Україна і більшовики. Хто і як створював СРСР?

95 років тому – влітку восени 1922 року – верхівка більшовицької партії інтенсивно міркувала над тим, як їм оформити свою владу. Підсумком партійних обговорень та суперечок стало створення Радянського Союзу. Про те, як відбувався цей процес, Радіо Свобода розмовляло із істориком Геннадієм Єфіменком.

Історична Свобода | Як 95 років тому створювали СРСР

No media source currently available

– Давайте спершу згадаємо, як, починаючи із 1917 року і до 1922 року регламентувалися відносини між російським більшовицьким урядом і більшовицькими урядами інших республік.

Геннадій Єфіменко: Це був шлях експериментів. На українському зразку багато в чому формувалася модель поведінки стосовно інших республік. Цікаво, що Росія ще себе не встигла проголосити федеративною, як радянський (ще не більшовицький, але радянський) уряд України, який було утворено в Харкові наприкінці грудня 1917 року проголосив, що Україна буде складовою Російської Федерації.

– Саме Російської?​

​Геннадій Єфіменко: Перед тим Російська Імперія існувала і Російська Федерація була її наступницею. Але вже у березні 1918 року радянська Україна була змушена проголосити незалежність. Якщо Центральна Рада проголосила незалежність УНР 22 січня 1918 року, то незалежність радянської України проголосили на Другому всеукраїнському з’їзді рад, який відбувся в Дніпрі, тодішньому Катеринославі, 17-19 березня того ж року.

– Через 2 місяці. Але чи зберігалася ця формальна незалежність?

Геннадій Єфіменко: Була така ситуація, що український радянський уряд після відновлення своєї діяльності наприкінці 1918 року вважав, що – зберігалася. Але в Росії часто забували про це.

– Наскільки ця формальність дотримувалася, що український радянський уряд – незалежний? Тобто, до цього ставились серйозно чи вважали якоюсь формальністю, на яку можна й не зважати?

Геннадій Єфіменко: Радянська Україна себе постійно позиціонувала як одна із республік, які утворились на теренах колишньої Російської Імперії. Формально, в 1919 році був проголошений курс на зближення, але до жодної форми не прийшов. У підручниках пишуть, що був воєнно-економічний союз – насправді, його не було. Був проголошений лише намір його створити.

Вже після відновлення радянської влади в Україні, яке відбулося в грудні 1919 року й на початку 1920-го, про реальну незалежність України говорити не доводилось. 27 січня 1920 року було видано постанову, що діяльність основних наркоматів Росії та України об’єднуються. Це було урядове рішення під тиском Кремля.

– Але ж коли укладали Ризький мир із Польщею, то окремо укладала радянська Росія й окремо радянська Україна.

28 грудня 1920 року було перше формальне визнання радянською Росією незалежності радянської України

​Геннадій Єфіменко: В 1920 році стало зрозуміло, що Україні вже для зовнішнього вигляду потрібно зробити якусь формальну суб’єктність. Ще наприкінці березня 1920 року було утворено наркомат зовнішніх справ Радянської України, а в кінці 1920 року під впливом переговорів із Польщею і прелімінарного миру, який був укладений в жовтні, Україна та Росія уклали перший договір між собою як начебто незалежні держави. Саме 28 грудня 1920 року було перше формальне визнання радянською Росією незалежності радянської України.

– Якщо говорити про літо-весну 1922 року, більшовики виграли російську громадянську війну, встановили свою владу майже на всій території колишньої Російської імперії, і от тепер вони думають, як цю владу їм оформити. Кілька років тому ми спілкувалися із Вашим колегою Станіславом Кульчицьким. Він казав, що було два погляди на цей процес: Сталін пропонував автономізацію республік і приєднання їх до більшовицької Росії, а Ленін натомість наполіг на створенні союзу республік.

«Станіслав Кульчицький: Сталін, дійсно, був прибічником автономізації. І він навіть озвучував постійно це гасло, тому що він був одночасно не тільки генеральним секретарем, а й наркомом у справах національностей. Але хочу підкреслити, що всі в центрі були також прибічниками автономізації»

– Тоді виходить, що республіки перемогли центри у цій дискусії?

Станіслав Кульчицький: Ленін усіх переміг, а Ленін був авторитетом. Він створив партію, він створив державу, він створив доктрину. Коли Ленін озвучив свою ідею, ця ідея не могла прийти в голову нікому, ні Сталіну….

– А яка саме ідея?

Ленін назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Потім відпало «Європа і Азія»

​Станіслав Кульчицький: Ідея створити федерацію другого поверху. Ось, є Російська Федерація – це Федерація першого поверху. Є Закавказька Федерація, вона була створена з трьох республік якраз у 1922 році – це теж Федерація першого поверху. І ще окремі незалежна Україна і Білорусь. І ось Ленін запропонував усі ці чотири республіки перетворити в союз, щоб усі вони зробили федерацію другого поверху. І він назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Потім відпало «Європа і Азія» і утворилася та назва, яку ми всі знаємо і ця назва Леніна».

– Наскільки інтенсивною і масовою була ця дискусія довкола автономізації або створення федерації?

Україна наполягала на тому, щоб ту формальну незалежність, яку Росія визнала в 1920 році, наповнити реальним змістом

​Геннадій Єфіменко: Справді, не було такої ідеї від початку – створити федерацію другого поверху. Питання про те, як далі розвиватись, постало ще на початку 1922 року. Було декілька конфліктів між Україною та Росією щодо повноважень. В березні 1922-го Україна наполягала на тому, щоб ту формальну незалежність, яку Росія визнала в 1920 році, наповнити реальним змістом. Мало того, в травні була утворена українсько-російська комісія, яку скликав Фрунзе – відомий радянський воєначальник – на той час він був заступником голови Раднаркому УРСР.

– Тобто, він був наче віце-прем’єр міністром?

Геннадій Єфіменко: За великим рахунком, можна і так сказати. Ця комісія була створена під гаслом, що зберігається незалежність Української республіки. Ленін обіцяв виступити на підтримку збереження незалежності. Тобто, реально йшлось про наповнення цієї форми змістом. Але в Леніна невдовзі стався перший напад хвороби…

– Але ж його лінія перемогла.

Геннадій Єфіменко: Його лінія перемогла трохи пізніше. Адже в серпні була створена інша комісія на чолі зі Сталіним, яка об’єднувала вже всі радянські республіки. Основним напрямом цієї роботи був курс на автономізацію. Це ініціював Сталін – він вважав, що невідповідність між формою, чим була незалежність, і змістом, потрібно будувати за змістом, бо реально говорити про незалежність радянських республік не доводилося.

– Тобто, Ленін сказав, що ми робимо союз республік, а Сталін повернувся до автономій?

Геннадій Єфіменко: Ні, Ленін тоді ще не казав. Він тоді хворів.

– То коли Ленін втрутився в дискусію?

Геннадій Єфіменко: Вже після того, як він трохи відійшов від удару. Наприкінці вересня на початку жовтня Ленін втрутився і згадана федерація другого поверху була ініційована саме в жовтні 1922 року.

– Ви говорили про українських більшовицьких лідерів – Раковський, Скрипник і Фрунзе.

Геннадій Єфіменко: Це ті троє були основою.

– Скрипника ще можна зрозуміти. Але Раковський був болгарином, Фрунзе – молдаванином. Звідки в них такий український хист?

Раковський за один рік перетворився із централіста на прихильника автономії України і навіть розвитку української мови

​Геннадій Єфіменко: Раковський мав досвід 1919 року. Його посилали в Україну як великого централіста – як того, хто мав привести Україну в об’єднану республіку. Але він був освіченою людиною, він бачив, що відбувається в Україні. Зрештою, він був щирим інтернаціоналістом. За один рік він перетворився із централіста на прихильника автономії України і навіть розвитку української мови.

– А Фрунзе – це такий професійний революціонер, який став професійним військовим. Він як в Україні з’явився?

Геннадій Єфіменко: Фрунзе прибув наприкінці 1920 року. Він займався боротьбою із повстанством і дуже добре бачив настрої, які були в Україні та розумів: що могло завадити міцному встановленню більшовицького режиму, а що могло сприяти.

Слухач: «Питання щодо здоров’я Леніна. Чи правда, що у нього була якась венерична хвороба?»

Геннадій Єфіменко: Є багато різних байок, але кожну байку потрібно чимось підтверджувати. Наразі це просто одна із версій.

– Ленін казав: «Приняли ли мы с достаточной заботливостью все меры, чтобы действительно защитить инородцев от истинно русского держиморды?». Він при цьому теж із інтернаціоналізму виходив чи з яких міркувань?

Ленін був суперцентралістом, але він розумів, що показне існування цих російських держиморд насправді не сприяє централізації, а посилює відцентрові тенденції

​Геннадій Єфіменко: Ленін був суперцентралістом, але він розумів, що показне існування цих російських держиморд насправді не сприяє централізації, а посилює відцентрові тенденції. Він був реально практичний політик. У рішеннях ХІІ з’їзду ЦК РКП(б) про курс на коренізацію була цікава думка про те, що великодержавний шовінізм є небезпечним не сам по собі, а як такий, що посилює відцентрові тенденції.

До речі, хочу підкреслити, що Радянський Союз було створено 6 липня 1923 року.

– Загальновідомо, що Радянський Союз створили наприкінці грудня 1922 року.

Геннадій Єфіменко: Наприкінці грудня 1922 року відбувся заздалегідь узгоджений І з’їзд рад, який вибрав навіть Центральний виконавчий комітет Рад Союзу, який так і не став постійно діючим. Його основна функція була в майбутньому проголосити створення Радянського Союзу.

Питання та дискусії навколо договору про створення Радянського Союзу відбувалися включно до червня 1923 року

Питання та дискусії навколо договору про створення Радянського Союзу відбувалися включно до червня 1923 року. І лише тоді, фактично під тиском центру, Ленін вже не міг тоді ні на що впливати, було укладено договір. Щоб ви зрозуміли різницю: у проекті договору, який було ухвалено 30 грудня 1922 року, було 26 статей. А у договорі, який став чинним документом, про що оголосив ЦВК, 13 липня 1923 року, було 72 пункти.

– Тобто, за півроку істотно розширили. Чи відбулося щось суттєве між груднем 1922 року та липнем 1923 року?

Геннадій Єфіменко: Додали те, проти чого Сталін був спершу категорично проти – Палату національностей. Фрунзе у лютому 1923 року на пленумі ЦК РКП(б) зміг переконати всіх учасників і самого Сталіна, що така палата просто необхідна.

– Це була власна ініціатива Фрунзе?

Геннадій Єфіменко: Він відчував підтримку Леніна, але формально він виконував саме постанову вищих керівних органів Комуністичної партії України.

Слухач: «Чи є в юридичному плані на сьогоднішній день Україна правонаступницею Української Народної Республіки?»

Геннадій Єфіменко: Якщо врахувати, що сам президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження Кравчуку, то так. Але одночасно є і правонаступницею радянської України.

– До речі, минулого року Володимир Путін звинуватив Леніна в тому, що, створюючи Радянський Союз, він одночасно заклав під нього бомбу:

Володимир Путін: «В підсумку, ця думка призвела до розпаду Радянського Союзу. Там було багато таких думок: автономізація і так далі. Заклали атомну бомбу під будівлю, яка називається Росією, і вона вибухнула потім».

Геннадій Єфіменко: Справа в тому, що на той час це було порятунком єдиної держави. Якби цього не було, наступ на автономізацію відбувся, хто знає, що б там далі було. Це був варіант створення централізованої держави, який знімав оті великі суперечності, які могли вибухнути щомиті.

– То якби не це, то бомба вибухнула би раніше?

Геннадій Єфіменко: Могла б.

Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році

– До речі, у той самий час, як створювали СРСР, відбувалося узгодження кордону між радянськими Україною та Росією. Наскільки цей процес був суперечливим?

Українська сторона порушила питання, що треба Україні передати повіти і території з українською більшістю населення, які прилягають до України. Але, вийшло так, що в 1925 році значно більше передали від України до Росії, в тому числі Таганрог і Шахти

​Геннадій Єфіменко: Цей процес не пов’язаний зі створенням Радянського Союзу як такого. Здебільшого, формування кордонів закінчився в 1919-1920 роках. Але після створення Радянського Союзу, коли начебто закінчились всі війни і всі проблеми, постало питання про приведення кордону до проголошених раніше принципів. Це був етнічний принцип. І тому українська сторона порушила питання про те, що треба Україні передати повіти і території з українською більшістю населення, які прилягають до України. Але, замість отримати більшу територію, вийшло так, що в 1925 році значно більше передали від України до Росії, в тому числі Таганрог і Шахти. А Україні передали лише невеличкі ділянки на Слобожанщині…

– А як же національний принцип? Чи раптом виявили, що там українців немає?

Навіть у рішеннях Комінтерну пролунало, що Україна об’єднує навколо себе території з українською більшістю населення

​Геннадій Єфіменко: Справа в тому, що національний принцип був забутий на користь політичного. Хоча продовжував проголошуватися національно-етнічний принцип. Навіть у рішеннях Комінтерну пролунало, що Україна об’єднує навколо себе території з українською більшістю населення. Але коли справа дійшла до реалій, то від цього відмовились.

– Як українські радянські керманичі до цього поставились?

Таганрог і Шахти забирали в України, але віддавали Путивльський повіт і деякі волості Курщини та Вороніжчини

​Геннадій Єфіменко: Вони тривалий час були проти. Лише з приїздом Кагановича, який очолив українську Компартію та під його тиском це було узгоджено, і в жовтні 1925 року відбулася зміна кордонів: Таганрог і Шахти забирали в України, але віддавали Путивльський повіт і деякі волості Курщини та Вороніжчини.

– На національне питання тоді зважали?

Геннадій Єфіменко: Ні. Бо Путівльський повіт був, фактично, найбільш зросійщеним із тих повітів, які Україна хотіла приєднати до себе. Там, насамперед, йшлося про випрямлення кордонів.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

30-річчя Народного руху України: від Перебудови до Незалежності

30 років тому – 8-10 вересня 1989 року – в Києві в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори «Народного руху України за перебудову». Це була перша громадсько-політична сила, яка стала альтернативою Компартії. Про те, як відбувалася ця доленосна для українського політичного життя подія, Радіо Свобода розповів учасник тих подій – відомий письменник і громадсько-політичним діяч Володимир Яворівський. Він був одним з ініціаторів того зібрання, одним із п’яти членів президії, яка відкривала установчий з’їзд Руху.

Історична Свобода

No media source currently available

– Перебудова тривала десь від 1985 року, а в 1989 році відбуваються установчі збори «Народного руху України за перебудову». Чи це відбувалося з ініціативи і дозволу влади, чи це була громадська ініціатива, а влада лише була поставлена до відома?

– На той момент деякі інші республіки, зокрема балтійські, нас дуже випереджали. І це було природно, адже Україною найбільше пройшовся цей комуністичний каток: колективізація і розкуркулення, страшний Голодомор, сталінщина, війна двічі прокотилася через нашу землю… Через це Україна була важкою на революційний підйом.

Одначе час її не оминав, і в Україні завжди були сили, які не забували і підтримували генетичний код українства. Все починалося не на голому місці. Спершу була Перебудова. Пригадую, я, як письменник і публіцист, виступав з гострими статтями в московській пресі.

А найбільше спричинився до цього Чорнобиль, який пройшов через кожну українську душу. Я, як письменник, провів у Чорнобильській зоні десь півтора місяця, бачив це на свої очі. Написав роман «Марія з полином у кінці століття», який швидко став популярним. Мене тоді обрали народним депутатом СРСР, причому дуже легко. Це були перші конкурентні вибори. До речі, я був першим народним депутатом СРСР, який переступив поріг редакції Радіо Свобода у Вашингтоні – дав перше інтерв’ю з цим червоним значком на лацкані. Раніше депутати ходили із супроводом, а тут біля мене нікого не було.

Володимир Яворівський, український письменник, громадсько-політичний діяч

Тридцять років тому мене не просто обрали до президії, а я був головою оргкомітету з проведення установчого з’їзду Народного руху України. Ви питали – чи влада, можливо, допомагала? Навпаки, влада чинила опір і дуже запеклий. Ба більше, коли треба було проводити з’їзд, ми його запланували, а Кравчук, і я вже не кажу про Щербицького та інших секретарів ЦК, категорично не давали нам приміщення. Куди б ми не кидалися, нам не надавали приміщення, а воно потрібне було велике. Бо ми знали, що буде півтори-дві тисячі українського люду.

Розповім один такий пікантний момент, я його нещодавно згадував на посвяті студентів університету «Україна». Вже готові були проводити з’їзд у Балтиці, литовці вже нам давали приміщення.

Установчий з’їзд Народного руху України. На пресконференції виступає письменник, народний депутат СРСР Володимир Яворівський, а крайній справа – поет Іван Драч, якого на цьому з’їзді пізніше обрали головою НРУ

– Збиралися везти у Балтику усіх делегатів?

– Збиралися везти й жити у гуртожитках, уже про все домовилися. Але тоді Левко Лук’яненко дуже певно сказав: в жодному разі ми не поїдемо за межі України. Не дадуть приміщення – будемо на якомусь майдані або навіть у полі зберемося, як він жартував.

Я кілька разів ходив і до Кравчука, і до Івашка, тодішнього секретаря ЦК. Нарешті, вони мене кличуть поговорити. Я знав, що вони капітулюють, але яка була капітуляція! Мене і Петра Таланчука, він тоді був ректором Політехнічного інституту і, так само, як і я, народним депутатом СРСР – змусили підписати таку угоду: якщо у залі підніметься синьо-жовтий прапор, Таланчук зобов’язується закрити з’їзд. Ми прекрасно розуміли, що нікому не вдасться закрити з’їзд. І ми підписали цю «капітуляційну» угоду.

– Але, наскільки я можу судити з фотографій та кінохроніки, там були прапори.

– Спочатку Олесь Гончар взяв маленьке вступне слово і благословив з’їзд, як патріарх, а потім я робив свою основну доповідь, яка називалася «Що ж ми за народ такий». І десь на другій хвилині доповіді, коли пролунала теза про те, що половина нашого народу співала для того, щоб не чути, як друга половина стогне й плаче – відразу піднялися вгору прапори. Тоді вперше з’явився цей винахід – на вудлиськах піднімати прапори. Хтось із чиновників почав шукати Петра Таланчука, але його вже не знайшли, й з’їзд відбувся так, як відбувся.

Під час Установчого з’їзду Народного руху України, який проходив у Києві 8–10 вересня 1989 року. На передньому плані зліва направо: Володимир Трубійчук, Володимир Яворівський, Віктор Кулинич

– Я не просто так питав про ставлення влади. Бо тоді офіційна назва була «Народний рух України за перебудову». Офіційний курс був на Перебудову – і ви також за Перебудову. Тому цікаво з’ясувати: створення «Руху» відповідало чи суперечило офіційному курсу?

– З’їзд став кульмінаційним моментом. Тоді головою Руху, тоді ще громадської організації, обрали Івана Драча. Ясно було, що це з’явилася альтернатива.

Від партійних бонз представником був Кравчук. Він був серед них найгнучкіший, найбільш компромісний, і він сприймався у нашому середовищі. Причому, він дуже розумно побудував виступ на з’їзді. Йому допоміг один чоловік із Кременчука, народний депутат СРСР, який дуже критикував Кравчука, дуже сварив комуністів. Цей виступ був невдалий. І за це зачепився розумний Кравчук, який весь час сперечався не з Рухом, а з цим конкретним чоловік. У такий спосіб він уник конфронтації з Народним рухом України.

Під час Установчого з’їзду Народного руху України, який проходив у Києві 8–10 вересня 1989 року. Виступає запрошений як гість Леонід Кравчук, тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ

– Він був як гість?

– Він був запрошений нами. Ми не цуралися нікого. Хто хотів міг приходити. Приїхали люди з інших республік, які сиділи на балконі зі своїми прапорами. Приїхали грузини, балтійці, поляки.

На з’їзді були присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі: А. Міхнік, Б. Борусевич, В. Мокрий та інші. На фото зліва направо: керівник делегації польської «Солідарності» Адам Міхнік; український письменник, народний депутат СРСР Юрій Щербак, кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов і Богуміла Бердиховська (із Польщі)

– Ви перед цим домовлялися з Кравчуком, що не буде синьо-жовтих прапорів – і тут він їх побачив. Як він реагував?

– Він не міг нічого сказати, тому що хтось підійшов і йому на лацкан причепив синьо-жовтий прапорець. І хитрий Кравчук, щоб прилюдно не знімати цей прапорець, зняв піджак і повісив на крісло, а коли вже виходив для виступу, то одягнув піджак, але зняв значок.

Звичайно, були дуже гострі виступи. Адже тоді на з’їзді зійшлися дуже різні сили.

Установчий з’їзд Народного руху України, Київ, 9 вересня 1989 року

– Починалося як «Народний рух України за перебудову», а невдовзі всім стало зрозуміло, що «Народний рух України» – за Незалежність. Коли відбувся перехід від Перебудови до Незалежності?

– Він був дуже м’яким й був легалізований як рух за незалежність вже на перших українських демократичних парламентських виборах у 1990 році. У 1989 році про це вже почали говорити. Кожен говорив по-різному: дехто – про оновлену федерацію, про новий договір, а дехто говорив відверто.

Але несподівано різні сили і різні люди зійшлися в такому мирі, в дружбі. Це велика когорта людей, які вийшли з-за ґрат – Левко Лук’яненко, Чорновіл, брати Горині… можу називати й називати – це добра сотня людей. Це, як ми себе називали, різночинці – в основному інтелігенти, патріотичні люди, дехто був і комуністом. Приєдналися і донецькі шахтарі. Пригадую, шахтар Микола Побережний виступав на з’їзді українською мовою. Це були дуже різновеликі люди, різновідомі люди, але для них було єдине – Україна. І всі розуміли, що кінцева мета не Перебудова.

Невдовзі Рух охопив дуже багато сфер людського життя, і Компартія зрозуміла, що їхні дні закінчуються. Не всі капітулювали, потім була велика боротьба на першій сесії Верховної Ради демократичної каденції.

Коли влітку 1991 року відбувся цей путч ГКЧП, то перший день був несподіваний. Ми думали, що нас – актив Руху – будуть брати. Але вже на другий день ми всі стояли поруч і всі розуміли, що зламати нас вже неможливо.

Установчий з’їзд Народного руху України, Київ, 9 вересня 1989 року

– Ви казали, на першому установчому з’їзді 30 років тому зібралися дуже різні люди. Зараз у нас є стійка асоціація, що Народний рух України – це В’ячеслав Чорновіл, а В’ячеслав Чорновіл – це Народний рух України. А тоді на установчих зборах його у президії не було. Як відбувалося сходження Чорновола до лідерства?

– Дуже природно. Іван Драч у розмові якось сказав, що краще було обрати головою Михайла Гориня, який був більш системним. Він був у президії та заступником. Іван був поетом, людиною романтичною. А тут потрібно було, щоб лідером такої кількості дуже різних людей стала якась системна людина. Але Драч гідно пройшов цей свій рухівський шлях.

Під час Установчого з’їзду Народного руху України. У президії зліва направо: Дмитро Павличко, Сергій Конєв, Іван Драч, Володимир Мулява, Михайло Горинь

Найбільша перемога Руху була тоді, коли несподівано український народ, тоді ще не такий як зараз, обрав 140 незалежних народних депутатів. І яких людей!

Чорновіл був головою Львівської обласної ради. Іван Драч за цей час притомився. Відтак відбувся такий м’який перехід. Спершу було три співголови: Драч, Горинь і Чорновіл. А потім обрали Чорновола. Він був найбільш енергійний, найбільш рішучий, він тоді імпонував Рухові. Саме його обрали головою.

Рух потім розколовся, і це було дуже прикро.

Люди біля будівлі актового залу Київського політехнічного інституту під час Установчого з’їзду Народного руху України, який проходив у Києві 8–10 вересня 1989 року

Але я хотів би відповісти ще на одне запитання, яке ви мені не поставили. Дехто мене запитує: де той Рух зараз?

– Ви мене випередили. Якраз хотів запитати: що Рух зміг і чого – не зміг?

– А я би в свою чергу також запитав: а де литовський «Саюдіс», який проголосив незалежність, де польська «Солідарність», яка теж, фактично, проголосила демократичну Польщу.

Хотів би сказати, що Рух виконав свою унікальну історичну роль. Те, що Рух розпався, переживає складну фазу – це закономірно. Натомість замість Руху сьогодні є Україна. Яка вона? Вона не є такою, як ми мріяли тоді. Ми думали: тільки потрібно проголосити Незалежність, Україна стане самостійною, а далі наш дивовижний стожильний народ усе зробить, і ми швидко вирвемося у світові лідери. На превеликий жаль, так не вийшло, але це вже інша розмова. А Рух свою унікальну місію виконав.

Виступ Володимира Яворівського на першому з’їзді Народного руху України із промомовою: