Філософія культури О. Шпенглера

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936) вважається однією із найяскравіших в системі філософського знання ХІХ-ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера – “Присмерк Європи”. Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури. Вивчаючи особливості соціокультурної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століть, він виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Таким чином, О. Шпенглер заперечує лінійно-прогресистський підхід до розуміння світової історії та пропонує нову модель культурного буття людства. Фундаментальними категоріями в його концепції стають “культура” і “цивілізація”, які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття.

Розкриваючи особливості культури, О. Шпенглер підкреслює, що культура – це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній “душею”. “Душа” – це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити.

Визнання локального характеру культури дозволило Шпенглеру зробити висновок про відсутність загальної спрямованості історичного процесу та наголосити на абсурдності самого поняття “людство”. Життя культури, за Шпенглером, – це безперервний процес народження та загибелі ряду культурних форм, що являють собою своєрідні надбіологічні організми, неповторні та унікальні за своєю сутністю. Кожна локальна культура після народження та розквіту починає вичерпувати внутрішні резерви своєї душі, і на цьому етапі культура переходить у цивілізацію.

Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури.

Отже, цивілізація – це культура, яка реалізувала свої цілі. У масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Історія, таким чином, розпадається на низку незалежних, неповторних замкнених локальних культур, які мають виключно індивідуальну долю. Шпенглер відмовився від ідеї європоцентризму, підґрунтям якої була теза про Європу як центр світового культуротворення. Історія культури – це єдність розмаїття усіх проявів життя.

Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень.

Концепція “круговороту локальних цивілізацій” А. Тойнбі

Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889-1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота – “Осягнення історії”, у якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних “цивілізацій”. У межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації – це своєрідні “культурно-історичні монади”, тобто автономні культурні утворення, що у своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі “Ви-клик-та-Відповідь”. Відповідно до цього закону кожен крок вперед у розвитку цивілізації пов’язаний з адекватною відповіддю на “Виклик” історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна “Відповідь” за своєю сутністю – досягнення ” творчої меншості”. Саме “творча меншість” стає носієм містичного “життєвого пориву”. Своєрідність Виклику-та-Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в “пануючу меншість”, яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає ” внутрішнім пролетаріатом”, який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону “Виклику-та-Відповіді”, який сягає джерел цивілізації.

Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.

Внесок О. Шпенглера у розвиток теорій цивілізації

Оцінюючи внесок О. Шпенглера у розвиток теорій цивілізації, слід прислухатися до його самооцінки власної творчості: це лише перша проба, обтяжена усіма властивими їй похибками, проба неповна і, звісно, не позбавлена внутрішніх суперечностей [134, с. 14].

Зосередимо увагу не стільки на пошуку цих суперечностей, скільки на положеннях його теорії, що перетинаються з поглядами інших мислителів. Передусім, О. Шпенглер увійшов у історію науки, разом з М. Данилевським, як автор теорії локальних культур. Його теоретична спадщина дала могутній поштовх для розробки наукових концепцій А. Дж. Тойнбі та П. Сорокіна. Він визначив ряд актуальних наукових проблем, зокрема про різноманітність історичного процесу; про необхідність осмислення феномену масової культури, яка є породженням цивілізації; піддав сумніву універсалізм європоцентричної концепції.

Деякі питання не знайшли у праці О. Шпенглера всебічного висвітлення, зокрема про характер взаємодії природи та культури; про народи до культури, під час культури та після культури. Твір перевантажений метафоричними висловлюваннями, які не мають конкретно-історичного наповнення й не піддаються емпіричній перевірці. Так, культура визначається як прафеномен без її прив’язки до людини як генератора та носія духовних цінностей, що розглядається як прояв трансцендентних сил певної культури.

Автор не завжди є послідовним у доведенні до завершення окремих положень своєї теорії, особливо щодо ролі материнського ландшафту у розвитку людини, специфічності міської та сільської культур, різниці між античною та західною культурами, між грецькою душею та римським інтелектом тощо.

Теорія локальних культур О. Шпенглера отримала творчий розвиток у працях відомих цивіліографів. Так, ідея про занепад села з настанням фази цивілізації знайшла підтримку у працях А. Дж. Тойнбі, який відзначав, що “. селянство є найбільш нещасним братом тих примітивних суспільств, котрих цивілізації просто не встигли поглинути” [106, с. 107]. Знать як представник нації пов’язувалася М. Вебером з традиційним типом панування [22], у А. Дж. Тойнбі вона асоціювалася з творчою меншістю як рушієм розвитку цивілізації [104], а у Л. Гумільова – з пасіонаріями [37]. Поняття “материнського ландшафту” та його ролі у розвитку культури знайшли своє продовження у концепціях “місцерозвитку” П. Савицького і М. Алексеева [93; 3] та “годувального ландшафту” Л. Гумільова [37]. Життєвий цикл культури, що вимірювався О. Шпенглером у тисячу років, М. Данилевський визначав тривалістю у 1200-1500 років [40].

Проте не усі положення теорії цивілізації О. Шпенглера поділялися іншими мислителями. Так, образне порівняння культури з живим організмом не поділяв П. Сорокін, який вважав такий підхід “біологізованим” й недостатньо обгрунтованим. Він також звертав увагу, як на недолік теорії О. Шпенглера, на відсутність закону, за яким виокремлювалися фази розвитку культури [100]. За О. Шпенглера це зробив А. Дж. Тойнбі, який пояснював закостеніння культури відсутністю стимулів розвитку [104]. Опонентом німецького філософа щодо ідеї зникнення культури після завершення фази цивілізації був Ф. Бродель, який вважав, що на відміну від політичних та економічних систем, культура є вічним персонажем історії [13]. У свою чергу А Дж. Тойнбі довів, що внутрішня гармонія цивілізації (культури) досягається завдяки цілісності її економічних, політичних та культурних елементів, серед яких останній визначався ним як унікальний [105]. Щодо питання про взаємодію локальних цивілізацій, то за А. Дж. Тойнбі вона набула завершених форм у XX ст. [ 105]. О. Шпенглер, як відомо, взагалі заперечував контакти між окремими культурами.