КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я

міжнародний науковий проект “Православного Духовного Центру апостола Івана Богослова”

СВЯЩЕННІ КАНОНИ В ЖИТТІ ЦЕРКВИ – «УМОВИ ТЛУМАЧЕННЯ СВЯЩЕННИХ ПРАВИЛ»

Священні канони є найважливішим джерелом канонічного права, оскільки містять найбільш достовірні відомості не тільки з церковних питань, що виникали в розглянуту епоху, а й про способи їх вирішення Церквою. Однак оцінка канонів як джерела канонічного права передбачає об’єктивний підхід до проблеми Боголюдської природи Церкви, її духовної сутності і особливої історичної місії. Отже, необхідно відрізняти тимчасові передумови і буквальне історично обумовлений зміст цих канонів від вираженої в них совісті Церкви у вирішенні безперервно виникаючих питань, щоб уникнути неправильне тлумачення змісту одкровення у Христі. Ця відмінність є надзвичайно важкою, оскільки в канонах церковна совість виражається в історично і морфологічно обумовленій формі по відношенню до кожної розв’язуваної проблеми і до панівних в цю епоху умов. Очевидно, що провести цю відмінність можна лише на основі історично-канонічного дослідження. Для цього, однак, необхідно спеціально розглянути і оцінити інші джерела історії Церкви та прийняти до уваги деякі основні екклісіологічні передумови, без яких неможливо правильне тлумачення правил.

Отже, вся канонічна церковна традиція повинна бути оцінена відповідно до правильного тлумачення кожної групи канонів, встановлених Вселенськими чи Помісними Соборами або ж висхідними до авторитету видатних Отців Церкви. Однак правильне тлумачення передбачає і зведення кожного канону і кожної групи подібних канонів до всієї повноти таємничого і загального духовного досвіду Церкви, з яким пов’язано весь зміст канонічної традиції. Якщо ми не випереджуємо наше дослідження таким способом тлумачення, тоді суперечності канонів будуть плодитися від кожного суб’єктивного критерію і мотиву каноністів, тоді як своєчасно або несвоєчасно показана непридатність певних канонів буде поширена по велінню часу. Дійсно, нерідко буква канонів стає вище духу і кожен канон оцінюється або у відриві від сукупної канонічної традиції, або незалежно від одкровення у Христі і від сутності таїнства Церкви. Значить, очевидно, що тлумачення канонів повинно завжди брати до уваги певні спеціально розроблені екклісіологічні та історично-канонічні принципи дослідження, без яких тлумачення навіть окремих канонів може перетворитися в односторонню і помилкову оцінку їх духу і намірів.

По-перше, тлумачення і оцінка канонів припускають, очевидно, достатній рівень богословських знань і здорових церковних поглядів дослідника. Інакше просто неможливий правильний підхід до текстів канонів, які, природно, не є виключно предметом сухого або горизонтального історико-філологічного дослідження. Безсумнівно, що при дослідженні будь-якого канону повинна бути виключена в максимально можливій мірі суб’єктивність передумов або цілей дослідження, так як спочатку задана установка по відношенню до канону може привести до помилкових висновків. Передумови та цілі канонів вже встановлені Церквою, обмеживши, таким чином, для дослідника суб’єктивну свободу тлумачення. Іншими словами, дослідник канонів повинен бути попередньо присвячений в загальний дух канонічної традиції і ставитися з повагою до всіх необхідних для тлумачення екклісіологічних і церковних передумов.

По-друге, при тлумаченні канонів необхідно серйозно брати до уваги те, що вони не є якимось самостійним, незалежним і самодостатнім розділом джерел одкровення, а навпаки, органічно включені в усе святе Церковне Передання. Це потрібно вважати неодмінною умовою для вірного тлумачення канонів, беручи до уваги, що вся сукупність їх конкретного змісту ґрунтується безпосередньо або опосередковано на Святому Письмі і Священному Переданні. Отже, той факт, що при формулюванні будь-якого положення канону встановлюється в якості необхідної умови демонстрація повноти змісту одкровення у Христі, в тому вигляді, в якому його завжди має і постійно ним живе Церква, робить неприйняття до уваги даної умови при тлумаченні канонів неприпустимою непослідовністю або небезпечним упущенням. Наслідки цього упущення надзвичайно важкі не тільки для правильної оцінки духу канонів, а й для повноти наукової методології, якої ми дотримуємося при тлумаченні, бо відрив канонів від змісту одкровення у Христі de facto скасовує і об’єктивні історико-філологічні передумови виявлення пануючого в них духу. Відрив історичної форми канонів від залежного від них справжнього змісту одкровення у Христі рівнозначний руйнуванню підмурку всієї канонічній традиції і її розкладання на окремі безвідносні до історії спасіння історичні схеми, що не мають більше нічого спільного з природою і призначенням Церкви.

По-третє, для правильного розуміння або тлумачення канонів повинно бути a priori вироблений чіткий поділ між історичною оболонкою і певним чином укладеним в ній духом канонічної традиції. Тлумачення канонів не може бути виведено із сутності одного лише законодавчого емпіризму, ні з результатів одновимірного дослідження існуючого конкретного формулювання, або конкретно поставленої мети. Навпаки, тоді дійсно є небезпека або абсолютизуванням букви канонічної традиції, або обмеження духу цієї традиції простим підсумовуванням конкретно обумовлених особливих випадків, в яких Церква на ділі застосовувала всю повноту інформації істини віри, що зберігається нею. Однак абсолютизація історичного матеріалу з канонічною традицією одночасно означала б і використання його частини для підміни цілісності духовного досвіду, який є і вищим емпіричним законом Церкви. Правильне тлумачення канонів, отже, обов’язково передбачає, з одного боку, первинний зв’язок зі змістом одкровення у Христі, а з іншого, ненасильницький і об’єктивне горизонтальне включення їх історичної «оболонки» в церковний досвід кожної епохи.

По-четверте, тлумачення канонів повинно здійснюватися на основі всіх вироблених сучасною наукою принципів тлумачення. Іншими словами, мало буває звичайного буквального тлумачення, але повинні бути виявлені в результаті дослідження всі історичні причини і певна задача конкретних канонів, особливі законотворчі тенденції описуваної епохи, загальний стан Церкви, значення питань, що вирішуються канонами, їх зв’язок з паралельно існуючими церковними проблемами, канонічна термінологія, що застосовувалася в описувану епоху, авторитет прийняття канонів церковними органами, наступні процедури, дискусії, що відбувалися при прийнятті, необхідна для затвердження канонів церковна підтримка і т.д. Лише після такого відповідального і вичерпного дослідження екклісіологічних та історично-канонічних передумов може проводитися історико-філологічний аналіз тексту канонів для реконструкції вихідного тексту, точного визначення канонічного значення використовуваних термінів, прояснення особливої мети встановлення кожного конкретного канону і в результаті повернення йому його справжнього сенсу.

По-п’яте, при тлумаченні канонів необхідно уникати звичайних помилкових паралелей за аналогією, не захоплюватися суб’єктивними і безглуздими порівняннями, не залишати будь-яких незрозумілих моментів, що породжують помилкові тлумачення. Необхідно прояснювати і виправляти будь-які неточності у визначеннях і формулюваннях, виділяти можливі свідомі спотворення тексту, що були зроблені в минулому. Треба розглядати всі запропоновані помилкові тлумачення і аналізувати всі варіанти правильного тлумачення тексту. При тлумаченні необхідно чітко розмежувати, про що насправді говорить і не говорить канон в контексті історичної епохи, в яку він був встановлений, виявити особливе або нове і визначити подібності та відмінності даного канону в порівнянні з аналогічними або схожими більш ранніми або існуючими одночасно з досліджуваними канонічними текстами. Нарешті, дух і сенс кожного канону повинні бути переданий в позитивному формулюванні, а не у вузькому буквальному тлумаченні, бо лише в цьому випадку представляється можливим правильне зведення духу даного канону до всього змісту одкровення у Христі.

По-шосте, різноманіття формулювань канонічної традиції, яке часто виявляється при тлумаченні канонів, не повинно турбувати дослідника, бо кожен окремий канон не є єдиним і виключним виразом змісту одкровення у Христі в історичному бутті Церкви. Отже, може існувати багато паралельних формулювань канонів по одному або подібним питанням, що, втім, не ставить під сумнів справжність даного історичного додатку конкретного канону. Канонічна традиція не виключає наявності історично зумовленого різноманіття справжнього вираження послання спасіння у Христі, проте виключає наявність істотних протиріч в цій різноманітності. Різноманіття без істотних протиріч – це звичайне явище канонічної традиції.

По-сьоме, при тлумаченні, перш за все, однотипних, канонів, необхідно чітко розрізняти ті канони, які засуджують певний канонічний гріх в момент його вчинення (єресь, розкол, угруповання, незаконний собор, помилкове етичне вчення) від тих, які покликані визначити канонічні передумови для повернення після розкаяння в лоно Церкви. У перших випадках застосовується зазвичай канонічна строгість (акривія), причому найсуворіші покарання накладаються на тих, хто завдає шкоди єдності Церкви. Навпаки, до тих, що розкаялися застосовується завжди церковна поблажливість (економія) як для зміцнення єдності, так і для спасіння тих, хто приніс покаяння за допомогою освяченої практики Церкви. У цьому сенсі, канонічна строгість (акривія), з одного боку, висловлює абсолютний характер і сутність Таїнства Церкви, тоді як церковна поблажливість (економія) є особливим пастирським застосуванням Таїнства Церкви до кожного конкретного випадку.

По-восьме, правильне зведення окремих подібних або схожих канонів до їх органічного цілого зводиться, в кінцевому рахунку, до їх зв’язку з цілісністю церковного досвіду таїнств, бо відповідно до православної традиції, «Церква в таїнствах проявляється» (М. Кавасілас). У цьому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати, що всі канони, пов’язані, наприклад, з організацією управлінням місцевої і всієї вселенської Церквою беруть свій початок в Таїнстві Священства, і отже, всі вони пов’язані з канонічною передачею, застосуванням і відібранням священної влади у єпископів , пресвітерів і дияконів. Одночасно їх стрижнем є Таїнство Євхаристії, в якому узагальнюється весь містичний досвід і проявляється в цілісності все Таїнство Церкви.

По-дев’яте, дійсно, адміністративне Право Церкви обмежує обумовлене історичною епохою нормативний розподіл права хіротонії та суду над єпископами, а також роль інших кліриків, ченців і мирян, з тим, щоб постійно стверджувалася єдність Тіла Церкви у Святій Євхаристії і у всьому містичному досвіді Церкви . У тих же рамках діє і дисциплінарне Право Церкви, яке, через велике різноманіття духовних покарань, визначає канонічний зв’язок єпископів, інших кліриків, ченців і мирян до Святої Євхаристії і до всього містичного досвіду Церкви. Євхаристічно-центричний характер адміністративних і дисциплінарних канонів робить необхідним тлумачення не тільки їх змісту, а й неоднозначної термінології (хіротонія, відлучення від церкви, причастя) відповідних канонів до названого основоположного принципу їх існування і їх функціонування. Таким чином, не тільки зникають звичайні для юридичної теорії помилкові характеристики канонів (адміністративні, догматичні), але і довільні або необґрунтовані тлумачення неоднозначних канонічних понять, таких як, наприклад, поняття хіротонії (вибираю – здійснюю хіротонію), відлучення від Церкви (велике і мале відлучення), відлучення від Причастя (покута-покарання) і т.д. Застосовуючи цей метод зведення до основоположних принципів, ми зберігаємо справжню мету кожного конкретного канону не тільки в його історично зумовленим формулюванні, але і в його духовному зв’язку з усім життям Тіла Церкви.

Тлумачення канонів, таким чином, успішно лише в тому випадку, якщо, дотримуючись вищевказаних принципів тлумачення, стає можливою передача повноти їхнього змісту в сучасній термінології і на сучасній мові. Це надзвичайно важка і зазвичай небезпечна процедура, тому що не завжди ставляться очевидні питання, як з приводу справжнього зв’язку канону і його тлумачення, так і з приводу повного ототожнення духу обох. Однак вірність духу тлумачення справжньому духу самого канону як раз і є завданням будь-якої нової інтерпретації канонів. Очевидно, що увага до вихідної форми або до історичного формування певних канонів є необхідною передумовою, але не необхідним елементом тлумачення, незважаючи на те, що при тлумаченні має бути знайдено вихідне співвідношення всіх відповідних історичних умов, при яких створювався кожний канон, і для яких були актуальні його дух і зміст.

Об’єктивна складність, яка виникає, втім, при забезпеченні повного ототожнення між духом канону і духом його тлумачення, а з іншого боку, при збереженні автентичності духу при зміні букви, пояснює сувору позицію Православної Церкви щодо канонів, яка без абсолютизації, звичайно, їх історичної букви вважає канони справжніми і точними носіями духу, що міститься в них. Таким чином, зберігається з особливою дбайливістю історично сформований союз духу і літери, не тільки для збереження через них в незмінній формі послання одкровення у Христі, але і для затвердження нового правильного застосування їх до будь-якої епохи і до відповідних для віруючих історичним формам. Таким чином, повага Церкви до історично сформованого союзу літери і духу правил повинно бути витлумачено, звичайно ж, не як хворобливий синдром відсталості, що перешкоджає їхньому історичному розвитку, але як, головним чином, безсумнівна і здорова турбота про охорону достовірного джерела і про його оновлення в усі епохи історії Церкви.

Власіос Фідас, почесний професор Афінського університету

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

Каноны (правила) церковные

1) основные церковные правила, определяющие порядок жизни Православной Церкви (ее внутреннее устройство, дисциплину, частные аспекты жизни христиан);
2) свод таких правил.

В широком смысле эпитет «канонический» в церковной лексике означает «законный, признанный» (например, канонические книги Священного Писания).

Кто автор церковных канонов?

Каноны были составлены как церковными соборами, так и отдельными церковными авторитетами — святыми отцами, соответственно подразделяются на соборные (вселенских и поместных соборов), апостольские и святоотеческие.

В каких книгах содержатся церковные каноны?

Основной канонический корпус Православной Церкви содержится в сборнике, имеющим титул «Книга правил» (полное название: Книга правил святых апостол, святых соборов вселенских и поместных, и святых отец). Кормчая книга (Номоканон) – сборники церковных и светских законов, являвшихся руководством при управлении Церковью и в церковном суде православных славянских стран.

Чем каноны отличаются от догматов?

В отличие от догматов, в которых сформулировано вероучение Церкви, в канонах определены нормы церковной жизни.

Возможны случаи, когда Церковь редактирует свои собственные каноны, что совершенно невозможно в отношении догматов. Можно сказать, что если догматы говорят нам о том, что существует на самом деле, то каноны говорят нам о том, как удобно Церкви существовать в условиях земного мира после грехопадения.

Как правильно понимать и применять церковные каноны?

При попытке применения церковных канонов к современным обстоятельствам необходимо учитывать mens legislatoris – намерение законодателя, т.е. изначально вкладываемый в канон смысл, исторический и культурный аспекты.

«Чтобы человек правильно применял церковные каноны с пользой для людей, он должен быть духовным и иметь духовное рассуждение. Потому что иначе он остаётся на букве закона, а буква закона «убивает». Человек тебе говорит. «В Кормчей так написано», и как видит в книжке, так буквально и применяет, а должен бы каждый случай анализировать отдельно. Как я видел на практике, в одном случае могут скрываться тысячи других случаев. Здесь нет одного рецепта, одного единого правила на все случаи жизни». (преподобный Паисий Афонский)

Какова задача церковных канонов?

Главная задача церковных канонов – это приложение неизменных и вечных непогрешимых основ христианского нравственного учения и экклезиологических догматов, содержащихся либо прямо, либо косвенно в их текстах, к изменяющейся церковной жизни. Поэтому во всяком каноне можно обнаружить, с одной стороны, укорененность в неизменном догматическом учении Церкви, а с другой – обусловленность исторически конкретной ситуацией, обстоятельствами церковной жизни, которые имели место в момент издания правила и впоследствии могли измениться. Таким образом, в основе всякого канона содержится неизменный, догматически обусловленный момент, но в своем конкретном и буквальном смысле канон отражает и преходящие обстоятельства церковной жизни.

Подлежат ли отмене церковные каноны?

Каноны отмене не подлежат, несмотря на то, что могут прекратиться или измениться обстоятельства, которые они регулируют. Изменение исторических обстоятельств не приводит к отмене канона, так как обстоятельства могут повторяться.

Может ли тот или иной церковный канон не найти применения?

Канон может оказаться неприменимым в связи с исчезновением того церковного института, который им регулируется. Например, Халкид. 15 определяет возрастной ценз для поставления в диакониссы – 40 лет. С исчезновением чина диаконисс перестало применяться и правило. Тем не менее, в каноническом корпусе оно осталось. Более того, теперь оно содержит некий экклезиологический принцип, который не утратил практического значения в связи с исчезновением института диаконисс. Например, оно может служить отправной точкой в рассуждении церковной власти об установлении возрастной границы для назначения женщин на какие–либо церковные должности. Некоторые же каноны носят характер частных определений, и уже поэтому по буквальному тексту они не применимы ни в каких других случаях, кроме тех, по которым были изданы, как например, II Всел. 4 («О Максиме Кинике, и о произведенном им безчинии в Константинополе…»).

Какой состав канонического корпуса православной Церкви?

Канонический корпус православной Церкви сформировался в IX в., при свт. Фотии I, патриархе Константинопольском. В него вошли 85 Апостольских правил, 20 правил Вселенского I Собора (325), 7 – Вселенского II (381), 8 – Вселенского III (431), 30 – Вселенского IV (451), 102 – Трулльского Собора (691–692), 22 правила Вселенского VII Собора (787), Каноны Поместных Соборов: Анкирского (314) – 25, Неокесарийского (между 314 и 325) – 15, Гангрского (ок. 340) – 21, Антиохийского (341) – 25, Лаодикийского (ок. 343) – 60, Сардикийского (343) – 20 (по другой нумерации – 21), Константинопольского (394) – 1, Карфагенского (419) – 133 (по др. нумерации – 147), Константинопольского Двукратного (861) – 17, Константинопольского в храме Св. Софии (879) – 3; правила отцов Церкви: 4 правила свт. Дионисия Великого, еп. Александрийского, 11 (по другой нумерации – 12, первое правило разделено на 2) – свт. Григория Чудотворца, 15 – сщмч. Петра I, архиепископа Александрийского, 3 – свт. Афанасия I Великого, 92 – свт. Василия Великого, 18 – Тимофея I, архиепископа Александрийского, 1 – свт. Григория Богослова, 1 – свт. Амфилохия, епископа Иконийского, 8 – свт. Григория, епископа Нисского, 14 – Феофила, архиепископа Александрийского, 5 – свт. Кирилла, архиепископа Александрийского, 1 – свт. Геннадия I, патриарха Константинопольского, и 1 – свт. Тарасия, патриарха Константинопольского. В качестве приложения в некоторые издания свода канонов включаются также постановление Карфагенского Собора 255 г., состоявшегося под председательством сщмч. Киприана, о перекрещивании еретиков и правила патриархов Константинопольских свт. Иоанна Постника, свт. Никифора I Исповедника и Николая III Грамматика, в состав канонического корпуса не входящие.

Краткий свод канонических определений Вселенских Соборов

I Вселенский собор в Никее в 325 году оставил нам 20 правил:

Правило первое запрещает принимать в клир лиц, которые сами себя оскопили;

Правило второе запрещает производить в священные степени новообращенных;

Правило третье запрещает священнослужителям иметь у себя в доме женщину, которая не является близкой родственницей;

Правило четвертое гласит, что епископы должны избираться епископами данной области и утверждаться митрополитом;

Правило пятое запрещает епископу принимать в общение лиц, отлученных другим епископом и повелевает дважды в год созывать соборы епископов;

Правило шестое подтверждает высшую власть некоторых епископов над другими епископами и запрещает поставлять епископа без соизволения митрополита и общего избрания;

Правило седьмое возвышает иерусалимского епископа на степень митрополита;

Правило восьмое законополагает о присоединении к Церкви еретиков и запрещает быть двум епископам в одном городе;

Правило девятое запрещает допускать к священнослужению лиц порочных;

Правило десятое заповедует извергать из священного чина падших;

Правило одиннадцатое говорит о способе покаяния отступивших от веры;

Правило двенадцатое говорит также об образе покаяния другого вида падших;

Правило тринадцатое повелевает напутствовать Св. Тайнами каждого умирающего;

Правило четырнадцатое устанавливает образ покаяния для отпадших от веры оглашенных;

Правило пятнадцатое воспрещает епископам и клирикам самовольно переходить из града во град;

Правило шестнадцатое предписывает не принимать в общение клириков, которые самовольно удаляются от собственной церкви;

Правило семнадцатое воспрещает клирикам заниматься ростовщичеством;

Правило восемнадцатое воспрещает дьяконам преподавать св. Дары пресвитерам, причащаться прежде епископов и сидеть между пресвитерами;

Правило девятнадцатое говорит о «павлианах», что они, в случае их обращения, должны быть вновь крестимы, а клирики перерукополагаемы;

Правило двадцатое запрещает преклонять колена в день воскресный и во дни Пятидесятницы.

II Вселенский собор в Константинополе в 381 году оставил после себя всего семь правил:

Правило первое подтверждает Символ Веры, составленный на I Вселенском соборе и анафематствует всякую ересь;

Правило второе запрещает епископам простирать свою власть «за пределами своей области», вмешиваться в дела чужой епархии и устанавливает 5 церковных округов на Востоке;

Правило третье дает Константинопольскому епископу «преимущество чести по Римском епископе»;

Правило четвертое осуждает Максима Киника и «произведенное им бесчиние»;

Правило пятое принимает «исповедающих Едино Божество Отца и Сына и Святого Духа»;

Правило шестое повелевает «не без исследования» принимать обвинения на правителей Церкви;

Правило седьмое указывает на правила принятия кающихся еретиков.

III Вселенский собор, состоявшийся в Ефесе в 431 году, оставил восемь правил:

Правила – первое, второе, третье, четвертое, пятое и шестое – все касаются отлучения от Церкви еретика Нестория и его сторонников;

Правило седьмое запрещает слагать какой-либо новый Символ Веры;

Правило восьмое запрещает епископам «простирать свою власть на иную епархию, которая прежде и сначала не была под рукою его» и освобождает кипрских епископов от зависимости Антиохийского патриарха.

IV Вселенский собор, созванный в Халкидоне в 451 году, оставил после себя 30 правил. Из этих правил:

Правило первое подтверждает необходимость соблюдать все, что было постановлено на прежних соборах;

Правило второе карает низвержением симонию, или поставление в церковные степени за деньги;

Правило третье воспрещает епископам, клирикам и монашествующим «ради гнусного прибытка» заниматься «мирскими делами»;

Правило четвертое запрещает монахам бесчинное жительство;

Правило пятое подтверждает запрет епископам или клирикам «преходить из града во град»;

Правило шестое запрещает рукополагать клириков без определенного назначения;

Правило седьмое запрещает клирикам и монахам, под угрозой анафемы, «вступать в воинскую службу или в мирской чин»;

Правило восьмое повелевает клирикам пребывать «под властью епископов каждого града»;

Правило девятое запрещает клирикам судиться в светских судилищах;

Правило десятое воспрещает клирику числиться одновременно в двух церквах;

Правило одиннадцатое говорит о грамотах, выдаваемых убогим;

Правило двенадцатое запрещает епископам в церковных делах обращаться к гражданским властям;

Правило тринадцатое запрещает служить клирикам в чужой епархии без представительной грамоты своего епископа;

Правило четырнадцатое запрещает чтецам и певцам вступать в брак с иноверными женами;

Правило пятнадцатое говорит о поставлении дьяконисс;

Правило шестнадцатое запрещает монашествующим и девам вступать в брак;

Правило семнадцатое определяет точные границы епархий;

Правило восемнадцатое воспрещает «составлять скопища» и «строить ковы» епископам и своим сопричетникам;

Правило девятнадцатое повторяет правило о двукратном созыве в год Собора епископов;

Правило двадцатое повторяет запрещение клирикам переходить в другую церковь;

Правило двадцать первое повелевает не принимать доноса на епископов «просто и без исследования»;

Правило двадцать второе запрещает клирикам «расхищать вещи» епископа по его смерти; запрещает клирикам и монашествующим без всякого поручения от своего епископа приходить в Константинополь и жить в нем;

Правило двадцать четвертое запрещает обращать монастыри в мирские жилища;

Правило двадцать пятое запрещает оставлять кафедры епископов незамещенными больше трех месяцев;

Правило двадцать шестое повелевает епископам управлять церковным имуществом с помощью икономов;

Правило двадцать седьмое запрещает похищать жен для супружества;

Правило двадцать восьмое определяет круг судебной и административной деятельности Константинопольского патриарха и уравнивает его с папой Римским;

Правило двадцать девятое запрещает низводить епископа на пресвитерскую степень;

Правило тридцатое говорит о египетских епископах.

V Вселенский собор в Константинополе в 553 году и VI Вселенский собор в Константинополе в 680 году не оставили после себя правил, но, вместо этого, в 691 году был созван собор так наз. «Трулльский», именуемый иногда поэтому «Пято-Шестым», на котором было возмещено это опущение и составлено целых 102 правила. Из правил этого собора особенно важны:

36‑е правило, которое повторяет о равноправии константинопольской и римской патриарших кафедр и указывает вообще иерархический порядок патриарших кафедр;

8‑е правило, которое повелевает митрополиту ежегодно созывать собор епископов;

12‑е, 13‑е и 48‑е правила решают вопросы о браке священнослужителей;

33‑е правило осуждает обычай Армянской страны принимать в состав клира только лиц, происходящих из священнического рода;

64‑е и 70‑е правила запрещают мирянину и жене поучать всенародно в храме во время богослужения;

80‑е правило грозит отлучением тому, кто в течение трех воскресных дней не придет в храм на богослужение;

54‑е правило запрещает вступление в брак в близком родстве;

53‑е правило узаконяет духовное родство восприемников с воспринимаемыми и запрещает им вступление в брак;

72‑е правило запрещает смешанные браки с еретиками;

73‑е правило повелевает воздавать честь животворящему Кресту Господню и запрещает начертывать изображение его на земле, дабы оно не попиралось ногами;

75‑е правило требует благочинного пения в храмах;

74‑е и 76‑е правила запрещают в храмах и «внутри священных оград» устраивать трапезы, корчемницы или «купли производить»;

77‑е правило запрещает не только священнослужителям и инокам, но и «всякому христианину мирянину» мыться в бане вместе с женщинами;

83‑е правило запрещает преподавать Евхаристию телам умерших;

86‑е правило повелевает отлучать от Церкви тех, кто содержит блудниц;

90‑е правило повторяет запрещение преклонять колена в дни воскресные, «ради чести Воскресения Христова»;

91‑е правило повелевает отлучать от Церкви вытравляющих плод во чреве;

100‑е правило подвергает отлучению распространяющих порнографию;

102‑е правило говорит о епитимиях кающихся.

VII Вселенский собор в Никее в 787 году издал двадцать два правила, из которых наиболее важные:

3‑е правило, запрещающее избрание во священные степени мирскими начальниками;

4‑е и 5‑е правила, запрещающее симонию;

6‑е правило повторяет требование о созыве ежегодных соборов епископов и запрещает мздоимство;

10‑е правило повторяет запрещение клирикам оставлять свои приходы и занимать мирские должности;

11‑е правило повторяет требование иметь иконома в каждой церкви и по монастырям;

12‑е правило повелевает епископу и игумену иметь попечение о всех церковных вещах и ими распоряжаться, но не присваивать чего-либо самому себе в собственность, под страхом изгнания;

15‑е, 16‑е, 18‑е и 22‑е правила запрещают священнослужителям и монашествующим своекорыстие, роскошь и близкое общение с лицами женского пола;

20‑е правило запрещает устройство «двойных монастырей», где бы женщины жили вместе с мужчинами, и близкое сообщение монахов с монахинями;

21‑е правило запрещает монаху или монахине оставлять свой монастырь и отходить в другой без воли игумена.

Цитаты о церковных канонах

«Господа студенты! Мне поручено читать вам предмет, который обычно называют “каноническое право”, хотя я вам сразу должен сказать, что такое название является недоразумением, потому что самому праву в Церкви места нет. Право проникло в Церковь только тогда, когда оскудела любовь».
протопресвитер Николай Афанасьев (слова, которыми начиналось чтение курса канонического права)

«Вседетельная Святая Троица, сотворив этот первый и вещественный мир, привела его в гармонию с помощью различных естественных правил, вложенных в стихии. Благодаря этим правилам сохраняется порядок, а благодаря порядку – единство всего, и бывает, по словам Орфея, все творение единой музыкальной симфонией, которая исполняется с помощью разных правил, словно с помощью неких разнообразных и многосложных звуков. Таким же образом та же Троица, устроив и второй этот умопостигаемый мир Кафолической Церкви, связала его и скрепила посредством священных и божественных правил. От них рождается благочиние патриархов, согласие архиереев, благонравие иереев, благоприличие диаконов, достопочтенность клириков, благоустроение монахов, познания духовных отцов, необходимые для исправления своих чад, почтение к императорам, являющееся долгом для всех, и вообще у всех христиан рождается подобающее христианам поведение и устроение. И, говоря в общем, благодаря этим священным правилам земная церковная иерархия становится подобием и отпечатком иерархии небесной. Обе эти иерархии вместе делаются одной, слагаясь в единую мелодию, гармонично исполняемую на всех струнах. Изыми правила, вложенные в стихии, из материального творения, и тотчас же разрушится порядок, а по разрушении порядка все мироздание погибнет. Изыми и эти священные правила из Церкви, и тотчас же следом вторгнется бесчиние, а из-за бесчиния погибнет все ее священное благолепие».
прп. Никодим Святогорец

«Законы дисциплинарные или церковные в более узком смысле, установляют в Церкви внешнюю жизнь верующих и все то, что нужно для сохранения в ней надлежащего порядка и для достижения цели, ради которой она существует. Эти дисциплинарные законы не неизменны, они могут изменяться по потребностям церкви и переменам, вызываемым общественным состоянием того или другого века. Это изменение законов, конечно происходило и должно происходить, но непременно под условием сохранения основных законов церковного устройства, притом неспешно и осторожно, чтобы для верующих не явился соблазн и не утратилось бы должное уважение к прежним законам».
свт. Никодим (Милаш), канонист

Литература по теме

• Сайт «Церковное право» (все 783 канона)
• Каноны или Книга Правил
• Правила Церкви с толкованиями еп. Никодим (Милаш):
• Правила св. Апостолов и Вселенских Соборов
• Правила Поместных Соборов
• Правила Святых Отцов Православной Церкви
• Алфавитная Синтагмаиером. Матфей Властарь
• Каноны Православной Церквиеп. Григорий (Граббе)
• Правила первых 4‑х Вселенских Соборовархиеп. Петр (Л’Юилье)
• Пидалион Правила Православной Церкви с толкованиями
• Канонические постановления Православной Церкви о священстве
• Богослужение Русской Церкви Х‑ХХ вв свящ. Михаил Желтов
• Тесты: Каноническое право

• Учебник церковного праваН.С. Суворов
• Церковное правопрот. В.А. Цыпин
• Деяния Вселенских Соборов
• Авторитет и сила священных каноновПанайотис И. Бумис
• Неизменное и временное в Церковных канонахН.Н. Афанасьев
• Каноны: между сакральным и действующим правом Н.Г. Сапсай
• Православное церковное право свщ.-исп. Никодим (Милаш)