Літературознавиця розказала, чим замінити повалених Пушкіних

Замість порожніх п’єдесталів, де колись красувалися радянські й російські діячі, слід встановити пам’ятники видатним українцям. Про це в інтерв’ю «Главкому» розповіла літературознавиця, докторка філологічних наук Віра Агеєва.

Зараз Україна в ситуації порожніх п’єдесталів: впали Леніни в 2014 році, зараз впали Пушкіни. Як виявилося, їх дуже багато по Україні було встановлено, так маркувався культурний простір.

За словами Агеєвої, аби зберегти власну культурну ідентичність, потрібні імена, яким українці поклоняються та яких шанують. На її думку, порожні п’єдестали – не лише на вулицях: багато людей зараз у ситуації, коли зруйнувалася символічна система, у якій вони звикли жити.

«Ми мусимо заповнити порожні п’єдестали, але з цим не можна спішити. Потрібна велика дискусія про культурну пам’ять. Нині у нас формується новий національний пантеон. Після перемоги в цій великій війні Україна вже не буде тою, якою була», – наголосила літературознавиця.

Вона згадала й про перейменування вулиць – найпростіше, що можна зробити і що роблять. Агеєва переконана, що не може музей Булгакова бути поруч із вулицею Петлюри.

«Я живу в середмісті Києва і неодноразово опинялася на перехресті вулиць Московської і Мазепи. Ну не може існувати в метафоричному і прямому сенсі перехрестя цих вулиць. Це концепції національної пам’яті, це культурна політика держави», – розповіла жінка.

Не оминула вона й мову, адже це – важлива складова національної ідентичності, але не єдина. Літературознавиця зауважила, що нині ми виходимо з-під імперського гніту: до того чи не щороку українців стрясає протистояння з приводу виконання закону про мову.

«У той же час чуємо закиди, мовляв, україномовні та російськомовні поруч воюють в окопах. Це правда», – сказала Агеєва.

Проте вона зараз би не акцентувала проблему мови, адже насильно нікого не примусиш говорити українською.

«Люди самі переходять (на українську – ред.), тому що ніхто не хоче розмовляти мовою, яка вбиває, вибачте за метафору. Якось зараз говорити російською – це просто себе не поважати. Тобто російською говорити дискомфортно», – зазначила літературознавиця.

До слова, за останній рік в Україні було знесено кілька десятків пам’ятників радянського періоду. За даними Мінкульту, за рік було демонтовано майже 30 монументів одному лише російському письменнику Олександру Пушкіну: які пам’ятники зникли з вулиць українських міст у 2022 році.

На відміну від Степана Бандери, постать Симона Петлюри могла б об’єднати українців: літературознавиця назвала недооціненого національного героя.

Прощання з Пушкіним. Про межі і правила дерусифікації

Як новітніми топонімами не стерти обличчя стародавніх міст

Розпочата 24 лютого російська агресія дала новий поштовх дискусії про позбавлення уже не тільки від комуністичної, але і від російської імперської спадщини. З початку вторгнення прибрали пам’ятники Пушкіну в Мукачево та Тернополі, у Києві місцеві жителі знесли згадки про російські міста-герої із скверу «Слава танкістам». Крім того, в столиці неочікувано жваве обговорення викликала пропозиція керівника КП «Київський метрополітен» перейменувати п’ять станцій підземки. Очевидно, війна призведе до серйозного переосмислення культурного ландшафту українських міст, в тому числі топоніміки. Хотілось би, аби на цей раз влада врахувала помилки, які були допущені в процесі декомунізації, розпочатому в 2014 році. Коли слідом за прізвищами радянських діячів з карти міста почали зникати і назви політично нейтральні, або такі, які хибно трактувалися як «російські». У деяких випадках такі рішення навіть мали вигляд підігрування московським історичним міфам.

Топоніміка насправді – складна наука, що має поєднувати історичні набутки, географічні назви, гідроніми: все те, що є родзинками кожного населеного пункту, робить його неповторним. І, звичайно, бажано триматися подалі від політичної доцільності, зловживанням якою зокрема й запам’яталися комуністи. У той же час нові назви, що з’явилися в столиці, нерідко були неоковирними, несистемними та еклектичними. І якщо ми кажемо, що сучасна міська забудова не має власного обличчя, то нові назви вулиць були позбавлені оригінальності й поготів.

На початку квітня в Ужгороді знесли пам’ятник Пушкіну (Фото: Ужгородська міськрада)

«Главком» вітає позбавлення столиці від імперського, радянського та російського спадку, звертає увагу на неоднозначні рішення, а також обґрунтовує, чому система перейменувань, принаймні на столичному рівні, має бути більш досконалою. Певно, що з оцінками автора матеріалу будуть згодні не всі. Але важко не погодитися з тим, що підхід до назв вулиць міста з 1500-річною історією має бути більш ґрунтовним.

Топонімічний пасьянс

Ось лише один приклад. Наприкінці минулого року Київською міською радою було прийнято рішення про перейменування вулиці Саратовської. Це вже була третя спроба зміни назви цієї вулиці. Перша пропозиція назвати її вулицею Героїв Базару була висміяна громадою: вулиця справді веде до місцевого базару і така б назва сприймалася з гумором. Друга спроба була пов’язана з масовими заходами до 70-ліття космонавта Леоніда Каденюка, які відбувалися рік тому за участі президента Володимира Зеленського. Однак урочистості завершилися, а вулиця так і залишилася на старій назві. І от нарешті з третьої спроби Саратовська була перейменована на бульвар Павла Вірського – танцівника і хореографа, з яким пов’язана поява сценічного гопака в сучасному вигляді. «Це перейменування було ініційоване місцевою громадою та підтримано багатьма творчими колективами Києва та України», – повідомлялось на сайті Київської міської влади. Чи правда це? Це питання постає, бо на сторінці обговорення проєктів нормативно-правових актів КМДА пропозиція про зміну назви набрала вдвічі більше голосів «проти» ніж «за» – 835 проти 436.

Вулиця Саратовська була перейменована всупереч результатам громадського обговорення

Причому феномен «масової нелюбові» жителів до постаті відомого танцівника й хореографа пояснюється дуже просто: на лівому березі Києва на цей час уже існувала вулиця. Павла Вірського. Фактично одночасно з рішенням про перейменування Саратовської у Шевченківському районі на бульвар Павла Вірського міська влада прийняла ще одне рішення – про перейменування вулиці Павла Вірського у Деснянському районі на вулицю хорового диригента і композитора Анатолія Авдієвського.

Чому не можна було одразу перейменувати Саратовську на Анатолія Авдієвського? Міське керівництво пояснює: оскільки Авдієвський був художнім керівником та головним диригентом Народного хору імені Григорія Верьовки, вулиця на його честь має бути поруч із уже існуючою вулицею Верьовки., все це «відтворює в топоніміці міста творчий дует вчителя й учня, який існував за їхнього життя». Такі зміни назв, що швидше нагадують розкладання пасьянсу, без сумніву не сподобаються мешканцям ні однієї вулиці Павла Вірського, ні іншої. Нові назви будуть устаканюватися довго, і можна уявити, скільки плутанини виникне із поштою, службами доставки, екстреними викликами.

Хоча мешканців запевняють, що перейменування «не створить проблем», це не так

До речі, це не перший випадок дублювання назв у Києві: до недавнього часу в столиці одночасно існували дві Дмитрівські, одну з яких нещодавно таки перейменували на честь Анатолія Кузнецова – автора роману «Бабин Яр». На щастя, ще одну вулицю Кузнецова (мова про радянського диверсанта Миколу Кузнецова) перейменували на честь автора гімну ОУН «Зродились ми великої години» Олеся Бабія за місяць до того.

Однак кількість відомих прізвищ не безмежна, у Києві однозначно буде наростати кількість вулиць на честь однофамільців, або й повних тезок. Наразі вже є вулиці Стальського (лезгінського поета) і Сальського (генерал-хорунжого армії УНР). Зауважимо, що при перейменуванні колишньої вулиці Котовського на Сальського міська влада знехтувала проханням мешканців мікрорайону Сирець розділити вулицю на дві, оскільки наразі вона розділена навпіл залізничним шляхопроводом і прямого проїзду з однієї її частини до іншої не існує.

На додачу до вулиці, названої іменем поета-романтика початку XIX сторіччя Віктора Забіли, у Голосіївському районі, у Шевченківському районі з’явилася вулиця на честь дитячої письменниці Наталі Забіли (перейменована Цюрупинська, ще раніше – Східна). Довгий час у різних кінцях місця розташовано вулиці на честь двох різних Грінченків – Миколи (музикознавця і професора Київської консерваторії) та Бориса (відомого письменника). Така ситуація, до речі, дуже нагадує якраз ту саму радянську спадщину, від якої ми намагаємося втекти: тоді в Києві одночасно існувало дві вулиці Коцюбинського – Михайла та Юрія. Однак навіть за радянських часів міська влада намагалася уникати дублювання, дбала про зручність для мешканців: після реабілітації біолога Миколи Вавилова, на його честь не стали називати нову магістраль, а вже існуючу вулицю Сергія Вавилова (його брата, відомого радянського фізика) перейменували на Вавилових. Коли міська рада вирішила назвати вулицю на честь першодрукаря Івана Федорова, вона просто перейменувала вже існуючу вулицю раніше названу на честь радянського полярника Євгена Федорова.

А взагалі, наскільки притаманні столиці України оці назви на честь персоналій? Відома києвознавиця, авторка численних розвідок і публікацій зі столичної топоніміки, співавтор енциклопедичного довідника «Вулиці Києва» Лідія Пономаренко в інтерв’ю (в тому числі автору цих рядків) наголошувала: до ХІХ сторіччя у Києві такої практики не існувало взагалі. Ця традиція була нав’язана Києву саме за імперських часів, коли на честь Миколи І у місті були названі аж дві «миколаївські» вулиці (одна із них під назвою Микільсько-Ботанічна пережила і всю радянську владу, досі залишаючись єдиним «царським» топонімом у місті). Після цього вживання прізвищ для назв вулиць було поставлено на потік. Губернатори і класики російської літератури масово увічнювалися на карті Києва, хоча і тут українська столиця тримала фронду. Якщо по всій Російський Імперії подібні назви давалися в родовому відмінку (наприклад, Пушкіна, Гоголя, Некрасова), то Київ підкреслював свою окремішність, найменовуючи вулиці у прикметниковій формі (так з’явилися Пушкінська, Гоголівська, Некрасівська).

Дослідниця столичної топоніміки Лідія Пономаренко – прихильниця «питомо київських» топонімів

Тож, якщо сучасникам так хочеться назвати вулицю на честь когось і бути при цьому не схожими на Росію, варто було б повернутися до такої, більш відповідної київським традиціям, форми. Зауважимо, що саме завдяки зусиллям Лідії Пономаренко в Києві на якийсь час повернулися до прив’язки назв вулиць до історичних місцевостей. Так з’явилися вулиці Срібнокільська, Княжий Затон, Урлівська. Паралельно новим вулицям надавалися нейтральні назви (Каштанова). Правда, після смерті дослідниці десять років тому від цієї практики відійшли, повернувшись до найменувань на честь персоналій, в тому числі одній з вулиць присвоїли ім’я самої Лідії Пономаренко.

Чи є російськими «російські» назви?

Саратовська – не єдина вулиця, що була перейменована через прив’язку до країни-агресорки. З мапи столиці міста зникло декілька Московських вулиць, нещодавно пішла в небуття і Тверська. Очевидно, найближчим часом зникне і остання Московська вулицю на Печерську. Довгий час її рятувало від перейменування на Арсенальну те, що виїзд із Старої Печерської фортеці був відомий під цією назвою ще з часів Івана Мазепи, однак міська влада нещодавно підтвердила: питання уже вирішене.

Провадячи дерусифікацію, ми постійно стикатимемося з тим, як мало насправді власне російського у «російському». Сьогодні цілком можна зустріти людей, які вітали появу у Києві вулиці Кубанської України, але вимагають перейменування вулиці Краснодарської попри те, що це місто є столицею української Кубані.

Різниця у ставленні киян до білорусів як сусіднього народу і до нинішнього режиму у Мінську очевидно вплинула і на неоднозначність в підході до перейменувань. Якщо метрополітен хоче позбавитись білоруської складової (нижче ми згадаємо про станцію «Мінську»), то в місті ніхто не зазіхає ні на Мінський проспект, ні на вулицю Білоруську – тим більше, що на ній розміщено меморіал білорусам, що загинули за Україну.

Напередодні російського вторгнення комісією з питань найменувань на розгляд Київради було внесено ще вісім проєктів змін київських назв, серед яких – перейменування вулиці Якутської на Південній Борщагівці на честь родини Бунге. Рішення пояснювалось тим, що «перейменування стосується назви, пов’язаної з Росією — державою-агресором». Але ж Якутія (Саха) – не історична російська земля, а територія, захоплена Росією приблизно в той же час, коли підписувалися Переяславські угоди, і дуже схожим методом. Врешті-решт логічно було б поцікавитися перед подібним перейменуванням думкою українських якутів, а їх у нас за переписом живе близько 400 чоловік, переважно у Києві. Схожа ситуація, до речі, і з перейменованою на честь Олекси Тихого «російською» вулицею Виборзькою. Нагадаємо, що фінське місто Вііпурі стало російським Виборгом лише внаслідок агресії Сталіна проти Фінляндії (яка входила до радянської сфери інтересів за пактом Молотова-Ріббентропа) у 1940 році, вважати Виборг за «стовідсотково російське місто» – те саме, що визнавати радянсько-нацистський переділ кордонів Європи.

Навпаки, якщо вже є таке велике бажання насолити державі-агресору, то можливо варто якусь із нових вулиць Києва назвати Ічкерійською чи Інгерманландською – на честь Чеченської Республіки-Ічкерії та Північної Інгрії – незалежної держави, що існувала на території нинішньої Ленінградської області РФ у 1918-1920 роках. Кенінгсберська вулиця, нарешті, мала б нагадувати про те, що особливого права на територію сучасної Калінінградської області (більше відомої як Мала Литва) Російська Федерація не має.

Питання того, що є «російським», може дійти до абсурду. Для прикладу звернімо увагу на провулок Невський, який Київрада перейменувала на Нивський. Хоч він дійсно знаходиться на Нивках, назва його виникла ще за часів, коли нинішній київський мікрорайон був хутором за околицями міста і пов’язана вона з церквою, що існувала тут до 1935 року. Збудований в 1914 році храм назвався на честь Олександра Невського (з початком Першої світової війни він сприймався як «антинімецький» покровитель), а обидві вулиці села стали відповідно Олександрівською та Невською. Життя Олександра припадає ще на ті часи, коли і назви «Росія» ще не було, формально він іменувався князем київським, а канонізація його відбулася ще в 1547 році. Зауважимо, що на Нивках і зараз існує Свято-Олександро-Невська парафія ПЦУ і требі мати серйозну фантазію, аби побачити тут російські впливи. Певно, якби в Київраді частіше консультувалися з краєзнавцями, такого рішення не було б. Зауважимо, що до сусідньої Олександрівської вулиці, названої на честь того самого святого, ніяких претензій у влади не виникло.

Тим часом у Голосіївському районі перейменували вулицю Амурську (Амурська площа при цьому залишилася), оскільки в назві річки знайшли щось «російське». Але ж це також і головна водна магістраль Зеленого Клину – заселеної переважно українцями території Далекого Сходу колишньої Російської Імперії, владу на території яких здійснювала у 1917-1920 роках території Далекосхідна Українська Крайова Рада (ДУКР) та її виконавчий орган – Далекосхідний Український Секретаріат.

Урбаноніми – топоніми, які позначають власне ім’я будь-якого внутрішньоміського топографічного об’єкта (вулиці, проспекту, бульвару, провулку…). Урбаноніми виконують дві основні функції: ідентифікувальну – виділення і розрізнення однотипних об’єктів та інформативну – орієнтація людини в міському просторі.

Поза сумнівом, радянська влада залишила у спадок безліч вулиць названих на честь безликих танкістів-трактористів, механізаторів тощо. Натомість вулиці старого Києва традиційно називалися за цеховою ознакою. Найдавніші назви за професійним принципом, які збереглися до наших днів, – Видубицька, Кожум’яцька, Боричів Тік.

Звідки беруться імена?

Чи є якась система у виборі імен для майбутніх перейменувань і хто може їх пропонувати? Як показує практика, часто з ініціативою виходять достатньо заслужені люди, громадські діячі, співробітники Інституту національної пам’яті. Але часто ці люди, на жаль, плутають карту міста з підручником історії. Іноді, коли на державному рівні відзначається чийсь ювілей, Верховна Рада рекомендує міськраді найменувати вулицю на честь цієї людини. Хоча це лише рекомендація, міська влада, як правило, йде назустріч. Також серед ініціаторів можуть бути фонди, громадські організації і навіть небайдужі впливові родичі. Характерним в цьому плані є протистояння мешканців вулиць Богдана Хмельницького та Олеся Гончара з фондом імені Богдана Ступки. Їх посварило перейменування Чкаловського скверу.

Боротьба за нову назву колишнього Чкаловського скверу виплеснулась на вулиці

Місцевий актив мешканців, який утворився ще під час протистояння із забудовниками, тепер вступив у протистояння з фондом, вимагаючи назвати сквер не на честь актора Ступки, а Письменницьким, оскільки тут знаходиться відомий будинок «Роліту», в якому мешкала чи не більшість визначних українських письменників радянської доби.

Міська влада проігнорувала підписи за перейменування скверу на Письменницький

«Наразі тут – величезна кількість меморіальних дошок, котрі засвідчують, хто тут жив – Тичина, Рильський, Малишко, Гончар, Стельмах, Вишеславський… Чимало перших мешканців жили тоді у комунальних квартирах, були сусідами», – писалося у зверненні активістів. Спроба перейменування вихлюпнулась на вулицю у вигляді пікетів, вилилася у бої на сайті обговорення рішень Київради, там висловилася рекордна кількість осіб – понад тисячу, при цьому проєкт перейменування скверу на честь Ступки набрав лише на 47 голосів більше за Письменницький. Самі мешканці певні: пів сотні вирішальних голосів з’явилися несподівано в останні години голосування, дехто запевняє про готовність подати на КМДА до суду. Принаймні, місто замість діалогу на рівному місці отримало конфлікт із мешканцями – триггером якого стало невдале рішення про зміну назви.

Зауважимо, що положення про те, що урбаноніми можна називати лише іменами вже померлих людей, з’явилося у законодавстві лише 2013 року, коли вступив у дію закон «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій». Законодавчий акт просувала фракція Партії регіонів, розраховуючи так загальмувати процес зміни старих радянських назв, що мав вигляд спротиву проросійській політиці Януковича. За іронією долі найбільше потерпіли від нього самі регіонали, які на сході країни вже встигли увічнити себе в географічних назвах. Зокрема у Донецьку на початку 2000-х років з’явилися вулиці імені Валентина Ландика та тоді ще живого Юхима Звягільського. Однак не варто думати, що це був суто донецький феномен. Вулиці на честь живісіньких людей траплялись і під Києвом: у 1999 році колишню вулицю Будівельну в Коцюбинському було перейменовано на честь керівника місцевого лісопромислового підприємства та почесного громадянина Ірпеня Валентина Пономарьова. Причому несподіванки на цьому не скінчилися. Київська міськдержадміністрація за часів Леоніда Черновецького вела боротьбу за шматок території ірпінської громади і в 2007 році назвала безіменну вулицю з боку міста Києва, що сполучалась з вулицею Пономарьова у Коцюбинському… також вулицею Валентина Пономарьова (цього ж самого!). Зрозуміло, що рішення приймалося не через великі заслуги цього чоловіка перед Києвом – однакові назви вулиці при відсутності чітко проведених меж між містом та передмістям мали на меті відрізати шматок Коцюбинського під забудову.

Дивні речі відбуваються і з перейменуваннями вулиць, пов’язаних з Другою світовою війною, оскільки немає чітких критеріїв того, що варто із карти міста прибрати і що залишити. Без сумніву, імена сталінських полководців, як і назви на ктшталт Героїв Сталінграда у столиці України недоречні, а ідея назвати Наводницькою колишню площу Великої вітчизняної війни є цілком слушною (бо термін «велика вітчизняна» пропагандистський і маніпулятивний). Однак сенс перейменовувати вулицю Народного Ополчення на князя Святослава Хороброго не піддається жодному поясненню. З пропозицією щодо такого перейменування ще в 2018 році виступив депутат Київради попереднього скликання Володимир Бохняк. Він назвав ополчення «спеціальними загонами, що були створені НКВС з цивільних громадян у 1941 році під час бойових дій у Другій світовій війні», а також зауважував що «ополченцями» називають себе члени терористичних угруповань «ЛНР» та «ДНР». Попри те, що версії Бохняка були неодноразово спростовані на історичних ресурсах, у самих загонах ополчення перебували пращури багатьох сьогоднішніх мешканців міста, а назва цілком відповідала нормам закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», міська рада прийняла рішення про перейменування. Рішення було остаточно ухвалене вже нинішнім складом Київради, до якого не потрапив ні Бохняк, ні інший адепт перейменування Юрій Сиротюк, що запам’ятався фразою «як же ми думаємо увійти до Європи, не маючи вулиці Святослава Хороброго?».

До цього часу місто має багато вулиць, названих на честь неоднозначних радянських військових діячів. Наприклад, вулиця Маршала Конєва, що впирається в станцію метро «Іподром» – предмет численних кпинів киян. Миколу Кирпоноса, на честь якого названо колишню Офіцерську, ми більше знаємо як одного з організаторів оборони Києва, але забуваємо про його участь в боях проти Директорії і насаджуванні радянської влади в Україні. Інші воєначальники, імена яких носять вулиці столиці, також є частиною російсько-радянського воєнного міфу, на якому вихована та армія, що нині чинить небачені звірства в Україні. Однак чомусь із карти української столиці було стерто згадку не про них, а про військовий подвиг вчинених саме киянами. Звичайно ж те саме можна сказати і про доцільність перейменування станції метро «Героїв Дніпра», названу на честь учасників битви за Київ 1943-го року.

До речі, про метро

Перейменування станцій метрополітену в тому вигляді, як його пропонує адміністрація комунального підприємства, може багато в чому змінити підхід до топонімічних нововведень у місті. Принаймні, вперше киянам запропоновано самим вносити пропозиції нових назв, а не схвалювати запропоновані. Нагадаємо, що до 15 травня всі охочі зможуть надати свої ідеї нових назв станцій на відповідній сторінці. Це однозначний прорив, враховуючи, що раніше рішення про зміни назв приймалися кулуарно, мешканцям ж просто доводилися до відома. Соціальні мережі одразу відреагували валом креативу, наприклад флешмобом за перейменування станції «Площа Льва Толстого» на «Синагога» на честь розміщеної поруч хоральної синагоги Бродського.

Однак обговорення назв станцій метро зіштовхнулося із труднощами іншого роду: кияни не можуть зрозуміли логіки змін принаймні у випадку трьох із п’яти зупинок. Якщо відмова від згадки про Льва Толстого давно вже була на часі, а «Дружба народів» представляє собою класичний радянський пустопорожній штамп, то перейменування «Мінської» і «Берестейської» не знайшло розуміння. Адже навряд чи авторитарний режим, який зараз узурпував владу у Мінську може вважатися виразником волі сусіднього народу. Українці не визнають Лукашенка легітимним президентом країни, білоруси пліч-о-пліч з нами стримують російську навалу. Врешті-решт, як вже було сказано, на «білоруських» назвах вулиць столиці нинішня ситуація ніяк не відобразилась.

«Я категорично проти того, щоб у «дерусифікації» була вкладена «дебілорусизація». Ви собі уявляєте, що після перемоги і далі будемо жити з чорною діркою над головою, себто з півночі? Що не доведеться робити те, що робила десятиліттями Польща, – допомагати сусіднім народам звільнитися від московського ярма? Тому я проти перейменування метро «Мінська», – пише журналіст і історик Роман Кабачій. І така думка непоодинока.

Що стосується станції «Берестейської», то навіть її перейменування в 1993 році сприйняли неоднозначно, як таке, що порушує вже сталу традицію, що склалася у місті. Традиційно станції метрополітену, що знаходилися поруч із залізницею, називалися так само, як і найближчі станції міської електрички, наприклад, «Сирець» чи «Святошин». Деякі навіть навіть перейменовувалися разом із ними, наприклад залізнична і станція метро «Петрівка» одночасно змінили назву на «Почайна», а залізничний «Київ-Московський» став «Київ-Деміївським» за назвою сусідньої зупинки підземки. Станція «Берестейська» раніше називалася «Жовтневою» за назвою розташованої поруч товарної станції «Київ-Жовтневий» (нині «Грушки»). Наразі «Берестейська» сполучається із зупинкою міської електрички «Рубежівська», то ж можна було б слідувати цій традиції.

Стосовно «Героїв Дніпра», то ця назва повністю відповідає чинному вітчизняному законодавству щодо увічнення пам’яті про Другу світову війну, до того ж ніхто не збирається перейменовувати і вулицю з такою ж назвою, розташовану поруч. Однак кияни були б без сумніву дуже вдячні керівництву КП «Київський метрополітен», якби воно прибрало з вестибюлю цієї зображення радянських зірок та георгіївських стрічок – із усіх станцій київської підземки подібні архаїзми давно зникли.

Микола Поліщук, для «Главкома»

В’ятрович про те, чому «пушкінопад» є природною реакцією українців

Зараз Україною котиться хвиля знесень пам’ятників. Зокрема, російському поету Олександру Пушкіну, вже навіть є термін «пушкінопад». За аналогією з «ленінопадом», який мав місце після Революції гідності. В Одесі, як повідомив мер міста, пройшло голосування щодо пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ. І більшість одеситів, що проголосували, підтримали ідею його демонтажу. Чи треба зносити пам’ятники зараз? Чому? Про це в ефірі програми Радіо Свобода «Свобода Live» розповів Володимир В’ятрович, народний депутат України («Європейська солідарність»), голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) у 2014–2019 роках.

– Зараз Україною котиться хвиля знесень пам’ятників російському поету Олександру Пушкіну. Вже навіть є термін «пушкінопад». За аналогією з «ленінопадом», який мав місце після Революції гідності.

Пане В’ятрович, на вашу думку, чому треба зносити пам’ятники Пушкіну зараз? Кому він зараз заважає?

Пушкін (з Толстим) є одним із творців російського імперського міфу. Імперський міф використовується для мобілізації росіян на війну проти України. «Пушкінопад» є природньою реакцією українців

– Тому що не просто пам’ятники. Пам’ятник Пушкіну є одним із маркерів російського імперіалізму Російської імперії в Україні. Ці пам’ятники не з’явилися в Україні, тому що в Україні 100 років тому була так багато шанувальників творчості О. С. Пушкіна, які вирішили з своєї ініціативи поставити ці пам’ятники. Пам’ятники поставали близько 100 років тому за рішенням російського царського уряду.

Очевидно, що Пушкін невипадково був обраний як певний маркер для російського царського уряду. Справа в тому, що Пушкін (разом з Толстим) є одним із творців російського імперського міфу. І зараз цей російський імперський міф використовується для мобілізації росіян, зокрема, на війну проти України. Тому так званий «пушкінопад» є абсолютно природною реакцією українців на те, щоб позбутися цих маркерів, які є підтвердженням для Росії однієї з ключових тез, що ми нібито «живемо в одному культурному просторі», що нібито взагалі «не існує окремого українського народу», що «ми – один народ, одна нація», а відтак, що українська держава є «якимось непорозумінням, яке треба усунути».

– А як вам бачиться доля пам’ятника Катерині ІІ в Одесі? Багато обговорювали, було опитування. І, згідно з його результатами, більшість одеситів виступають за знесення пам’ятника Катерині ІІ. Чи тепер це, на вашу думку, розв’язує руки міській владі, яка раніше була проти цього і вагалася? І чому, знову ж таки, Катерині ІІ не місце в Одесі?

На пам’ятник російської імператриці Катерині II активісти одягли червоний ковпак ката, а на руку повісили петлю для повішення. Одеса, 2 листопада 2022 року

В Одесі це навіть не пам’ятник, згідно документів, це мала архітектурна форма

– По-перше, якщо ми говоримо про конкретний пам’ятник в Одесі, то це навіть не пам’ятник, згідно документів, це мала архітектурна форма. Тобто його навіть не оформили належним чином під час його спорудження.

По-друге, він не має жодної історичного чи культурної цінності, тому що, знову ж таки, не є якимось оригінальним пам’ятником з минулого. І лише якоюсь сучасною реплікою, спорудженою проросійськими активістами для маркування цього простору як російського.

Є сучасною реплікою, спорудженою проросійськими активістами для маркування цього простору як російського

Я дуже втішений, що врешті-решт ми дочекалися зміни настроїв самої одеської громади, яка зараз розуміє важливість прибрати цей пам’ятник, пам’ятник людині, яка правила в Російській імперії, знищуючи українську незалежність, знищуючи українську гетьманську державу, запроваджуючи в Україні кріпосне право. Це точно не та фігура, яка мала би символізувати щось важливе для українців в українській державі.

Тому я впевнений, що зараз вже немає якихось жодних підстав для одеської міської влади зупиняти усунення цього пам’ятника з публічного простору. Тому що, з юридичної точки зору, жодних обмежень на цю фігуру не поширюється, вона не є частиною національної спадщини, вона не має жодної історичності цінності. З політичної точки зору, очевидно, що ми розуміємо, що наявність таких пам’ятників, знову ж таки, – це для Росії додатковий інструмент відновлення свого впливу в Україні. І маємо останній найважливіший інструмент, що місцева громада таки врешті готова до того, аби усунути цей пам’ятник.

• Президент РФ Росії Володимир Путін, виступаючи на Валдайському форумі 27 жовтня, повторив російський міф про Катерину ІІ як «засновницю Одеси», заявивши, що «націоналісти не наважуються» знести її монумент у місті. Також він фактично заперечив суверенітет України.
• Історики кажуть, що Одеса насправді була заснована ще на початку 15-го століття за часів Великого Князівства Литовського (ВКЛ).
• Монумент, про який згадав Путін, називається пам’ятником «засновникам Одеси», а не Катерині як такій, хоча саме її кам’яна статуя є центральною фігурою монумента.
• Одеська міська рада 28 вересня не зібрала достатньої кількості голосів, щоб перенести пам’ятник, який спотворює історію, до музею.
• 5 листопада мер Одеси Геннадій Труханов повідомив, що жителі міста проголосували за демонтаж пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ. Наразі остаточне рішення щодо цього має ухвалити міськрада на найближчій сесії.

У Мінкульті відреагували на рішення одеситів про демонтаж пам’ятника Катерині ІІ

– А що робити з такими дійсно монументами, які нібито мають певну історичну, культурну цінність, це якимось чином визначається, але вони підпадають під розуміння цієї деколонізації?

Можуть зберігатися і навіть експонуватися в музеях, якщо становлять якусь мистецьку вартість

– Вони можуть бути збережені. Вони можуть зберігатися і навіть експонуватися в якихось музеях, заповідниках, де, власне, їм і є місце, для того, щоб показувати, експонувати їх як інструменти певного впливу Росії на Україну. Тобто якщо вони становлять якусь мистецьку вартість.

Більшість з цих пам’ятників навряд чи становлять якусь мистецьку вартість. Вони не занесені в якісь жодні реєстри Міністерства культури, національної спадщини. Але, ще раз, ті з них, які становлять таку мистецьку вартість, можуть бути збережені. Їм просто не місце на наших центральних вулицях, центральних площах. Тому що саме перебування їх в цьому публічному, громадському просторі є претензією на те, що це ті фігури чи події, які для нас є настільки важливими, які ми хотіли би запам’ятати як ті, які варті повторення, які варті вшанування.

Навряд чи творці російського імперського міфу чи навіть ті люди, які впроваджували цей міф в життя, розбудовуючи Російську імперію, зараз, особливо в обличчі війни з сучасною Російською імперією – це те, що ми хотіли би вшановувати, що ми хотіли би повторювати, зважаючи на те, з якими злочинами сучасної Російської імперії зіткнулися українці сьогодні.

На українсько-словацькому кордоні демонтували пам’ятник радянському солдату – фото

– Зокрема у Києві досі стоять пам’ятники не лише представникам імперського російського часу, але й радянської доби. В Україні діє закон про декомунізацію. Я зараз конкретно говорю про пам’ятники радянським воєначальникам Щорсу, Ватутіну. За ідеєю, закон про декомунізацію, який ухвалили ще в 2015 році, зобов’язує їх демонтувати. Як ви думаєте, чи зараз просунеться це питання з демонтажем цих монументів?

– Наскільки я чув, врешті-решт ми отримали якусь відповідь комісії при Міністерстві культури, яка рекомендувала таки демонтувати ці пам’ятники. Хоча абсолютно жодної потреби для якихось додаткових рішень щодо, до прикладу, пам’ятника Щорсу не було.

Тобто закон про декомунізацію, засудження комуністичного і нацистського тоталітарних режимів, заборону пропаганди, їхніх символів чітко поширюється на таку кінну скульптуру, як скульптура Щорса. На жаль, те, що ми мали від 2015 року до 2022 року, було грубим порушенням закону.

Я неодноразово, будучи керівником Інституту національної пам’яті, вже переставши бути керівником Інституту національної пам’яті, як політик порушував це питання, що це абсолютно брутальне порушення закону, врешті-решт ми повинні повернутися в законодавче русло. Здається, зараз ми знов-таки повернулися на цей шлях. І те, що передбачалося законом ще з 2015 року, врешті буде зроблено.

Знов-таки, якщо хтось вважає, що ці пам’ятники становлять якусь історичну, культурну цінність. Дуже багато говорили про пам’ятник Щорсу як якийсь особливо важливий, цікавий зразок радянського мистецтва. Я не є експертом в мистецтвознавстві. Але якщо це справді так, він може бути збережений для експонування в якихось музеях.

Ткаченко розповів, коли у Києві демонтують пам’ятники Щорсу і Ватутіну

– Але чи вистачить музеїв в Україні, щоб зберігати всі пам’ятники, які можуть мати таку цінність?

– Я переконаний, що насправді не так багато пам’ятників серед тих, які підлягають демонтажу, які справді містять якусь цінність. Тому в принципі місця, я переконаний, вистачить.

– Ви у Празі спілкувалися з дослідниками, з істориками з різних країн. На вашу думку, чи є зараз на Заході розуміння, що далі буде з Росією в результаті війни з Україною? І якою хочуть на Заході бачити Росію в результаті війни, як ви гадаєте?

– Я беру участь в конференції європейської платформи пам’яті та порозуміння, яка якраз стосується російської гібридної війни. Виступав із доповіддю про використання історії Росією в цій війні проти України.

Дискусії були досить цікаві, гарячі. Різні точки зору є на розуміння того, якою має бути Росія. Найважливіше, очевидно, розуміння того, що Україна має перемогти в цій війні, що всі зусилля Заходу, демократичного світу мають бути зосереджені на тому, аби Україна таки перемогла.

Росії так і не вдалося подолати наслідки комуністичного минулого, як Чехії, Україні

Моя теза, яку я доводив під час свого виступу, під час дискусії на цій конференції, полягає в тому, що одна з причин того, що Росія відкотилася так далеко назад в минулому, що Росії так і не вдалося подолати наслідки комуністичного минулого, як це вдалося в тій же ж Чехії, в інших посткомуністичних країнах, врешті-решт як це вдалося Україні. Це те, що росіяни постали перед подвійною проблемою – подолання комуністичної тоталітарної спадщини і подолання російської імперської спадщини.

Більшість народів, які мали колись імперії – французи, британці, німці – так чи інакше пройшли через процес засудження цього всього імперського минулого, подолання імперського минулого. В росіян, на жаль, забракло відваги зробити це. Відтак це призвело до відкочування від демократичних стандартів, повернення по суті в радянське минуле.

Але я переконаний, що в Росії має відбутися переосмислення не тільки комуністичного минулого, але імперського минулого, що Росія має бути врешті-решт перебудована з сучасного формату Російської Федерації, яка по суті є Російською імперією на сукупність національних демократичних держав.

Масована пропаганда Кремля. Як створювали міф про «велику російську мову»?

Я переконаний, що цей процес абсолютно вже запущений, він незворотній. Очевидно, що участь у цьому процесі демократичних держав може зробити його максимально безболісним. Натомість небажання помічати цей процес, небажання якимось чином підтримати цей процес, може, на жаль, призвести до того, що цей процес може супроводжуватися якимись катаклізмами.

– На посаді голови Інституту національної пам’яті ви активно займалися історичною пам’яттю, зокрема, і важких сторінок історії українсько-польських відносин. Чи можна сказати, що нинішня повномасштабна агресія Росії і те партнерство, яке зараз виникло між Україною та Польщею, дозволять країнам перегорнути цю сторінку?

– Я дуже сподіваюся, що ці дискусії про минуле залишаться, правда, полем для дискусій істориків. Тут є про що дискутувати, є ще що досліджувати. Я дуже втішений, що з політичного порядку денного ця тема зникає. Можливо, не зовсім зникла, але вона справді зникає. Тому що стає зрозуміло в Польщі, стає зрозуміло в Україні, що ті загрози, які ми маємо зараз від третьої сили, якою є Російська Федерація, є набагато серйознішими.

Протистояння між українцями і поляками не принесло користі жодному з наших народів. В 2022 році ми засвоїли цей урок

Та врешті-решт, якщо достеменно розглянути цю історію польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, то головний урок цього якраз і полягає в тому, що це протистояння між українцями і поляками не принесло користі жодному з наших народів. Але, на жаль, в повній мірі цим скористалася Російська Федерація. Те, що зараз відбувається, особливо в 2022 році, мені здається, додає впевненості в тому, що ми засвоїли цей урок, що ми маємо ставитися з взаємною повагою один до одного.

І навіть попри те, що зараз в Україні відбувається масштабне переосмислення, переосмислення навіть ролі УПА, персони Степана Бандери, дедалі більше людей визнають героями, тобто це показують соціологічні опитування останніх місяців, це вже не викликає якихось обурень, якихось непорозумінь, якихось заяв про те, що з такими героями ми не потрапимо в Європу. Тому що всі прекрасно розуміють, що саме українська армія – це та армія, яка продовжує традиції боротьби за незалежність, українська армія стає сильнішою від того, що вона шукає своє коріння в попередній історії боротьби за свободу, зокрема боротьби проти Російської імперії.

Остання битва КҐБ: чому Україна так багато значить для Путіна?

УПА, Степана Бандеру дедалі більше людей визнають героями, це вже не викликає заяв, що з такими героями ми не потрапимо в Європу. Українська армія – це та армія, яка продовжує традиції боротьби за незалежність

– Незабаром День пам’яті жертв Голодоморів. Як би ви пояснили урядам іноземних держав, чому, зокрема, Голодомор 1932–1933 років треба визнати геноцидом українського народу?

– Тому що це один з найстрашніших геноцидів, які були вчинені взагалі в людській історії. Це один з найстрашніших злочинів, які були вчинені комуністичним тоталітарним режимом, радянським тоталітарним режимом. І саме незасудження цього злочину, небажання бачити тих злочинів, комуністичних злочинів дозволяє Росії продовжувати по суті цю геноцидну політику. Є безпосередній зв’язок між тими геноцидними діями, які вчиняє Росія сьогодні на окупованих територіях України, і тим, що вона робила тут в Україні у 1930-х роках, у 1940-х роках.

«Вони хочуть довести, що можуть безкарно вбивати»: чому Росія воює і перекручує реальність

Переконаний, що засудження Голодомору як геноциду у 1932-1933 років (я дуже втішений, що звернення до парламентів було ухвалене Верховною Радою України щодо такого засудження) стане додатковим кроком до стримування російської агресії. Тому що це буде дуже важливий крок до розуміння суті російської агресії.

Незасудження комуністичних злочинів дозволяє Росії продовжувати геноцидну політику

На жаль, дуже багато з того, свідками чого ми стали за останні місяці з боку Росії по суті є повторенням того, що робилося в Україні впродовж ХХ століття. Штучно організований голод, депортації, розстріли цивільних мешканців – це ті характеристики, які характеризували російську окупацію впродовж ХХ століття і які характеризують її зараз.

Від Сталіна до Путіна: непокараний геноцид провокує нові злочини

– Як ви гадаєте, чи зараз цей процес зможе просуватися швидше? Бо ми знаємо, що раніше багато урядів відмовлялися це робити.

– Я впевнений, що так. І, як не дивно, якраз ці страшні сьогоденні злочини Російської Федерації дають можливість для того, щоб говорити про злочини Росії на території України в минулому. Тому що вони, на жаль, актуалізують цю злочинну політику, нагадують, якими страшними можуть бути наслідки того, що злочини минулого залишилися незасудженими.