Танго — жанр музики і танець, притаманний регіону Ла-Плата, і найбільш поширений у містах Буенос-Айрес(Аргентина) та Монтевідео (Уругвай). У ньому поєднуються негритянські корені, культура ґаучо, іспанські, італійські, африканські мотиви та етнічно строката суміш впливів, привнесених мігрантами з країн Європи.
Танець – це вид мистецтва перфомансу, що складається з цілеспрямовано підібраних послідовностей руху людини. Цей рух має естетичну та символічну цінність і визнається танцем виконавцями та спостерігачами в рамках певної культури.
З погляду музики, танго притаманна двох- (мотив і приспів) або трьохкомпонентна (дві частини, до яких додається тріо) структура. Його виконання може здійснюватися з використанням великої розмаїтості інструментів, з класичним переважанням секстету із двох бандонеонів, двох скрипок, піаніно і контрабаса.
У 1957 році історик Рікардо Родріґес Молас дослідив мови привезених до Аргентини рабів і знайшов у них слово «танго», яке означало «місце зустрічі».
За призначенням танці поділяються на соціальні, обрядові, сценічні, еротичні тощо.
Існує п'ять польських народних танців, а саме полонез, мазурка, краков'як, оберек і куявяк. Всі ці танці мають свої особливості, і в кожному регіоні танцюють їх по-різному. Причому кожен з цих танців має свій оригінальний костюм, в якому виступають танцюристи.
Початкова форма танцю танго відома, як «танго-каньєнґе», танго-орильєро чи танго-арабалеро. Танго-каньєнґе отримало вигляд визначеного стилю, що характеризується корте, кебрадами, тісними …
Про автора