Razom for Ukraine: захищаємо життя тих, хто захищає нас

Razom for Ukraine — громадська організація, створена українцями в США під час Революції гідності, яка за майже дев’ять років діяльності стала глобальним об’єднанням активістів у США, Канаді, Польщі й Україні. До повномасштабного вторгнення команда ГО працювала над величезною кількістю проєктів: підвищували кваліфікацію українських нейрохірургів, адвокатували потреби України в США, збирали кошти для лікування дітей із рідкісними захворюваннями, а також реалізовували програми для ветеранів українсько-російської війни та сімей військовослужбовців.

І з 24 лютого 2022 року волонтери зосередились на забезпеченні військових засобами зв’язку й медикаментами, навчанні операторів дронів, курсах тактичної медицини, а також психологічній підтримці та гуманітарній допомозі для постраждалих від російської агресії. У цьому матеріалі розповідаємо, як команді Razom for Ukraine вдається ефективно працювати в умовах великої війни.

Українці, які живуть за кордоном, послідовно посилюють голос України на міжнародній арені й, перебуваючи далеко від дому, підтримують розвиток демократичного суспільства на батьківщині. Об’єднавшись, можна зробити більше — в цьому переконалися українські активісти в США, які заснували громадську організацію Razom for Ukraine, коли Україна потребувала допомоги.

Усе почалося з групи ініціативних українців, які жили в США й вирішили діяти, коли в 2013 році розпочався Євромайдан: організовували прямі нічні включення з Майдану Незалежності в Києві та щотижня збиралися на акції в Нью-Йорку, згадує співзасновниця Razom for Ukraine Любов Шипович:

Євромайдан (Революція гідності)

Протестні акції українців на підтримку європейського вектора зовнішньої політики держави, а також проти корупції, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення. Осердям акцій, які відбувалися по всій Україні, був Майдан Незалежності в Києві.

— Ми собі вирішили, що кожні вихідні це (мирні акції. — ред.) буде в новому парку в Нью-Йорку, що ми хочемо зробити кожен парк Нью-Йорка жовто-блакитним. І ми робили ці події.

А в будні активісти збирали кошти, закуповували необхідні для українських протестувальників речі та створили логістичний центр. Пізніше купували бронежилети й каски для майданівців і продовжили допомагати, коли 2014 року почалася російсько-українська війна. Місією Razom for Ukraine є розбудова успішної розвиненої України. Активісти системно діють у різних сферах, співпрацюючи з організаціями та приватними особами в Україні й за кордоном.

Після повномасштабного російського вторгнення свої основні ініціативи волонтери поставили на паузу, натомість запустили один величезний, розгалужений на кілька напрямів проєкт Emergency Response (з англ. «Реагування на надзвичайні ситуації»). Його суть — реагувати на нагальні виклики. Цей проєкт був основним під час піку пандемії COVID-19, а зараз його головне завдання — підтримувати військових і цивільних українців в умовах великої війни.

Волонтери Razom for Ukraine готувалися до повномасштабного наступу ще з кінця 2021 року, коли в медіа з’явилась інформація про скупчення російських військ на кордоні з Україною. В середині лютого активісти вже почали координуватися з кількома українськими організаціями в Америці, запустили фандрейзингову кампанію, тож до початку великої війни встигли зібрати 2 млн доларів саме на допомогу Україні.

Новини про перші «прильоти» в Україні застали команду під час відеодзвінка щодо навчань Сил територіальної оборони тактичній медицині. Пам’ятаючи досвід 2014 року, коли після початку бойових дій із ринку зникли всі необхідні для військових товари, волонтери одразу почали бронювати великі партії всього, що могло знадобитися, розповідає Любов Шипович:

— Коли дізналися новину про те, що на Київ уже летять російські літаки, після того вже не лягали спати тиждень. Ми просто сконтактували зі всіма виробниками техніки, (засобів) тактичної медицини, і купували просто все.

Відповідь на вторгнення

Razom for Ukraine синхронізує свою роботу з іншими українськими фондами за кордоном, щоб не конкурувати, а навпаки знизити вартість необхідних товарів завдяки великим об’ємам закупівель. Для ефективнішого використання коштів об’єднали логістику з Київською школою економіки (КШЕ), Nova Ukraine та Smart Medical Aid. Кооперація з великими українськими фондами доволі проста, адже ті зосередилися на товарах військового призначення, тоді як Razom for Ukraine, за американським законодавством, не може закуповувати товари військового чи подвійного призначення без ліцензії, пояснює виконавча директорка фонду Евеліна Курілець:

Товари подвійнго призначення

Окремі види виробів, обладнання, технологій тощо, спеціально не призначені для військового використання, але які можуть бути використані у військових цілях чи для розроблення, виробництва зброї.

— Ми всі насправді займаємося трошки різними напрямами. Де ми перетинаємось, це, напевно, в постачанні дронів, але і «Повернись живим», і Фонд Сергія Притули спеціалізуються на нецивільних дронах. Ми на себе взяли цивільну частину: евакуаційні дрони, дрони для розмінування, медичні.

Про конкуренцію не йдеться, адже у всіх спільна мета:

— Це як одна справа. Тобто те, що ця гривня впаде не мені, а Притулі чи в інший фонд, по факту нічого не міняє — воно все йде в одну скриньку. І з цієї скриньки купується все можливе, щоб Україна перемогла і була успішною.

У березні 2022 фонд започаткував програму RAZOM Гранти для підтримки українських волонтерських організацій, що допомагають цивільним, які постраждали від війни — продуктами, притулком та (або) евакуацією. З наближенням зими пріоритетними для такої допомоги є прифронтові території.

За словами Евеліни Курілець, репутація Razom for Ukraine у світі працює: фонду допомагають люди з різних країн.

— Вони бачать, скільки ми всього робимо, якими темпами це робимо, як віддаємося цьому, тому нам довіряють.

У перший місяць повномасштабного вторгнення проблем із коштами не було: підтримували і прості американці, і фонди, і корпорації. Надходили пожертви від кількох доларів до мільйона одноразовим платежем, а середня пожертва становила 120 доларів. Спад надходжень став помітним уже на другий-третій місяць великої війни, тому це актуалізувало питання фандрейзингу. Любов Шипович каже, що ніхто не очікує такої шаленої підтримки, як була на початку, але щоб вона не впала до нуля, потрібно комунікувати й підкреслювати досягнення України, адже людям хочеться підтримувати тих, хто бореться:

Фандрейзинг (англ. fundraising)

Процес залучення коштів (донорських, членських, благодійних) для реалізації певного завдання чи проєкту.

— Спочатку на такому шоці, що на Україну напали, була підтримка. А зараз, я думаю, треба показувати, що Україна сильна, українці самі себе можуть захистити, але нам потрібна технічна, технологічна, збройна підтримка. Тому що важко воювати з країною, яка, напевно, готувалася весь час свого існування до війни, тоді як Україна була зосереджена на розбудові демократії.

Важливо, щоб кошти надходили регулярно, адже турнікети, бандажі, медикаменти — це розхідні матеріали, які неможливо забезпечити одноразово. До того ж будь-які запаси військових можуть бути знищені ворогом:

— Їх (турнікети, бандажі, медикаменти) треба поповнювати. Це щось таке, що потрібно буде постійно, поки тривають бойові дії. Як ми говоримо, війна — це дуже дорого.

Крім медикаментів і спорядження, організація навчає операторів квадрокоптерів працювати в умовах воєнних дій, а також забезпечує військовослужбовців дронами. Техніка, яку закуповують, дорога, але ще важливіше те, що правильне її застосування може рятувати життя, і важливо, щоб людина, яка нею користується, розуміла нюанси. Любов Шипович пояснює:

— Незважаючи на те, що в Україні досить багато було шкіл цивільних пілотів (квадрокоптерів), знімати весілля — це не те саме, що облітати по лінії фронту чи працювати під засобами радіоелектронної боротьби.

Наразі організація активніше допомагає військовим, ніж цивільним. Таку позицію прийняли тому, що військові захищають цивільних:

— Ми вважаємо, що треба йти на випередження. Зв’язок, дрони — саме те, що працює на випередження, до поранення: як прокомунікувати так, щоб спланувати все і не допускати масштабних жертв.

Допомогу від фонду може отримати будь-яка військова частина, підрозділ Нацгвардії, Національна поліція, ДСНС, військові та цивільні шпиталі. Пріоритетність надання підтримки визначають за близькістю до лінії фронту: найвища — ті, хто в зоні активних бойових дій, середня — друга лінія фронту, найнижча — тилові міста. Умовно, замовлення з Києва приймають, якщо вони надходять від людей, які за кілька днів вирушать на схід чи південь країни.

Однією з нових програм фонду є «Авто для перемоги», в межах якої шукають благодійників, які готові передати власне авто на потреби ЗСУ або ж продати його за символічну ціну. Також проводять збори коштів для придбання автівок для фронту, зокрема медичних бусів.

Активісти Razom for Ukraine кажуть, що волонтерські фонди, які працюють за кордоном, не завжди повністю розуміють специфіку роботи в Україні під час повномасштабної війни. Наприклад, для звітності організації краще завжди розраховуватися безготівково, але що ближче до фронту, то більша ймовірність, що придбати пальне чи відремонтувати машину можна буде лише за готівку. Так само в мирний час було б доцільніше розташувати логістичний хаб поближче до місця, звідки розвозитимуть вантажі, що надходять з-за кордону, але страхування європейських перевізників не працює в Україні, тому компромісним рішенням для фонду Razom for Ukraine став Львів. Таких нюансів багато, розповідає Любов Шипович, яка чотирнадцять років жила в США, але після кількох тижнів повномасштабної війни повернулася в Україну:

— Тут люди зранку на складі, а після обіду на похорони поїхали, бо хтось із їхніх друзів загинув. І це все треба враховувати, це те, що стає зрозумілим, відчутним, коли ти знаходишся в цьому середовищі.

Ще в перші дні великої війни український громадський сектор взяв на себе багато роботи, коли держава потребувала підтримки, щоб впоратися з усіма масштабними викликами, що з’явилися водночас. Така активна горизонтальна взаємодія в суспільстві, за словами Любові Шипович, — це прояв живої традиції козаччини, а також децентралізації. Те, що в Україні немає централізованого волонтерського руху, жінка вважає перевагою:

— Навіть якщо фізично знищити кількох лідерів-активістів, від цього не зникне волонтерський рух, бо це просто десятки, сотні тисяч людей, які в цьому задіяні. Його неможливо знищити.

Любов Шипович переконана, що волонтерство в Україні почалося не з російсько-української війни. Активісти об’єднувались задовго до цього, під час важливих моментів історії незалежності: Революції на граніті (1990), акцій «Україна без Кучми» (2000–2001), Помаранчевої революції (кінець листопада 2004–кінець січня 2005), Мовного Майдану (2012), студентських протестів (2013):

— У кожного покоління українців є своя хвиля цього волонтерського руху, а з повномасштабними воєнними діями це торкнулося майже кожної родини. У кожного є якщо не родичі, які на війні чи постраждали від війни, то якісь близькі знайомі, друзі. І це така природна відповідь нації: або захищати, або допомагати тим, хто захищає.

Любов Шипович включилася у волонтерство, коли переїхала в США в 2008 році. Разом із друзями-американцями допомагала постраждалим від урагану Сенді, який тоді стався у Нью-Йорку. Готовність допомагати Україні вона пояснює розвиненістю благодійності серед американців, які починають по-різному волонтерити ще зі школи і продовжують в дорослому віці. Наприклад, в Америці більшість пожежників — волонтери:

— Діти ростуть, бачать, як їхні батьки волонтерять, і це стає просто частиною їхнього існування. Є робота, є родина, але треба от щось віддавати ще для своєї громади.

Допомогу звичайних американців українцям Любов Шипович бачить як вияв тієї ж готовності до взаємодопомоги, тільки масштабованої до інтернаціонального рівня:

— Коли бачать несправедливість — включаються допомогти.

Український та американський досвіди відрізняються, на думку жінки, тим, що у Штатах зусилля спрямовують на локальну громаду: моє місто, мій район, моя вулиця, а в Україні йдеться про глобальні процеси держави, адже є зовнішній ворог. Вона зауважує, що з 2014 року в періоди відносного затишшя, переговорів і спроб укладання угод із Росією, було видно, як українці починають спрямовувати зусилля на локальні групи:

— Це, напевно, просто життя в мирний час, коли ти починаєш дбати про свій будинок, свій двір, своє місто. А коли настає небезпека, то ми об’єднуємося громадами проти загального ворога.

Логістика й евакуація цивільних

Ще з часів Революції гідності і впродовж російсько-української війни на сході України Razom for Ukraine вибудували логістичні схеми постачання допомоги в Україну, але їх довелося переглянути після повномасштабного вторгнення Росії, розповідає Любов Шипович:

— Якщо до великої війни сюди кораблі плавали, літаки літали, то зараз стало зрозуміло, що треба шукати шляхи через інші країни.

Ніхто з працівників фонду не був знавцем військової логістики. Зверталися по допомогу до провідних фахівців, але ті розповідали про цивільну логістику, яка не працювала через закрите небо, заблоковані порти й підірвані мости. Нерозуміння фахівців, як діяти під час цієї війни, можна пояснити тим, що востаннє велика війна в Європі була в середині минулого століття:

— До сухопутної війни такого масштабу ніхто в світі, крім Росії, не готувався.

Доводилося винаходити нові процедури й механізми, враховувати специфіку закупівель у різних країнах, конкурувати із закупівельниками Росії і Білорусі. Зараз у фонду є своя ERP-система керування складом: доставок, обробки замовлень, відвантаження на складі тощо. Завдяки автоматизації системи менеджери бачать, коли який вантаж доставлено, отримують документи, підтвердження, фотографії з моменту отримання. Усі процеси постійно налаштовують. Любов Шипович каже, що після перемоги вони зможуть навчати військової логістики інші країни. Жінка оцінює прогрес у роботі організації від лютого 2022 так: те, що є зараз, і те, як це було на початку, — це велика різниця, але вони продовжують вдосконалювати процеси.

ERP-система

Enterprise Resource Planning System — система планування ресурсів підприємства.

— Ми шукаємо, де можна оптимізувати, зекономити, спартнеритись, кому ми можемо бути корисними, що саме і як завезти, що є більш нагальним, а що менш.

Зараз склади організації є в чотирьох країнах: США, Канаді, Польщі й Україні. Команда українського складу приймає вантажі, сортує їх і завантажує дві-три машини кожні два дні. За словами керівника логістичного напряму організації Віталія Свічинського, десять машин постійно в рейсі: дев’ять бусів і одна вантажівка (станом на літо 2022 року):

— Перевантажувати з нашого складу на склади Збройних Сил немає ніякого сенсу, тому краще ми проїдемо тисячі кілометрів, але переконаємося, що воно справді потрапить одразу в роботу.

Віталій Свічинський не тільки координує фахівців транспортної системи, а й сам розвозить вантажі, а на початку вторгнення евакуював людей із прифронтових міст у безпечніші регіони. Долучився, адже Razom for Ukraine допомогли його родині зібрати 2 млн доларів на укол для сина зі СМА:

Спінальна м’язова атрофія (СМА)

Рідкісне генетичне захворювання. Поступовий, але незворотний процес, що означає втрату можливості рухатися, а з часом – дихати. Лікування СМА віднедавна можливе, але дороговартісне.

— Наша ініціатива збору спочатку називалась «Діма, ми встигнемо» (це ім’я мого сина), а потім її трансформували у «Діти, ми встигнемо». Організація Razom (for Ukraine) була активним партнером цього всеукраїнського громадського руху.

Після повномасштабного вторгнення Росії проєкт «Діти, ми встигнемо» переріс в евакуаційний, адже дітки зі СМА потребують медикаментозного лікування, спеціального харчування, тобто з початком великої війни стояло питання вже не про комфорт, а про життя. На допомогу прийшов польський фонд Fundacja SMA, який взяв опіку над більшістю евакуйованих діток.

У перші дні вторгнення Віталій Свічинський перевіз родину на захід України й поїхав у Кривий Ріг, щоб евакуювати Алісу Шевчик (дитину зі СМА) з її мамою Галиною до Польщі. По допомогу почали звертатися інші родини, тож більшу частину березня чоловік евакуйовував жінок із дітьми та літніх людей із Сєверодонецька, Бахмута, Соледара, Слов’янська, Харкова та населених пунктів Херсонського напрямку. Спочатку він робив це легковими автомобілями, потім бусами. Загалом Віталію Свічинському вдалося евакуювати більше п’ятиста людей.

— В березні ми більшу половину місяця тільки евакуацією займалися, а потім почали вже доставляти гуманітарні вантажі.

Якийсь час діяли за схемою: куди везли вантаж, звідти заодно евакуйовували людей, щоб бути максимально корисними. Про роботу водіїв Віталій Свічинський каже, що були миті, коли їхали з величезною швидкістю, адже від цього залежало їхнє життя. Маршрути були складними через підірвані мости й небезпеку в’їзду в зону бойових дій, їх треба було дуже ретельно продумувати. Водії одягали бронежилети, коли під’їжджали до лінії фронту, адже розуміли рівень загрози життю:

— Не раз таке було, коли ми знаходились у точці, від’їжджали від неї, і через годину-дві її повністю розносило.

В організації працює 14 водіїв (станом на літо 2022 року). Їздять по двоє, другий водій виконує роль експедитора: домовляється про місце зустрічі з військовими, відповідає за документи. Часто в дорозі проводять по 14 годин; колега слідкує, щоб водій не засинав від утоми, а у випадку поранення може допомогти.

— Для нас це той борг, який ми маємо віддати державі, — усі військовозобов’язані чоловіки. Ми працюємо в напрямі постачання і забезпечення. Буде потрібно піти на фронт — підемо.

На четвертий місяць Віталій Свічинський разом із братом, за власними підрахунками, проїхали 80 тис. кілометрів. У дорозі ночували там, де була можливість: в готелях, у людей, навіть у церквах. Зараз намагаються без зупинок доїхати до Дніпра на ночівлю. Упродовж наступного дня їздять на заплановані локації, а ввечері повертаються до міста.

— Зараз, безумовно, ми Донбас знаємо вздовж і впоперек, всі ці точки, де можна проїхати, де скоротити, якісніше плануємо. Тому ми і ефективніше зараз працюємо.

Медицина

Травм і серйозних поранень на війні не уникнути, тому потрібно робити все можливе, щоб бійці та медики мали необхідні засоби для порятунку життя. Аптечки, які українським бійцям і військовим медикам постачають Razom for Ukraine, містять лише сертифіковані складові, зокрема турнікети: закордонні SOF, TMT, CAT, SAM і українські «Січ». Несертифікований турнікет називають рулеткою: може спрацювати, може — ні, тобто створює ілюзію безпеки. Найслабшим місцем несертифікованих турнікетів зазвичай є тримач, який може ослабнути, через що поранена людина стікатиме кров’ю, розповідає виконавча директорка фонду Евеліна Курілець. В організації хочуть бути впевненими в кожній переданій на фронт аптечці, тому мають чіткі вимоги до її вмісту: бандажі, турнікети, пластирі, рукавички, декомпресійні голки, назофарингіальні трубки, ножиці, термоковдри, оклюзійні пов’язки тощо:

— Перевірили, запакували, і ми тепер знаємо, що це хороша аптечка, яка, дай бог, не знадобиться, але якщо доведеться, вона може врятувати життя.

Окрім усього необхідного, до аптечок стараються докласти малюнки дітей. Волонтери розповідають, що військові у своїх фотозвітах дякують за них найбільше.

Кожна аптечка містить QR-код, за яким можна подивитися короткі відеопояснення, як використовувати кожен з її елементів. Волонтери радіють: працює «черезтинне радіо» (український відповідник «сарафанному радіо»), військові хвалять комплектацію цих аптечок і радять побратимам звертатися саме до Razom for Ukraine.

Окремо формують рюкзаки військових медиків, які відрізняються від аптечок не лише розміром і кількістю тих же турнікетів чи пластирів, а й самим набором засобів, розрахованим на людину, яка має медичну освіту чи пройшла відповідні курси.

Розуміючи навантаження медичних закладів, що приймають поранених, Razom for Ukraine займається і госпітальною медициною. Закуповують не лише ліки, а й обладнання. Наприклад, частим запитом від медиків є монітор пацієнта, який допомагає оцінювати стан пораненого, зменшуючи так навантаження на персонал.

Монітор пацієнта

Cпеціальний медичний пристрій для моніторингу і контролю основних фізіологічних параметрів пацієнтів.

Наявність аптечки не є гарантією, що вона допоможе, тому волонтери запустили навчання з тактичної медицини, а також у співпраці зі Smart Medical Aid започаткували проєкт «Запустимо серця разом». Його метою є здобуття й популяризація навичок надання серцево-легеневої реанімації серед населення завдяки тренінгам і просвітницькій кампанії.

Через потребу оперативно реагувати на запити, пов’язані з повномасштабною війною, багато інших проєктів організації довелося призупинити, але вони, за словами Евеліни Курілець, не пройшли безслідно. Одним із найуспішніших ініціатив, які втілювали до великої війни — це Co-Pilot: нейрохірурги з Америки навчали українських колег проводити операції, яких раніше в Україні не робили. Наприклад, оперативне втручання при епілепсії:

— Ми щасливі, тому що наша робота і її результати помітні навіть після того, як проект поставлено на паузу. Тобто лікар, який навчився виконувати певний вид операції, продовжує це робити.

Нейрохірург Михайло Ловга навчався в межах цього проєкту, працював із нью-йоркським нейрохірургом Люком Томичем в Україні і стажувався в США. На 24-те лютого в Михайла була запланована операція, але ранок почався з вибухів у Луцьку, де він тоді жив. Планові операції скасували, перейшли на режим проживання в лікарні й готувалися до можливих масових надходжень пацієнтів. Михайло писав усім знайомим дитячим нейрохірургам із різних країн, щоб розповісти про те, що відбувається. Згодом очолив дитячу хірургію у львівській лікарні.

— Якщо зараз здається, що ворог один, то насправді, на жаль, є багато інших проблем, які потрібно вирішувати. З початком війни захворювання нікуди не ділися.

Відділення займається пораненими дітками з пошкодженнями головного та спинного мозку, але патології нікуди не зникли й не всі пацієнти виїжджають за кордон: хтось не може, а хтось не хоче, щоб бути з родиною, розповідає Михайло Ловга:

— Ми ніколи сильно не розлежували на дивані, але останнім часом стали працювати ще активніше.

Команда Razom for Ukraine мріє створити центр епілепсії для дітей, адже є лікарі, які вміють не лише діагностувати, а й оперувати й ви́ходити пацієнта з такою недугою:

— Наша ціль — максимально покращити якість життя кожного з наших дітей. Звичайно, якщо є можливість, повністю вилікувати їх.

Михайло вважає, що за місяці великої війни в українському суспільстві відбулися позитивні зрушення — люди зрозуміли, що насправді важливо, хто друг, а хто ворог, і згуртувалися:

— Я думаю, струсило тих, хто був не струшений ще, якщо можна так сказати. Така наша багатостолітня війна, таке наше протистояння. Все рівно якесь покоління мусить закінчити. Я думаю, наше покоління найбільш готове до того.

Центри психологічної підтримки

Війна принесла в життя українців багато болю, важких змін і втрат. Люди, які раніше не зверталися до психологів, тепер часто потребують фахової консультації. В Razom for Ukraine вважають, що у психічному здоров’ї перша допомога так само важлива, як домедична під час поранення, тому вирішили не чекати до кінця війни і спільно з Rockefeller Foundation запустили програму Razom з тобою. Евеліна Курілець розповідає, що ідея виникла давно й вони довго обдумували її реалізацію. Зараз це три центри психологічних консультацій: два у Львові й один в Івано-Франківську.

— Щоб люди, які внутрішньо переміщені, щоб мами військових, чиї сини зараз на передовій, дружини чи близькі, кохані, які не виходять на зв’язок, — аби їм було з ким поговорити і отримати якусь підтримку.

Безкоштовні заняття проходять офлайн у двох форматах: групові й індивідуальні. Є ігрова кімната, щоб матері могли спокійно поговорити з психологом і не перейматися за дітей. Інколи на групових заняттях діти малюють, розповідає Евеліна:

— Психолог на базі цих малюнків може оцінити стан дитини, а самі малюнки ми тоді пакуємо у наші аптечки на складі. Це такий коловорот доброти.

Перевагою групових занять, за спостереженнями Евеліни Курілець, є можливість для учасників чути різні думки одне одного, знайомитися та спілкуватися:

— Навіть мами, які втратили дітей (це жахливо!) — вони собі мають підтримку одна в одній, не покидаючи стін цього центру.

У центрах працюють фахівці з відповідною освітою та досвідом. Однією з них є Юлія Бурда, нейропсихологиня, яка керує центром розвитку дітей з інвалідністю «Вірю в тебе», і практикує у Львові:

— Ми працюємо з дітьми-підлітками, з дітьми, які, на жаль, потрапили під ворожі ракети, бомби, і допомагаємо їм відновити своє життя настільки, наскільки це можливо у нас, в Україні.

Юлія розповідає, що за підтримкою звертаються люди, які втратили свої домівки, а також бізнеси, які не хочуть йти з України:

— Вони все одно щось планують тут зробити, в Україні, тому що для них найголовніше — це бути вдома. І їм дуже потрібне таке плече, опора.

Юлія закликає звертатися за фаховою допомогою і не нехтувати станом, коли важко впоратися з емоціями. Робота психологів зараз відрізняється від мирного часу, адже горизонт планування зовсім інший, ніхто не знає, куди може прилетіти наступна ракета.

— Ми не знаємо, скільки нам відведено жити, може годину, може ще 10–20–30 років. Але я точно знаю, що я цей час хочу прожити щасливою людиною, з посмішкою, а не зі сльозами. І цей час навчив дуже багатьох людей не прив’язуватися до своєї квартири.

Евеліна Курілець каже, що відписалася від каналів новин, адже пам’ятає відчуття перших днів, коли цілодобово «сипляться» повідомлення про негативні події, на які не можна вплинути. Включення в роботу організації допомогло зосередитися на конкретних завданнях і розуміти свої сили: вивезти конкретну людину, забезпечити госпіталь необхідними ліками чи обладнанням чи продумати маршрут евакуації:

— Я українка, я мама, я на своєму фронті. Він мені дає сили продовжувати рухатися, вірити у майбутнє, будувати плани.

Не вигорати Евеліні Курілець допомагає віра в перемогу та думки про майбутнє доньки, яка житиме в Україні:

— Життя під Росією…я навіть уявляти такого не хочу. Це гірше пекла. Я не хочу такого майбутнього своїй дочці, я зроблю все можливе і неможливе, аби цього не сталося.

Для Евеліни Курілець важливе й цінне відчуття себе частинкою спільноти, коли за кілька дзвінків можна вирішити навіть надскладне питання. Вважає, що будь-яка допомога істотна: хтось піклується про сусідів, хтось купив бронежилет для військового, хтось сортує медикаменти.

— І це супер важливо, і це робить нас тими, ким ми є — українцями, яким не байдуже, які не кидають один одного. Ця зв’язка дуже важлива і вона нам допомагає «вигрібати» і залишатися Україною. Це те, що приведе нас до перемоги.

Разом до перемоги

Попри те, що низка проєктів Razom for Ukraine зараз на паузі й основні зусилля команда спрямовує на боротьбу з наслідками російської агресії та допомогу українському війську, адвокування України у США залишається в пріоритеті. Адвокаційна команда побудувала зв’язки з громадськими активістами й посадовцями в обох країнах, щоб рівень підтримки України не падав і світова спільнота розуміла свій безпековий інтерес. Любов Шипович переконана:

— Імперії не зупиняються. Коли світ проковтнув Крим, для Росії це був сигнал, що можна рухатись далі. Тобто це як дворовий гопник: він розуміє лише силу, ніякі переконання не працюють. Дуже важливо, щоб світ зрозумів, що тут переговорами не вирішується питання, треба просто зупинити — жорстко, силою. Показати, де та межа, через яку не варто переходити.

Одним із головних меседжів українців до світової спільноти, на думку Евеліни Курілець, є те, що ми просимо не «ловити для нас рибу», а тільки «дати вудочку». Українці беруть на себе відповідальність і ризикують найціннішим — життям. І немає місця для гри в напівтони, а є чорне і біле, коли Росія дозволяє собі зрівнювати мирні міста з землею, скидати бомби на дитячі садочки й пологові будинки.

Після перемоги фонд планує працювати з ветеранами війни і включатися у відбудову держави. Любов Шипович каже, що хоче бачити Україну незалежною, сильною, економічно спроможною європейською країною:

— Думаю, що після перемоги роботи не стане менше, можливо, навіть більше.

Продовжувати боротися, на думку жінки, українцям допомагає те, що вони повірили в себе, свою силу і здатність перемогти:

— Суспільство вже змінилося після того, коли Україна не впала за три дні, як їй багато хто пророкував навіть серед наших західних партнерів. Я думаю, що стався такий переломний момент, що українці повірили в себе.

Доки триватиме війна, Razom for Ukraine продовжуватиме підтримувати армію. Любов Шипович переконана: кожен має максимально включатися вже зараз: опановувати тактичну медицину, проходити базову військову підготовку та завчасно придбати амуніцію, щоб за необхідності стати на захист країни:

— Основна наша ціль — така сама, як в усіх українців і усього цивілізованого світу — зупинити ворога, повернути території. Ми як організація не можемо постачати зброю, ми не можемо воювати, але ми можемо підключатись, щоб забезпечити тих, хто захищає нас.

Віра, що українці на правильному боці історії, дає велику силу ‒ правозахисник, дисидент Мирослав Маринович

ЛЬВІВ ‒Українці у війні, яку Росія нав’язала Україні, мають бути воїнами добра і світла, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода правозахисник, один із засновників Української Гельсінської групи, дисидент, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. Він вважає, що сьогодні українське суспільство переживає національну згуртованість, подолало чимало відмінностей.

Як пережити українцям важкий час війни, де брати сили і терпіння? Які смисли Великодня мали б допомогти сьогодні? Про це розмова у час великодніх свят із відомим українцем Мирославом Мариновичем.

‒ Пане Мариновичу, щонайменше вісім разів ви святкували Великдень, радше осмислювали це свято, поза рідною домівкою ‒ в неволі. Це були тюрми, заслання, табори. Цьогоріч Великдень для українців ‒ у час повномасштабної війни. З вашого досвіду, коли вам було емоційно важче ‒ тоді, у радянських в’язницях, чи сьогодні, у час повномасштабної війни?

‒ Я би розподіляв так ‒ Великдень у мирний час і Великдень у гострі, кризові моменти. Війна і табір лягають на один статус. Яка між ними різниця? У мирний час, коли все добре, духовні речі затуляються матеріальними: пасочка, а до пасочки ковбаска, символи ‒ верба, писанки, одягнутися у вишиванку. Ось це те, чим ми живемо на Великдень. У жодному разі я це не засуджую. Це творить нам культурне тло, ми в ньому почуваємося вдома, нам затишно. Я страшенно люблю всі ці елементи української традиції. Вони дуже теплі. Але при цьому напруга духовних речей відходить десь у бік.

Тоді як у кризові моменти, коли немає часу чи можливостей, як у таборі, оточити себе цими символами, людина цілковито обдерта з тих всіх матеріальних речей постає прямо перед Богом. Навіть немає священника, як посередника.

Все ‒ людина перед Богом: ти, Бог і світ довкола тебе. І оця різниця є дуже важлива, бо тоді, в ті кризові моменти, оця напруга пасхальних страждань звучать обітницею перемоги торжества життя над смертю. Це стає найголовнішим, а віра помножується в десятки разів. Тоді ти розумієш, що надія, яка тобі відкривається через Великдень, дає тобі основу, фундамент, силу вистояти.

‒ Великдень традиційно це родинне свято. Але війна внесла чимало змін. І хтось буде у колі рідних, а хтось спілкуватиметься з найдорожчими людьми телефоном. Багато хто піде до рідної людини, яка загинула від російського агресора, на цвинтар, щоб на могилі запалити свічку і принести шматок паски. А є й такі люди, які не знають, що з їхніми рідними чи де лежать останки. Ще мільйони українців цей Великдень проводять поза рідним домом, тисячі людей втратили все, зазнали наруги. Все це сильно накладається і виникає багато запитань, які доводиться чути сьогодні: чому це так, чому зі мною, за що, а головне, чому Бог допускає всі ці страждання, горе, сльози в Україні? Невже чаша Господнього терпіння має наповнитися праведними душами, щоб зло було зупинене?

‒ Я шукав відповідь на питання, чому так Господь допускає. І знайшов її в Одкровенні Івана Богослова і ця відповідь у той момент мене трішки приголомшила.

Не знаю, чи ця відповідь буде радісною для страждальців, про яких ви говорите. Бо там Господь у відповідь на волання душ жертв: «Доки, Господи, ти будеш допускати оцю кривду?», відповідає, що мусить доповнитися число тих, які відстраждають, мусить доповнитися число.

Це звучить на наш земний розум страшно. Звучить, начебто Господь холодно спостерігає за лічильником, в який момент йому треба зупинити дію зла. Але я намагаюся дивитися по-іншому.

Коли мати чекає народження дитини, то хтось може сказати, чому мусить бути 9 місяців? Чому не менше? Адже для матері це випробування і чим ближче до пологів, тим більше випробувань, а пологи проходять у болю.

Чому так Господь зарядив? Бо такий світ, така закономірність. Ця закономірність має високий сенс. Господь ‒ сам Бог отець ‒використав механізм жертви для того, щоб змінити хід подій на Землі. Він послав свого сина, знаючи наперед і син знав, що він мусить пережити жертву. Страхітливо. Правда? Цей механізм потрібен, тому що, коли людина бачить увиразнено жертву, тоді вона, по перше, бачить увиразненим зло і може це зло ідентифікувати.

Ще кілька місяців тому у світі люди не могли прийняти думку про те, що Росія ‒ це екзистенційне зло. Бо, мовляв, це партнер, трішки пришиблений, але партнер для діалогу.

Зараз ми розуміємо, що зло таке несамовито велике, що перед нами є увиразнене екзистенційне зло. І це великий здобуток. Ця жертва і потрібна для цього.

Крім того, вона потрібна для того, щоб на ній вибудувати інший світ. В Одкровенні Івана Богослова є дуже важливі слова: «Ось нове творю все».

У фільмі «Страсті Христові» творчі люди дуже мудро помістили ці слова в один характерний момент, коли Ісус несе хрест: він дивиться на матір і в болю каже: «Ось нове творю все». Тобто, жертва є основою творення нового. Тому святий богослов Тертуліан сформулював таку тезу: «Кров мучеників ‒ насіння Церкви». Знову ж можна спитати, чому так. Але через жертву Господь вибудовує таке.

Тому що через жертву люди, ідентифікувавши зло, зрікаються його, очищають свої душі, відсовують від себе зло. Вони прагнуть до добра і йде очищення суспільства. Тому за жертвою є великий сенс. Звісно, якщо б біля мене була людина, яка стала жертвою цієї війни, цього зла, таке пояснення було б штучним і надто схоластичним.

‒ У перші дні вторгнення Росії на територію України, світ одразу не був готовим до такого розвитку ситуації, спостерігав, що відбувається і раптом почав не просто співпереживати, але й активно допомагати.

‒ Світ перестав бути байдужим, тому що була жертва. Страхітливість цієї жертви вражає і викликає прагнення людей відкинути це зло, знищити його, ліквідувати і це дуже багато.

‒ Порівнюють Другу Світову війну і нинішню війну в Україні, винищення нацистською Німеччиною євреїв і винищення Росією українців. Таку жорстокість, яку чинить російська армія, не можуть усвідомити в Україні і світі. Чимало громадян, які втекли від обстрілів і окупації з Донеччини, Луганщини кажуть, що не були готові до такого вияву жорстокості, бо у 2014 році так не було. Чому такий вияв зла?

‒ Це втілення зла дає дозвіл, пояснюється якимись примарними причинами, чому війна потрібна. Зло легітимізує насильство. Ти, вбивши «українського фашиста», рятуєш людство від фашизму, рятуєш Росію від тих «небезпечних фашистів». Зло, легітимізоване насильство і в цьому є страхітливий злочин організаторів тієї війни. То не тільки Путін. Страхітливий злочин, тому що Росія і Путін легітимізували насильство. Вони його вивільняли, дали йому простір.

‒ Чим це легітимізоване насильство закінчиться?

‒ Це складний момент для християнства. Тому що, з одного боку, християни усвідомлюють, що наш світ не є ідеальним. Оскільки у ньому все таки править «князь світу», править у розумінні, що не має останнього слова, а він править, царює над душами і він виграє битву за битвою, але він не виграє війни, а битву за битвою може вигравати. Тому, розуміючи гріховність цього світу, ми не можемо повністю прикладати закони Небесного царства до цієї грішної землі.

Раніше в католицизмі існувала доктрина справедливої війни, зараз пробують замінити її на доктрину справедливого миру, але не завжди це виходить переконливою. Відтак зараз у католицизмі є дуже велика доктринальна проблема, тому що намацують і ще не можуть знайти адекватної відповіді для нинішнього часу. Але в чому проблема? Христос говорить, що остаточно перемогу здобуває любов. А що означає любов у випадку, коли ми дивимося на це увиразнене зло? Кожна війна для християнства є викликом, бо ми віримо в Ісуса, який є любов’ю, віримо в Бога, який є любов’ю, і ми відчуваємо свою недосконалість, бо ми ніяк не можемо собі до кінця уявити, що означає формула любові у нинішньому світі.

‒ Зараз ми чітко бачимо наскільки Україна і Росія різні, яка це відмінність цивілізацій. Таких відмінностей багато і вони промовисті, починаючи від волонтерства, яке з першої хвилі війни активізувалось, ставленні до літніх людей, жінок, дітей, тварин. Світ ясно побачив, що Україна інша. Як ви відчуваєте ту іншість?

‒ Українцям треба зберегти моральний капітал, який маємо. Цей капітал увиразнився, коли українці з першого пострілу моментально самоорганізувалися, не чекали команди Головнокомандувача.

Кинулися туди, де було потрібно чиєїсь людської допомоги і в цьому є краса України, що вона спроможна так, як у мурашнику, а це мій улюблений образ, давати собі раду. Подивімося на мурашник: одна мураха підставляє плече, несе бадилинку, друга захищає від зайд, третя ще щось. Кожна при ділі. Отакий великий мурашник сьогодні Україна і кожен має якусь свою місію.

Відповідно, Росія зовсім інакша. Вона чекає наказу. У Росії важливі не горизонталі, а вертикалі важливі. Тому навіть на Заході вже вражені, чому такою негнучкою є військова тактика.

В Україні армія це мережа мобільних груп, командири яких чітко знають, що вони мають свою відповідальність і свободу ухвалювати рішення задля виконання головної мети. Тоді як російські командири навіть в найменших ситуаціях чекають команди зверху. Це теж увиразнює те, що було нашою бідою в минулих епохах, а саме, що ми не хотіли одного начальника над нами, у нас кожен сам гетьман і так далі. Зараз ці горизонталі раптом спрацювали.

‒ У споминах ви пишете, що політв’язні брежнєвського періоду, коли перебували за ґратами, по тюрмах і засланнях, раділи з того, що бачили агонію комуністичного режиму. Ви перебували у складних умовах, сиділи поруч із «блатними», вбивцями, були у ситуаціях, де фізично і морально витримати було надважко. Що вам давало сили знаходити навіть моменти радості?

‒ Силу давало відчуття, що ти на правильному боці історії, що вибрав добро.

Воно виглядає кволим, слабким, але насправді саме добре переможе. Тому Брежнєв пижився, робив з себе великого світового лідера, не меншою мірою, ніж сьогодні Путін, але це було смішно, тому що у таборі ми бачили підводні каміння, підспудні слабинки цієї держави, які лише посилювалися. Тобто, держава їх не лікувала, а, навпаки, підсилювала.

Сьогодні Росія вмирає не лише тому, що вона так само вдається до брехні, насильства, ненависті, а це все елементи зла. І в час Великодня ще раз хочу сказати, що це є елементи зла і зло не переможе.

Я абсолютно у цьому переконаний. Тому віра, що українці на правильному боці історії, а не Росія, дає велику силу. Росія, Путін цілковито вивів державу за рамки історії взагалі, то якийсь плюсквамперфект: і старе озброєння, і старе управління армією, відсталий народ, якого вражають тарілки, холодильники, всі побутові речі. Російські військові ніби вирвалися з якогось плюсквамперфекту до нас. Така сила не може перемогти. Вона може наробити лиха, але не може перемогти.

Врешті-решт «формула величі Росії», яка останніми роками дуже сильно проявлялася, мусіла колись дійти до кінця. Вже немає ні російської культури, ні супутників, нічого фактично немає. Залишилося одне ‒ «зато нас боятся».

Путін на цьому весь час грав, розмахуючи атомною булавою. Але настає момент, що і цьому кінець. На Заході починають розуміти, що немає чого боятися Росії. Бо Росія остаточно відстала країна. Тепер проблема в тому, як демонтувати російський режим, щоб не викликати ядерну Третю світову війну. Третя світова війна вже йде давно, вона гібридна, але йдеться про її ядерну фазу.

‒ Росія прив’язується до ідеологічних дат 9 травня і 22 грудня, коли у 1922 році було створений СРСР. Вже на окупованих територіях України готуються до 9 травня, ставлять постамент Леніна. Чому так тримається за ці дати Путін і його оточення?

‒ Кожен, хто був би на місці Путіна у Росії, змушений був би думати про те, як скріпити імперію, якою ідеологією, яким героїзмом, яким героїчним актом в минулому. Це справді важливо. Для нас, українських політв’язнів, було дуже важливо, що ми себе почували черговою групою воїнів після УПА. Тобто, змінюються епохи, покоління, але приходять нові покоління і кожне покоління стає в цей ряд ‒ починає боротися за свободу свого народу.

Для Путіна не свобода важлива, а важливо скріпити імперію. Бо в Росії головним елементом їхньої ідентичності, національності є держава. Без держави вони себе уявити не можуть. Тому скріплювати державу це головне. Що він має сьогодні для скріплення? Практично нічого. Залишилися, якщо говорити про свята, 9 травня і оце наближення створення Радянського союзу. І в одному, і другому збереження державності є головною ідеєю і у своєму розпорядженні Путін має підсунуту патріархом Кірілом ідеологію «русского міра», тому що це те начебто дозволяє скріплювати імперію. Оскільки проголошено, що всюди, де російськомовні люди, всюди це Росія, це «русскій мір».

‒ Чи зрозуміють громадяни України, які страждають від війни, що Росія закінчується там, де починається українська мова? Як не нашкодити у мовному питанні сьогодні в Україні?

‒ Мені дуже важливо, щоб ми не прагнули одним актом покінчити з російськомовною частиною України. Не робімо чергового насильства над тими бідними людьми, бо вже Путін зробив усе можливе, щоб їх покарати фактично за свою російську мову. Тобто, ставимося до них із милосердям, не вимагаймо від них відразу різких кроків.

Хтось із них одразу перейде на українську мову. Шануймо таких людей. Але не вимагаймо. Є така фраза в Євангелії «що не під силу людям, під силу Господу Богу». Подивімося, трішки більше 30 років Незалежності України. Хіба ми не бачимо, як Бог працює з нами і як він преображає обличчя України! Довіримося йому, але, так би мовити, не заважаймо йому нашими різкими рухами.

‒ Ця війна в Україні показала, що неоднозначною є політика Ватикану, який намагався нав’язати «акт примирення українки і росіянки», що спричинило бурхливу реакцію не лише серед українців. Чому Ватикан, в особі папи, не готовий називати речі своїми іменами, на зло казати зло, на злочин ‒ злочин, на злочинця ‒ злочинець?

‒ Одна з найголовніших причин полягає в тому, що Ватикан має подвійну природу. Це, з одного боку, осідок Церкви, а з іншого, це держава. Одна логіка, одна риторика у Глави Церкви, інша ‒ у Глави держави. Мені здається, що часом сам Ватикан не усвідомлює, як він плутає ці мови. Подивіться, як це все відображалося у час Другої Світової війни. Ватикан теж не міг спромогтися на те, щоб назвати зло злом в обличчі нацистської Німеччини. Це одна з можливих причин.

Друга причина і це стосується не лише Ватикану, а всіх спільнот. Ми періодично переживаємо якісь кризи. Проходячи через кризу, душею тягнемося до цінностей. Цінності стають в основі нашого фундаменту, на якому починаємо будувати нове життя. А це означає нові правила, нові стереотипи, нові регуляційні механізми. Нам здається, що ми їх вибудували на основі цінностей, все правильно.

Потім проходить певний час, змінюються цінності, пріоритети у тої групи і оці правила починають бути часом штучними, але змінити їх, підважити може лише наступна криза. Так це відбувалося у Західній Європі. Після війни витерли кривавий піт з чола і сказали ніколи більше, почали будувати нову цивілізацію, коли всі співпрацюють одне з одним, немає ворога, хто виграв і програв. Вирішили будувати християнську цивілізацію. А потім у цю цивілізацію почав вторгатися Путін зі своїми зовсім іншими правилами.

А як реагував Захід? Ні-ні, ми його переконаємо у тому, що наша модель краща. А Путін почав руйнувати Захід своєю моделлю.

Сьогодні увиразнилося, що на Заході в ментальному вияві, ідеології є цілі ділянки, які заскорузли, які треба міняти, а це важко зробити, бо їм здається, що тоді вони зрікаються своїх цінностей. Навпаки. Так як Ісус повертав Ізраїль до цінностей, до тих первинних засад, отак приблизно сьогодні вся Європа, Україна, Росія весь світ мають вертатись до засадничих цінностей.

‒ Бо тоді смерть.

‒ Які смисли Великодня мали б допомагати у цей важкий час українцям?

‒ Період страстей, посту готує людину до моменту, коли вона ставить себе перед іспитом совісті, ставить собі складні запитання. Кожен християнин, який вірить у Христа, він не може сказати, що це вигадки.

Ми віримо в те, що воскресіння Ісуса було. Ми віримо в те, що його послання до Землі «любіть ближнього свого» є істиною. Ми тому себе запитуємо, що означає формула «любіть ворогів наших». Кожного разу, кожна війна буквально, так би мовити, тицяє нас у цю проблему.

Я не вимагаю сьогодні від українців надмірного, у цей момент, поки страждають люди, поки щодня ми бачимо нові і нові жертви. Я лише прошу Бога сприйняти цей вигук болі і ненависті не як ненависть такого холодного зла, яке ставить собі за мету ненависть, а просто, як відкриту рану. Ісус, який прожив життя на Землі розуміє різницю між тими двома ненавистями ‒ між справжньою і реакцією, як пароксизмом горя.

У час Великодня нам дуже важливо запам’ятати, що ми не маємо уподібнитися нашому ворогові. Це є наше найголовніше завдання. Адже якщо ми уподібнимося, то чи будемо розраховувати на небесну допомогу? Реагуючи на ворога, борючись з ним, ми все ж маємо пам’ятати, що ми маємо бути воїнами світла, воїнами добра.

‒ Де при цьому українцям знаходити силу, віру, терпіння, як не переступи тонку межу між добром і злом?

‒ Рецепт одвічний. Сила з’являється тоді, коли людина допомагає ближньому, тим хто в біді, хто страждає. Кожен із нас під час війни пережив цей момент, коли, здається, тебе огортає розпач. Дивишся новини і вся сила, немов вийшла, а тоді бачиш когось, кому набагато гірше, ніж тобі і починаєш допомагати і раптом з’явився оптимізм і вже маєш силу, можеш жити.

Отже, порятунок України в тому, щоби продовжувати допомагати тим, хто в біді. Звичайно, людські речі, втома і таке інше будуть. Але втомилися від одного ‒ змініть обставини, допомагайте по-іншому. Оцей механізм мусить працювати. Бо коли ми помагаємо ближньому, ми дістаємо від нього енергію.

Бажаю Україні, так як ми отримували енергію на Майданах, кожен відчував, яка це несамовита велика енергія, так і сьогодні перетворити Україну на один великий, творчий майдан взаємодопомоги. І все буде добре, і сила прийде.