“Обмін болем”. Чи можна примирити азербайджанців і вірмен після війни в Карабаху

Але активісти продовжували знімати фільми та організовувати зустрічі, щоб підштовхнути людей до розмови про спільну трагічну історію. Нова війна змусила переможців і переможених помінятись місцями і знищила те мале, чого вдалося досягти “неозброєним миротворцям”.

Розпал першої Карабаської війни. З фронту в Баку привозять труну з солдатом. Але сталася помилка: солдат – вірменин, і його привезли в Азербайджан за старою адресою, де він жив до війни. Герої фільму вирішують поховати солдата в Грузії – на знак миру.

Так починається відома по обидва боки конфлікту короткометражна трагікомедія “Все на краще”. Її зняли в Азербайджані в 1997 році, за три роки після того, як Баку зазнав нищівної поразки, втративши не лише Нагірний Карабах, але й прилеглі до нього райони. Переможена сторона випустила фільм, що закликає до миру. Стрічку зняв відомий азербайджанський режисер Вагіф Мустафаєв, ролі виконали головні актори країни.

Майже 30 років вірмени й азербайджанці зустрічалися на нейтральній території, щоб поговорити про мир і поділитися болем. Вони знімали спільні фільми, робили дослідження, писали статті – але їхні зусилля не зблизили народи і не зупинили другу війну.

Миротворці в екзилі

“Хотілося зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного, і чи можна щось зробити, щоб це змінити”, – пояснює своє бажання займатись миротворчими проєктами 37-річна азербайджанка Арзу Гейбулла. Почала вона з журналістики у 2009 році – написала репортаж разом з вірменським колегою з грузинського селища, де мирно співіснують вірмени й азербайджанці.

У 2013 році, живучи на два міста – Баку і Стамбул, вона почала писати для вірменсько-турецької газети “Агос” – зокрема і про Нагірний Карабах – і стала одним з головних об’єктів нападок з боку азербайджанських ЗМІ та цькування у соцмережах. Її звинувачували в зраді й “космополітизмі”, писали, що для неї “немає нічого святого”.

Вже за рік вона була змушена остаточно переїхати до Туреччини – влітку 2014-го Азербайджаном прокотилася хвиля арештів правозахисників і журналістів, значно посилили правила отримання іноземних грантів, а неурядові організації почали закриватися.

“Я не була в Азербайджані відтоді, як проти мене почалася кампанія, – згадує Арзу. – Жодних кримінальних справ проти мене не було, але повідомлення, які я отримувала від друзів у Баку, свідчили, що вони [влада] могли готувати щось”.

Того ж року з Єревана довелося виїхати вірменину Георгію Ваняну. Заснований ним “Кавказький центр миротворчих ініціатив” організовував зустрічі вірмен і азербайджанців, за це Ваняну надсилали анонімні погрози і цькували в соцмережах, називаючи зрадником й іноземним агентом. Групи націоналістів і місцева влада в різний час зривали його спроби провести фестиваль азербайджанських фільмів у Вірменії.

Шість років тому Ванян закрив свій центр і переїхав у будинок в горах – з нього неозброєним оком видно азербайджанське село. “Я поїхав у 2014 році, в розпал репресій проти мене особисто і нашої організації, коли мене всіляко змушували [виїхати], – розповідає він. – Почав займатися пасажирськими перевезеннями в Грузію, простіше кажучи, шоферувати. Живу як відлюдник, але не почуваюся відлюдником”.

За кілька днів до закінчення нової війни він написав відкритого листа прем’єр-міністру Вірменії із закликом припинити бойові дії і почати діалог з Азербайджаном. За словами Ваняна, після цього до нього прийшли поліцейські з вимогою видалити допис у Facebook і сплатити штраф за критику дій влади в умовах воєнного стану.

Ім’я Арзу Гейбулли в Азербайджані також згадали під час останньої війни: в публікації на одному з азербайджанських сайтів її звинувачували в ненависті до власного народу, дружбі з етнічними вірменами та поширенні інформації про те, що Азербайджан нібито використовував у війні сирійських найманців.

“Це призвело до нової хвилі ненависті й погроз, мені почали писати в соцмережах, – каже Арзу. – Коли я закрила загальний доступ до свого Instagram, то побачила, що в мене тисяча запитів, повідомлення писали у Facebook і Twitter. Був справжній наплив. І комусь щось пояснювати після цього напливу було неможливо”.

У грудні на її захист висловилась Рада Європи.

“Я бачу, як глибоко люди вміють ненавидіти і як легко навести на когось приціл, – каже Арзу Гейбулла. – Одного слова вистачить, щоб хтось почав вказувати на тебе пальцем, і після цього пальцем вказують всі, і їм абсолютно байдуже до того, що ти думаєш”.

“Правда – у війні”

Перша війна в Нагірному Карабасі – регіоні, населеному переважно вірменами в складі Азербайджану, – почалася у 1991-1992 роках. Їй передували запеклі суперечки про статус автономії після розпаду СРСР і вигнання етнічних вірмен і азербайджанців, що жили “не в своїй” республіці.

Георгій Ванян, який тоді мріяв стати театральним режисером, згадує, як відчув “прозріння”, спостерігаючи, як рух за незалежність радянських республік перетворюється на етнічний розбрат.

Тоді він написав свою першу статтю, виступивши проти зростання конфлікту. “Дуже добре пам’ятаю реакцію моїх батьків і старших товаришів: ти все правильно кажеш, але зараз про це не можна говорити публічно, – згадує Ванян. – Не забуду ніколи кинуту ніби ненароком репліку корифея національного театру і кіно: ну що, брате, статейки пишеш . Зараз воювати треба, правда – у війні”.

Перша війна тривала понад два роки і забрала більш як 15 тисяч життів. Баку втратив контроль не лише над Карабахом, але й над сімома прилеглими до нього районами.

Майже 30 років по тому в зоні зіткнення тривала стрілянина, гинули військові й цивільні. Уряди країн по обидва боки звинувачували одне одного в етнічних чистках, заперечуючи будь-яку відповідальність за злочини своїх народів, і сприяли поширенню теорій змови, що міфами зміцнювались у свідомості людей. Конструктивних мирних переговорів не було, а рідкі зустрічі лідерів країн закінчувались суперечками про те, чий народ давніший.

“Тоді здавалося, що в мене повно часу, я розберуся з усім цим і повернуся в театр”, – згадує початок 1990-х Георгій Ванян. В театр повернутися не вийшло: у 2002 році він відкрив “Кавказький центр миротворчих ініціатив” і присвятив себе спробам зблизити народи.

Закрита каста

“Насправді питання миротворення в цьому конфлікті впиралося у просте спілкування між людьми”, – каже вірменський журналіст Марк Григорян.

Для нього миротворення переважно було приводом зустрітися за вином зі старими друзями. Журналісти, письменники й активісти з інших професій зустрічалися в нейтральних країнах – найчастіше в Грузії – і обговорювали спільні проєкти. Вечорами гуляли містом – наприклад, вулицею Шардена в старому Тбілісі, заходили в улюблений ресторан і обговорювали Карабах.

“Політики не давали людям спілкуватися 30 років. І з’ясувалося, що люди все одно підтримували зв’язки: і патріоти-вірмени, і патріоти-азербайджанці можуть спілкуватися між собою, – розповідає Григорян. – Це миротворення було спробою триматись за якусь ниточку спілкування, обмінюватись думками, а не лаятись в соцмережах. Ця ниточка підтримувала те спільне, що є в нас: адже зовсім не обов’язково, щоб вірмени і азербайджанці постійно говорили тільки про конфлікт і сперечались про те, кому належить долма”.

Фінансували ці зустрічі й проєкти найчастіше іноземні некомерційні організації або уряди західних країн – звідси, з-поміж іншого, і ярлик “іноземний агент”, котрий вішали на учасників.

На гранти від США і європейських урядів працює і організація Imagine Dialogue, з якою співпрацювала Арзу Гейбулла. Їхні головні проєкти стосувались спільного обговорення історії: вірмен і азербайджанців запрошували на семінари і на місці повідомляли, що ті кілька днів, що тривають семінари, вони житимуть разом – попарно.

Серед учасників зустрічей були ті, хто добре пам’ятав війну, і прогнозувати реакцію людей на складні теми було неможливо.

Але, як каже Арзу, на її практиці серйозних ексцесів не було. “Ми не намагалися створити розуміння [конфлікту] абсолютно у всіх, але троє-п’ятеро учасників, які почули і зрозуміли іншу сторону, це вже успіх, – розмірковує вона. – Була якось програма для журналістів – ми здивувались, як вони себе показали, але, повернувшись до своїх країн, вони продовжували ту саму риторику. Ми почувались ніяково . обдуреними”.

Через відсутність державної підтримки у миротворчих організацій не було і не могло бути виходу на широку аудиторію, і зацікавлені в цьому люди ставали “закритою кастою”, вважає азербайджанський соціолог Сергій Румянцев, який брав участь в миротворчих проєктах з 2005 року.

“Миротворчі проєкти охоплювали дуже малу частину населення і ніколи не були масовими, – підтверджує Арзу Гейбулла. – Приїздили люди, ділилися своїми історіями, їхали, а потім – не поверталися”.

За словами Сергія Румянцева, держава намагалася контролювати учасників: “Усі підозрювали, що хтось потім, після зустрічі, пише доноси в держоргани”.

Брати участь у таких проєктах та й просто говорити вголос про те, що ти підтримуєш мир з вірменами, наважувались далеко не всі. “На нас лежить тавро маргіналів, – каже працівник однієї з державних установ Азербайджану Керім. Він пише про свої погляди в соціальних мережах, але просив не називати його справжнє ім’я в публікації, оскільки боїться втратити роботу. – Одна справа бути маргіналом, а інша – націонал-зрадником”.

Влада ніколи не була зацікавлена в цивільних миротворчих проєктах, переконаний вірменський журналіст Марк Григорян: “Для мене зрозуміло чому – тому що уряди мають один порядок денний, а миротворці – інший. Уряди націлені на дипломатичні переговори, вони не хочуть, щоб суспільство втручалося”.

“Цикл безкарності”

Дипломатичні перемовини успіху не мали. Кульмінацією прагнення до реваншу з боку Баку і легковажності щодо статус-кво з боку Єревана стала друга війна, яка почалася з наступу Азербайджану 27 вересня. За 44 дні бойових дій, тільки за офіційними даними, загинуло щонайменше 6 тисяч людей. Вірменія втратила більшу частину завойованих у першу війну територій.

Підписання мирної угоди пізно ввечері 9 листопада в Баку зустріли стихійним святкуванням, що тривало весь наступний день. В Єревані ж спалахнули заворушення, прем’єр-міністра Ніколу Пашиняна звинувачували в капітуляції і називали зрадником. Переможці та переможені помінялися місцями.

Цивільні миротворці з обох сторін називають ситуацію, що склалася, дзеркальною, кажуть, що сторони “обмінялись болем”. “Війна нічого не вирішує, проблема залишається – вона лише перейшла з одного боку на інший, – каже Марк Григорян. – Боюся, що одного разу проблема знову поверне нас у гарячу стадію конфлікту”.

“Те, що ми бачимо зараз, ця нинішня глорифікація перемоги – це потужний ресурс легітимності, яким можна користуватись десятиліттями, – вважає бакинський соціолог Сергій Румянцев. – Він стане своєрідним інструментом в Азербайджані, як це раніше було у Вірменії”.

Все те маленьке, чого громадським активістам вдалося досягти за міжвоєнні десятиліття, стерла нова війна: деякі учасники миротворчих проєктів публічно перетворилися на затятих патріотів, переможці насміхаються над переможеними, а ЗМІ наголошують на злочинах, скоєних ворогом. “Я їду в таксі й чую, як по радіо ведучий каже, що, мовляв, ніколи не забудемо і не пробачимо”, – розповідає держслужбовець Керім.

Все це виливається і в соціальні мережі, де, як і до війни, вірмени і азербайджанці продовжують нагадувати одне одному про всілякі звірства.

“Одна з трагедій у вірменсько-азербайджанських відносинах – це цикл безкарності за військові злочини, що закріпився під час першої війні та вплинув на другу, – каже Лоуренс Броерс, британський дослідник Карабаського конфлікту. – Питання відповідальності загубилося у динаміці конкурентних претензій та контрпретензій – коли кожна сторона мовчить про злочини, вчинені від свого імені, або відкидає їх як “фейк-ньюз”.

Обидві сторони намагаються виставити одна одну жертвою, замість того, щоб вимагати визнання відповідальності конкретних злочинців. “Ви визнаєте злочини своєї сторони не заради іншої, ви робите це для здоров’я свого суспільства, – каже Броерс. – Необхідно визнати біль іншої сторони, але при цьому взяти на себе відповідальність. Без цього приходять мовчання, табу, маніпульовані спогади і нові цикли безкарності”.

Саме цим намагалася займатись організація Imagine Dialogue: вірмен і азербайджанців просили підготувати перелік важливих для них дат і подій, після чого організували спільне їхнє обговорення.

“Вони робили те, за що інші організації не бралися, – обговорювали історію конфлікту, історію обох країн, намагалися пояснити, звідки цей конфлікт взявся і чому він триває”, – розповідає Арзу Гейбулла.

Тепер, каже вона, все доведеться починати з нуля: “Треба масово міняти мислення людей, пояснювати, чому не можна спілкуватися на такому рівні, спокійно дивитися на те, що хтось когось ріже у війні й казати “правильно зробили”. Я не знаю, як тепер це робити . і це спустошує”. В одному вона переконана – успіху без державної підтримки не досягти.

“Образ миротворця, що працює потайки від своїх співгромадян, – безглуздий і смішний, – каже вірменський правозахисник Георгій Ванян. – Будь-який миротворчий проєкт має бути акцією, публічною акцією”.

Вірменин у Баку

Але чи готові до таких публічних акцій обидві країни?

Одним з пунктів мирного договору, підписаного лідерами держав, було розблокування комунікацій – останні 30 років Вірменія та Азербайджан були відрізані одне від одного. Радянські залізничні колії іржавіли, автомобільні дороги були заміновані.

Деякі оптимісти в Баку і Єревані вважають, що відновлення сполучення між країнами допоможе налагодити спілкування між народами. Але і вони погоджуються, що на це підуть роки.

Депутат азербайджанського парламенту Расім Мусабеков вважає, що знадобиться не менше 10 років. “Треба відновлювати відносини. Вірменам потрібно відмовитись від психології реваншу, – каже він в інтерв’ю ВВС. – Але гадаю, що і нам потрібно відійти від ейфорії перемоги і почати вибудовувати відносини, якщо ми хочемо мирного життя для себе, своїх дітей і онуків”.

На запитання про те, чи готова держава допомогти громадянському суспільству в налагодженні цього спілкування, Мусабеков відповідає, що саме суспільство до цього ще не готове. Про це, на його думку, можна буде говорити тільки після розмінування і відновлення регіону, а також налагодження економічних зв’язків.

“На війні можна швидко отримати результат, а мир будують довго. Сьогодні неможливо уявити, що вірменин спокійно гулятиме в Баку, або що азербайджанець поїде на екскурсію до Єревану. Але за 10 років це стане звичайною справою, як німець, що гуляє Парижем, або француз – на прогулянці в Берліні”, – переконаний депутат.

Про те, що конфлікт “далекий від врегулювання”, каже і вірменська сторона, але при цьому наголошує, що до миру не готовий саме Азербайджан – через “постійні погрози президента Алієва” і “перешкоди в поверненні вірменських військовополонених”.

“Вірменська сторона завжди виступала за гуманітарні контакти між громадами регіону, які мають ґрунтуватися на взаємоповазі й толерантності для зміцнення довіри між сторонами, – сказала ВВС представниця вірменського МЗС Анна Нагдалян. – Звичайно, таким програмам мають передувати відповідні передумови”.

“Я тут порадився з психіатром – поховаємо його на пагорбах Грузії, на знак миру між трьома братніми народами”, – каже в кінці фільму “Все на краще” місцевий божевільний. Герої везуть труну до кордону.

Вірменський правозахисник Георгій Ванян вважає, що, попри всі переваги, за ці роки фільм застарів і тепер виглядає як релікт і нагода для людей похилого віку згадати, як вірмени й азербайджанці жили разом. Режисер фільму Вагіф Мустафаєв зараз знімає переважно документальні фільми, 13 з яких – про життя колишнього президента Азербайджану Гейдара Алієва. Від коментарів ВВС він відмовився.

На YouTube фільм за 10 років зібрав трохи менш як 40 тисяч переглядів, але це одне з небагатьох місць в інтернеті, де вірмени й азербайджанці не ображають одне одного.

Ще одне таке унікальне місце – уривок з фільму “Мерзотник” того ж Вагіфа Мустафаєва. Герой грузина Мамукі Кікалейшвілі їде у бакинському метро, де місцевий вірменин Бока Давидян співає душевну любовну пісню про те, що “у всьому винні конвалії”. 1988 рік, до конфліктів на Кавказі залишилося зовсім недовго.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Як і чому Азербайджан перетворює вірменські пам’ятки Карабаху на албанські

Давній вірменський монастир Дадіванк на півночі Карабаху в перші дні після війни став відомим на весь світ завдяки емоційним промовам настоятеля отця Ованнеса про неможливість віддати святиню азербайджанцям. Але скасувати повернення району, де стоїть монастир, Азербайджану отець Ованнес не міг – і тепер Дадіванк, можливо, офіційно стане давнім албанським монастирем Худавенг.

Все це наслідок давньої історичної суперечки між вірменськими та азербайджанськими істориками та політиками. Вони десятиліттями сперечались, який вплив мала на історію Південного Кавказу і Карабаху древня Албанія, яка не має жодного зв’язку із Албанією на Балканах.

Азербайджанці наполягають, що вірмени фактично не жили історично у Карабаху, натомість там були вірменізовані албанці.

Вірмени запекло заперечують цю теорію.

На початку грудня до монастиря, який взяли під охорону російські миротворці, приїхала маленька делегація зареєстрованої у 2003 році владою Азербайджану Албано-Удінської християнської громади і провела там богослужіння.

У Дадіванку-Худавенге у цей час, як написала азербайджанська преса, залишалися два вірменських священники. Отця Ованнеса (Ованесяна) церква відкликала у Вірменію.

За підсумками другої карабаської війни Азербайджан повернув собі приблизно дві третини земель, які до цього майже тридцять років контролювали вірменські сили. Тепер вірмени говорять, що їхнім пам’яткам, які залишилися на підконтрольній Азербайджану території, загрожує або знищення, або перейменування з вірменських на албанські.

Наприкінці грудня ЮНЕСКО, організація ООН з питань науки, освіти і культури, закликала владу Азербайджану скоріше дати дозвіл на приїзд міжнародної комісії, яка оцінить стан всіх пам’яток культури та історії в Карабаху й прилеглих районах.

“Ми вкрай стурбовані, – каже співробітниця єреванського Музею архітектури, фахівець із середньовічної вірменської архітектури Ануш Тер-Мінасян. – Якщо вони, не дай бог, зроблять те ж, що і в Нахічевані, унікальні пам’ятки не тільки вірменської, а й світової архітектури, ранньохристиянські пам’ятки, пам’ятки раннього Середньовіччя і розвиненого Середньовіччя – вони всі будуть знищені. Але ми сподіваємося, що, можливо, світова спільнота, ЮНЕСКО, всі міжнародні організації, російські миротворчі війська, хто завгодно – що вони цього не допустять, і якщо [азербайджанці ] зараз захочуть показати світу, що вони цивілізовані, то вони цього не зроблять”.

Автор фото, Reuters

Дадіванк і ще один монастир в Карабасі взяли під охорону російські миротворці

У Нахічеванській автономній республіці Азербайджану, в місті Джульфа, 2005 року остаточно знищили старий вірменський цвинтар із тисячами каменів-хрестів, хачкарів, що викликало шквал обурення у Вірменії і засудження з боку Європарламенту.

Влада Азербайджану заперечує знищення хачкарів, але цей процес зняв з протилежного, іранського берега Араксу вірменський священник, який там живе.

Крім того, зникнення хачкарів і взагалі цвинтаря підтверджують супутникові знімки.

Карабаський конфлікт в основі – це не релігійна війна, але церквам, мечетям та іншим пам’яткам старовини сторони надають величезного значення як знакам давньої присутності, що підтверджує право на територію.

При цьому і вірмени, й азербайджанці часто вказують як на докази на ті самі карабаські монастирі і церкви, тільки одні називають їх Давньовірменськими, а інші – давньоалбанськими.

Мобілізувати громадську думку

Азербайджанські вчені й офіційні особи запевняють, що на територіях, які відійшли під контроль Баку, знищувати пам’ятки старовини ніхто не буде.

На думку азербайджанського аналітика, експерта незалежної Міжнародної кризової групи Заура Ширієва, вірмени тиснуть на питання збереження християнських пам’яток у Карабасі, тому що сподіваються таким чином мобілізувати світову громадську думку проти Азербайджану.

Азербайджанці ж ображаються, бо вважають цей дискурс надто однобоким.

Автор фото, Getty Images

Мечеть Хаджі Алі Акбара у місті Фізулі. Після переможної для вірмен першої карабаської війни у районах навколо Нагірного Карабаху було зруйновано всі населені пункти

“Тут (в Азербайджані) запитують: чому ж ніхто не говорить про зруйновані мечеті, про азербайджанську спадщину в цьому регіоні”, – каже BBC Ширієв.

В азербайджанських джерелах циркулює досить багато фото зруйнованих або дуже пошкоджених мечетей та інших старовинних будівель на територіях, які були захоплені вірменами у 1992-1994 роках і відвойовані Азербайджаном в останній війні.

“У цьому регіоні є й церкви, й мечеті, які показують загальну для двох народів історію цього регіону, але в контексті Нагірного Карабаху люди схильні виділяти щось, що їм подобається, та ігнорувати те, що вони не хочуть бачити – і це стосується не лише культурної спадщини, це стосується всього у Нагірному Карабасі”, – говорить Ширієв.

Автор фото, TASS

Місто Шуша і церква Газанчецоц (Христа Всеспасителя) за підсумками другої війни опинилися під контролем Азербайджану

На територіях, які повернулися під контроль Азербайджану, залишаються заснований понад тисячу років тому монастир Дадіванк із собором XIII століття, базиліка Ціцернаванк IV-VI століть, руїни монастиря Гтчаванка з церквою XIII століття, церква Охти Дрні VI століття поблизу села Мохреніс, розкопки на місці стародавньої фортеці Тигранакерт, яку, як кажуть вірменські історики, було засновано в I столітті до н.е. і безліч інших пам’яток старовини.

Дадіванк, а також монастир Амарас з каплицею кінця V століття, який виявився прямо на лінії розмежування, взяли під охорону російські миротворці.

Непередбачуване минуле

І вірмени, й азербайджанці живуть у цьому регіоні – не у маленькому Нагірному Карабасі, а в усьому великому регіоні, що містить Східну Анатолію, теперішню північ Ірану і Південний Кавказ – вже дуже давно. Вірмени вважають, що історія їхнього народу починається приблизно з середини I тисячоліття до н.е., але й тюрки прийшли в ці краї вже майже тисячу років тому. Крім того, місцеві народи змішувалися із прийшлими – і всі вони разом є предками азербайджанців та вірменів.

Здавалося б, і ті, й інші – корінні народи, про що тут сперечатися.

Автор фото, TASS

По церкві Газанчецоц на початку другої війни два рази за один день вдарили ракети. Вірменська сторона стверджує, що азербайджанці навмисно били по церкві, азербайджанці це заперечують

Але вчені двох сусідніх народів ще у радянську добу завели дискусію на тему “хто тут був першим”, а розвал Радянської імперії, створення незалежних Вірменії та Азербайджану і карабаський конфлікт надали цій суперечці неймовірного запалу.

“Нагірний Карабах [. ] є полем запеклої битви, яку ведуть між собою вірменські й азербайджанські історики. Їх мало цікавить нещодавня історія. Вони вперто виходять із ідеї, яку не визнає міжнародне право, що той, хто першим заволодів цією територією, і є її господарем на вічні часи – те, що в римському праві іменувалося prior tempore – fortior jure. У результаті Карабах перетворився на адміністративно-територіальну одиницю із “непередбачуваним минулим”, як колись говорили про Радянський Союз”, – писав британський дослідник Том де Вааль у книзі “Чорний сад”.

Що за Албанія

Кавказька Албанія не має жодного стосунку до сучасної балканської Албанії. Це – держава, яка існувала на території нинішнього Азербайджану у першому тисячолітті нашої ери. Теперішні мешканці Азербайджану – частково нащадки жителів цієї давньої держави.

Це був союз імовірно 26 племен, які говорили мовами, спорідненими з нинішніми дагестанськими. Прямим нащадком Албанії у мовному сенсі вважають маленький народ удінів.

Автор фото, Reuters

Соборна мечеть залишилася єдиною не зруйнованою будівлею в Агдамі, яку вірменські сили взяли у 1993 році

У IV столітті в Кавказьку Албанію через Вірменію проникло християнство. Тоді ж, наприкінці IV століття, при розподілі Вірменії між Римом і Персією, Кавказькій Албанії відійшли території між Курою й Араксом, тобто зокрема й нинішній Карабах.

Протягом приблизно VIII-X століть, після завоювання арабами у 705 році, Кавказька Албанія припинила існування, а племена, які її населяли, розчинилися в навколишніх народах, ставши предками теперішніх вірмен, грузинів і азербайджанців.

Албанська християнська церква проіснувала дуже довго, до XIX століття, коли її ліквідувала Російська імперія, відвоювавши цей регіон у Персії. Але, як вважають неазербайджанскі вчені, вірменська мова і традиції домінували у цій церкві навіть і у перші століття її існування, коли ще були живі албанська державність і мова(и). Коли вони зникли, Албанська церква повністю стала вірменомовною.

Ще за радянських часів, з 1950-х років, азербайджанські історики почали – штучно, на думку багатьох їхніх закордонних колег – збільшувати роль і місце Кавказької Албанії в історії.

Автор фото, TASS

Мінарети мечеті височіють над величезним полем руїн колись 30-тисячного міста Агдам

Головними творцями цієї нової теорії виступили академік Зія Буніятов і його учениця Фаріда Мамедова.

“Особливу пристрасть вона виявляла щодо вірменської історіографії. Вона не без підстав дорікала сучасним вірменським історикам у прикрашанні історії давньої Вірменії. Водночас сама вона намагалася всіляко підняти престиж Кавказької Албанії – зробити її виникнення давнішим, позбавити її залежності від сусідніх могутніх держав, показати непорушність її кордонів, а також продемонструвати дуже раннє проникнення туди християнства і довести незалежність Албанської церкви від Вірменської”, – писав російський дослідник Віктор Шнирельман про Мамедову у книзі “Війни пам’яті: міфи, ідентичність і політика у Закавказзі”.

Експерт з Кавказу із празького Карлова університету Еміль Аслан зазначає, що й азербайджанці, і вірмени у своїй політиці “культурної апропріації” та спробах викорінити нагадування про сусідні народи на своїй території користуються досить схожими методами.

“Лезгіномовні кавказькі албани асимілювалися з вірменським (а пізніше частково з тюркомовним) населенням до XI-XII століть, а Албанська церква стала лише географічним, внутрішньоцерковним, але не етнічним поняттям задовго до остаточного зникнення терміна у XIX столітті. Більшу частину цього часу вірменські феодали гірської частини Карабаху зберігали якусь ступінь автономії у своїх володіннях (і будували церкви), албани ж були давно асимільовані й забуті”, – нагадує Еміль Аслан.

Автор фото, Getty Images

Одну мечеть у Шуші вірменська влада відреставрувала, другу – ні

Схожим чином, за оцінкою вченого, ретушують історію й вірмени.

“Десятки побудованих азербайджанцями мечетей і караван-сараїв на території нинішньої Вірменії вірменські історики називають “перськими” просто на тій підставі, що Єреванське ханство і його попередники номінально були частиною Перської імперії, – пояснює Еміль Аслан. – Але річ у тім, що персів у Вірменії майже не було, за винятком крихітної кількості чиновництва при ханському дворі в Єревані, а панівна династія та еліта у цьому регіоні були чітко тюркськими принаймні з XV століття”.

Теорія “албанської спадщини” в Азербайджані тепер стала офіційно визнаною версією історії: згідно з нею, всі християнські пам’ятники на території країни, які вірмени вважають своїми, насправді – албанські.

“Весь світ повинен знати, що розташовані у Кяльбаджарі церкви належать давній державі Кавказька Албанія. Є безліч історичних документів, які підтверджують це. Однак вірменські історики і фальсифікатори арменізували албанські церкви, додали туди своєї брехні і привласнили їх”, – заявив наприкінці листопада президент Азербайджану Ільхам Алієв у промові з нагоди повернення під контроль Азербайджану Кельбаджарського району і зокрема монастиря Дадіванк.

Реставрація чи вандалізм?

Голова правління Спілки архітекторів Азербайджану Ельбай Гасимзаде теж говорить, що в Азербайджані практично немає вірменської архітектури, а та, яку вірмени називають своєю, належить до періоду Кавказької Албанії.

Автор фото, TASS

“Верхню” мечеть Гевхар Ага у Шуші вірменська влада відновила, запросивши іранських фахівців

“Як таких вірменських пам’ятників у нас в Азербайджані практично немає, – каже Гасимзаде. – Вони помиляються, коли говорять, що бояться за свої пам’ятки. Ці пам’ятки – наші, і ми свої пам’ятки зберігаємо”.

“Видатні зразки архітектурного мистецтва Азербайджану, які відносять до християнського періоду Кавказької Албанії, як-от Гандзасарський монастир, арменізовані. Розташовані на їхніх фасадах і в інтер’єрах кам’яні письмена розбиті і замінені на вірменські. Навіть хрести замінені на григоріанські. Реставрація проведена на низькому, непрофесійному рівні, із застосуванням абсолютно не характерних будівельних і облицювальних матеріалів”, – заявив Гасимзаде в одному з інтерв’ю в листопаді цього року.

Гандзасар залишається на території, підконтрольній карабаським вірменам.

Міркувати про те, чи слід тепер провести зворотну процедуру: замінити вірменські письмена і хрести на давньоалбанські, Гасимзаде відмовляється – за його словами, Союз архітекторів Азербайджану такими питаннями не займається.

Але це саме те, чого побоюються у Вірменії: реставрації, в результаті якої буде знищено вірменські письмена і деталі, а залишаться лише стіни.

Автор фото, TASS

Монастир Амарас із каплицею V століття опинився прямо біля лінії зіткнення сторін, і його теж взяли під охорону російські миротворці

Азербайджанський історик, який побажав зберегти анонімність, тому що обіймає посаду на держслужбі, розказав BBC, що “албанізація” вірменських пам’яток в останні роки в Азербайджані відбувається на державному рівні. Більшість вірменських церков у країні, за його словами, стоять у цілості, але тепер їх офіційно вважають “албанськими”.

Дзеркальні проблеми

В ході конфлікту у 1992 -1994 роках і після нього й азербайджанці, й вірмени зруйнували чимало пам’яток старовини і культових споруд.

У Баку, наприклад, розібрали церкву Сурб Аствацацин (Святої Богоматері) у самому центрі, біля Дівочої вежі.

Церкву Святого Григорія Просвітника XIX століття у Баку підпалили, з неї зняли хрест. Пізніше, щоправда, її відремонтували, і тепер у ній – бібліотека управління справами апарату президента.

Але більша частина церков в Азербайджані залишилися цілими – втім, вони стоять без вірян, тому що в ході першої війни все вірменське населення вигнали з Азербайджану, як і азербайджанське – з Вірменії.

Ельчин Алієв, відомий в Азербайджані архітектор, розповідає, що, подорожуючи країною, часто бачить вірменські церкви, які легко відрізнити від інших церков за архітектурними особливостями.

“Вірменські жителі тих районів поїхали, і церкви стоять непотрібні, ніхто на них не зазіхає, і вони часто стоять огороджені”, – пояснює архітектор.

“У Гянджі є розкішна церква Святого Саркіса, вона перетворена на музей, чудовий витвір архітектури, я нею завжди захоплююся, коли буваю в Гянджі”, – каже Ельчин Алієв.

На запитання BBC про ризик вандалізму архітектор каже, що вважає цей ризик малоймовірним: “Все ж таки вірменські пам’ятники – це церкви, і це все сакральні пам’ятки, це у першу чергу будинок Бога, не важливо, мечеть це, церква або костел, нікому не спаде на думку їх ламати, це гріх”.

Вірмени, захопивши у 1992-1994 роках сім районів навколо Нагірного Карабаху, повністю знищили багато населених пунктів у них і з ними – мечеті та різні пам’ятники старовини.

Заступник міністра культури Азербайджану Анар Керімов 23 листопада заявив, що на повернутих територіях було повністю знищено 34 пам’ятки старовини (даних з незалежних джерел з цього приводу поки немає).

Щоправда, в Агдамі головна мечеть, хоч і стояла занедбаною, але все-таки залишилася єдиною незруйнованою будівлею у місті, а мечеть Гевхар-ага у Шуші Нагірно-Карабаської республіки, невизнаної владою, нещодавно навіть відреставрували, запросивши для цього іранських фахівців.

Останнє теж стало приводом для обурення азербайджанських істориків: таким чином, говорили вони, вірмени намагаються випнути той факт, що Шуша і мечеть будувалися за перської верховної влади, і приховати – той, що місцевим правителем був тюркомовний хан.

Сподівання на ЮНЕСКО

Через кілька днів після закінчення війни організації російських вірмен склали лист-петицію до ЮНЕСКО з проханням включити карабаські пам’ятники архітектури та історії до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

“Вірменські святині не раз піддавалися руйнуванню як частково, так і повністю. Наше найбільше побоювання – в тому, що такі дії можуть повторитися”, – написали автори петиції, підписи під якою поставили і багато російських діячів культури, зокрема Олександр Сокуров, Борис Гребенщиков і Володимир Співаков.

Кількома днями пізніше генеральний директор ЮНЕСКО Одре Азула зустрілася з представниками Вірменії та Азербайджану і запропонувала відправити до регіону спеціальну комісію ЮНЕСКО “з метою складання переліку найбільш значущих культурних об’єктів як попередньої умови ефективного захисту спадщини регіону”.

21 грудня заступник голови ЮНЕСКО з питань культури Ернесто Оттоне закликав владу Азербайджану скоріше організувати приїзд цієї комісії.

“Поки очікується тільки відповідь Азербайджану, щоб ЮНЕСКО могла продовжити роботу з напрямком місії на місцях. На даному етапі неодноразові звертання до азербайджанської влади не увінчалися успіхом. З кожним тижнем оцінка стану культурних цінностей стає більш крихкою і складною, особливо з урахуванням погодних умов [. ] Тому ми очікуємо, що Баку негайно відгукнеться, щоб втілити в життя конструктивні обговорення, що відбулися за останні кілька тижнів”, – цитує Оттоне пресслужба ЮНЕСКО.

Азербайджанська влада запевняє, що пам’ятникам історії, зокрема християнським, на їхній території ніщо не загрожує. Ще 15 листопада, через п’ять днів після закінчення війни, за офіційними повідомленнями, глави МЗС Росії та Азербайджану Сергій Лавров і Джейхун Байрамов поговорили на цю тему і домовилися залучити до охорони релігійних і культурних пам’яток в Карабасі ООН і ЮНЕСКО.

“Нехай називають албанськими”

На питання про “перейменування” пам’яток з вірменських на албанські Ануш Тер-Мінасян згадує притчу про царя Соломона, двох жінок і дитину.

“Справжня батьківщина цих пам’яток – ми. Ми вважаємо, що головне – щоб зберегли. Особисто я так вважаю. Нехай оголосять албанськими. Це буде смішно, тому що цьому лише пара напівграмотних туристів і повірить, а так люди все знають, що це – вірменські пам’ятники, і тому безліч свідчень: там і написи вірменські (якщо вони, звичайно, не зітруть), і декор вірменський – загалом усе це дуже легко довести. Заради бога, нехай не чіпають, нехай зберігають і нехай кажуть, що це албанські [пам’ятники]”, – каже Тер-Мінасян.

Ануш Тер-Мінасян нагадує, що так само було у Туреччині з вірменськими пам’ятками архітектури, які залишилися на турецькій території.

“Вони руйнували їх, називали албанськими – зараз вони прийшли до того, що це пам’ятники вірменські, це приносить їм дохід, вони возять туди туристів. В останні роки вони вже не говорять, що це не вірменська архітектура”.

Але то – велика і впевнена у собі Туреччина, а суперечка між вірменами й азербайджанцями на тему “чиї церкви”, як кажуть знавці регіону, вщухне не скоро – не раніше, ніж буде врегульовано конфлікт у цілому.

Заур Ширієв нагадує, що суперечка про приналежність пам’яток – справа далеко не першорядної і навіть не другорядної важливості у цьому конфлікті. Обидва народи, каже Ширієв, повинні перш визнати і засудити злочини, скоєні в обох війнах, облаштувати життя в нових умовах, налагодити зв’язки між двома громадами у Карабасі (коли туди повернуться жити азербайджанці) і між Вірменією, Азербайджаном і Туреччиною – і тоді спаде і напруження суперечки про те, хто давніше.

З цим згоден і Еміль Аслан із Карлового університету. На його думку, нескінченні суперечки про те, хто першим прийшов до регіону і хто таким чином має право на цю землю – це невіддільна частина та інструмент етнополітичного конфлікту.

“Коли конфлікт було вирішено – якщо, звичайно, він коли-небудь буде вирішений – ці суперечки стануть непотрібними, і еліти перестануть їх підтримувати, – зазначив Еміль Аслан BBC. – Вони ще деякий час будуть формувати націоналістичний дискурс, але припинять домінувати у публічній сфері. Отже, рішення повинно прийти зверху вниз – а це потребує політичної волі і часу”.

Звідки і коли вірмени прийшли на історичні землі Азербайджану? – 1905.az

З розпадом в ХХ столітті імперії, званої СРСР, в світовій історії були спростовані багато стереотипів і підроблені концепції.

У роки радянської влади історію території сучасної Вірменії, як правило, писали проармянскіе і вірменські дослідники, які висувають теорію існування «Стародавній, або Великої Вірменії». При цьому велася послідовна робота по фальсифікації фактів, що мають місце в історії проживають в цій місцевості таких народів, як євреї, греки, урартійци, айсори (ассірійці), перси, грузини, албанці і, особливо, стародавні тюрки, прямими нащадками яких є азербайджанці. Зауважимо, що в світовій історії складно знайти більш заплутану і сфальсифіковану історію, ніж історія Хаєв, так званих сучасних вірмен. Те ж можна сказати і про їх етногенезі. На цьому наголошували у своїх дослідженнях багато вірменські вчені і європейські дослідники.

Так, відомий вірменський мовознавець Манук Абегян підтвердив, що вірменську мову, як і вірменське плем’я, є гібридним.

Згідно першоджерел, з метою встановлення християнства як державної релігії, на територію сучасної Вірменії (Айастан) ХАІ вперше прибули як місіонери. У період Арабського Халіфату вони, заволодівши місцями поклоніння тюркських племен, на той час прийняли іслам, перетворили ці храми в церкви і стали фальсифікувати історичні факти і події з вигодою для себе. Алфавіт, представлений сьогодні як вірменський і служив місіонерам для поширення християнства, насправді був алфавітом народів, що проживали в Передній Азії і з часом зникли з історичної сцени. Відзначимо, що так званий творець вірменського алфавіту Месропа Маштоца також був християнським місіонером і ніколи не проживав на території сучасної Вірменії.

Історія Хаєв була долучена до світової історії, зокрема до християнських Євангелій і міфологічним переказами різних народів, основні герої яких послужили прототипами вигаданих вірменських персонажів, а місцевості використані в фальсифікованої історії. Роботу «батька історії» Хаєв, літописця V століття Мовсеса Хоренаци «Історія Хаєв» (незважаючи на те, що на вірменському вона називається “Hayos patmutyun”, тобто «Історія вірмен», на російський була переведена як «Історія Вірменії») багато армяноведи вважають карлючками, що носять компілятивний характер, що складаються від початку до кінця з анахронізмів. Дивним видається твердження вірменських істориків про існування Ечміадзинського монастиря з початку IV століття і появі алфавіту Хаєв з початку V століття, в той час як найдавніша рукопис «Історії Хаєв» М.Хоренаці датується не раніше, ніж XIV століттям.

Це пояснюється тим, що в цих рукописах вірменські релігійні діячі час від часу підганяли все періоди своєї історії у відповідності з періодами історії народів і держав регіону. У Європі «Історія» М.Хоренцаі вперше була перекладена і видана в 1695 році в Амстердамі. Західні вчені Ла Кроза, А.Карріере, С.Мартен, А.Гутшмідт, а також вірменські дослідники Н.Емін, К.Патканов, Г.Халатьянц, М.Гарагашьян прийшли до такого висновку, що, переписавши історичні факти про урартійци, ассірійців і мідійці, відображених в Біблії і творах таких давньогрецьких вчених, як Страбон, Геродот, Ктесия, Ксенофонт, М.Хоренаці представив у своїй «Історії» полководців і історичних особистостей цих народів Хаямі, а території – Айастаном.

Відомий вірменський історик Лео (Аракел Бабаханян) вказав, що в «Історії» М.Хоренаці за 1800-річну історію нащадків Хайка (з династії Хайказянов) було згадано 59 імен государів, з яких 32 імені було просто згадано без вказівки часу їх правління. Лео стверджував, що вважається «батьком історії вірмен» М.Хоренаці, підігнавши історію під Євангеліє, тим самим надав штучну послугу християнства. Це зайвий раз також довело, що він не був відданим літописцем династії Хайказянов. Таким чином, Лео приходить до висновку, що написана М.Хоренаці історія є вигаданою історією.
Інший вірменський історик Бахши Ішханян вказував на те, що територія «Великої Вірменії» виходила за межами Росії в Малій.

Російський дослідник Олександр Аннинський писав про те, що твори авторів (Мр Абас Катіна, Агафангел, Зеноб, Фавстос Бузанда), на які посилався М.Хоренаці, були поставлені під сумнів і заперечуються як історичні джерела з боку європейських армяноведов.

Інший російський кавказовед Іван Шопен, досліджуючи твори стародавніх авторів, прийшов до висновку, що ХАІ і вірмени різного походження. У XII столітті до н.е. ХАІ разом з родинними їм племенами франко-фригийцев переселилися з Балкан в Малу Азію, а саме, на територію між річками Тигр і Євфрат. Згідно міфологічним переказами нащадки Гайка, ХАІ, які здобули перемогу над ассірійським царем Білин, оселилися в ареалі басейну озера Ван, яке тоді називалося Хайаса (Айастан). Проживали на території плоскогір’я Ерменіййа (Вірменія) в Анадолу, в районі басейну озера Урмія і на Кавказі, ХАІ, змішавшись з хурритами, привласнили собі спадщину і історію зниклої на той час племені Ермен, які за походженням були тюрками-Субару (або Мітані). В результаті, в даний час одна і та ж нація має дві назви – сама себе називає Хаямі, а інші називають її вірменами. Слід зауважити, що етнонім Ермен, поширений не тільки в Анадолу і на Кавказі, але також в Середній Азії і Забайкаллі (Ерманскіе гори).

Сучасні вірменські, європейські, російські та навіть деякі азербайджанські історики, описуючи історію Південного Кавказу і Передньої Азії і посилаючись на підтасовану історію М.Хоренаці і інші сфальсифіковані історичні книги вірменської церкви, тим самим погоджуються з тим, що сучасна територія Вірменії є древньої вірменської землею. Однак, часткове переселення вірмен на території нинішньої Вірменії почалося в 1441 році, коли в період правління емірів Гара-гоюнлу католікосат був перенесений з Кілікії до церкви села Вагаршапат, недалеко від міста Іреван. Завдяки фінансуванню європейських держав купувалися землі навколо цих церков і там стали з’являтися перші вірменські поселення. Певний інтерес представляють документи про купівлю-продаж земель Ечміадзінськоє церквою у азербайджанців, представлені в творі «Джамбр» Ечміадзинського каталикоса Симеона Ереванці (1763-1782) і книзі історика А.Папазяна, складеному ним на основі зберігаються в Матенадаране документів про купівлю-продаж, де вказано, у кого, коли і за скільки було придбано належать азербайджанцям землі.

Насправді ж, вірменський етнос на території Південного Кавказу оселився пізніше за інших. В ті часи, коли тут господарювали стародавні тюрки (саки, скіфи, кіммерійці, гуни, барсіли, огузи, кипчаки), вірменського сліду на Кавказі не було зовсім. Про це свідчить і вірменський історик Карен Юзбашян, який відзначав, що тюрки не є сторонніми племенами, а жили в кавказькому регіоні задовго до прибуття сюди сельджуків. Розселення тюрків в Малій Азії і Балканах спостерігалося в IV-VII століттях, а до VIII-X століть цей процес набув масового характеру. Вірменський історик зазначав також, що в період Арабського Халіфату емірами прикордонних регіонів, як правило, вибиралися ватажки тюркських племен.

Після окупації Іреванского ханства царською Росією і підписання Туркманчайського (1828 рік) і Адріанопольської (1829 рік) договорів, почалося масове переселення вірмен з Ірану і Туреччини на територію сучасної Вірменії.

Таким чином, дослідження багатьох вчених і дослідників доводять, що сучасна Республіка Вірменія і її столиця Єреван (Іреван) не є споконвічно вірменської територією, а з давніх-давен належить тюрків-Огуз.

Iravan.com