Сила творчої уяви

Ви читали казки, у яких діють фантастичні істоти, є чарівні предмети, відбуваються фантастичні події. Водночас у текстах натрапляємо й на реалії життя того чи іншого народу. Це поєднання реальних і фантастичних елементів створює неповторно чарівний світ казки. Часто автори теж вдаються до опису того, чого немає насправді, до чогось вигаданого, витвореного уявою людини.

• А ви любите читати про дива? Чому?

• Для чого, на вашу думку, людям віра в нереальне й фантастичне?

• Прочитайте про Льюїса Керролла, англійського письменника, і спробуйте дати відповідь на запитання «Що спонукало поважного математика до написання твору “Аліса в Країні Див”»?

Фантастика – різновид художньої літератури, у якій зображується дивний і незвичайний світ, часто химерний, з яким людина в реальному житті зустрітися не може. Прикладом фантастичної літератури є книги Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див» та «Аліса в Задзеркаллі».

Фантастичний світ Льюїса Керролла, такий несхожий на буденність, наповнений чарівними істотами і перетвореннями, дуже швидко завоював не лише Велику Британію, а й інші країни. «Аліса в Країні Див» перекладена 125 мовами. Історія маленької дівчинки, яка провалилася в кролячу нору, стала популярною у всьому світі. Хоча не обійшлося й без несподіванок. Так, у Китаї якийсь час «Аліса» була заборонена, бо . «тварини не повинні говорити людським голосом» і «не можна показувати тварин і людей рівними між собою».

Повість-казка Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див»

. Льюїс Керролл зміг повернутися до світу дитинства, відтворивши його так, що ми й самі стаємо дітьми.

Вірджинія Вулф, американська письменниця

Льюїс Керролл

Справжнє ім’я Льюїса Керролла (1832-1898) – Чарльз Латвідж (Лютвідж) Доджсон. Він був старшим у багатодітній родині, тож розважав своїх братів і сестер, вигадуючи різноманітні ігри. Чарльз змайстрував для них ляльковий театр, у якому був і автором п’єс, і актором. Діти із захопленням слухали братові оповідання, які той читав їм перед сном. Чарльз навіть видавав рукописний журнал, який дуже подобався всій родині. Там були його перші вірші та оповідання, ілюстровані власноруч. А коли хлопчик вступив до школи, вчителі відразу звернули увагу на його неймовірні математичні здібності, які й відкрили йому шлях до Оксфорду. Спочатку Чарльз навчався в коледжі при Оксфордському університеті, а згодом став там викладати, вигравши конкурс на читання лекцій з математики. Він пропрацював там понад 30 років і надрукував багато праць з математики.

Льюїс Керролл. 1863 рік

Навчання математики в коледжі не завадило Чарльзу й далі займатися літературою. Саме в той час були надруковані його перші твори, а згодом з’явився і літературний псевдонім. Але підписувати свої вірші та оповідання поважним професорським ім’ям Чарльзу Доджсону не хотілося. Так народився Льюїс Керролл. Літературний псевдонім з’явився зі справжніх імен математика. Він спочатку переклав їх латиною, а вже з неї – знову англійською, а потім ще й поміняв місцями. І Чарльз Латвідж перетворився на Льюїса Керролла. Ось таке цікаве «роздвоєння»: Чарльз Доджсон друкував серйозні математичні праці, а Льюїс Керролл – кумедні вірші та оповідки.

1856 року Льюїс Керролл познайомився з чотирирічною дівчинкою Алісою Лідделл. Вона разом зі своїми сестрами переїхала до Оксфорду, де їхнього батька призначили деканом. Письменник часто гостював у Лідделла та подорожував Темзою, розважаючи деканових доньок цікавими оповідками. Свою найголовнішу історію він розказав дівчаткам 4 липня 1862 року. Розповідь про пригоди дівчинки в Країні Див так сподобалася Алісі, що вона попросила Льюїса Керролла записати «сповнену нісенітниць» історію і подарувати їй. Ця ідея також захопила письменника, він додав до оповідання інші, які розповідав дівчаткам Лідделл, і трохи їх переробив, щоб вони стали цікавими й дорослим.

У щоденнику Льюїса Керролла зберігся запис про те, як учасників тієї знаменитої прогулянки застала сильна злива. Їм довелося залишити човни і йти пішки. Усі змокли до нитки, Аліса плакала всю дорогу, а Керролл пожартував: це саме вона намочила всіх своїми слізьми. Так у книзі «Аліса в Країні Див» з’явилася історія з «озером сліз», яке наплакала героїня твору. 26 листопада 1864 року Чарльз Доджсон подарував Алісі Лідделл зошит, на шкіряній палітурці якого було написано: «Пригоди Аліси під землею». Наступного року вийшла друком «Аліса в Країні Див». Книга мала неабиякий успіх. Публіка бажала познайомитися з новими пригодами дівчинки. І з волі письменника Аліса опинилася в Задзеркаллі.

Історії Льюїса Керролла надихали багатьох митців. За ними знято чимало кіно- і мультфільмів, а також надруковано безліч книг. Так, видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» випустило книгу-клепсидру. Її особливість полягає в тому, що вона поділена на дві частини і читати її можна з обох сторін: з одного боку – «Аліса в Країні Див», з іншого – «Аліса в Задзеркаллі». Проілюстрував книгу український художник Владислав Єрко.

Інша талановита українська художниця Євгенія Гапчинська долучилася до створення інтерактивної «Аліси. » з «живими» ілюстраціями. У цьому проекті спробували об’єднати книгу і ґаджет, щоб згуртувати родини. За допомогою застосунку у смартфоні чи на планшеті ілюстрації можна «оживити», і читання перетворюється на гру. Абсолютно у стилі Льюїса Керролла!

Рукопис «Аліси в Країні Див», який колись Льюїс Керролл подарував маленькій Алісі Лідделл, зберігається в Британській бібліотеці. Після закінчення Другої світової війни його виставили на аукціоні за ціною 100 тисяч доларів. Щоб викупити твір, було оголошено збір коштів. Коли необхідна сума була зібрана, американські благодійники передали рукопис Британській бібліотеці на знак вдячності британському народу за роль у Другій світовій війні.

• Що таке псевдонім? Як з’явився псевдонім «Льюїс Керролл»?

АЛІСА В КРАЇНІ ДИВ

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Її сестра читала книгу, але чого варта книжка без малюнків та розмов? Аж тут повз неї промайнув Кролик, білий, з рожевими очима, який бубонів собі під ніс, бідкаючись, як він забарився. Аліса здивувалася, коли Кролик витягнув із нагрудної кишеньки годинника й зиркнув на нього. Аліса побігла за Кроликом і пірнула за ним у кролячу нору. Зненацька кроляча нора урвалася, і Аліса жухнула навсторч у глибоченний колодязь. На стінах колодязя було повно маленьких мисників і книжкових полиць. З одного мисника дівчинка прихопила баночку помаранчевого варення, але баночка була порожня! Аліса летіла так довго, що почала розмірковувати, чи вигулькне вона з протилежного боку Землі. А ще вона уявляла, як сумно буде без неї кішці Діні. Коли Аліса упала на дно колодязя, вона побачила перед собою довгий коридор з великою кількістю дверей і Білого Кролика, який швидко зник за рогом.

• Як Аліса потрапила до Країни Див? Хто ще з книжкових героїв потрапив до казкового світу схожим чином? Чи випадковий цей збіг?

Усі двері були замкнуті, і дівчинка розмірковувала, як їй звідси вибратися. Раптом вона побачила маленький скляний столик, на якому лежав золотий ключик. Він допоміг дівчинці відчинити дверцята заввишки з п’ятнадцять дюймів, і вона угледіла небаченої краси сад. Але дівчинка потрапити туди не могла. Вона вирішила пошукати інші ключі і повернулася до столика. На ньому вона вгледіла маленьку пляшечку з прив’язаним до шийки папірцем, де було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ». Аліса завагалася і вирішила глянути, чи немає напису «Отрута». Переконавшись, що він відсутній, дівчинка спорожнила пляшечку. Напій був смачним. Алісі здалося, що вона стягується, як підзорна труба. Вона заледве сягала десяти дюймів і могла пройти в той чарівний садок. Але вона забула взяти золотого ключика, а коли повернулася до столика, то зрозуміла, що до ключика їй не дотягнутися. Але під столиком вона побачила скляну скриньку, в якій було тістечко, а на ньому напис: «З’ЇЖ МЕНЕ». Аліса з’їла все тістечко.

«Все дивасніше й дивасніше! – вигукнула Аліса. – Тепер я розтягуюсь, наче найбільша в світі підзорна труба!» Ніг своїх вона вже майже не бачила, – так хутко вони віддалялися. Її зріст сягав тепер дев’ять футів, і потрапити у садок вона не змогла. Від розпуки Аліса почала плакати, аж поки наплакала ціле озерце завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора. Раптом вона побачила вишукано вбраного Білого Кролика з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом – у другій. Він дуже поспішав до Герцогині. Коли Аліса звернулася до нього, він аж звився на місці – кинув віяло й рукавички і очамріло дременув у темряву. Аліса підняла рукавички і віяло і почала обмахуватися ним. Дівчинка пригадувала все, що з нею сталося за цей день, вона втомилася бути сама, але з подивом помітила, що змогла натягнути на руку одну з рукавичок. Аліса зменшувалася, причиною було віяло у неї в руці, тож дівчинка прожогом його відкинула: ще мить – і вона зникла б зовсім. Але до саду дівчинка знову не попала, бо двері були замкнені, а ключик лежав на столику. Аліса послизнулася і впала в море сліз. «І чого було аж так ридати? – бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. – За те мені й кара. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні – все дивина». Вона побачила поруч Мишу і звернулася до неї, але розмова не задалася.

• Вирахуйте зріст Аліси після зменшення, якщо 1 дюйм = 2,54 см.

• Вирахуйте зріст Аліси після збільшення, якщо 1 фут = приблизно 30 см.

• Вирахуйте 4-дюймову глибину озера сліз.

В озеро набилося чимало птахів та звірів. Були тут Качур, Додо, Папужка Лорі, Орлятко та інші химерні істоти. Але час було вибиратися на берег. Аліса розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Треба було обсохнути. Миша запропонувала послухати найсухіший у світі матеріал і почала читати середньовічний літопис про завоювання Англії Вільгельмом Завойовником. Але Аліса від цього сухого матеріалу анітрохи не обсохла. Додо запропонував Гасай-Коло як найкращий спосіб обсохнути. Він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола, уздовж нього розставив учасників. Всі пускалися бігти й спинялися коли заманеться. Через півгодини всі були сухі. Миша почала розповідати, чому вони не люблять котів, але розгнівалася, бо Аліса слухала її неуважно, і побігла, не доказавши історії. Аліса зауважила, що, якби тут була Діна, вона б швидко принесла Мишу назад. Коли птахи дізналися, що Діна – кішка, швидко розійшлися. Дівчинка знову заплакала.

Раптом Аліса побачила Білого Кролика. Вона здогадалася, що Кролик шукає віяло і рукавички. Невдовзі Кролик примітив Алісу, прийняв її за покоївку Мері Енн і послав додому, щоб дівчинка принесла йому віяло та рукавички. З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик. Попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: «Б. КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ». У будинку на столі біля вікна Аліса побачила віяло й рукавички. Вона вже збиралася бігти назад, аж біля дзеркала побачила невелику пляшечку. Аліса її відкоркувала й приклала до губ. Вона почала швидко рости, що вже не могла і повернутися в будиночку. Аліса засумувала, бо надії вибратися не було, вона жалкувала, що стрибнула до кролячої нори. Але, читаючи казки, вона гадала, що того, що сталося з нею, на світі просто не буває, а тут – ось воно! Дівчинка вирішила, що про неї конче треба написати книжку; вона й сама її напише, коли виросте велика.

Тим часом з’явився Кролик. Він не зміг відчинити двері та потрапити до будинку. Кролик наказав вигнати Алісу з дому. Після кількох невдалих спроб будинок почали закидувати камінням. Аліса не без подиву завважила, що камінці на підлозі обертаються на крихітні тістечка. Вона проковтнула одне і почала маліти. Дівчинка вибігла з будинку і побігла до густого лісу. Вона хотіла стати такою, як завжди, і знайти дорогу до чарівного саду. Вирішивши, що їй треба трохи підрости, вона почала шукати щось їстівне. Дівчинка побачила великий гриб, на шапинці якого сиділа велетенська блакитна Гусінь. Гусінь їй підказала, що один край гриба зробить її великою, а інший – малою. Аліса надломила шматочки гриба з протилежних сторін і поклала до кишень. Одна частина її плану була виконана. Дівчинка опинилася на узліссі, де стояв крихітний будиночок.

ПОРОСЯ ТА ПЕРЕЦЬ

(. ) Аліса штовхнула двері й переступила поріг.

У просторій кухні дим стояв під саму стелю. Посередині на триногому стільчику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані – з усього видно, юшку.

– Їхня юшка явно переперчена! – сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

Навіть їхнє повітря – і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

– Чи не сказали б ви мені ласкаво, – трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, – чому ваш кіт такий дурносміх?

– Бо він – чеширський! – пояснила Герцогиня. – Ох ти ж порося!

Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

– А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

– Коти із графства Чешир сміються на весь шир, – сказала Герцогиня. – Майже всі.

– Я таких котів ще не бачила, – чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.

– Ти ще багато чого не бачила, – сказала Герцогиня. – Це зрозуміло.

За часів Керролла часто казали: «усміхається, як чеширський кіт». Походження цієї приказки невідоме. Існують дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керролл) над дверима таверн малювали левів (чом не «коти»?), що усміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.

Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля.

Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.

– Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! – кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. – Ой, просто в ніс! Бідний носик!

У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.

– Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, – хрипким басом сказала Герцогиня, – земля крутилася б куди шпаркіше.

– Ну й що б це дало? – зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. – Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж.

– До речі, про ніж! – сказала Герцогиня. – Відтяти їй голову!

Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.

Тож Аліса докінчила:

– . ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години. чи, може, на дванадцять.

– О, дай мені спокій! – урвала її Герцогиня. – Зроду не терпіла арифметики!

Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.

Бурчи, кричи на немовля 1 ,

Лупи його, як чхає,

Що те чхання нам дошкуля,

Маля прекрасно знає.

1 Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: «Плекай малесеньке дитя з любов’ю і терпінням».

Хор (З участю кухарки та маляти):

Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:

Бурчу, кричу на немовля,

Луплю його, як чхає.

Нехай маля не дошкуля –

До перчику звикає!

– Тримай! – крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. – Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!

І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.

Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки («Достоту, як у морської зірки», – подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.

Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося) і вийшла з ним на свіже повітря.

«Крокет – поширена на той час гра. Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу. Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток – зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет – дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м’ячики до маленьких пронумерованих ворітець» (З передмови до твору. Авторка О. Забужко)

– Якщо його звідси не забрати, – подумала Аліса, – то вони напевне його приб’ють, – як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?

Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало).

– He рохкай, – сказала Аліса. – Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!

Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з’ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.

«А може, то воно так схлипує?» – подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки.

– Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, – поважно мовила Аліса, – я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!

Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло – важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.

Вона вже починала хвилюватися – ото буде клопіт із цим чудом удома! – коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.

Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.

– З нього виросла б страх яка бридка дитина, – подумала Аліса. – А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.

І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята («Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу», – подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.

Кіт натомість лише усміхнувся.

«На вигляд наче добродушний, – подумала Аліса, – але які в нього пазурі та зуби. Варто з ним триматися шанобливо».

– Мурчику-Чеширчику, – непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.

Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.

«Ніби сподобалося», – подумала Аліса й повела далі:

– Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

– Залежить, куди йти, – відказав Кіт.

– Власне, мені однаково, куди йти. – почала Аліса.

– Тоді й однаково, яким шляхом, – зауважив Кіт.

– . аби лиш кудись дійти, – докінчила Аліса.

– О, кудись та дійдеш, – сказав Кіт. – Треба тільки достатньо пройти.

Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:

– А які тут люди проживають?

– Он там, – Кіт махнув правою лапою, – живе Капелюшник, – а отам (він махнув лівою) – Шалений Заєць. Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома 1 .

1 В Англії широко популярні приказки «mad as a hatter», «mad as a March hare» («божевільний, як капелюшник», «казиться, як березневий заєць»). Саме ці приказки й «породили» Керроллових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.

– Але я з такими не товаришую, – зауважила Аліса.

– Іншої ради нема, – сказав Кіт. – У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.

– Хто сказав, що у мене не всі вдома? – запитала Аліса.

– Якщо у тебе всі вдома, – сказав Кіт, – то чого ти тут?

Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:

– А хто сказав, що у вас не всі вдома?

– Почнімо з собаки, – мовив Кіт. – Як гадаєш, у собаки всі вдома?

– Мабуть, так, – сказала Аліса.

– А тепер – дивися, – вів далі Кіт. – Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом – спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.

– Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, – зауважила Аліса.

– Називай як хочеш, – відказав Кіт. – Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?

– Я б залюбки, – відповіла Аліса, – тільки мене ще не запрошено.

– Побачимося там, – кинув Кіт і щез із очей.

Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.

– Між іншим, що сталося з немовлям? – поцікавився Кіт. – Ледь не забув спитати.

– Воно перекинулося в порося, – не змигнувши оком, відповіла Аліса.

– Я так і думав, – сказав Кіт і знову щез.

Аліса трохи почекала – ану ж він з’явиться ще раз, – а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.

– Капелюшників я вже бачила, – мовила вона подумки, – а от Шалений Заєць – це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому.

Тут вона звела очі й знову побачила Кота.

– Як ти сказала? – спитав Кіт. – У порося чи в карася?

– Я сказала «в порося», – відповіла Аліса. – І чи могли б ви надалі з’являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.

– Гаразд, – сказав Кіт і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець – усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.

– Гай-гай! – подумала Аліса. – Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота. Це найбільша дивовижа в моєму житті!

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Як була створена історія про пригоди Аліси в Країні Див?
• 2. Як ви думаєте, алегорією чого є дитя, яке перетворюється на порося?
• 3. Що означає крилатий вислів «море сліз»? У якому значенні він використаний у казці про Алісу? Назвіть ще словосполучення, де слова, які мають використовуватися в переносному значенні, натомість вживаються у прямому.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

• 1. Знайдіть у тексті твору загадки, прислів’я, приказки, крилаті вирази та спробуйте пояснити їхнє значення. Чи можна підібрати із скарбниці українського фольклору схожі жанри?
• 2. Створіть огляд одного дня з життя Чеширського Кота в його щоденнику.
• 3. Пофантазуйте і напишіть невеликий твір, продовжуючи речення: «Якби я пірнув/пірнула вслід за Білим Кроликом у нору то. ».

БОЖЕВІЛЬНЕ ЧАЮВАННЯ

Перед будинком, під деревом, був виставлений стіл, за яким пили чай Шалений Заєць та Капелюшник. Між ними спав як убитий Сонько-Гризун 1 , правлячи їм за подушку. Заєць із Капелюшником спиралися на нього ліктями і перемовлялись через його голову.

1 Англійська «сонна миша» – гризун, що живе на дереві; нагадує він радше маленьку білку, аніж мишу. Назва dormause походить від латинського дієслова dormire (спати) і пояснюється тим, що ці тваринки – нічні, тож сплять удень; узимку вони теж впадають у сплячку.

«Страх незручно для Сонька, – подумала Аліса. – Але якщо він спить, то, мабуть, йому байдуже».

Стіл був великий, але всі троє тислися з одного його краю.

– Нема місця! Нема місця! – загукали вони, помітивши Алісу.

– Місця скільки завгодно! – обурилася Аліса й сіла у велике крісло кінець столу.

– Скуштуй вина, – люб’язно запропонував Шалений Заєць.

Аліса кинула оком по столу, але, крім чаю, нічого не побачила.

– Не бачу тут ніякого вина, – сказала Аліса.

– А ніякого й нема, – знизав плечима Шалений Заєць.

– Тоді не вельми ґречно мені його пропонувати! – сердито мовила Аліса.

– Так само, як і сідати за стіл без запрошення, – сказав Шалений Заєць.

– А я не знала, що його накрито тільки для вас, – відказала Аліса. – Тут далеко більше, ніж три чашки.

– Тобі слід постригтися, – сказав Капелюшник. (Він уже давненько пас її цікавими очима й ось нарешті озвався.)

– А вам слід навчитися не зачіпати приватних тем, – з притиском мовила Аліса. – Це дуже нечемно!

Капелюшник витріщив на неї очі, але сказав ось що:

– Чим крук схожий на капшук?

«Ну, тепер буде веселіше! – подумала Аліса. – Люблю загадки!»

– Думаю, я розлущу ваш горішок, – промовила вона вголос.

– Ти думаєш, що зумієш знайти відповідь: ти це хотіла сказати? – мовив Шалений Заєць.

– Саме це, – відповіла Аліса.

– Тоді думай, що кажеш, – мовив Заєць.

– Я завжди думаю! – поквапливо сказала Аліса. – Принаймні. принаймні кажу, що думаю. Зрештою, це одне й те саме!

– Аніскілечки! – скрикнув Капелюшник. – Ти ще скажи, ніби: «я бачу, що їм» і «я їм, що бачу» – одне й те саме.

– Ти ще скажи, – докинув Шалений Заєць, – ніби «я люблю те, що маю» і «я маю те, що люблю» – одне й те саме!

– Ти ще скажи, – підпрягся Сонько із заплющеними, мов у сновиди, очима, що «я дихаю, коли сплю» і «я сплю, коли дихаю» – одне й те саме!

– Щодо тебе, друзяко, то це й справді одне й те саме, – зауважив Капелюшник, і на тому розмова урвалася.

Якусь часину товариство сиділо мовчки, й Аліса намагалася пригадати все з тієї дещиці, яку знала про круків та капшуки.

Капелюшник перший порушив мовчанку.

– Яке сьогодні число? – звернувся він до Аліси, добувши з кишені годинника. Він дивився на нього тривожними очима, тоді струснув ним і приклав до вуха.

– Четверте, – хвильку подумавши, мовила Аліса.

– На два дні відстає, – зітхнув Капелюшник і додав, світячи лихими очима на Шаленого Зайця:

– Я ж тебе застерігав: масло не годиться для годинників.

– Але ж то було масло найвищого ґатунку, – сумирно відповів той.

– Так, але в нього могли потрапити крихти, – буркнув Капелюшник. – Додумався – мастити кухонним ножем!

Шалений Заєць узяв годинника й похмуро вп’явся в нього очима, тоді вмочив його у свій чай і глянув ще раз, після чого не знайшов нічого кращого, як повторити:

– Але ж масло було найвищого ґатунку!

– Який кумедний годинник, – зауважила Аліса, що з цікавістю зазирала Зайцеві через плече. – Показує дні, але не показує годин!

– Ну то й що? – промимрив Капелюшник. – Може, твій годинник показує роки?

– Певне, що ні, – жваво відказала Аліса. – А все тому, що рік триває дуже довго.

– Отак і мій, – сказав Капелюшник.

Аліса розгубилася. Капелюшникові слова, здавалось, були позбавлені будь-якого глузду, хоча вона добре розчула кожне слово.

– Я не зовсім вас розумію, – сказала вона якомога чемніше.

– Сонько знову спить, – зауважив Капелюшник і хлюпнув йому на ніс гарячого чаю.

Сонько нетерпляче труснув головою й озвався, не розплющуючи очей:

– Звичайно, звичайно, те самісіньке хотів сказати і я!

– Ну, як там загадка? Ще не відгадала? – запитав Капелюшник, знову повернувшись до Аліси.

– Здаюся! – сказала Аліса. – І яка ж відповідь?

– Уявлення не маю, – сказав Капелюшник.

– Я так само, – озвався Шалений Заєць.

Аліса стомлено зітхнула:

– І треба ж було вбити стільки часу на загадку, яка не має відповіді!

– Якби ти знала Час так, як я, – насупився Капелюшник, – ти б цього не казала, бо Він – живий.

– Не розумію, – сказала Аліса.

– Ще б пак! – зневажливо тріпнув головою Капелюшник. – Ти ж, мабуть, із Часом ніколи й словом не перекинулася!

– Здається, ні. – обережно відповіла Аліса. – Знаю лише, що іноді неправильно його вживаю, коли пишу завдання з мови.

– Ага! Тоді все ясно! – сказав Капелюшник. – З Часом треба поводитися правильно! Бач, якби ти з ним дружила, він робив би з годинником усе, що захочеш. Ось, припустімо, зараз дев’ята ранку – якраз час початку уроків, а ти береш і шепочеш Часові одне слівце – і стрілки я-ак забігають. Пів на другу, час обідати.

– Хотів би я, щоб настав час обіду, – тихенько зітхнув Шалений Заєць.

– Звісно, це було б чудово, – задумливо мовила Аліса, – тільки до того часу я ще, мабуть, не встигну зголодніти.

– Мабуть, – погодився Капелюшник. – Але його можна затримати на половині другої й тримати скільки завгодно.

– Так і ви робите? – запитала Аліса.

Капелюшник скрушно похитав головою.

– Аби ж то. Ми з Часом розбили глека ще в березні, якраз перед тим, коли оцей добродій (він показав чайною ложечкою на Шаленого Зайця) ошалів, – на великому королівському концерті. Я мав співати:

Зварю тобі дощику

В олив’янім горщику.

– Та наче щось таке чула, – відповіла Аліса.

– Там є ще продовження, – і Капелюшник заспівав:

Мені каша, тобі дощ

Щоб періщив густий борщ!

Тут Сонько стрепенувся і крізь сон заспівав: «Іди-іди-іди-іди-іди. »

Він співав так довго, аж решті чаєпивців довелося його вщипнути, аби він перестав.

– Ну так от, – повів далі Капелюшник, – доспівую я перший куплет, коли це Королева як підскочить та як зарепетує: «Це марнування Часу! Він убиває Час! Відтяти йому голову!»

– Яке дикунство! – вигукнула Аліса.

– І відтоді, – тоскно додав Капелюшник, – Час для мене пальцем об палець не хоче вдарити! Відтоді у нас завжди шоста година.

Нараз Алісу осяяв здогад.

– І через те стіл накритий до чаю *? – спитала вона.

* В Англії є звичай чаювати о п’ятій годині дня. Англійці жартують, що він з’явився після появи оповідок про Алісу. Льюїс Керролл вигадав ще й т. зв. бранч – прийом їжі між 11-ю ранку і 16-ю дня. Він назвав бранчем неформальне спілкування між студентами й викладачами під час прийому їжі, об’єднавши англійські слова breakfast (сніданок) та lunch (обід) у новотворі brunch. Ректору ідея сподобалася, відтак бранч став традицією Оксфордського університету.

– Атож, саме через те, – зітхнув Капелюшник. – У нас завжди пора чаю, нам навіть ніколи помити посуд.

– Виходить, ви просто пересуваєтесь по колу, чи не так? – спитала Аліса.

– Достеменно так, – відповів Капелюшник. – Вип’ємо чашку і пересідаємо до другої.

– А що ви робите, коли доходите до того місця, звідки починали? – ризикнула спитати Аліса.

– Давайте міняти тему! – втрутився, позіхаючи, Шалений Заєць. – Це вже починає набридати. Пропоную: нехай наша панянка розкаже нам казку.

– Боюсь, я не знаю жодної, – збентежилася Аліса.

– Тоді розкаже Сонько! – скрикнули обидва чаєпивці. – Гей, Сонько, прокинься! – І вони ущипнули його відразу з обох боків.

Сонько спроквола розплющив очі.

– Я не спав, – озвався він хрипким голосочком. – Я чув, хлопці, кожне ваше слово.

– Розказуй казку! – зажадав Шалений Заєць.

– Будь ласка, – підхопила Аліса.

– Але хутко, – докинув Капелюшник, – бо знову заснеш і не докажеш до кінця.

– Колись давно жили собі три сестрички, – швидко заторохтів Сонько, – і звали їх Олша, Асіла і Тільда. І жили вони на дні криниці.

– І що вони там їли? – запитала Аліса, яку завжди цікавили проблеми харчування.

– Мелясу 1 , – сказав Сонько, хвилину подумавши.

1 Меляса – солодка тягуча маса, що утворюється під час вироблення цукру з буряків.

– Не могло такого бути, – лагідно зауважила Аліса, – адже вони всі були б недужі.

– А вони й були недужі, – сказав Сонько. – Дуже недужі.

Аліса спробувала уявити, як то можна все життя харчуватися самою мелясою, і це тільки посилило її сумніви.

– А чому вони жили на дні криниці? – допитувалася вона далі.

– Чому ти не п’єш більше чаю? – цілком серйозно мовив Шалений Заєць.

– Більше? – образилася Аліса. – Я ще взагалі його не пила!

– Більше чаю вона не хоче, – задумливо сказав Шалений Заєць.

– Ти хочеш сказати, менше чаю вона не хоче, – втрутився Капелюшник, – адже випити більше, ніж нічого, дуже просто.

– А вашої думки ніхто не питав, – зауважила Аліса.

– То хто тут зачіпає приватні теми? – переможно запитав Капелюшник.

Відповісти на це було нічого, тож Аліса взяла собі чаю і хліба з маслом, а тоді знов повернулася до Сонька.

– То чому ж вони жили на дні криниці?

Сонько знову трохи подумав і промовив:

– Бо то була мелясна криниця.

– Таких не буває! – сердито сказала Аліса.

– Тс. тс. – засичали на неї Капелюшник і Шалений Заєць.

– Як моє не в лад – я з своїм назад! Докінчуй казку сама, – набурмосився Сонько.

– Ні, ні, будь ласка, розказуйте далі! – покірно сказала Аліса. – Я більше не перебиватиму. Мабуть, один такий колодязь усе ж був.

– Один! Аякже! – запирхав Сонько. Проте оповідати далі не відмовився.

– Отже, ці три сестрички. вони, бачте, жили собі, лижучи.

– Лежачи? – засумнівалася Аліса, забувши про свою обіцянку.

– Не лежачи, а лижучи – вони лизали мелясу! – випалив Сонько, цього разу без жодних роздумів.

– Мені потрібна чиста чашка, – перебив Капелюшник. – Пересуньмося на одне місце.

І тут-таки пересів на сусідній стілець. Сонько посунувся на його місце, Шалений Заєць – на місце Сонька, й Алісі, хоч-не-хоч, довелося сісти на місце Шаленого Зайця. Капелюшник єдиний виграв від такого переміщення, зате Алісі було найгірше, оскільки Шалений Заєць устиг перекинути у своє блюдце глечик з молоком.

Алісі не хотілося знов ображати Сонька-Гризуна, тож вона спитала дуже обережно:

– І все ж я не розумію: як вони там жили?

– Як, як? – озвався Капелюшник. – Лизнуть меляси, та й точать ляси. Второпала, дурненька?

– Перепрошую, а що таке ляси? – спитала Аліса, пускаючи повз вуха останнє Капелюшникове слово.

– Ляси – це баляндраси, – пояснив Сонько.

Спантеличена такою відповіддю, бідна Аліса аж кілька хвилин не перебивала Сонькової оповіді.

– Отак вони й жили, – вів спроквола Сонько-Гризун, позіхаючи й тручи очі, бо його починав морити сон, – лизнуть меляси, поточать ляси, та й малюють всякі вихиляси – усе, що починається з літери Б.

– Чому саме з Б? – поцікавилася Аліса.

– А чом би й ні? – рвучко підвів голову Шалений Заєць.

Аліса знову вмовкла. Сонько-Гризун став западати в дрімоту, та коли Капелюшник його вщипнув, він тоненько вискнув і заговорив далі:

– . з літери Б, наприклад: баляндраси, блідий місяць, байдики, багацько. До речі, чи траплялося тобі бачити таку штукенцію, як багацько?

– М. м. м. Як би вам сказати, – остаточно розгубилася Аліса. – Я не думаю.

– То й не кажи нічого! – озвався Капелюшник.

Такої нетактовності Аліса стерпіти вже не могла: вона встала й подалася геть. Сонько миттю заснув, а на решту чаєпивців Алісин відхід не справив належного враження, хоча вона й озиралася раз чи двічі – чи не покличуть її назад.

Оглянувшись востаннє, вона побачила, як Заєць із Капелюшником запихають Сонька у чайник.

– Ну й нехай, усе одно я більше туди не піду! – казала собі Аліса, пробираючись крізь хащі. – Скільки живу, дурнішої компанії не бачила!

Не встигла вона це доказати, як раптом у стовбурі одного з дерев угледіла двері.

– Оце цікаво! – подумала вона. – А втім, сьогодні цікаве все. Гадаю, мені можна туди ввійти?

Вона увійшла і. знов опинилася у довгому коридорі з тим самим скляним столиком.

– Тепер я вже буду мудріша, – сказала вона подумки і почала з того, що взяла золотого ключика й відчинила дверцята до саду. Далі вона відшукала в кишені шматочок гриба і гризла його доти, доки не зменшилася вдвоє.

І ось, пробравшись крізь вузенький прохід, вона вступила нарешті до чарівного саду з барвистими квітниками й прохолодними водограями.

При самому вході до саду ріс великий трояндовий кущ: троянди на ньому були білі, але троє садівників фарбували їх начервоно. Здивованій Алісі садівники пояснили, що замість червоного куща троянди вони випадково посадили білий. Якщо Королева це виявить, то їм відразу постинають голови.

Дівчинка побачила, як до них наближається Королева, оточена великим гуртом. Вояки, як і садівники, були плоскогруді й прямокутні, з руками й ногами по краєчках. Серед гостей був Білий Кролик. Чирвовий Валет на червоній оксамитовій подушечці ніс королівську колону. Замикали процесію КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА СЕРДЕЦЬ. Побачивши кущ троянди, Королева наказала постинати голови садівникам. Щоб цього не сталося, Аліса повкидала садівників у квітковий горщик. Вояки їх не знайшли і спокійно рушили далі.

Королева запропонувала Алісі зіграти в крокет. Аліса зроду-віку ще не бачила такого дивного крокетного майданчика – він був увесь у горбиках та рівчаках; замість куль тут котили живих їжаків; за молотки правили живі фламінго, а вояки, постававши навкарачки, вдавали ворітця. Це була не гра, а мука. Королева гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала: «Відтяти йому голову. Відтяти їй голову. ». Аліса помітила усмішку Чеширського Кота. Поступово з’явилася і його голова. Аліса почала скаржитися Котові на гру. Королева дозволила Коту поцілувати їй руку, але той відмовився. Королева наказала відтяти голову Котові. Та Кат не знав, як це зробити, адже голова була, а тулуба не було.

РОЗПОВІДЬ КАЗНА-ЩО-НЕ-ЧЕРЕПАХИ

Королева запропонувала Алісі продовжити гру. Королева весь час верещала: «Зітнути голову!», за півгодини на майданчику нікого не лишилося: усі, окрім королівського подружжя та Аліси, сиділи під вартою в очікуванні страти. Королева помилувала всіх засуджених і наказала Грифону відвести Алісу до Казна-Що-Не-Черепахи, щоб він розповів про своє життя.

(. ) Незабаром удалині вони побачили Казна-Що-Не-Черепаху, що сумний та невеселий сидів на прискалку. Підійшовши ближче, Аліса почула його зітхання – такі тужні, наче в нього розривалося серце; Аліса ледь не заплакала з жалю.

– За чим він так тужить? – спитала вона Грифона, і той відповів майже тими ж словами, що й перше:

– То все, бач, його химери: нема йому за чим тужити. Ходім!

І вони підійшли до Казна-Що-Не-Черепахи, який глянув на них повними сліз очима, але не зронив ні слова.

– Оця панна, – сказав Грифон, – хоче послухати твою історію.

– Я їй розповім, – прогугнявив Казна-Що-Не-Черепаха. – Сідайте, і ні пари з уст, аж поки я скінчу.

Вони посідали. Запанувала досить довга мовчанка.

«Цікаво, як йому пощастить скінчити, не почавши?» – чудувалася про себе Аліса.

– Колись, – почав нарешті Казна-Що-Не-Черепаха, глибоко зітхнувши, – я був Не-Аби-Який-Черепаха.

По цих словах знов залягла довга мовчанка, порушувана час від часу Грифоновим відкашлюванням – ги-кхи! – та тяжкими схлипами Казна-Що-Не-Черепахи. Аліса ладна була вже підвестися й сказати: «Красненько дякую за прецікаву історію», але передумала і вирішила почекати.

Нарешті Казна-Що-Не-Черепаха трохи заспокоївся і, все ще подеколи схлипуючи, заговорив:

– Коли ми були маленькі, ми ходили в море до школи. Учила нас стара Черепаха: ми звали її Черешапкою.

– Чому Черешапка, коли вона – Черепаха? – спитала Аліса.

– Як то чому? Бо вона завжди ходила у шапці, – розсердився Казна-Що-Не-Черепаха. – Яка ж бо ти нетямуща!

– Посоромилась би ставити такі дитячі запитання, – докинув Грифон.

Вони обоє замовкли і довго дивилися на бідну Алісу, що ладна була крізь землю провалитися.

Нарешті озвався Грифон:

– Ворушися, старий! Бо так і до вечора не розкажеш.

І Казна-Що-Не-Черепаха продовжив оповідь.

– Отож вір – не вір, але ми ходили до морської школи.

– Я не казала, що не вірю, – уточнила Аліса.

– Казала! – заперечив Казна-Що-Не-Черепаха.

– Прикуси язика! – докинув Грифон, хоч Аліса не встигла й озватися.

– Ми здобули блискучу освіту, – провадив Казна-Що-Не-Черепаха, – бо ходили до школи щодня. (. )

– І яких же предметів вас навчали? – поцікавилася Аліса.

– Спершу, як і належить, вчили чесати і пищати, – відповів Казна-Що-Не-Черепаха. – Далі йшли чотири дії матимачухи: добивання, відбивання, вноження і обділення.

– Вперше чую про вноження, – ризикнула вставити слово Аліса. – Що воно таке?

Грифон здивовано скинув до неба лапи.

– Ніколи не чула про вноження! – вигукнув він. – А про вручення ти, сподіваюся, чула?

– Чула, – розгублено відповіла Аліса.

– Ну тоді, – не вгавав Грифон, – якщо ти не знаєш, що таке вноження, то ти просто дурка, та й годі!

Заглиблюватися далі в це питання Алісі не стало духу, тож вона обернулася до Казна-Що-Не-Черепахи:

– А чого вас навчали ще?

– Усяких премудрощів, – відповів той і почав перелічувати, загинаючи ласти: – Премудрощів стародавнього і сучасного Аморезнавства, Гастрономії, Дригонометрії. Дригонометром у нас був старий морський вугор, він з’являвся раз на тиждень. А на уроці Хвісткультури він навіть учив нас художнього хвостоспіралювання.

– І як воно виглядало? – поцікавилася Аліса.

– На жаль, не можу показати сам, – розвів ластами Казна-Що-Не-Черепаха. – Надто я відтоді зашкаруб. А Грифон узагалі цього не вчився.

– Я не мав часу, – зізнався Грифон. – Зате я брав мороки у старого краба. То був класичний мучитель. О, ті класики.

– На жаль, я не ходив до нього на уроки, – зітхнув Казна-Що-Не-Черепаха. – Казали, він дуже добре знався на забиванні баків?

– Достеменно так. о, так. Його мороки забивали памороки! Незрівнянний мучитель! – і собі зітхнув Грифон.

І обоє, затуливши обличчя, схилили голови.

– А скільки годин на день тривала ваша наука? – поквапилася Аліса змінити тему.

– Десять уроків першого дня, дев’ять – другого, і так далі, – пояснив Казна-Що-Не-Черепаха.

– Ну й чудернацький розклад! – вигукнула Аліса.

– Того воно й неука, – зауважив Грифон, – що день у день коротшає.

Ця думка була настільки нова й несподівана, що Аліса мусила подумати трішечки довше.

– Виходить, одинадцятий день був вихідний? – нарешті спитала вона.

– Звичайно, – сказав Казна-Що-Не-Черепаха.

– А що ви робили дванадцятого дня? – не вгавала Аліса.

– Досить про мороки! – рішуче урвав Грифон. (. )

Потім Грифон, вхопивши Алісу за руку, потяг її за собою, бо починався суд, на який їм треба було встигнути. Коли вони прибігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні птаства, звірини та цілої колоди карт. Під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет. Поруч з ним із сувоєм пергаменту знаходився Білий Кролик, а посеред судової зали на столі стояв повний таріль пиріжків із фруктами. В Аліси аж слинка потекла. Їй захотілося, щоб суд швидше скінчився і почалося частування. Білий Кролик почав зачитувати із сувою суть справи: «Краля Чирвова спекла пиріжки, // А також спекла рулет. // Та ті пиріжки, як і той рулет, // Украв Чирвовий Валет. »

Король почав від присяжних вимагати вирок, але Кролик заперечив, що до вироку ще далеко. Тоді Король наказав викликати першого свідка. Це був Капелюшник. В одній руці він тримав чашку чаю, а в другій – шматок хліба з маслом. Його супроводжували Шалений Заєць та Сонько-Гризун. Король наказав складати свідчення, але без нервів, бо інакше їх скарають на горло. Аліса відчула, що з нею діється щось дивне: вона знову почала рости. Капелюшник знітився і плутався в розповіді: «В казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ. » Зрештою він попросив дозволу допити свій чай. Королева дозволила Капелюшнику піти і наказала зітнути йому голову на виході. Та поки виконавець добіг до дверей, за Капелюшником уже і слід прохолов.

Наступним свідком виявилася Герцогинина кухарка, яка в руках тримала коробочку з перцем. Вона відмовилася складати свідчення, а Сонько зауважив, що пиріжки печуть не з перцю, а з меляси. Королева заверещала, щоб Соньку зітнули голову і витурили із зали. Поки Сонька виганяли, кухарка зникла. Наступним свідком викликали Алісу. Але Алісі по суті справи нічого не було відомо. Потім Король прочитав закон Сорок другий, за яким усім особам заввишки в одну милю і вищим необхідно покинути судову залу. Аліса відмовилася виконувати це неправильне правило, яке Король щойно вигадав. Через деякий час Король наказав присяжним обміркувати вирок. Та Королева його урвала: «Спершу страта, а тоді вирок!» Аліса голосно вигукнула, що це – нісенітниця. Тоді Королева наказала відтяти дівчинці голову. Ніхто не ворухнувся. Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів, сказала: «Та хто вас боїться? Ви ж просто колода карт!» Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса почала від них відбиватися і. побачила, що лежить на березі, поклавши голову сестрі на коліна. «Який дивний сон я бачила!» – сказала Аліса і стала переповідати все-все, що їй запам’яталося з незвичайних пригод, про які ви щойно прочитали.

Переклад з англійської Валентина Корнієнка за редакцією Івана Малковича

Автор ілюстрацій Pushkin/Shutterstock.com

Персонаж – дійова особа літературного твору. Персонажі можуть бути повністю вигадані автором або взяті з реального життя чи історії. Ними можуть бути люди, тварини, казкові істоти тощо. Те саме, що літературний герой, героїня. Так, серед персонажів «Аліси в Країні Див» є люди – Аліса, її сестра, Капелюшник; тварини – Білий Кролик, Сонько, Миша; казкові істоти – Грифон, Чеширський Кіт.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Складіть карту-схему подорожі Аліси в Країні Див. Творчо презентуйте її на уроці.

2. Прочитайте виразно уривки з повісті, які сподобалися вам найбільше. Поясніть свій вибір.

3. Знайдіть у творі випадки гри слів. Відновіть «правильний» текст пісеньки:

Зварю тобі дощику

В олив’янім горщику.

Мені каша, тобі дощ,

Щоб періщив густий борщ!

4. Який прийом використовує письменник у розділі «Божевільне чаювання»? Чи випадково цей розділ має таку назву? Чому окремі слова в тексті набрані курсивом?

5. Об’єднайтеся в групи. До одного з розділів підберіть 6 стоп-кадрів. Обговоріть свій вибір у групі. Оцініть свої досягнення за критеріями.

Я можу вибрати ключові події

Я можу доречно їх пов’язати

Я можу використовувати різні прийоми у стоп-кадрі, щоб викликати інтерес

Я можу передати думки персонажа жестами або мімікою

6. Подумайте, яку роль у книжці відіграють вірші. Чи можна обійтися без них?

7. Хто такий Казна-Що-Не-Черепаха? Чому він так називається? Як ви собі уявляєте цього персонажа? Опишіть.

8. Які шкільні предмети згадані в «Розповіді Казна-Що-Не-Черепахи»? Чи схожі вони з тими, які вивчаєте у закладі освіти ви?

9. Знайдіть чарівні предмети та чарівні перетворення в казці. Чи можна історію Аліси назвати чарівною казкою?

10. Що обурило Алісу в сцені суду? Як автор утілив тут ідею особистої свободи?

11. Займіть позицію. Оберіть одного з персонажів і презентуйте його/її. Чи важко бути в ролі іншого? Поділіться своїми враженнями.

12. Чи вдалося Льюїсу Керроллу виконати «замовлення» Аліси Лідделл – «розказати історію, сповнену нісенітниць»?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Підготуйте розповідь про персонажів повісті: коли, де, скільки разів ми зустрічаємося з ними, як вони поводяться, допомагають/заважають Алісі тощо.

2. Спробуйте написати власну казку про пригоди дівчинки Аліси в казковому світі.

3. Мистецька палітра. Спробуйте намалювати портрети героїв книги.

Скільки людей користуються Алісою

Аліса (головна героїня) – вічна мрійниця. Їй ніколи не буває нудно: вона завжди вигадає для себе гру або розвагу. При цьому головна героїня гранично ввічлива з усіма, незалежно від походження людини і його особистісних якостей. Ну і в міру наївна – це в силу її юного віку і мрійливості.

Ще одна невід’ємна риса Аліси – це цікавість. Саме завдяки йому вона потрапляє у всякі переробки і пригоди. У колективі грає роль спостерігача: їй обов’язково потрібно додивитися, чим закінчиться справа. Але якщо їй стає цікаво, вона піде до кінця, щоб задовольнити свою цікавість. І вибереться з будь-якої ситуації неушкодженою, завдяки своїй невичерпній винахідливості.

Аліса: чемна – видно що Аліса вихована в класичній англійської школі і хнае манери поведінки; допитлива – її цікавить усе, що трапляється на шляху, навіть якщо це небезпечно для здоров’я або життя; найрозумніша – Королева, Король, Кат побігли до Аліси, щоб вона їх розсудила.

Риси характеру

Епізод тексту

Переслідування Білого Кролика

Цікавість, полюбляє пригоди

Гонитва за Білим Кроликом.

Політ через кролячу нору. Бажання потрапити в чарівний сад

Політ через кролячу нору.

Не боїться випробувань.

Не лякається Герцогині та Королеви

Живе у світі фантазій

Аліса вирішила надсилати ногам подарунки до кожного Різдва, тому що ноги швидко віддалялися

Алісу зацікавило те, що Кролик витягнув годинника з кишені

О, Мишо, чи не знаєте ви де тут берег?

Розум, здоровий глузд

Що сталося б з днем і ніччю, якби земля оберталася навколо осі швидше, ніж один раз на добу?

Людяна, співчутлива, милосердна

Волелюбна, зберігає почуття власної гідності

Рішуча, схильна до ризику

Аліса в будинку Білого Кролика випила щось невідоме із пляшечки і почала рости

Освічена, але часто верзе дурниці

Сенкан образу (характеристики) Аліса:
Аліса
Допитлива, розумна
Спостерігає, дивується, цікавиться
Не втрачає власної гідності
Фантазерка

Аліса в Країні Чудес

*У цьому вступному вірші Керрол пригадує “південь золотий” 1862 р., коли він і його приятель Робінсон Дакворт вирушили в човні з трьома маленькими доньками ректора Ліддела на прогулянку вгору по Темзі. “Перша” — то старша серед сестер Лоріна Шарлотта, якій на той час було 13 років, “Друга” — десятирічна Аліса Плезнс, яка стала прообразом Аліси; а “третя” восьмирічна Едіт.

Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

— Чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток — це ж бо така втіха сплести собі з них віночок.

Аж тут повз неї промайнув Кролик — білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

— Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін — і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.[11]

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, — але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою “ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ” — та ба! — виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб’є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

Униз, униз, униз. От би падати так до безкінечності!

— Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? — міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода [12] хизуватися знаннями — слухати нікому! — а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

— Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке “широта” й “довгота”, але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

— А що, як я провалюся наскрізь*? Ото буде кумедно — вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

— І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: “Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?” — Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

— Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано.

Униз, униз, униз. Знічев’я Аліса знову заговорила:

*3а часів Керрола в популярній літературі висловлювалися різні здогади про те, що станеться, коли впасти в тунель, що проходить крізь центр Землі. Ще грецький філософ Плутарх (46-127рр.), а згодом і багато відомих мислителів (Ф.Бекон, Вольтер) розмірковували на цю тему Галілей дав правильну відповідь: тіло буде падати дедалі швидше, але з усе меншим прискоренням, доки не досягне центру Землі, де прискорення дорівнює нулю. Після цього швидкість його стане зменшуватися, а сповільнення — збільшуватися, аж поки воно не досягне протилежного кінця тунелю. Тоді знову почнеться падіння до центру Землі. Опір повітря врешті-решт колись зупинить його у центрі.[13]

— Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна — це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти — близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише. чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

“Чи їдять коти кротів. Чи їдять коти кротів. “

Часом виходило щось таке:

“Чи їдять кроти котів. “, бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: “Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?”

Коли це враз — гу-гуп! — і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори — там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини — Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

— Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, [14] а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий — у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею — дверцята заввишки з п’ятнадцять дюймів*. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! — він підійшов!

Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.

“А якби й пролізла, — подумала бідолашна Аліса, — то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати”.

*Один дюйм дорівнює 2,54 см.[15]

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика — не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку (“Раніше її точно не було”, — подумала Аліса) з прив’язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: “ВИПИЙ МЕНЕ”. Коли тобі пропонують “Випий мене” — це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

— Ні, — сказала вона собі, — спочатку я гляну, чи нема тут де напису “Отрута”.

Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи — і все через те, що не хотіли пам’ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою “Отрута”, то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, [16] іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

— Цікаве відчуття! — мовила Аліса. — Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

— Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, — сказала собі Аліса.