Геннадій Труханов. У чому підозрюють мера Одеси

При цьому Вищий антикорупційний суд (ВАКС) відхилив клопотання САП про те, щоб Труханова взяли під варту з альтернативою у 120 млн гривень застави.

Про це повідомила Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Водночас Геннадій Труханов має прибувати до детектива НАБУ, прокурора та суду за першим викликом і не виїжджати з Одеси без їхнього дозволу.

Також він повинен повідомляти прокурора, детектива або суд про зміну свого місяця проживання та роботи, утримуватись від спілкування зі свідками та іншими підозрюваними у кримінальному провадженні.

Ще одна вимога до одеського мера – здати два його закордонних паспорти.

Сам Геннадій Труханов каже, що незадоволений рішенням суду про заставу і буде його оскаржувати, адже винним себе не вважає.

На питання журналістів, чи знайде він 30 млн грн на заставу, мер Одеси відповів: “Зараз буду думати”.

І додав, що таких грошей у нього немає.

“Але я сподіваюся на апеляцію, яка скасує це рішення суду”, – відзначив Геннадій Труханов.

Він також висловив сподівання, що йому видадуть закордонні паспорти для відряджень в інші країни, як це вже траплялося.

“Звичайно, я буду виконувати всі зобов’язання, покладені на мене”, – резюмував одеський мер.

Жанна Безп’ятчук, BBC News Україна:

Геннадій Труханов фігурує одразу в кількох кримінальних провадженнях. Те, в рамках якого ВАКС призначив 30-мільйонну заставу, є лише одним із них. І це вже третя справа, де одеському міському голові винесли підозру.

Втім, цього разу судовий розгляд та й зміст підозри суттєво відрізняються від усього, що було раніше.

По-перше, важлива сама інстанція судового розгляду – ВАКС у Києві. Попередню гучну справу, де Геннадій Труханов отримав підозру, розглядав Малиновський районний суд Одеси. У тій справі йдеться про купівлю міською владою Одеси адмінбудівлі заводу “Краян“, на думку слідства, за завищеною ціною.

На цьому наполягають детективи НАБУ, спираючись на незалежну оцінку ринкової вартості “Краяна”. Переплата могла становити 93 млн гривень. Гроші пішли на рахунок компанії “Девелопмент Еліт”. Та була лише посередником у складній операції з перепродажу будівлі заводу для потреб мерії.

Одеському суду вдалося дослідити 60 томів за рекордні дев’ять місяців. Експерти визнають, що для української Феміди – це справжній турборежим.

Геннадій Труханов справно відвідував усі засідання в одеському суді. Там визнали докази прокурорів щодо можливих порушень міського голови неприпустимими.

І якби не запуск ВАКС, то справа з ініціативи прокурорів САП мала б помандрувати в Одеський апеляційний суд.

ВАКС реанімував це розслідування, маючи повноваження апеляційної інстанції щодо рішень судів першої інстанції. Втім, до цього ВАКС усе ніяк не вдавалося провести підготовче засідання щодо “Краяна” через неявку адвокатів Труханова.

По-друге, до історії з “Краяном” додалися нові масштабні епізоди, щодо яких Офіс генпрокурора зміг винести нову підозру. Як наслідок, суд обрав запобіжний захід на її основі.

Тепер ідеться не лише про можливі розтрату бюджетних коштів, неправдиве декларування статків чи зловживання службовим становищем, як у попередніх версіях слідства.

Детективи НАБУ та прокурори САП заявляють про те, що мають достатні докази незаконного заволодіння землею в Одесі. Й нібито відповідні оборудки здійснювало ціле злочинне угруповання.

В ньому-то начебто й брав участь чинний міський голова разом із топ-чиновниками та обласним прокурором.

За версією НАБУ, вони могли отримувати незаконні доходи за передачу суперфіцій (тобто права на забудову землі), що належить територіальній громаді.

Одеса – це місто, де впродовж останніх п’яти-семи років розгорілися “війни забудовників”.

А негативні наслідки від них відчувають на собі мешканці міста. Це й хаотична, щільна забудова приморських ділянок, і зношеність інфраструктури, що не встигає за темпами будівництва елітних ЖК, і погіршення екології.

У Геннадія Труханова – давній конфлікт з одним із найбільших одеських забудовників Kadorr Group Аднана Ківана. Впродовж років вони обмінювалися взаємними публічними звинуваченнями. Натомість самого Геннадія Труханова пов’язують з будівельною компанією “Будова”. У відкритих реєстрах її кінцевими власниками вказані Дмитро Дімарський, Олег Глушанков, Борис Родін.

Сам міський голова Одеси заперечує свої зв’язки з будівельним бізнесом.

Він запевняє: критикує саме згаданого забудовника за руйнування санаторіїв.

Нинішня справа у ВАКС може стати не лише спробою розслідувати ті чи інші дії конкретних чиновників, але й з’ясувати правду про одеську забудову. Як насправді розподіляється цей ринок, яку роль відіграє міська влада та які наслідки це має для бюджету міста й держави.

Поміж іншого, можуть стати відомими нові факти про вплив на місто бізнесмена Володимира Галантерника. За даними НАБУ, з-поміж 10 членів сформованого та активного злочинного угруповання називають і його.

Геннадій Труханов заперечує зв’язки з Галантерником. Каже, що вже чотири роки навіть не спілкувався з ним.

“Хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур”

В ОДНОМУ З ЛИСТІВ ДО МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СТЕФАНА ­ТАРАНУШЕНКА ХУДОЖНИЦЯ КАТЕРИНА БІЛОКУР ЗГАДУЄ ЕПІЗОД ЗІ СВОГО ДИТИНСТВА. Жила у селі Богданівка – зараз Яготинський район Київської області. Якоїсь зими її батько Василь і дядько Омелько їздили до най­ближчого міста Пирятина на базар. Привезли гостинець – буквар.

“Я зразу і не зрозуміла, що воно таке, – оповідає Катерина Білокур. – Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка й вірші. За тиждень я все це зучила майже напам’ять. З приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тієї грамоти учиться. Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, а буде сидіти вдома, помалу на веретено прястиме. І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя”.

Катерина Білокур пише картину “Цар-Колос” у своїй хаті в Богданівці, 1950-ті роки

Батьки хотіли виростити з доньки хатню господиню й вдало видати заміж. А дівчину з 6 років тягнуло до малювання. Якось розмалювала фігурками коней весь шкільний зошит молодшого брата Грицька.

– Ох ти, стерво! – кричав батько.

Зошит порвали на шматки. Відтоді не давали малій ні паперу, ні олівців.

ДІВЧИНА КРАДЕ В МАТЕРІ ШМАТОК БІЛОГО ПОЛОТНА, БЕРЕ З ПЕЧІ ВУГЛИНУ. Розмальовує з обох боків. Потім пере – і малює знову. Одного разу так замилувалась своїм витвором, що почала голосно сміятися. За цим її застають батьки. Малюнок кидають у піч:

– Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!

Катерина вчиться робити пензлики. До гілки вишні чи верби кріпить кавалок шерсті кота або тхора. Користується такими все життя. Фарби також виготовляє самотужки – з бузини, калини, трав. Перші олійні побачить у 24 роки.

Тоді ж вкотре свариться з батьками. Хотіла вступити до технікуму художньої кераміки в Миргороді. Батько спересердя спалює майже всі малюнки, переламує пензлі. Катерина втікає з дому, бере з собою дві вцілілі картини – “копію з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури”. У технікумі на них навіть не дивляться: без атестата про середню освіту прийняти на навчання не можна.

Катерина залишає малюнки під огорожею закладу і йде додому пішки – 130 км.

– НАКАЗАВ ЖЕ НАС ГОСПОДЬ! – СКАРЖАТЬСЯ СУСІДАМ БАТЬКИ.

У селі Катерину вважають чудною. На вечорниці не ходить. На городі порається вночі, щоб день присвячувати малюванню. Але красуня, тож парубки сватаються. Відмовляє всім. Один залицяльник дарує букет квітів.

– Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе? – відповіла Катерина.

Сім років сватається один хлопець. Катерина йому відмовляє. Той хлопець часто співав: “Та любив тебе дівчиною, й любитиму молодицею, а ще сім літ не женитимусь – чи не станеш удовицею”.

– Ну добре, – каже Білокур. – Та тільки дайте слово, що як я буду вашою дружиною, то дозволите мені малювати.

– Катерино Василівно! – зіскакує на ноги той. – Де це ви цей дур знайшли? Жінок-художників немає, а є лише мазілки. Це діло велике. Чоловіки не всі в силі підняти його своїм розумом. Та ви ж посміх із себе на всю Україну зробите.

– Якщо я від вас дурніша, то не буду вашою дружиною, – відповідає.

У 30 закохується в місцевого хлопця. У листах до Таранушенка називає його “лосем”: “Лося я не бачила, а уявляю, що це тварина дуже здорова, ледача й розумом не дуже-то наділена. І люди на здорового та ледачого чоловіка ­кажуть: а, той лось чортів! І от приблизно такої натури був той парень, якого я покохала. Та думаю: він сильний, при всякій незгоді життьовій подасть мені руку допомоги і все буде добре”.

Але він також вимагає покинути малювання. У день сватання Катерина втікає з дому. Бере гроші, які заробила шиттям на машинці, і їде до Канева – на могилу Тараса Шевченка. Довго сидить там і плаче.

– Якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких живу, не розуміють мене, і я між ними, як чужа, – говорить.

Клянеться малювати все життя.

– ДІВЧАТА ЗАМІЖ ПОВИХОДИЛИ, ПОЇХАЛИ В КИЇВ, НА РОБОТУ ВЛАШТУВАЛИСЯ, А ТИ СИДИШ І ЧОРТІВ МАЛЮЄШ, – ДОРІКАЄ МАТИ ЯКИЛИНА ЛИСТОПАДНОГО ВЕЧОРА 1934 РОКУ.

Катерині на той час 34 роки.

– Мамо, простіть мені. Може, я й сама не рада, що така, але я не можу бути іншою. Якби я калікою вродилась, ви б же не вигнали мене з дому.

– Краще б ти калікою вродилась, як маєш соромити нас на все село! Іди геть з моїх очей.

Катерина боса біжить до річки Чумгак. Довго стоїть у крижаній воді – думає топитися. Це бачить молодший брат Павло, кличе матір.

– Вернись, дитино, і малюй хоч кожного дня. А не вернешся, то я піду за тобою, – здається Якилина.

“Не хотіла я топитися. Жити хотіла. Та й самій же було цікаво, чи вийде з мене художник. Але, думаю, чи втоплюсь, чи не втоплюсь, то, може, хоч матір полякаю”, – зізнавалася художниця пізніше.

Застудила ноги, відтоді мала поліартрит, стала інвалідом другої групи. Далеко ходити вже не могла.

У 39 РОКІВ КАТЕРИНА ЧУЄ ПО РАДІО ПІСНЮ ОКСАНИ ПЕТРУСЕНКО “ЧИ Я В ЛУЗІ КАЛИНА НЕ БУЛА”. Малює на сірому полотні пучок калини й надсилає співачці. Катерина не знала, як розставляти розділові знаки, дуже соромилась того – то намалювала в листі до Оксани також кошик, і в ньому – коми, крапки і попросила розставити їх в тексті на свій розсуд. Конверт підписує: “Київ, оперний театр, Оксані Петрусенко”. Лист доходить. Співачка передає малюнок знайомим у Полтаву. До Богданівки приїжджає Володимир Хитько, який очолював художньо-методичну раду полтавського Будинку народної творчості. У квітні 1940-го там відкривають першу персональну виставку Катерини Білокур – 11 картин.

Художницю преміюють поїздкою до Москви. Відвідує там Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. “Куди мені бути художницею? Я – ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене!” – казала, вражена мистецтвом інших художників.

Катерина Білокур знайомиться з відомими митцями, заводить листування. Поету Павлу Тичині дарує картину “Півонії”. Через кілька років відвідає його квартиру. Картина їй здається тьмяною.

“Мені зробилось заразом і холодно, і жарко, і соромно, і стидно перед такими людьми за свою роботу, – згадує. – Господи, яка ж вона одноманітна і бездарна. Синє-синє одноманітне поле, а на йому такі ж одноманітні квітки. Тільки й того, що великі, як решето, а художньої тієї чарівної краси немає на макове зерня. Мені зробилось соромно за мою роботу, що я за неї нічого не могла сказати тим добрим людям. А треба б було сказати, попросити Павла Григоровича, щоб вони її з стіни зняли і де-небідь у хижі заховали, аж поки я другую намалюю і віддам їм, а ту, невдалу, заберу”.

Через кілька років привозить нову картину. Але міліціонер у дворі не впускає її до помешкання Тичини: мовляв, якась сільська баба знову до поета з проханням прийшла.

“ОБІЩАЮТЬ МЕНІ ЗВАННЯ НАРОДНОГО ХУДОЖНИКА І ГРОШІ. А я радію, що буде багато фарб. А гроші роздам рідним, щоб не дорікали”, – пише Катерина до Стефана Таранушенка 1955 року.

У Тичини знайомиться з молодшим на чотири роки журналістом Дмитром Косариком, який захоплювався її творчістю. В листах до нього називає себе Попелюшкою, яка не може ні на що претендувати. Але зізнається, що кохає без тями. Після цього той говорить, що має родину в Москві. І зникає з її життя.

Катерина Білокур мріє про квартиру, як у Тичини – з електричним освітленням і газовою плитою. Але не може покинути хвору матір. 1955 року в Києві її роботи оглядає голова Ради міністрів УРСР Михайло Гречуха. Художниця боїться, щоб її не розкритикували – втікає на другий поверх. Але керівникові уряду її картини сподобалися.

– Білокур треба перевезти до Києва, її життєві умови тяжкі, – просили друзі художниці.

– Хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур, – каже Гречуха.

“Не маю зла на того чоловіка, – писала пізніше художниця. – Але бодай йому хоть раз у страшному сні приснилося б те, як я живу, – вовком завив би від горя і розпачу”.

Через шість років помирає від саркоми шлунка. До наших днів дійшли близько 120 картин Катерини Білокур. Більше 40 зберігаються у Музеї декоративного мистецтва на території Києва-Печерської лаври, дві – в Музеї-квартирі Павла Тичини в столиці, решта – в Яготинському історичному музеї на Київщині.

Дві картини Катерини Білокур зникли з Лувру

– Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ! – каже Пабло Пікассо, коли бачить картини Катерини Білокур на виставці в паризькому музеї Лувр.

1957 року там показали вісім її робіт.

– Мы, коммунисты, знаем, что делаем. Повезем самые лучшие работы по народному искусству и докажем, какие мы, советские! – говорив перед виставкою голова Комітету у справах культурно-­освітніх установ Яків Сіренко. Дві картини Білокур – “Берізка” та “Цар-Колос” – не повернулися назад.

Письменник Микола Кагарлицький у книжці “Катерина Білокур очима сучасників” пише: “Одні подейкують, що картини за велику суму продали якомусь колекціонерові, а грішми поділилися – і кінці в воду. Другі кажуть, що їх безборонно викрали з музею, а радянські представники свідомо не надавали розголосу крадіжці, навіть поліцію не викликали. Треті взагалі твердять, що то хтось із радянських представників у Парижі під “викрадення” привласнив собі полотна Білокур”.

Адміністрація музею обіцяла: якщо протягом півроку роботи не знайдуть, то художниці відшкодують їхню вартість. Не відшкодували. Просила надіслати фотографії – щоб намалювати заново. Не надіслали. Перемалювала картину “Цар-Колос” по пам’яті.

“Политическая золушка”. Кем стала Светлана Тихановская за год с начала протестов

На этой неделе Светлана Тихановская приехала в Лондон, где встретилась с премьер-министром Борисом Джонсоном и пообщалась с белорусской диаспорой. Еще год назад Тихановская категорически отказывалась называть себя политиком, а эксперты отводили ей символическую роль в противостоянии Александру Лукашенко. Русская служба Би-би-си задала ей несколько вопросов и поговорила с политологами о том, как из домохозяйки Тихановская стала лидером в изгнании и почему ее отъезд из Беларуси считают стратегической ошибкой Лукашенко.

“Я не публичный человек, я не умею говорить, у меня нет такой харизмы, как у моего супруга”. Так говорила Светлана Тихановская в своем первом видео интервью 4 августа 2020 года. Во время общения с журналистами Би-би-си Светлана волновалась, делала долгие паузы и закрывала лицо руками.

Год спустя лидер белорусской оппозиции уверенно вошла в небольшое здание, расположенное в нескольких минутах ходьбы от Вестминстерского дворца в Лондоне. Тихановскую в строгом синем костюме окружала группа помощников и телохранителей.

Как проходят встречи Тихановской с зарубежными лидерами и местными диаспорами

Тихановская поднялась на сцену, и, взяв в руки микрофон, поспешно извинилась, что на встречу у нее есть всего полчаса, поблагодарила белорусскую диаспору в Великобритании и обещала вернуться снова.

– Мы собрали вопросы диаспоры к вам и…. Извините, я немножко нервничаю, – сказала, обращаясь к Тихановской, одна из организаторов мероприятия.

– Я тоже, – улыбаясь, ответила под аплодисменты Тихановская.

Мать и жена

До весны прошлого года Светлана Тихановская была далека от политики. Она закончила педагогический институт в Мозыре (небольшой город на юго-востоке Беларуси) и жила, как говорила сама Тихановская, обычной жизнью с супругом Сергеем и двумя детьми.

Автор фото, Getty Images

По официальным данным, на президентских выборах 2020 года Тихановская набрала около 10% голосов

Мы быстро, просто и понятно объясняем, что случилось, почему это важно и что будет дальше.

Конец истории Реклама подкастов

В своих интервью она неоднократно повторяла, что для нее муж и семья – на первом месте, а свою кандидатуру в президенты она выдвинула из-за порыва любви к супругу. “Я домашняя, я стесняюсь очень сильно, сейчас люди на улицах стали меня узнавать, – признавалась год назад Тихановская. – Все говорят: куда ты лезешь, это же не в куклы играть. Я все понимаю, это не моя стихия”.

После того, как ее мужа, популярного блогера с президентскими амбициями, арестовали, она выдвинулась вместо него – и то, что ЦИК зарегистрировал ее кандидатуру, стало неожиданностью даже для самой Тихановской.

“Лукашенко просто не мог поверить, что женщину способны воспринимать всерьез”, – говорила она позже в одном из интервью. По официальным данным, Тихановская, собиравшая многотысячные митинги в свою поддержку, набрала лишь 10% и заняла второе место после Лукашенко. Оппозиция считает ее победителем выборов.

11 августа 2020 года, опасаясь за безопасность детей и собственную, Тихановская уехала в Литву. Тогда некоторые эксперты говорили, что она стала символической фигурой и что на этом ее роль в политике, скорее всего, закончится.

“Бороться не устала”

За последний год Тихановская встретилась с более чем 30 мировыми лидерами, включая премьер-министра Великобритании Бориса Джонсона и президента США Джо Байдена.

Во многом именно благодаря работе ее штаба против представителей властей и госпредприятий ввели санкции, а Беларусь не уходит из международной повестки.

Автор фото, Getty Images

За последний год Светлана Тихановская встретилась со многими мировыми лидерами, в том числе немецким канцлером Ангелой Меркель

“Тихановской удалось удержать Беларусь в фокусе мирового внимания, – сказал Би-би-си директор исследовательской программы по восточному соседству ЕС и по России Финского института международных отношений Аркадий Мошес. – Мы знаем по опыту других стран, когда люди, вытолкнутые в эмиграцию, очень быстро теряли и растрачивали это внимание. В условиях эскалационной политики Лукашенко Западу приходится все больше втягиваться в вопросы Беларуси, и в этом контексте Тихановская становится естественным партнером взаимодействия”.

По словам ее пресс-секретаря, Тихановская совершает две-три рабочие поездки в месяц, выходные старается по возможности проводить с детьми. Находясь в Вильнюсе, она созванивается с рабочими объединениями, активистами и другими лидерами демократического движения. Во время официальных визитов и в Литве она постоянно в сопровождении охраны.

“Это достаточно сложная жизнь, к которой она оказалась готова, – говорит руководитель Свободного театра (белорусский театр, базирующийся в Лондоне) и директор Creative Politics Hub Николай Халезин. – Она пытается не грузить охрану – лишний раз не выйти на улицу, не пойти в магазин. Когда мы встречаемся, я спрашиваю: устала? Она все время говорит: бороться не устала.”

Автор фото, Getty Images

Во время официальных визитов и в Литве Светлана постоянно находится в сопровождении охраны

Халезин, который был в составе делегации Тихановской во время визита в США, считает, что человеческие качества помогли ей в политике: по его словам, своей искренностью она обезоруживает и располагает к себе многих мировых лидеров.

“Светлана – добрый, спокойный и приятный человек, от встречи с ней я получаю удовольствие, – сказал Би-би-си Халезин. – При этом она может слушать специалистов, доверять им, но может и проявить характер и очень жестко настоять на своей позиции – бывает, даже прикрикнуть”.

“Когда мы были на Берлинском кинофестивале, Светлана категорически отказалась выходить на красную ковровую дорожку, – вспоминает Халезин. – Ее уговаривали все, вплоть до директора фестиваля. Прозвучало категорическое “нет”, потому что в Беларуси люди в тюрьмах, “я не могу ходить по красным дорожкам”. Падет режим – приглашайте!”

“Для меня каждый день продолжается борьба, но ты идешь вперед, ты борешься, потому что по-другому уже не можешь”, – сказала Би-би-си во время лондонского визита Тихановская.

Автор фото, Getty Images

Светлана Тихановская теперь не отрицает, что может остаться в политике

В Беларуси она объявлена в международный розыск, и своего отношения к ней Лукашенко не скрывает. Во время недавней встречи с чиновниками он обозвал Тихановскую “дурой” и “мерзавкой”.

“Лукашенко совершил две стратегических ошибки – вначале зарегистрировав Тихановскую в качестве кандидата в президенты, а затем выдворив ее из страны. Я думаю, что он об этом лично сожалеет, – считает белорусский оппозиционный политик Анатолий Лебедько. – Эта реакция – лакмусовая бумажка значимости Тихановской. У него такое раздражение, которое он просто не в силах удерживать, при том что он опытный политик”.

Символ

Белорусские государственные СМИ, а недавно и бывший главред Nexta Роман Протасевич говорили о внутренних распрях в кругах оппозиции – но сами оппозиционные активисты и политологи это отрицают. Лебедько считает, что во многом это именно заслуга Тихановской.

“Благодаря тому, что Светлана Тихановская имеет легитимность миллионов граждан Беларуси, она предотвращает этот раскол. Своим признанием внутри страны и за пределами она четко дает понять, что существуют разные политические группы, но есть один центр принятия решений”, – считает Лебедько.

Автор фото, Getty Images

Авторитет Тихановской среди белорусов позволяет предотвратить раскол среди демократических сил, говорят политологи

“Другие демократические силы признают символическое лидерство Тихановской и стараются не противоречить инициативам ее штаба, а также проводят смежные инициативы, например, голосование за конституцию, – отмечает основатель аналитического агентства Sense Analytics Артем Шрайбман. – Больших разногласий мы среди них не видим, скорее это филиалы одного движения”.

О себе как символе Тихановская говорила и год назад. “Я не политик, и я не президент в полном понимании этого слова. Нет у меня ни тех амбиций, ни качеств, ни знаний. Национальный лидер – равно национальный символ. Светлана Тихановская стала символом перемен”, – сказала она в интервью Би-би-си 21 августа прошлого года.

Лебедько называет Тихановскую “политической золушкой”, которая в течение очень короткого времени пережила удивительное превращение – из домашней женщины в человека, который влияет на будущее страны и говорит на понятном для белорусов языке.

“Я понял, что люди, которые долго в политике, оторвались от реальности и, наверное, нужен был приход человека, который приземляет, – рассуждает Лебедько. – Для кого-то с политологическим образованием то, как она говорит, может выглядеть упрощенно и наивно, но это то, что намного ближе сегодня белорусам”.

Инициативы внутри страны

Однако влияние Тихановской на жизнь в Беларуси сильно ограничено. В отличие от международной деятельности большинство инициатив, к которым призывал ее штаб внутри страны, провалились: национальную забастовку быстро подавили, призыв к началу весенних протестов не вызвал среди белорусов энтузиазма, а силовики, которых лично Тихановская неоднократно призывала встать на сторону народа, остались лояльны Лукашенко.

Автор фото, Getty Images

Тихановская стала для многих белорусов символом перемен, но реального влияния на ситуацию в стране у нее нет

“Внутри страны у нее реальных рычагов влияния на ситуацию нет, она это прекрасно понимает: это как раз проявилось в том, что ее инициативы не сработали, – считает Шрайбман. – Люди оказались не готовы рисковать своей безопасностью и свободой, по крайней мере на момент этих призывов. Видимо, уже не было веры в то, что победа так легко достижима, ставки оказались слишком высоки”.

С самого начала протестов Тихановская подчеркивала, что народное сопротивление должно носить мирный характер. В целом таким оно и оставалось, однако за последний год, по подсчетам правозащитного центра “Весна”, несколько десятков тысяч человек было арестовано, тысячи подверглись пыткам и репрессиям, количество политзаключенных превысило 600 человек. В Беларуси почти полностью ликвидированы независимые СМИ и правозащитные организации, а разговоры о политике теперь происходят шепотом и за закрытыми дверьми.

Оглядываясь назад, какие уроки Тихановская извлекла из случившегося и что, на ее взгляд, следовало сделать по-другому? “Можно много чего было сделать по-другому, а можно было и не делать, сейчас уже ничего не изменишь. И что сделано, то сделано, – отвечает она. – Это очень большая заслуга белорусов, что уже целый год люди сражаются, и вот эта решимость остается, она никуда не уходит”.

Темы