Що таке тролінг і хто стає його жертвою. Блог Маріам Найєм

Інтернет став нашим середовищем проживання – справжня ноосфера. Саме тут ми потрапляємо на вудку так званих тролів. Згідно з опитуваннями, 4 з 10 людей відчували себе приниженими або «затролленими» в мережі.

Ми звикли протиставляти тролів «порядним» онлайн-користувачам – здається, що це якась особлива категорія людей. Але насправді тролі – природне породження інтернет-культури.

Що таке тролінг?

Є багато варіацій на тему значення троллінгу. Основна причина такої невизначеності в тому, що сам термін «троль» є суб’єктивним. Хтось може прийняти коментар як тролінг, в той же час інші порахують це цілком прийнятною формою продовження дискусії.

Трoль – член комунікації, що імітує поведінку включеної до групи учасника, зацікавленого в спілкуванні, але на ділі намагається порушити комунікацію, привести співтовариство в стан фрустрації і роздратування. За допомогою маніпуляцій він створює форму соціальної провокації або знущання в мережевому спілкуванні.

Якщо ж це визначення не прояснило ситуацію, досить зайти практично на будь-яке відео в Youtube і подивитися коментарі. І все стане ясно.

Троль приходить в співтовариства, де є прийняті норми комунікації і починає їх руйнувати методами образи і роздратування учасників. Культурологиня Оксана Мороз каже, що тролі – персонажі, які свідомо провокують нас на негативні реакції і знижують рівень комфорту нашого перебування в мережі. Це може відбуватися як в блогах, так і в соціальних мережах або в соціальних медіа – в будь-якій ситуації, де виникає мовна взаємодія.

Вивчення троллінгу почалося ще в 1996 році, саме тоді американський фахівець з сучасних медіа Джудіт Донат опублікувала одну з перших робіт, присвячених тролю як персонажу, який активно взаємодіє з будь-якими іншими користувачами мережі. Сама Джудіт описувала тролінг як «навмисне шкідлива брехня», відзначаючи, що тролі сприяють зниженню довіри і терпимості до чужинців, а також розвитку параної в онлайн-співтоваристві.

Як зрозуміти, що перед вами саме троль? Можна використовувати дані Клер Хардакер, професорки корпусної лінгвістики Ланкастерського університету.

В результаті зібраного матеріалу Клер виділила чотири ознаки троллінгу:

1. Троль уникає прямих запитань і задає їх сам. Таким чином він контролює комунікацію.

2. Поведінку троля можна охарактеризувати як агресивну образу. Такий співрозмовник буде завжди намагатися створити конфлікт або емоційну напруженість.

3. Троль завжди буде намагатися зруйнувати конструктивну комунікацію в співтоваристві і звести все до безглуздої суперечки, лайки.

4. Спроба залучити до конфлікт якомога більше учасників. Чим більше людей включаються в комунікацію, тим більший «успіх» троля.

Ми знаємо, як поводяться тролі в інтернеті, але маємо слабке уявлення про поведінку таких людей в реальному житті. Чи відрізняються інтернет тролі від звичайних людей в повсякденності?

Тролі – садисти чи звичайні люди?

У 2014 році була опублікована наукова стаття «Тролі просто хочуть весело провести час». Автори дослідження висунули гіпотезу, що існує зв’язок між розладами особистості і схильністю до онлайн-тролінгу.

Виявилося, що у тролів проявляються всі ознаки темної тріади. Але особливо яскраво був виражений саме садизм: «Зв’язок між садизмом і оцінками GAIT (Global Assessment of Internet Trolling, GAIT) був настільки сильним, що можна було б сказати, що прототип онлайн-троля – це побутовий садист».

Інакше кажучи, тролі в інтернеті – це кіберсадизм. Але в і реальному житті ці люди демонструють схильність до деструктивного образу дій. У повсякденності подібна поведінка більш завуальована, так як воно несе для себе наслідки в суспільстві. В інтернеті, завдяки анонімності, тролі можуть зайнятися своєю «творчістю».

Тролінг як загроза для журналістів і чому про це варто говорити

Журналісти щодня стикаються з різними перешкодами, можуть наражатися як на фізичні, так і психологічні атаки. Всі можливі загрози, які з’явилися з появою інтернету, тепер стосуються і журналістів передусім. Серед них – тролінг, атаки тролів та ботів, онлайн-харасмент, які по-своєму здатні впливати на роботу та людину, проти якої проводиться атака, і навіть бути частиною інформаційної війни.

Чи загроза?

Тролінг, боти та інші похідні явища сьогодні як невід’ємна частина інтернету, соцмереж. Темна сторона інтернету, про яку ми всі знаємо, рано чи пізно стикалися, проінформовані, що “годувати її не треба”. Журналісти, громадські активісти краще за інших розуміють, про що мова, адже частіше стають мішенню тролів різного виду. Водночас не завжди усвідомлюють тролінг як щось небезпечне.

“Тролінг – один з основних викликів для журналістів наразі. Втім, інша справа, що не всі журналісти вважають це загрозою і повідомляють про це”, – говорить медіа-експертка Інституту масової інформації (ІМІ), тренерка з безпеки журналістів Ірина Земляна. “Якщо за приклад узяти журналістів-фрілансерів, то, за даними опитування у 2016 році, яке ми проводили спільно з міжнародною організацією Rory Peck Trust, журналісти вказували основною інтернет-загрозою саме тролінг – 23%. Ще більший показник – 30% – серед журналістів, які працювали в зоні АТО. Цьогорічне опитування показало, що ставлення до тролінгу не змінилося: 23% журналістів продовжують вказувати його як загрозу”, – говорить експертка. Окремо тролінг є однією з основних загроз, з якою стикаються журналістки в Україні, за даними анонімного опитування, яке проводив ІМІ.

Головний редактор інтернет-видання “Новости Донбасса”, директор ГО “Донецький інститут інформації” Олексій Мацука підтверджує, що це явище не зникає серед списку загроз, із якими стикаються журналісти, і зокрема журналісти його видання. “ Негатив іде хвилями, сплановано, з одних і тих самих акаунтів і одними і тими ж словами. Це все має ознаки системної роботи проти принципу незалежної журналістики. Особливо вражає, коли журналіст у персональному блозі висловлює особисту думку і після цього починається цькування ”, – говорить він.

Журналісти-розслідувачі так само підтверджують, що їхня робота постійно супроводжується коментарями, часто схожими, наче написані за однією “методичкою”, погрозами в особисті повідомлення. Причому акаунти, які пишуть такі коментарі, схожі на реальних людей, постійно оновлюються, щоправда репостами чи копіпастом. Водночас мало хто готовий публічно ділитися своїм досвідом, особливо коли він був травматичним. Одна з представниць медійної організації розказує анонімно, що після одного критичного посту проти відомої людини почала отримувати потоки погроз, образ, знецінювальних коментарів. Коли ж вона закрила коментарі в соцмережах для тих, хто не в друзях, то тролі перемістилися в приват. Її здивувало, що, хоча вона й сама блокувала такі акаунти, скаржилася на особливо відверті образи у Facebook, сам Facebook ніяк на це не реагував. Інша журналістка розказує, як практично після кожної програми вже звикла отримувати побажання смерті, нищівну критику як у приват, так і в коментарях у соцмережах.

Медіа-експертка, редакторка соцмереж сайту “Крим.Реалії” (проект Радіо Свобода) Олена Дуб говорить: “Будь-яке видання чи паблік, що пов’язані з непростою політичною темою, наприклад темою Донбасу чи Криму, рано чи пізно стають “полем діяльності” ботів, так званих тролів”. За її словами, “часто це щойно створені, пусті, по суті, фейкові соцмережеві сторінки начебто “користувачів”, які щоденно і дуже регулярно публікують коментарі в певній тональності під постами видання у Facebook (чи інших соцмережах) або на сайті цих ЗМІ”.

Глобально визнана загроза

З такими постійними перешкодами в інтернеті журналісти стикаються щодня у всьому світі. Так, міжнародні журналістські організації звертають увагу на тролінг як на окрему загрозу , роблять дослідження, як із цим явищем і в якому масштабі стикаються журналісти в різних країнах. Є вже прецеденти, які закінчувалися судовою справою і вигравалися на користь журналіста. Як приклад – кейс із фінською журналісткою Джесікою Аро, проти якої протягом кількох років велася онлайн-кампанія через різні соцмережі та сайти. Журналістка досліджувала існування проросійських фабрик тролів, як ті впливали на фінських користувачів. Натомість стала отримувати постійні погрози, їй присвячували знущальні відео в YouTube, створювали образливі меми, викладали в мережу особисті дані, навіть медичні довідки. Суд визнав винним головреда проросійського сайту та журналістів, які публікували начебто викривальні матеріали про Джесіку Аро, а також постановив, що тролінгу сприяло саме поширення цієї негативної інформації.

Про тролінг як загальносвітове явище говорить і діджитал-редактор проекту StopFake.org, одна з авторок дослідження “Computational Propaganda in Ukraine: Caught Between External Threats and Internal Challenges” Марія Жданова. Вона наводить у приклад звіт організації Reporters without Borders, який розділяє тролінг на три види: дезінформування, посилення та погрози, і саме з погрозами журналісти зустрічаються найчастіше. “На жаль, звіт не приводить даних щодо України, проте, починаючи з 2014 року, українські медійники (як редактори та журналісти, так і речники офіційних установ) повідомляли про погрози в коментарях та приватних повідомленнях у Facebook”, – говорить вона.

Тролінг як явище так зачепив американську журналістку, професорку в Огайському університеті Мішель Фер’є, що вона заснувала окрему організацію Troll-Busters.com , яка допомагає журналістам, письменникам, блогерам, які стикаються з онлайн-насильством, тролінгом та іншими подібними видами перешкоджань.

“Це неймовірний вплив на як на особу, так і на її здатність працювати, коли вона перебуває під атаками такого характеру”, – розказує Мішель Фер’є. “Тролінг створює вороже середовище, в якому ти задумуєшся, чи варто мені написати про це, чи варто звернутися саме до цього джерела, можливо я не буду використовувати саме ці слова. І людина стає більш невпевненою, обережною, менш точною у своїй роботі. Отже, журналістика страждає загалом від цього явища”, – говорить вона.

“Уся мета цієї активності в тому, щоб дискредитувати медіа та їхню здатність бути ефективними як четверта гілка влади, говорити правду. Якщо ж усі ці тролі, організовані групи здатні створити такий безлад, таку недовіру, якщо вони здатні ізолювати та розділювати людей, змушувати їх сваритися одне з одним, отже, їх робота успішна. І тоді в нас немає і якісного висвітлення, немає різних думок у ЗМІ”, – додає засновниця Troll-Busters Мішель Фер’є.

Крім погроз ще й дезінформація

Українські журналісти мають бути підготовленими не тільки до постiйних погроз в онлайні, але й до того, що спеціально створені акаунти можуть використовуватись і для поширення фейків та дезінформації. Так, діджитал-редактор проекту StopFake.org Марія Жданова зазначає, що, крім залякування, набагато важливішим завданням для тролів, як частини кремлівської пропаганди, є “дезінформування та розповсюдження відповідних повідомлень”. “ Найсвіжіший приклад – робота російських тролів та бот-акаунтів у Twitter під час протестів у Франції”, – зазначає вона. Тому так важливо не потрапити на їхній гачок. Марія Жданова рекомендує не читати коментарі, не годувати тролів, заблокувати акаунти, з яких линуть образи, у разі фізичних погроз – звернутися до поліції, а також перевіряти джерела інформації, особливо якщо це джерело – акаунт у соціальних мережах. Крім цього, діджитал редактор проекту StopFake.org додає, що тролів можуть використовувати, щоб “закинути в публічний дискурс непопулярні думки, привернути увагу до малозначущих подій/рухів, аби збільшити їх видимість”.

Медіа-експертка, редакторка соцмереж сайту “Крим.Реалії” (проект Радіо Свобода) Олена Дуб ділиться своїми спостереженнями, з якими видами коментарів доводиться стикатися, коли допомагаєш вести сторінки у Facebook, присвячені Криму, для проекту “Крим.Реалії”. За її словами, коментарі можна класифікувати на такі типи:

– масове вкидання коментарів за і проти певних політиків, особливо після резонансних заяв, важливих політичних новин чи у передвиборчий період;

– масові коментарі про голодування Савченко під будь-якими публікаціями про голодування Сенцова та Балуха (такі коментарі з’являються нечасто, але масовано, в період голодування Олега Сенцова були щодня);

– коментарі “росіян”, переважно під постами про анексований Крим чи економічні проблеми в РФ, часто застосовують тезу про те, що в Україні начебто всі “замерзли”, “немає опалення”, а також “переводять стрілки”, що невже в Україні краще, “да вы на себя посмотрите!” тощо;

– коментарі “розчарованих владою українців”;

– примітивні коментарі з нецензурщиною, образами, мовою ненависті;

– повідомлення в чати сторінок різноманітного штибу, найчастіше це скарги одних тролів на інших. Також це можуть бути спроби закинути в ЗМІ фейкову інформацію “з місця подій”;

– “професійні коментарі” від “постійних коментаторів”.

Крім того, Олена Дуб зазначає, що, якщо модерувати пабліки чи коментарі на сайті досить довго, можна помітити “постійних коментаторів”, які, схоже, “закріплені за темою” і щодня практично за графіком займаються написанням коментарів”. Причому такі акаунти не порожні, мають друзів, пости, фотографії. “Якщо навіть випадково заблокувати такого троля, то майже одразу на редакційну пошту надходить обурений лист із вимогою розблокувати. Тобто робота ведеться дуже серйозна, мені важко уявити просто читача, який займається такою систематичною роботою. Хоча все може бути”, – говорить медіа-експертка. Водночас вона підкреслює, що дуже значна частина коментарів – таки справжні коментарі справжніх читачів. “І це не дивно, бо станом на зараз нас можна назвати чи не найбільшим “пабліком” про Крим” у Facebook”, – додає вона.

Що з цією загрозою робити?

Тролінг та всі можливі перешкоджання такого типу для журналістів ще потребують досліджень та аналітики для більшого розуміння масштабу проблеми, а також вироблення механізму протистояння йому. Про це говорить директор ГО “Інститут масової інформації” Оксана Романюк. “Я вбачаю тут три основних проблеми: по-перше, не існує достатньо ефективних методів захисту від тролінгу, по-друге, не існує ефективних механізмів покарання тролів і ботів і, по-третє, не розвинений аспект реабілітації чи підтримки жертв тролінгу”, – говорить вона.

Сайт TrollBusters пропонує певний алгоритм дій , якщо вас якимось чином зачіпають онлайн. Наприклад, якщо хтось пише з відвертою погрозою (“Я збираюся тебе побити/вбити”), то варто вимкнути в налаштуваннях геолокацію, звернутися до поліції та роботодавця і перестати читати коментарі, побути офлайн певний час, зам’ютити (виключити сповіщення про повідомлення конкретного користувача) чи заблокувати того, від кого йде загроза. Якщо хтось опублікував наклепницький коментар, то варто мати друзів, однодумців, які заступляться та відкоментять замість вас, ігнорувати такі коментарі, заблокувати чи зам’ютити такого користувача тощо.

Експерти з Rory Peck Trust радять так само не відповідати на провокації, бо це може погіршити ситуацію, визначити, хто стоїть за тролінгом – реальні особи чи комп’ютерні боти. Крім блокування чи вимкнення для таких користувачів можливості коментування, варто ще й скаржитися в технічну підтримку соцмереж. Але головне правило, підкреслює експертка з безпеки журналістів Ірина Земляна, вчасно і якісно турбуватися про себе.

Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.

Олена Чуранова, медіа-експертка Інституту масової інформації

Чому безпека дітей важлива та як писати політики безпеки в школах

“Знаєте, що спільного у вчителів, лікарів, поліції та священників? Усі вони мають доступ до дітей”, – починає керівниця Центру гідності дитини Українського католицького університету Христина Шабат. Цей центр займається превенцією насилля над дітьми в суспільстві та в церкві й безпекою дітей загалом.

“Нова українська школа” відвідала вебінар “Політики безпеки в школах: як складати сценарії реагування на ризики?” від освітньої організації “Навчай для України” та Центру гідності дитини УКУ і зробила конспект про таке:

• чому безпека дитини важлива та як її забезпечити;
• що таке політики безпеки;
• чому вони важливі та що гарантують;
• хто має їх писати та контролювати;
• з чого складається кожен документ;
• чого бракує в школах у цьому контексті.

Далі – пряма мова.

ПРО БЕЗПЕКУ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ ТА ХТО МАЄ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ

Від часу набуття Україною Незалежності поняття безпеки дуже змінилося. Якщо в 90-х безпека – це коли діти вдягнені й нагодовані, то до 24 лютого ми почали думати про ширші контексти: чи дітям комфортно, психологічно не складно, чи на них не тиснуть, не сваряться. Однак під час війни є дуже великий ризик відкату в 90-ті.

У серпні–вересні 2021 року ми провели дослідження в усій Україні, окрім окупованих частин Донецької і Луганської областей та Криму, “Сексуальне насилля в Україні” й отримали такі цифри:

Це свідчить про те, що дитинство в Україні не є настільки безпечним, яким би ми хотіли його бачити. Водночас ця статистика не відрізняється від США та Європи.

Ми також запитували людей, хто відповідальний за безпеку дітей і запобігання насильству. Так, педагоги отримали 52% довіри, батьки – 92%, шкільні психологи – 34%. Тобто люди очікують від освіти, що вона формуватиме безпечне середовище.

Коли ми запитали людей: “Якщо це станеться з вашою чи чужою дитиною, що ви робитимете й кому повідомлятимете?”, то побачили, що дуже мало людей повідомлятимуть у відповідні установи.

До того ж вони не вважають за потрібне повідомляти школі, якщо їхня дитина стала жертвою насильства, тобто має психологічну травму. Натомість є потреба фізично покарати кривдника.

Освітяни, які чи не найбільше перебувають із дітьми, є тими людьми, які мають організувати безпечне середовище для дитини. Освіта – це не трансляція знань, які є в Google. Це – про взаємини дорослих і дітей, соціалізацію. Формула безпечного середовища для дітей така: безпечне місце + безпечний дорослий = дитина в безпеці.

Хто такий безпечний дорослий:

• той, хто не вчиняв насильства над дитиною;
• кому можна довіряти;
• хто розуміє і приймає.

Ми запитали батьків, які вони бачать загрози та небезпеки для дітей, через відкриті запитання, тобто вони самі записували відповіді. Вийшла така інфографіка:

Наступне, про що ми запитували батьків: “Де ви вважаєте безпечним залишати дітей без супроводу дорослих?“. Державні освітні установи – місце №1. Їм довіряють 68% опитаних. Отже, саме школа – те середовище, яке має формувати в дитини відчуття безпеки.

Цікавий факт: якщо ми розглянемо те ж запитання в контексті регіонів, а не цілої України, то на Заході перше місце віддають церкві.

БЕЗПЕКА ПІД ЧАС СТРЕСУ

Під час війни важливо, як ви організуєте фізичну безпеку, але ще більш важливо, як ви реагуватимете на стрес та організуєте психологічний комфорт.

Чому? Був експеримент зі щурами. Вчені поділили їх на дві групи й посадили у дві клітки. Вони хотіли перевірити, як на щурів впливає стрес. Щурів у першій клітці з певним інтервалом били струмом. Згодом у цих щурів розвинулася виразка шлунку, яка почала кровити, – вони від цього померли.

У другій клітці щурів із таким самим інтервалом били струмом, але перед тим, як вдарити, засвічувалося світло. Щури швидко зрозуміли, що після того, як засвітиться світло, їх будуть бити струмом. Тоді вони згруповували тіло та свою енергію стресовий чинник і в такий спосіб у них не розвинулася хвороба шлунку. Усі щури вижили.

Це свідчить про те, що коли ми знаємо про стресовий чинник, він контрольований і передбачуваний, то значно менше впливає на нас. Тому, наприклад, функція повітряної тривоги під час війни – не лише попереджувальна, а й допомагає передбачити стрес.

ПРО ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ ПЕРЕКОНАННЯ

Ми також маємо знати дещо про людський мозок. Уявіть, що наше життя – це сирник. Якщо корж добре спечений, то ми не відчуваємо його в сирнику. Але якщо він підгорів, то весь сирник не смакує.

Отже, усе, що відбувається в дитинстві, – це корж. Тоді як сирна начинка – життя. Якщо дитинство минає в повному стресі, небезпеці, поганому ставленні дорослих, постійних травмах, наше життя в результаті може бути несмачним. Усе, що відбувається в дитинстві, впливає на доросле життя.

Усе, що відбувається в дитинстві, формує в нас глибинні переконання, тобто уявлення про себе, світ та інших людей. Вони можуть бути позитивні чи негативні.

Наприклад, у школі дитина отримала 10 балів із математики й каже: “Мамо, у мене сьогодні 10 балів із математики”. А мама відповідає: “Молодець, ти така розумничка, так старалася. Я тобою пишаюся!”. Так у дитини формуються переконання про себе: я молодець, інші люди за мене радіють, світ загалом мене підтримує.

Якщо дитина приходить додому з тією ж новиною, а мама відповідає: “А чому не 12? А що там в Ані? Щось ти недотягуєш”, у неї формуються інші глибинні переконання: я нікчема, інші – кращі за мене, світ несправедливий, нікому не можна довіряти.

Глибинні переконання формують наші життєві сценарії: те, як ми живемо, будуємо взаємини, поводимося з грошима тощо. Причинами різних глибинних переконань можуть ставати різні заборони. Англійські вчені вивели 12 заборон, які важливі дорослі транслюють дітям. Важливі дорослі – ті, які багато часу проводять із дитиною, переважно це батьки, вчителі та тренери гуртків.

Я розповім більше про кілька з них:

1. Не живи, не існуй. Це коли, наприклад, мама каже: “Краще б я тебе не народжувала” чи коли вчитель каже: “Чому ти, такий дурний, навчаєшся в моєму класі?”.

2. Не будь собою. Слова на кшталт: “А чому в тебе 10, а в Ані 12? Будь, як Аня!”.

3. Не будь дитиною. Коли кажуть: “Хлопчики не плачуть”.

4. Не дорослішай. Коли 17-річні діти приходять зі школи, а мама гріє їм їсти, бо вони самі не вміють.

5. Не досягни цього. Коли зупиняють на шляху до якихось змагань, бо це небезпечно, можна впасти, поранитися.

6. Не можна, не роби нічого. Наприклад, коли дітям не дають доступу до експериментів у фізичному кабінеті чи кабінеті хімії.

У формуванні позитивних глибинних переконань ключовим моментом є справедливість. Тобто, коли відбувається конфлікт, булінг чи інша несправедливість, учаснику цього конфлікту важливо, щоби відбулася справедливість.

Наприклад, після Другої світової війни світ засудив злочини нацистської Німеччини, але не засудив злочини комунізму. Хоча радянські солдати зґвалтували 2 мільйони жінок, грабували. Тоді вони вирішили, що це нормальний метод, адже перемогли за будь-яку ціну.

Так, виросли покоління людей, які вірять, що це нормально – і зараз прийшли на нашу землю. Справедливість щодо них не відбулася й у них сформувалися негативні глибинні переконання: можна робити, що завгодно, з усіма можна домовитися, немає межі й за це нічого не буде. Ось чому важливо мати освічену націю.

Уявімо також, що сусід ударив палицею дитину. Вона поскаржилася дорослим, а ті – у відповідні органи. Сусіда посадили у в’язницю чи виписали штраф. Тоді дитина зрозуміє, що вона нормальна – це ненормальний випадок, що інші люди справедливі і, якщо щось стається, то вони за це відповідатимуть, світ загалом добрий.

Сусід зрозуміє, що зробив неправильно, що інші люди справедливі й що у світі є правила. Якби справедливість не відбулася, дитина сформувала б негативні глибинні переконання, що світ небезпечний, інші люди її не захистять. А сусід – що можна чинити так далі й за це нічого не буде.

Коли відбувається несправедливість, то є два сценарії, що робити: або давати здачу, або захищатися. І дуже важливо не давати здачу. Бо це – про позицію сили, у якій завжди перемагає сильніший і немає справедливості.

Коли ми захищаємося, то діємо з позиції справедливості й гідності. Модератором реакцій між дітьми завжди має бути дорослий, у школі – вчитель. Ми маємо знати, що щодня діти переживають якусь травму. Просто мозок настільки пластичний, що опрацьовує дрібні травми й “запихає” в далеку шухляду. Але є такі травми, які мозок не здатен опрацювати, тож він постійно до них повертається.

Найбільші травматичні події, які може пережити дитина та які мозок майже ніколи не може опрацювати самотужки:

• війна та терористичні напади;
• фізичне насильство – бути жертвою або свідком;
• сексуальне скривдження;
• стихійні та техногенні катастрофи;
• ДТП;
• медичні процедури на силу;
• бути свідком раптової смерті близької людини.

Слайд Юліани Маслак

Наші діти зараз у дуже травматичному середовищі. Усе, що відбувається навколо, впливає на них. Наше завдання – врахувати все, про що я розповідала раніше, та втрутитися так, аби вони почувалися в безпеці та їхнє життя “добре смакувало”.

ЧОМУ ШКОЛА МАЄ СТАТИ БЕЗПЕЧНИМ МІСЦЕМ

• Має досвід і алгоритм роботи з дітьми.
• Проводить із дітьми так само часу, як батьки, а інколи більше.
• Має вплив на формування дитини.
• Є обов’язковою.
• Користується довірою.
• Має безпечних дорослих.
• Може впливати на рівень насильства, несучи правильні цінності.
• Має запобіжники для превенції, як-от протоколи повідомлень, психологів і соціальних педагогів у штаті.

Важливо не зациклюватися на загальних протоколах від МОЗ чи МОН, а діяти так, як буде найкраще для інтересів дитини. Адже, коли щось відбувається, інституції часто діють у спосіб, який є найкращим для їхньої репутації, забуваючи про інтереси дитини. Аби цього не ставалося, є політики.

SAFEGUARDING

Важливо в цьому контексті також вивчити неприкладне для української мови слово “safeguarding” (захист дітей і дорослих, які можуть легко емоційно і фізично постраждати, – ред.). Це дії, які організація вживає для сприяння добробуту та захисту від шкоди дітей, які проводять час, беруть участь у діяльності або вплив на яких має діяльність організації. Safeguarding є обов’язком усіх організацій, які взаємодіють із дітьми та молоддю – прямо чи опосередковано.

У США, Канаді та Великій Британії не можна працювати з дітьми, якщо людина не пройшла safeguarding-тренінг. Зокрема, він про те, як поводитися в критичних ситуаціях, якщо є підозра, куди звертатися, як говорити з травмованими дітьми тощо.

І це не просто тренінг, який треба відбути раз. Його треба проходити що два роки. У багатьох країнах це регулює не тільки освіту, а всі сфери, в яких ідеться про роботу з дітьми. Наприклад, кожен священник у США має пройти safeguarding-тренінг, якщо веде службу Божу, на якій є діти, кожен офіцер поліції та кожен лікар первинної медицини.

Нещодавно я була на конференції в Торонто, мені видали дозвіл на перебування на три роки. У дозволі написали, що я маю право працювати в Канаді на всіх посадах, окрім лікаря, вихователя та вчителя. Тобто тих посадах, які мають доступ до дітей. Адже я повинна мати чисту кримінальну історію, яку вони не можуть перевірити, бо я не громадянка Канади. На дитячих майданчиках у Канаді також є таблички, що дорослим без супроводу дітей заходити заборонено.

Що передбачає child safeguarding, або забезпечення безпеки дітей:

• захистити дітей від жорстокого поводження та зневаги;
• запобігти шкоді здоров’ю та добробуту дітей;
• забезпечити голос дітей в ухваленні рішень, які на них впливають;
• дати можливість дітям розкрити свій потенціал. Якщо діти перебувають у безпечному середовищі, то не соромляться це робити;
• активно сприяти інклюзії та участі дітей;
• формувати безпечні для дітей культуру та середовище.

ЩО ТАКЕ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ ТА ЯК ВОНИ ПРАЦЮЮТЬ

Політики безпеки – інструмент, покликаний системно та з повагою до людської гідності навчити захищати та захищатися. Це превентивний інструмент, він працює на те, як зробити так, аби нічого не сталося.

На слайді хоч і йдеться про сексуальне насилля, він актуальний для всіх різновидів насилля. Щодо середнього помаранчевого рівня: ми маємо розуміти, хто з дітей у зоні ризику, щоби стати жертвою якогось різновиду насилля. Це – діти, у яких розлучені батьки, яких не виховують батьки, діти-сироти, діти зі сімей у несприятливих умовах, діти батьків із залежностями.

Що таке політика (policy):

1. Правила чи принципи, що затверджує або розробляє організація для досягнення довгострокових цілей. Може бути загальна політика для області чи регіону, але кожен освітній заклад мав би мати свою політику з додатковими специфічними пунктами. Наприклад, у школі, де разом навчаються діти 6 і 18 років, є одні ризики, а в школі, де навчаються лише діти 5–11 класів, – інші.

2. Зазвичай викладаються в письмовому форматі, що є легкодоступним.

3. Формулюються для спрямування та впливу на всі основні рішення, які мають бути ухвалені в організації. Наприклад, якщо у вас є політика захисту дітей, коли ви наймаєте на роботу персонал, незалежно від того, чи це вчитель, чи кухар, маєте керуватися цією політикою: чи ця людина безпечна для дітей?

Так само, коли будуєте новий дитячий майданчик, керуєтеся політикою захисту дітей. Коли ви ухвалюєте рішення здавати спортзал в оренду в позаурочний час, маєте керуватися тією ж політикою – чи немає ризиків, чи це в найкращих інтересах дитини.

4. Політика забезпечує, що вся діяльність організації відбувається у встановлених межах.

Що робить політика:

• Окреслює правила. Йдеться як про правила взаємин, так і співіснування.
• Встановлює принципи, які керують діями. У нас це можуть називати посадовими інструкціями, але тут вони стосуються не роботи, а захисту дітей.
• Встановлює ролі та відповідальність. Мала би бути робоча група, яка б розуміла, що таке безпека людини, була експертною. А в школі в ідеалі має бути людина, яку у світі називають “Safe guardung officer”, тобто офіцер із безпеки. Уся школа має знати, що до цієї людини можна звернутися, раптом що.
• Відображає цінності та переконання інституції.
• Констатує намір щось зробити. Я часто наводжу цей приклад: у Львові завжди були знаки заборони паркування. І зараз нічого не змінилося. Але дотримуватися правил водії почали лише тоді, коли штрафи за неправильне паркування стали високими. Отак і працюють правила – коли є відповідальність за недотримання.

До того ж політика буває: особиста (особисті принципи та правила), організаційна (та, яка стосується організації: школи, лікарні, інституту), публічна (закони). Загалом, коли щось трапляється, політика має дати відповідь на запитання “що робити?”.

ЩО РОБИТИ ПЕРЕД НАПИСАННЯМ ПОЛІТИКИ

Коли ми пишемо свою безпекову політику, то створюємо документ, яким регулюємо те, як працюємо з дітьми. І це не про те, що урок триває 45 хвилин, потім ми йдемо на перерву, вітаємося з усіма. Це – регуляція взаємин: як ми спілкуємося з дітьми, яка поведінка дозволена, а яка – ні, як можна вітатися, а як – ні тощо.

Моя подруга працює в Торонто вчителькою. Вона розповідала, що в них є журнал для вчителів, який виходить раз на квартал, і ньому є такі собі блакитні сторінки наприкінці журналу. Там описують історії, пов’язані зі захистом дітей і як їх вирішили впродовж кварталу. Може йтися про те, що була скарга, що вчитель кричить і як це вирішили. Усе це описують, вказуючи навіть імена, якщо вже є рішення.

Що треба визначити школі перед тим, як перейти до написання політики:

• де, коли та як ваша організація впливає на дітей;
• які політика та процедури необхідні. Політика – це загальні правила. Наприклад, політика захисту дітей чи здорового харчування. Але до кожної політики мають бути процедури: якщо щось станеться, за яким алгоритмом діяти. Якщо дитина отруїться, що робити? Якщо дитина прийде із синцем на спині (що нетипово, якщо дитина вдарилася), за яким алгоритмом діяти? Якщо хтось поскаржиться, що над ним знущаються вдома, що робити? Якщо хтось поскаржиться, що вчитель домагається дітей, як діяти?
• Хто є відповідальною особою за безпеку дітей.
• Який тренінг / навчання щодо захисту дітей необхідний для членів організації.
• Визначити кодекс поведінки: як доросла людина має поводитися, які в неї є межі тощо.

Коли ми пишемо політики, маємо врахувати принципи. Основні з них:

• Усі діти мають рівні права на захист від шкоди.
• Кожен зобов’язаний підтримувати безпеку дітей. Немає чужих дітей.
• Організації зобов’язані піклуватися про дітей, з якими вони працюють, контактують або на яких впливає їхня діяльність.

Переваги впровадження політики в інституції:

1. Захист дітей.
2. Захист персоналу та працівників організації.
3. Захист організації та її репутація.

ПРИНЦИПИ ТА СТРУКТУРА ПОЛІТИКИ

Основна частина політики має містити та описувати:

• Оцінювання / зниження ризиків. Які в нас є ризики, що їх пом’якшує, як їх визначити?
• Безпечний рекрутинг. Як ми наймаємо людину на роботу, які запитання ставимо, щоби перевірити, чи вона не буде кривдити дітей, чи вона не поглиблюватиме травму?
• Протоколи / кодекс поведінки. Чи можемо ми обіймати дітей, брати на руки, брати їхні речі, як із ними вітатися, залишатися з ними наодинці, як втручаємося, коли діти конфліктують між собою?
• Навчання або тренінги, які треба пройти персоналу, щоби забезпечити цю політику.
• Створення безпечної програми. Отже, усе, що відбувається всередині навчального закладу має відбуватися через призму безпекової політики. Окрім того, що ми пишемо політику для дорослих, треба про неї розповідати дітям у форматі ігор, квізів, подкастів тощо.
• Комунікація / інструкції. Як ми впроваджуємо політику та говоримо про неї.
• Обов’язки керівництва. Як керівництво реагує на кожен конкретний випадок, який алгоритм, що таке конфлікт інтересів.

Цікаво, що в Україні на одній роботі працюють десятиліттями. Так, наприклад, учителі стають найкращими друзями й часто ставлять дружбу вище за інтереси чи захист дитини. У деяких країнах учителі мусять змінювати роботу що кілька років, аби не формувалося кумівство.

• Зголошення, реакція на скарги. Ідеться про те, як людина має повідомляти про випадок і як інституція реагує.
• Імплементація та перегляд. Наприклад, для 1 класу робимо квест, для 2-го – квест і завдання, а для 11-го – 30 уроків про безпеку, пояснюємо, чому це важливо, на що звернути увагу. Також прописуємо, коли ми переглядаємо актуальність політики.

Я знайшла приклад плаката, який може бути на рівні очей дітей, про те, що таке безпека, куди можна звернутися, з ким говорити, “скажи комусь, якщо”, як ми будемо тебе оберігати.

СТАНДАРТИ НАПИСАННЯ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ

Британська організація Keeping Children Safe розробила міжнародні стандарти безпеки дітей, які допомагають нам написати політики безпеки. Є 4 ключові принципи. Пропоную ставити 1 бал там, де це вже реалізовано. Тоді як варіант “а” – повністю присутні, “б” – частково, “в” – відсутні:

1. Політика: має бути всеохопною, добре розробленою та написаною.

2. Люди: ті, хто підпадають під дію політики.

3. Процедури: “що ми робимо, якщо…”.

4. Підзвітність: як політика впроваджуватиметься. Наприклад, ми документуємо всі випадки й щороку переглядаємо цю політику, шукаємо, де була прогалина, через яку політика не спрацювала, та як її закрити.

Далі можна зафарбувати відповіді “а” одним кольором, “б” – іншим, і “в” – ще іншим. Тоді в кожному трикутнику буде видно, що в школі є, що треба допрацювати, а чого немає.

Ще трохи про політику:

• Політика може мати як 40 сторінок, так і 6. Головне – що ви хочете в неї вкласти.
• Ідеально, якби була загальна політика безпеки для шкіл у місті, а кожна школа могла б доповнити, відредагувати, забрати чи додати інформацію, залежно від контексту. Навіть на рівні країни це буде неефективно. Якщо ми уявимо, що школа – це сім’я і створимо правила на рівні країни, як жити сім’ям, то для однієї сім’ї це буде актуально, а для іншої – ні.

Наприклад, одна школа може бути загороджена парканом і мати охоронця – ніхто чужий не має доступу на територію, а може бути й відкрита школа. У цих школах потрібні різні заходи для безпеки дітей. Або ж на рівні закону чи загальної політики вам не можуть вказати, що дитина має звернутися з проблемою до Людмили Олександрівни, чи визначити прогалину, чому вчитель образив дитину. Це була проблема в найманні чи хтось про це змовчав?

• Політика – це документ для внутрішнього користування закладу. Але якщо ви розробите класний документ і захочете імплементувати на рівні району чи міста, це можна робити.
• Можна обрати компетентну команду, яка зможе розробити таку політику. Наприклад, психолог, учитель права, соціальний працівник і завуч.

Якщо є якісь запитання, можна звертатися в Центр гідності дитини УКУ. Також у вересні на платформі УКУ опублікують безплатний курс для вчителів про безпеку дітей.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – kantver, Depositphotos

Усі інші зображення: з презентації Христини Шабат