Тайшет. Життя на засланні та спецпоселенні

На фото: політв’язні виправних таборів в Іркутській обл., РРФСР, 12.09.1954 р. Світлина з особистого архіву Марії Чучуй. Локальна історія.

На відміну від Воркути чи Норильська, де табори практично створювалися внаслідок потреби робочих рук ув’язнених, історія створення Тайшетського виправного табору дещо інша. На початку 1930-х років на території Тайшетського району були створені т. зв. «спецпоселення» для висланих сюди розкуркулених селян. Для них будувались трудові поселення, управління якими здійснювала комендатура. Станом на 1 липня 1933 р. у всій Іркутській області нараховувалося 42 трудових поселення та 32 211 трудових поселенців. Серед них 13 трудових поселень знаходилися в Тайшетському районі. Умови життя на спецпоселенні були жахливими, нормального житла не вистачало, люди мучилися від хвороб, вошей та голоду.

«Сусідня родина жидів приносили нам по кістці цукру… Траву ми там їли, таку колбу. Колба то так, як в конвалії листя. То нам люди підказали місцеві… Часом їли здохлу рибу» – розповідає про життя на спецпоселенні Марта Балтро, дочка священика та учасника «Процесу 59-ти» Романа Береста, яку ще дитиною разом з матір’ю та сестрою відправили на чужину.

У жовтні 1932 Політбюро ЦК ВКПб затвердив постанову «Про будівництво Байкало-Амурської магістралі». Для будівництва залізниці були необхідні робочі руки і в район почали надсилати будівельників — в’язнів таборів ГУЛАГу. А з 1937 р. Тайшет почав перетворюватися на один з численних островів «архіпелагу ГУЛАГ», адже саме в цьому році було створено Тайшетський виправно-трудовий табір, що в основному базувався на лісозаготівлі. Проте окрім цього силами в’язнів тут прокладалася залізна дорога, будувалися бараки, будинки, в’язні займалися сільським господарством та виробітком різноманітної продукції.

У 1939 р. будівництво залізниці в цьому районі призупинили, а виправний табір приєднали до підрозділу, що знаходився в Іркутську. У 1941 р. роботи було відновлено, а сюди з Бурят-Монгольської АРСР було передислоковано в’язнів «Южлагу» (Південного ВТТ). Проте все ж таки роботи по будівництву залізниці на цій ділянці пішли на спад, у результаті чого в’язнів все більше використовували для лісозаготівлі, у сільському господарстві, обслуговуванні транспортних шляхів тощо. Сюди щораз більше завозили хворих людей та інвалідів. В часі війни зростали норми виробітку, а умови життя навпаки ставали гіршими, це вело до значної смертності серед в’язнів. І зрештою у 1943 р. «Южлаг» було закрито, а на його базі заново створено Тайшетський ВТТ.

У 1945 р., недовгий час тут утримували людей, що годилися для виконання тільки легкої фізичної праці та інвалідів. Але з закінченням війни знову повернулися до будівництва залізниці. Сюди для роботи було привезено японських військовополонених. «Тайшетлаг» було реформовано, в’язнів переведено до інших таборів, а частина з них, що були хворими, як не «нетранспортабельних» залишено. Незважаючи на зменшення кількості арештантів Тайшетський ВТТ продовжував існувати – «І завезли нас в Іркутську область, Тайшетські лагеря. Там я попала на валянки, валянки робила. Звідтам, цех згорів, звідтам нас перевели», пригадує членкиня ОУН Ольга Годяк, етапована до Тайшету у 1945 р.

У 1946 р. поблизу «Тайшетлагу» почав своє існування Братський ВТТ в якому нараховувалося 50 482 людини. Серед них крім в’язнів були військовополонені, спецпереселенці та вільнонаймані робітники.

У 1948 р. було повністю ліквідовано Тайшетський ВТТ, а на його базі створено особливий табір №7 «Озерний», для утримання в основному політв’язнів.

«Ті що по 25 років, в одній бригаді молодій, ті що менший термін, то трошка в іншій бригаді. Ті, що по 25, то найважчі роботи їм призначали. Лісоповальна бригада, я попала в лісоповальну бригаду. Дівчата переважно наші були, галичани, там було кілька дівчат… Всюди в таборах було найбільше наших з Галичини, з Західної України, які суджені за участь у національно-визвольному русі. А на другому місці були прибалтійці, латиші, естонці, там одиничні були росіяни, але бригадир в нас була росіянка… Росіяни дальше були вірні радянській владі, урядові, вони вважали, що якось помилково попали, що їх судили такі, що добре не розібралися в їхніх справах і вони незаконно ніби сидять. Але їх давали бригадирами, щоб вони добре керували тою роботою…» пригадує Дарія Корчак, членкиня молодіжної організації ОУН «Сонце», що відбувала покарання в Тайшеті.

Табір був розбитий табірні відділення (відомо по 26 окремих зон, з яких 4 жіночі) та табірні пункти, що розташовувалися між Тайшетом і Братськом. У Озерлазі одночасно містилися до 40 000 ув’язнених, зайнятих на будівництві дільниці БАМу Братськ — Тайшет і далі до Усть-Кута, а також на лісозаготівлях, деревопереробці, виробництві та постачанні пиломатеріалів, шпал і збірних дерев’яних будинків.

«Ну дівчата такі львів’яни були, то відразу попередили мене – «Ти не можеш відразу братися за пилу», бо то пила ручна. «Бо як ти візьмишся за пилу, ти за два дні вже впадеш, ти не зможеш взагалі вийти на роботу. Ти, каже, краще бери сокиру». Я сокири навіть в руці не тримала. Каже: «Краще бери сокиру і трошка там ті сучки відрубуй». Бо то як спустили сосну, треба ще гіллячки ті відрубувати. Каже: «То тобі легше буде, поки ти привикнеш». Ну так знаєте одна за другою переживали і одна другу берегли, бо бачили, що я така ще тендітна. І так поволи я привикала до роботи… Бо зараз наглядач бачить, як хтось не працює – «Ану работать, чево не работаєш, чево стоїш». І так поволи привикала, а потім вже і за пилу бралася. Правда був такий випадок, що ногу дівчині відрізало. Як сосна падала, що вона без ноги лишилася. А були такі, що й на смерть, були такі випадки в других таборах, дівчата розказували, що й на смерть. », пригадує Дарія Корчак.

Також у «Озерлазі» утримували відомих людей, серед яких поетеса Ірина Сеник, командир Військової Округи УПА «Тютюнник» Федір Воробець та архієпископ УГКЦ Йосиф Сліпий – «Мені прийшли дві посилки і священика жінка зі Львова Наталя Львовна мені каже: «пані Стефа, щось уділіть, у нас дуже є дорогий чоловік», а не каже, що кардинал, що Сліпий Йосиф. Ну а я кажу: « Пані Наталя Львовна беріть, що хочете, я й так хотіла розділити на всю бригаду». Дівчата зладили торта, передали йому надзирательом. Він кличе її з забора – «Наталя Львовна звідки ви взяли такий дорогий подарок мені?», а вона йому каже: «До нас прийшла зі штрафної колонії, з нуль двадцять сьомої дівчинка…». А він їй каже: «Визвіт її к заборові». І Наталя Львовна каже: «Ходи дитинко!». Я лише виділа йому пів лиця і він мене благословив. А потому коли ся освобождав він, то накликав всю нашу бригаду, навколінки, перед вахтов і к нам бігли «битовики», котрі бігли вставати навколінки на благословіння» – пригадує зв’язкова УПА Стефанія Годзінець.

Загалом протягом 1948-1953 рр. на просторах СРСР було створено 12 особливих таборів з тюремними умовами утримання. Бараки замикали, зона була обведена колючим дротом, кожному в’язню було присвоєно номер за яким його ідентифікували, двічі на добу проводилися обшуки, листи дозволялося відправляти раз в пів року і то їх обов’язково перечитувала табірна адміністрація, а на роботу відправляли в супроводі конвою, який за найменшу провину міг розстріляти на місці. Всі ці однакові для «спецлагів» умови викликали у в’язнів хвилю спротиву.

Після завершення війни у декількох виправних таборах, а серед них і Тайшетському вже підпільно діяли структури Української Визвольної Організації (УВО) під керівництвом сотника УПА Михайла Луцика. А згодом українські структури опору виникли і в «Озерлагу». Спротив табірній адміністрації привів до трьох масштабних повстань у Норильську, Воркуті і Кенгірі, після яких умови життя в особливих таборах трохи покращилися. У 1954 р. особливий табір №7 «Озерний» було перейменовано в Озерний ВТТ, а проіснував він до 1960 р.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter .

читайте також
• Великдень в ГУЛАГу – святкування попри заборони
• Львів’ян запрошують на презентацію досліджень Gulag.cz в Україні
• День в історії – народився Михайло Сорока, один з лідерів Кенгірського повстання
• У Львові презентували виставку про мешканців України, які перемогли ГУЛАГ
• Золотоносна Колима, чи смертоносний табір.
• Великдень в ГУЛАГу – святкування попри заборони
• Цього дня у 1919 році опублікували декрет совєцькі концтабори”
• 10 років ГУЛАГу: показали літературу за яку засудили священика УГКЦ
• Священнику дали 10 років концтаборів за енцикліки “Про безбожний комунізм”
• Я не міг присягнути на вірність ворогу: 90-річний повстанець Іван Мирон відбув 25 років ГУЛАГу і не просив амністії

Успенське ставропігійне братство та його унікальна історія

Як об’єднання парафіян навколо церкви братства здавна існували в Україні. Проте з кінця ХVІ ст. вони перебрали на себе значно ширші громадські функції. Львівське братство стало першою організацією такого типу. Його вважають найстарішим церковним братством в Україні.

За твердженнями історика Ярослава Ісаєвича, Львівське братство починає формуватися на початку 1580-х років. Його праобразом стала громадська діяльність парафіян львівської Успенської церкви. У 1520-х роках «опікуни» храму захищали перед міською владою інтереси «всієї української громади в місті й передмістях». А у 1544 році була згадка про існування при Успенській церкві «руських старшин», які діють від імені «співбратів і сусідів, патронів церкви».

Лист Антиохійського патріарха про дарування ставропігії Львівському братству

Засновниками Львівського успенського братства були мешканці українського кварталу в центрі Львова – сідлярі Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Маленький, Хома Бабич, Стецько Мороховський, Іван Богатирець. Близьким помічником їхнім став учитель, письменник і вчений-філолог Степан Кукіль (Зизаній), родом із недалекого містечка Потелича – славного на всю Україну осередку гончарства.

Статут Львівського братства 1586 р. передбачав, що його членами ставали «міщанин або шляхтич, або предміщанин, або посполиті люди всілякого стану, як місцеві так і сторонні, за умови вступного внеску шести грошей». Членами Львівського братства були здебільшого ремісники, крамарі, інші містяни та жителі передмість. Охочий вступити до братства приходив на його засідання та оголошував про свій намір. Братчики обговорювали моральні якості кандидата, а знайомі давали рекомендацію. Кандидату зачитували статут, і він мав перед хрестом та двома запаленими свічками проголосити присягу про вступ до братства, підкорення його статуту, безвідмовне виконання доручень, боротьбу з ворогами братства. У разі зради інтересів братства братчик накликав на себе й родину прокляття, яке можна було зняти лише через покаяння. Жінки присяги не давали і на збори братства не приходили, хоч і входили до братства (Анна Федорова Грекова, Домна Семионова, Ангелина, Домна-Анна Могиляка та інші). Поза статутом існувала ще одна обов’язкова умова: до братства приймали лише одружених, а неодружені могли входити до «молодшого» або «молодечого братства».На початку братство налічувало 14 членів, а потім їхня кількість зросла до 50. Збори відбувалися що чотири тижні, тут сплачували по півгроша.

Служебник (Літургікон) Ставропігійного Успенського братства. 1702 рік. Фото з http://tsdazu.gov.ua/index.php/ua/online/47-all/252-online.html

Усі керівні посади були виборними. Щорік вибирали старших братчиків і такі ухвали затверджували більшістю голосів. За неявку на збори були покарання. Братський суд мав виняткові права. За значні злочини відлучали від Церкви. Також була обов’язковою присутність усіх на похороні братчика.

Історик Ярослав Ісаєвич вважав, що вже за статутом 1586 р. братство було ставропігійним, тобто підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Утім, у липні 1592 р. Балабан оприлюднив лист Патріарха Єремії ІІ про скасування ставропігії. У грудні Балабан записав цей лист до гродських актів, однак той опротестували православні як фальсифікат. Новою грамотою 1593 р. Єремія ІІ знову надав братській Успенській церкві права патріаршої ставропігії.

Герб братства на обкладинці служебника. Фото з https://uk.wikipedia.org

Очолювали братство чотири старші братчики, яких, відповідно до статуту, переобирали щороку. Вибори відбувалися зазвичай у першу неділю після Пасхи чи Фомину неділю. На загальних зборах минулорічні старші братчики та їхні помічники давали повний звіт, репрезентувавши всі документи, печатки, ключі тощо. Після звіту молодші братчики, кланяючись, дякували старшим, а старші дякували за честь і довіру.

Найвідомішими керівниками Львівського братства до 1596 р. були сідлярі Юрій та Іван Кузьмовичі Рогатинці, Іван Деомидович Красовський, з діяльністю яких пов’язують реформу братства та укладення статуту 1586 р. Юрія Рогатинця та Івана Красовського вважають також авторами статуту братської школи 1585 р. Братство широко вело православне просвітництво, освітню діяльність та особливо друкарську справу.

Мармуровий портал з грецьким написом “Ставропігіон” і датами (1586–1904) та увінчаний гербом Ставропігійського братства роботи скульптора Антона Попеля

У 1574 р. диякон Іван Федоров надрукував у Львові «Апостол». Після смерті Федорова віддану в заставу друкарню за ініціативи владики Гедеона викупило братство (в 1586 р.). Ця друкарня працювала аж до припинення діяльності братства. Спочатку вона діяла у пристосованому приміщенні, а з 1605 р. – у Свято-Онуфрієвському монастирі. 1615 р. її перенесли на старе місце, а після пожежі 1628 р. – у школу. Братська друкарня була однією з найбільших і за період своєї діяльності випустила понад 160 тис. примірників книжок, серед яких значну частину становили богослужбові, також братство друкувало наукові трактати та світську літературу.

Опікувалося братство побудовою, ремонтом, доглядом за храмами, на утриманні братства був увесь церковний причт. У списки членів Успенського братства в різний час було внесено козацьких гетьманів Михайла Ружинського, Івана Виговського, Павла Тетерю. Братчики підтримували зв’язки з Військом Запорозьким. Зрозуміло, що на свою активну діяльність братство потребувало немалих коштів. Доходи братства поділялися на постійні й разові. До постійних належало зарахувати вступний внесок – 6 грошей – і річні, які також становили таку суму.

Джерелом доходів братства було нерухоме майно (будинки) і землі, звільнені від зборів, які приносили братчикам дохід. Братчики варили мед, залишок якого продавали. Віск використовували для виготовлення свічок, які також продавали. Головним джерелом постійних доходів була братська типографія.

До непостійних джерел доходів належали штрафи або пені, які платили братчики в разі порушення якихось обов’язків, а також пожертви і заповіти різних людей, що відписували братствам великі кошти або маєтки. Старші братчики вели братську скарбницю, дбали про збереження братського майна, контролювали виконання обов’язків молодшими братчиками, стежили за порядком під час зборів, пропонували різні справи на розгляд братства, після закінчення річної служби вони звітували перед усіма.На братських зборах розглядали і вирішували суперечки між братчиками, судили й наказували порушників дисципліни та братських обов’язків, а як особливих злочинців – порушників таємниці братських зборів. Покараннями для братчиків були штраф грішми або медом, сидіння на дзвіниці. За серйозні проступки виключали з членів братства.

Шпиталь Успенського братства у Львові – сучасний комплекс монастирських споруд св. Онуфрія: ліворуч – церква, праворуч – дзвіниця, келії ченців та приміщення колишнього шпиталю. Фото авторки. 2014 р.

Братства опікувалися лікарнями, богадільнями, храмами, монастирями, школами, типографіями. Братчики вибирали також ігуменів і священиків для братських монастирів і церков. Гроші на різні братські потреби з каси видавали у присутності всіх братчиків. Братства мали перший після духовенства голос при виборі єпископа. Вони мало право не визнавати влади єпископа, якщо той чинив проти істини, і повідомляти про це Патріарху.

Львівське ставропігійне братство діяло понад два сторіччя, потім його офіційно розпустили. Про його діяльність і школи розповідають численні архівні матеріали, які є унікальними пам’ятками української мови й літератури. На цьому наголошував історик Ярослав Ісаєвич. Більшість їх зберігають у Центральному державному архіві України у Львові.

Рукописні книжки з багатющої бібліотеки братства увійшли до фондів Львівського історичного музею. Натомість примірники, що їх видавала братська друкарня, розсіялися по світу. Як видно з каталогу «Пам’ятки книжкового мистецтва», стародруки з друкарні братства є в книгозбірнях багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в бібліотеках Варшави і Вроцлава, Праги й Будапешта, Лондона і Нью-Йорка. Широке їхнє розповсюдження – яскраве свідчення ролі братського книговидання в міжнародних культурних зв’язках. На основі виданих братством стародруків і документів з братського архіву низку літературознавчих та історичних творів написав І. Франко. Їх вивчали академіки К. Студинський, М. Возняк, І. Крип’якевич.

Ганна ВРУБЛЕВСЬКА