Ці табори не були монолітними. Наприклад, монархісти, які бажали повернення у країні королівської влади, поділялися на прихильників нащадків Наполеона Бонапарта (бонапартисти), Орлеанської династії та Бурбонів.

Під час свого перебування при владі республіканці оголосили амністію учасникам Паризької комуни, ухвалили закони про свободу друку та зборів (за часів Наполеона III у країні панувала сувора цензура, а політичні зібрання опозиційних сил були заборонені), закон про освіту дітей від 6 до 13 років, дозволили діяльність профспілок та організацію страйків. Вони виступали за усунення Церкви з усіх сфер життя країни. Їх підтримували міщани, проте сільське населення, яке становило значну частину виборців, було релігійним. Цим монархісти користувалися для того, щоб здобути прихильників.

Луї Рено, один із братів-засновників підприємства «Рено», у своєму першому автомобілі, 1903 р.

Жодна зі згаданих партій не могла здобути вирішальну перемогу на виборах. Тому вони укладали між собою коаліційні угоди і за домовленістю створювали уряди. У країні частими були політичні кризи, які зазвичай закінчувались відставками урядів та достроковими парламентськими виборами.

Система управління країною не була досконалою. Чиновники здебільшого дбали про своє благо, а вже потім — про виконання розпоряджень центральної влади. Панувала корупція. У той же час країна переживала економічне зростання, а рівень добробуту населення поліпшувався.

• Поясніть, що таке реваншизм.

Це цікаво

Всесвітня виставка 1900 р.

У 1900 р. у Парижі відбувалася чергова Всесвітня виставка, яку відвідало 50 млн осіб. Спеціально для неї у Парижі було збудовано вокзал д’Орсе (зараз — музей), міст Олександра III (на честь російського імператора; у ті часи Франція та Російська імперія підтримували союзницькі зв’язки), Великий та Малий палаци, запущено першу лінію метро.

На Всесвітній виставці було представлено витвір коваля Олексія Мерцалова (родом з сучасної Донеччини) — викувану із рейки пальму заввишки 3,5 м. Вона була цільною, тобто не мала швів чи з’єднань. Цей виріб отримав гран-прі виставки. Зараз зображення «пальми Мерцалова» розміщене на гербі Донецької області.

Копія пальми, встановлена у Донецьку

Найбільші політичні скандали Третьої республіки

Назва

Суть подій

Справа Буланже (1887-1889)

Прихильники генерала Жоржа Буланже готували державний переворот, який було викрито. Під загрозою арешту Буланже втік до Бельгії, дискредитувавши і себе, і своїх прихильників.

Панамський скандал (1892)

У будівництво Панамського каналу були вкладені кошти приватних осіб, більшу частину яких розікрали. Керівники акціонерного товариства, куди були вкладені ці кошти, аби уникнути відповідальності, підкупили 510 депутатів і 6 міністрів, витративши на таке близько мільярда франків. Наслідком цього політичного скандалу стала відставка уряду. Панамський скандал уважається найбільшою корупційною справою XIX ст.

Справа Дрейфуса (1894)

Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи французького генерального штабу потрапили до німецької розвідки. Головним підозрюваним у цьому став капітан Дрейфус, який походив з сім’ї заможних єврейських банкірів. Його засудили і відправили у заслання.

Невдовзі потому з’ясувалося, що інформацію німцям передавав дворянин угорського походження майор Естергазі. Під тиском суспільної думки над Естергазі відбувся суд, який його виправдав, аби зберегти «честь мундира». Щодо Дрейфуса, то його справу не було переглянуто.

Свавілля судових органів сколихнуло французьке суспільство. Дрейфуса стали підтримувати відомі люди: письменники, публіцисти, громадські діячі. У Парижі та в інших містах відбулися мітинги й демонстрації. Це завершилося тим, що чинний уряд пішов у відставку.

У 1899 р. військовий трибунал знову визнав Дрейфуса винним, але президент його помилував. Остаточно справу закрили у 1906 р., коли Дрейфуса повністю реабілітували.

Справа Дрейфуса значно вплинула на політичний розвиток Франції. Віднині утвердилось переконання, що непорушність прав людини та громадянина є вищим принципом республіканського устрою Франції. Також справа Дрейфуса стала яскравим прикладом проблеми антисемітизму — форми дискримінації, що виражається у ворожому ставленні до євреїв. Через походження Дрейфуса його справу не стали переглядати, поки вона не набула суспільного розголосу.

Фрагмент першої сторінки газети «L’Aurore» за 13 січня 1898 р. із заголовком «Я звинувачую. Лист до президента республіки», що розпочинав публічне звернення видатного письменника Еміля Золя до президента країни стосовно справи Дрейфуса.

На той час щоденний загальний наклад газет у Франції становив 5 млн примірників. Вони були основним джерелом інформації про політичне життя.

Постать в історії

Жорж Клемансо

Лікар за професією, Жорж Клемансо розпочав свою політичну кар’єру в 1871 р. Неодноразово обирався депутатом до Національних зборів, належав до табору республіканців, боровся за розділення Церкви та держави. Клемансо пропагував ідеї реваншу — відплати Німеччині за поразку у війні 1870-1871 рр. Серед французів він став популярним як політик із незаплямованою у корупційних скандалах репутацією. Був міністром внутрішніх справ — на цій посаді відзначився жорстким придушенням робітничих страйків. Сам він пояснював свою політику тим, що на першому місці має бути порядок у державі. У 1906 р. Клемансо став прем’єр-міністром. Підсумовуючи свою політичну діяльність, він говорив: «Внутрішня політика: я воюю. Зовнішня політика: я воюю».

Поль Надар. Фотопортрет Жоржа Клемансо, 1904 р.

Водночас був видавцем кількох газет. Під час справи Дрейфуса він очолив рух за перегляд справи; вважається автором знаменитого заголовку «Я звинувачую. » статті Еміля Золя, спрямованій проти зловживань військового міністерства у справі Дрейфуса.

Закріплення знань, умінь та навичок

• 1. Якими були причини французько-прусської війни? Що було приводом до її початку?
• 2. Які території Франція втратила унаслідок французько-прусської війни?
• 3. Поміркуйте, яку роль у подальшій історії Франції мала «седанська катастрофа».
• 4. Що таке Паризька комуна?
• 5. Коли у Франції було проголошено Третю республіку?
• 6. Обговоріть у парах. Як змінилося політичне життя Франції в роки Третьої республіки порівняно з часами Другої імперії?
• 7. Перелічіть основні політичні сили Третьої республіки у 1870-х рр. — поч. XX ст.
• 8. Назвіть найбільші політичні скандали, що вибухнули у Франції в останній чверті XIX ст.
• 9. Охарактеризуйте справу Дрейфуса. Чому, на вашу думку, її фінал був саме таким?
• 10. Об’єднайтеся у малі групи. Складіть перелік можливих причин поразки Франції у війні 1870-1871 рр.