Заміжня чи одружена як правильно?

Заміжня – єдиний правильний варіант, означає “вийшла заміж”, бути заміжньою може бути тільки жінка.
Сімейний стан – заміжня
Заміжня жінка с шукає роботу у сфері фінансів
Бути заміжньою мріє кожна жінка
Заміжня і красива, вона привертала до себе увагу чоловіків

Неправильно

Одружена – неправильне слово, оскільки одруженим може бути тільки чоловік (від слова “дружина”).

Комментарии

1. В’ячеслав 2022-05-02 06:15:19 Чому ви вирішили, що «одружена» – то неправильне слово? І чому ви не наводите ніяких доказів до своїх слів? Різниця «заміжня»/«одружений» походить скоріш із російської мови. Ось, що надають українські словники. Тлумачний словник української мови у 20-ти томах: Одружувати – єднати шлюбом чоловіка і жінку. Приклади: Одружили Палажку з парубком, і, добре погулявши на весіллі, свекор забрав молодих та й повіз до себе. (О. Стороженко) Російсько-український академічний словник 1924–33рр. (А. Кримський, С. Єфремов) : Заму́жняя – замі[у]жня́, одру́жена, відда́на; му́жня жона́. [Дочка́ заміжня́ була́, в зе́млю полягла́ (Грінч.). Замужні́ се́стри (Звиног.), У нас у посві́дченні не пи́шуть заміжня́, а одру́жена, а чоловіка́м жона́тим пи́шуть – одру́жений, а нежона́тим – неодру́жений (Київщ.). Російсько-український словник ділової мови 1930р. (М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич): Замужняя – заміжня, одру́жена. Вебсловник жіночих назв української мови 2022р. (Олена Синчак): Здобувачка притулку з 1993 року була одружена з двоюрідним братом Асада. (Високий замок, 2017) Вона – вчителька музики і хакерка сну, незаміжня, хоч і каже, що одружена. (Олександр Денисенко «Проникнення» (гіпертекстуальний роман), 2010).

На обум или наобум как пишется?
Несложно запомнить как правильно писать на обум или наобум, стоит лишь вспомнить несложное правило, давайте разберемся вместе. Правильно пишется Слово пишется слитно – «наобум». Какое правило Слитное написание наречия «наобум» объясняется только тем, что нет в современном русском языке такого слова «обум». И наречия практически… Читать дальше »

Популярное

• Артемовна или Артемьевна как правильно?
• Афанасьевна или Афанасиевна как правильно?
• Валерьевна или Валериевна как правильно?
• Васильевна или Василиевна как правильно?
• Витальевна или Виталиевна как правильно?
• Михайловна или Михаловна как правильно?
• Юрьевна или Юриевна как правильно?
• Щекотно или щикотно как правильно?
• Вдосталь или в досталь как правильно?
• Взамен или в замен как правильно?

Последние комментарии

• Василя → «Хвалит» морфологический разбор
• Николай → Говно или гавно как пишется?
• Николай → Говно или гавно как пишется?
• Тся → «ОтдАл» или «Отдал» ударение в слове?
• Михаил → Камешек или камушек как правильно?
• Александр → Завишу или зависю как правильно?
• Александр → «Доскольки» или «до скольки» как пишется?
• Татьяна 75 лет → Уберу или убиру как правильно?
• Татьяна 75 лет → Уберу или убиру как правильно?
• Кобзон → «Оплочено» или «оплачено» как пишется?

Що не так зі «списком бажань» чиновниці

Ви можете уявити працівницю бібліотеки чи шкільну вчительку, яка бажає заробити мільйон доларів? Ні, звичайно, десь уві сні ми всі уявляємо себе багатими і як купаємося у розкошах, але не настільки, щоб впевненою рукою заносити це на т.зв. карту бажань. Мрії та бажання – поняття різні. Мрії можуть залишатися мріями, а бажання мають збуватись.

Я не засуджую тих, хто зараз потішається над записочками в. о. керівника податкової служби Києва Оксани Датій (схоже, що колишньої в.о., оскільки її фото та прізвище оперативно зникли із сайту Головного управління ДПС столиці). Наші бажання залежать від наших можливостей. А в цієї дами вони були. Бо не бібліотекар і не вчителька молодших класів. Бо на перше місце ставила посаду, а вже потім Мальдіви та мільйон – як наслідок.

Але я також солідарна з тими, хто вважає, що такі особисті речі не повинні з’являтися у публічній площині. І не лише тому, що неетично. А тому що за державу прикро.

Якби не було цих «списків бажань», справа б не отримала такого резонансу. Квартири, автомобілі, долари у мішках – цього ми вже надивилися, цим не здивуєш. А заглянути у комодик із білизною – це щось новеньке. Браво ДБР, виродило справу, яка на слуху!

Але ми обговорюємо не схеми, названі злочинними. Не сперечаємося, добре чи погано не по кишені жити, не чекаємо на справедливий суд. А обсмоктуємо старі записочки, соболину шубу, сукні з мереживами – дешево чи дорого виглядає, скільки разів була одружена, чи дісталася своїх Мальдів.

Тому що все інше видається очевидним: крадуть усі, хто може, садять тих, хто не поділився, завтра прийде нова в.о. і теж купить собі три квартири, загадає під ялинку мільйон. Ну про що тут говорити?

4 століття репресій. Як українську мову намагались вбити 134 рази

Українська мова за 4 останні століття пережила безліч придушень, тому і не стала загальновживаною і загальнонародною

Понад 4 століття в українців намагалися відібрати мову: законами, анафемами, указами, державними актами.

Документи, які зараз є у вільному доступі, а також історичні довідки засвідчують нищення української мови ще з далекого минулого. А також – той факт, що вона за свою історію пережила дуже багато актів лінгвоциду (свідомого нищення мови як головної ознаки етносу).

Для порівняння: історія фіксує небагато проявів лінгвоциду на планеті: згадується у цьому зв’язку окупована Каталонія і заборона режимом Франко каталонської мови, лінгвоцид щодо української мови в Російській імперії та Радянському Союзі й лінгвоцид удегейської мови в СРСР.

В одному матеріалі непросто розглянути майже півтори сотні (в історичних довідниках найчастіше зустрічається число 134) задокументованих актів придушення української мови. Проте кожне століття свідомого нищення мови має свої особливості, зупинимося на них.

Церковні душителі мови

Вони активізувалися вже у далекому ХVII столітті. Так у 1626 р. Київський митрополит Йосиф Кракiвський склав акафiст до Святої Варвари. Дозволили, але за умови його перекладу росiйською мовою. Заодно синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.

Де подіти українські книжки – вирішилося майже відразу: 1627 р. указом царя Михайла наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.

І вже 1693 р. “увінчався” листом патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

Царі, цариці й українці

Петро І розпочав мововбивче XVIII століття примусовим скороченням кількості студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви.

Далі його укази в цьому напрямі посипалися, як з “рогу достатку”:

У 1720 році заборонив книгодрукування українською мовою і наказав вилучити українські тексти з церковних книг, у наступному році видав наказ цензурування українських книжок, у 1729 році – наказ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

У 1740 р. до царського мовознищення додалася росiйська iмператриця Анна Іванiвна, яка створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського i запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України, а кількома роками раніше наказала вилучити книги старого українського друку, а “науки вводить на собственном российском языке“.

Катерина ІІ “добила” мовне питання XVIII століття, заборонивши у 1763 році викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії і всіляко приклавшись у 1775 році до зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

Шкільна грамота – українській тут не місце!

У XIX столітті винищували мову в школах, забороняли не лише українські твори, а навіть кирилицю.

Так, у 1804 р. царським указом заборонялося навчання українською мовою.

У 1847 році відбувся сумно відомий розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших, наказ слідкувати за ними, “не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству”.

У 1859-му Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснило спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.

Української мови “не было, нет и быть не может”

1863 рік приніс сумно відомий циркуляр Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.

Затим у 1864 році послідував Статут про початкову школу, за яким навчання має провадитись винятково російською мовою. У 1870 з’явилося роз’яснення міністра освіти Росії Дмитрія Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути оросійщення”.

Емський указ

За ним заборонялося друкування та ввіз з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також українські сценічні вистави і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

Повний текст Емського указу за журналом “Особого Совещания” вперше оприлюднено у книжці Федора Савченка “Заборона українства 1876 р.”

Указ зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.

Це “загальне правило”, по суті, діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.

Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

Кінець XІX століття – це суцільні заборони: викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою, указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

Українська мова XX століття

Репресії міцніли. Через чотири роки (у 1908-му) після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. Двома роками пізніше відбувається закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

У 1914 році на світ з’являється доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні.

“1.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что “Украина” — это “окраина” государства в былые времена.

…14.За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

…17.Разъяснить, что “Украина” — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было.

18.Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

19.Всеми способами искоренять употребление названий “Украина”, “украинский””.

1918 рік ввійшов в історію страшною розправою більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни України. 26 січня 1918 року, захопивши Київ, більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка…

“Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”, писав російський письменник Федір Гладков.

У 1929-1930 роки почалися арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, харківський судовий процес над ними: процес “Спілки Визволення України”.

На допиті одного з арештованих слідчий Соломон Брук сказав:

«Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем».

Генеральні секретарі – на “стражі” мови

Саме з їх подачі у 1978 році з’являється постанова “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”, так званий “Брежнєвський циркуляр” і (у 1979 році) – “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, так званий “Андроповський указ”.

Затим у 1984 році з’являється наказ про переведення діловодства в усіх музеях на російську мову, а в школах починаються виплати підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови, порівняно з учителями української мови.

Апогеєм мововбивчого століття була в 1989 році постанова про “Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної” і – в наступному році – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Початок ХХІ століття також вніс свою ложку дьогтю у відродження мови.

10 серпня 2012 року набуває чинності закон “Про засади державної мовної політики” (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або “мовний закон”).

Закон передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.

Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова офіційних документів, і досі притісняють мову народу на його землі.

А тим часом українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.