Межі відповідальності перевізника при міжнародних перевезеннях

Світ навколо нас вже майже не має кордонів. Виробляти продукцію в одній країні, а збувати її в іншій стає дуже поширеною практикою. Цьому також сприяє стрімкий розвиток електронної комерції, який породжує запит на послуги міжнародних перевезень.

Маєте Телеграм? Два кліки – і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Однак, як показує практика, український бізнес не завжди розуміє межі відповідальності перевізника саме при міжнародному перевезенні вантажів. Можливо, причиною цього є підхід національного закону, яким передбачається повна відповідальність перевізника. Проте логістика — це завжди ризики. Може трапитися, що перевізник не зможе компенсувати повну вартість втраченого чи пошкодженого вантажу. Саме тому важливо якомога чіткіше визначати межі відповідальності задля уникнення спорів у майбутньому.

Основними конвенціями, які регулюють відповідальність перевізника при міжнародних перевезеннях, є Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшавська конвенція 1929 р.), Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень (Монреальська конвенція 1999 р., яка деталізує Варшавську конвенцію) та Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (Конвенція CMR 1956 р.).

В чому полягає різниця та які межі відповідальності встановлені у конвенціях? Варшавська та Монреальська конвенції застосовуються у разі здійснення перевезення повітряним транспортом, а Конвенція CMR — автомобільним сполученням.

Відповідно до ст. 22 Монреальської конвенції, відповідальність перевізника обмежується сумою 17 спеціальних прав запозичення (СПЗ) за кілограм вантажу, за винятком випадків, коли вантажовідправник у момент передачі вантажного місця зробив перевізнику особливу заяву про зацікавленість у доставці (іншими словами, додатково обрав послугу «Розширена відповідальність перевізника» або «Страхування» та сплатив необхідний збір).

Згідно зі ст. 23, 24 Конвенції CMR, якщо перевізник зобов’язаний компенсувати повну чи часткову втрату або пошкодження вантажу, така компенсація розраховується на підставі вартості вантажу (на підставі ринкової ціни або звичайної вартості товару такого ж роду та якості). Водночас розмір відшкодування не може перевищувати 8,33 СПЗ розрахункових одиниць за кілограм відсутньої ваги брутто. Також відправник, за умови сплати узгодженої надбавки до провізного платежу («Розширена відповідальність перевізника», «Страхування»), може задекларувати у вантажній накладній вартість вантажу, що перевищує ліміт (8,33 СПЗ). У такому випадку декларована сума замінює цей ліміт.

Варто зазначити, що вартість СПЗ прив’язана до кошика основних валют, які визначаються Міжнародним валютним фондом і регулярно публікуються в основних фінансових газетах. 1 СПЗ (SDR — Special Drawing Right) становлять близько 1,37 долара США (джерело: www.imf.org від 14.11.2019 р.). Сума СПЗ перераховується в національну валюту та публікується на офіційному сайті НБУ.

Для прикладу, розрахуємо розмір компенсації перевізника. Уявімо, що 14.11.2019 р. компанія «А» звернулася з вимогою повної компенсації вартості вантажу, який було втрачено в результаті перевезення в міжнародному повітряному сполученні Ізраїль — Україна. Вартість вантажу відповідно до інвойсу складає 1025 євро, вага вантажу — 32 кг. Додатковий платіж про особливу зацікавленість у доставці вантажу не сплачувався. Яка сума компенсації буде виплачена компанії «А»?

Розрахунок: Оскільки перевезення здійснювалося в міжнародному повітряному сполученні, то під час розрахунку розміру компенсації буде застосовуватися Монреальська конвенція.

Розмір компенсації = 17 * 33,37 грн * 32 кг = 18 153,28 грн ( = 678 євро).

Спеціальні права запозичення: що це, як з’явилися та яку функцію виконують

Спеціальні права запозичення (СПЗ) були створені як міжнародний резервний актив для підтримання фіксованого курсоутворення. Сьогодні ж цей актив, який не можна ані побачити чи потримати вживу, виконує вже зовсім інші ролі. То що ж ховається за назвою Special Drawing Rights? (SDR) «Український капітал» розповість про історію СПЗ, як воно працює та чому МВФ не використовує долар для кредитування. Також розглянемо основні плюси та мінуси такої форми співпраці з організацією та доцільності використання такого платіжного засобу.

Історія зародження активу

Ідея створення цього активу тісно пов’язана зі створенням МВФ. Пропозиція створення Фонду як організації з’явився ще в 1944 році після Бреттон-Вудської угоди. Остання мала на меті позбутися від золотого стандарту — грошової системи, де основною одиницею розрахунків було золото. Угода мала позбавити цей метал тієї надмірної влади над світовою економікою та урегулювати валютні відносини між незалежними державами. МВФ зі свого боку мав взяти участь у стабільності валютних відносин країн за умов фіксованих обмінних курсів. Річ у тому, що ціна золота була зафіксована — 35 доларів за тройську унцію, а курси валют інших країн були зафіксовані до долара. Центральні банки країн за допомогою викупу чи продажу валюти мали утримувати цей курс на рівні ±1% від встановленого. Якщо регулятори не справлялися, їм допомагав МВФ. У цьому устрої згодом були виявлені безліч проблем. Хоч він і був краще за «правління» золотого стандарту, але потребував змін. Ямайська конференція у 1976 році змінила його: золотий стандарт, фіксована ціна металу та паритети були скасовані, валютний курс став вільним та був визначений список резервних валют. МВФ вже не потрібно було допомагати країнам утримувати стабільний курс. Організація почала контролювати валютну політику країн-членів організації та стала емітентом нової резервної валюти — SDR або спеціального права запозичення.

Що таке SDR

SDR — це додаткові валютний резервний актив, що випускається та підтримується з боку МВФ. Вона діє як доповнення до існуючих грошових резервів країн-членів організації, а його вартість розраховується на основі зваженого кошика основних резервних валют. Спеціальне право запозичення не є ані валютою як такою, ані борговим зобов’язанням — це штучний валютний інструмент. Країни-учасники організації не можуть їх зберігати десь крім як в МВФ чи широко використовувати для обміну між собою. Хоч останнє не є повністю точним: є організації та деякі країни, які використовують СПЗ для взаєморозрахунків. Спеціальні права запозичення мають тільки безготівкову форму, банкноти SDR не випускалися. Вони існують лише як записи на банківських рахунках та були покликані вирішити протиріччя між міжнародним характером використання та національною природою валют — дилему Тріффіна.

Скільки коштує 1 спеціальне право запозичення

• критерій експорту — емітент валюти входить до п’ятірки найбільших світових експортерів;
• критерій вільного використання — валюта широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та широко торгується на основних біржових ринках.

Значення СПЗ щодо кожної з цих валют коливається. На сьогодні вартість 1 спеціального права запозичення оцінюється в близько 1,43 долара — сума доларового еквівалента з таблиці ниже.

Чому б просто не використовувати долар для кредитування

Після ратифікації Бреттон-Вудської угоди долар та золото стали універсальними методами підтримки рівня курсу валюти в країні. Однак, як відомо, пропозиції долара та золота не завжди будуть достатніми для підтримки зростання світової торгівлі та пов’язаних з цим фінансових операцій.

До реалізації Ямайської конференції економіст Роберт Триффін критикував умови Бреттон-Вудської угоди у своєму відомому парадоксі. Річ у тому, що з останньою долар став центральною валютою для міжнародних розрахунків та національних валютних резервів.

Однак, за таких умов у США мають постійний дефіцит платіжного балансу — кількість власної валюти у країні постійно зменшується. Через ці обставини довіра до долара знижується, як і його цінність як резервного активу. Нижча цінність означає менше використання як резервної валюти.

Для протилежного ефекту необхідно створити профіцит платіжного балансу. Проте, це фактично неможливо за умови використання долару як основної резервної валюти. Тож, використання певного штучного активу замість реальних валют, але заснованому на них, стало б вирішенням цього парадоксу.

Як працює SDR

При вступі в МВФ кожна країна робила свій валютний внесок, а Фонд своєю чергою випускав СПЗ та розподіляв їх між країнами пропорційно їх внескам. Після закінчення цих операцій у країни на рахунках виявляються ці самі СПЗ — фактично відбувався обмін частини внесених грошей на СПЗ.

Під час асигнування SDR розподіляється між країнами-членами МВФ у залежності від їх квоти — сума фінансових ресурсів, яку вона внесла до фонду, визначає виділення їй SDR. Так, наприклад, до кінця 2021 року очікується нова емісія СПЗ в близько 455 млрд СПЗ. Україна зі своєю квотою в 0,42% може очікувати на відповідну частину суми — це десь близько 2,73 млрд доларів.

Сьогодні спеціальні права запозичення в основному використовуються як розрахункова валюта МВФ та міжнародна резервна валюта. Наприклад, якщо Фонд видає кредит якійсь країні, то номінує він його в SDR. Коли SDR виділяється країні, центральний банк-отримувач отримує їх та може купувати чи продавати їх на вільному ринку.

Регулятор може купувати необхідну валюту в залежності від потреб економіки. Також МВФ може за потреби призначити членів, які купуватимуть СПЗ в інших учасників.

Процентна ставка є середньозваженою за короткостроковими кредитами на ринку для кожної з валют, що входять у кошик. Повертати позику також необхідно в SDR — в цьому і полягає розрахункова функція спеціальних прав запозичень.

Таким чином, хоч епоха плаваючих валютних курсів після Ямайської конференції й послабила потребу країн в СПЗ, але ця штучна валюта продовжує функціонувати й сьогодні. Повністю втративши свою першу ціль, вона отримала нову — в разі потреби вона легко може обмінюватися на інші резервні активи та забезпечувати запобігання кризових явищ у світовій фінансовій системі.

Для пергляду та публікації увійдіть / зарееструйтесь