Чому в Угорщині немає українців і хто такі “мадярони”

Засновник та голова громадської організації “Україна Інкогніта” пише для “Історичної правди”, як в Угорщині відбувалася асиміляція українців.

Історично так склалося, що етнічні українські землі є на сучасних теренах усіх наших сусідів. Берестейщина у Білорусі, Лемківщина, Бойківщина та Підляшшя у Польщі, Пряшівщина у Словаччині, Мармарош та Буковина в Румунії, Придністров’я в Молдові, Стародубщина та Східна Слобожанщина в РФ.

Ну це ніби знають усі. А от як так сталося, що немає етнічних земель українців в Угорщині? Чи може є? Давайте розбиратися.

Нині в Угорщині мешкає дев’ять з половиною мільйонів осіб, серед яких 78 % становлять угорці, або мадяри, як вони самі себе називають. На другому місці в країні роми – їх 3,6 % (308 тисяч), на третьому німці – 1,6% (130 тисяч), ну а далі словаки, румуни, хорвати, серби, словенці…

Дивина, але українці – представники найбільшого сусіда Угорщини, не мають в країні навіть власної національної організації, і відповідно, їх кількість вважається такою низькою, що ніхто їх навіть не рахує. Як таке взагалі можливо?

А може українців мадяри, як і словаки, називають русинами? Дійсно, є така національність в переліку, але кількість русинів в Угорщині всього чотири тисячі. А в сусідніх з Угорщиною Словаччині та Румунії мешкає відповідно 55 і 51 тисяча українців, і це лише офіційно.

Виходить, що в процесі історичного розселення українці обминули нинішню Угорщину, хоча зовсім не обминули сусідні країни, які в часи розселення були складовими частинами королівства Угорщина.

Бути такого не може. Особливо, зважаючи на те, що українці й угорці тривалий час були в одній імперії.

Мапа греко-католицьких єпархій в Австро-Угорщині, 1909 рік

Колись на екскурсії, у замку “Паланок”, нам розповідали, що Мукачівська греко-католицька єпархія займала дуже значну площу й сягала далеко за межі нинішнього Закарпаття, в тому числі й у мадярські землі.

Значить там теж були греко-католики. А чи є вони там нині? Офіційна статистика каже, що греко-католиків в Угорщині майже триста тисяч. Отакої…

Виявляється, українці мешкали в Угорщині із давніх часів. Особливо багато їх було у північно-східних регіонах. Кількість українців особливо збільшилася в останню чверть XVII століття, після звільнення країни від османів. Майже всі поселенці, які прийшли у покинуті населенням області, були україномовними греко-католиками Мукачівської єпархії.

У XVIII столітті в греко-католицьких храмах Угорщини почали проводити богослужіння мадярською мовою – це був перший потужний крок до асиміляції українців.

Керівництво угорського королівства зрозуміло, що не варто знищувати русинів-українців фізично – потрібно знищити їхню мову, і русини зникнуть. Потім закрили українські школи…

Другий крок, ще потужніший зробили у XIX столітті – влада різними методами почала стимулювати мадяризацію. Тоді з’явився термін мадярон – таким словом називали змадяризованих русинів-українців, в першу чергу представників духовенства та інтелігенції, яка має відверту угорську орієнтацію.

Мадярони відмовилися від власної мови, культури, релігії, почали сприяти мадяризації українського населення, примушуючи соромитися свого народу та приховувати своє українське походження.

Видатний закарпатський просвітитель Олександр Духнович ось як писав про мадяронів:

“Йому руське слово бридке; він соромиться руського. Сущий поміж мадярами, він уже мондокає, шукаючи тим схильності у чужих. Так істинно єсть моє слово: русин угорський (мадярон) чим-небудь буде тільки не русином”,

“У них (мадярів) всі народи – бидло, скоти, тільки один мадяр був людиною, хто не мадяр, той і не людина”.

В Угорському королівстві були створені такі умови життя та психологічний клімат для національних меншин, які змушували, часто наперекір особистим принципам та переконанням, відрікатися від власної національної культури, мови, політичних, релігійних та інших поглядів.

Угорцям був притаманний високий рівень нетерпимості щодо немадярських національностей. лише відмова від своєї народності, визнання себе мадяром та “патріотична” діяльність, як правило, давали можливість здобути освіту, зберегти чи зайняти високу посаду й просуватися по кар’єрній драбині, або просто мати засоби для існування.

Формуванню в українців комплексу меншовартості та переходу до мадяронів сприяла не лише шовіністична політика угорської влади, але й негативні риси менталітету та поведінка самих угорців.

Вони, на побутовому рівні, у спілкуванні з українцями постійно намагалися показати свою вищість, підкреслити простакуватість, неосвіченість закарпатців, обзивали їх “дикунами-рушняками”, “дурними русинами”, “смердючими рутенами”, “свинями”.

В освіті політика угорської влади була спрямована на культивування у дітей та молоді почуття належності до “мадярської батьківщини й мадярської нації” та відданості Угорській державі.

Іван Франко у статті “І ми в Європі” описує, як шкільний інспектор угорець, запрошений на обід до місцевого священника, обурився тим, що його донька розмовляє українською мовою:

“Я не можу їсти обіду разом з таким мадярським горожанином, котрий не навчив своєї дитини по-мадярськи, котрого дитина гавкає варварським жаргоном!”

Це був справжній етноцид українців, який у ХХ столітті набув ознак геноциду, коли мадярони почали співпрацювати з угорським урядом в часи Другої світової війни та брали участь у катуваннях та розстрілах вояків “Карпатської Січі”.

За триста років цілеспрямованої політики етноциду угорці повністю знищили українську мову в Угорщині, таким чином довівши відомий вислів – коли зникає мова, зникає і народ.

Український народ зник на мадярських теренах. Оті триста тисяч нинішніх греко-католиків – то все нащадки українців. Але вони не знають української мови й жодним чином не позиціонують себе з Україною. Вони – угорці.

У містечку Гайдудорог стоїть, збудований в середині XVIII століття греко-католицький храм, який нині є центром архієпархії. В Гайдудорозі ніхто не знає української мови. Англійської теж. Тому ми не змогли запитати, чи є українці у місті.

Хоча відповідь нам відома. От лише неймовірний іконостас, в якому 54 ікони, є прямим свідком неугорського походження цього храму. Але про це ніхто вже не скаже.

Фото: Історична правда

Отже, ми з’ясували, що на території Угорщини теж є українські етнічні землі – це дві північно-східні області, де розташована більшість греко-католицьких єпархій. Осіб українського походження в Угорщині майже триста тисяч, але українцями вони себе, на жаль, не вважають.

Ну й ще хочу нагадати, що таке етноцид. Це різновид політичної поведінки, спрямованої на знищення ідентичності й культури конкретного етносу.

На відміну від геноциду, який досягає тієї самої мети шляхом фізичного винищення людей, належних до етносу, етноцид може проводитися комплексом заходів, що руйнують системні зв’язки всередині народу, підштовхуючи його представників до переходу в іншу етнічну якість.

Найбільше зусиль у здійсненні політики етноциду докладається для знищення національних мов, що є лінгвоцидом.

На вибори разом із “сепаратистами”: що підказує Україні досвід Грузії та Молдови

Чи безпечно для України залучати мешканців непідконтрольних територій у виборчий процес заради “зшивання країни”?

Відповісти на це питання нелегко. З одного боку, Україна гарантує рівні права всім своїм громадянам. У тому числі тим, хто мешкає на непідконтрольних територіях.

А з іншого, справжні демократичні вибори – це не тільки реалізація прав виборців у день голосування, але й агітація без обмежень для всіх кандидатів, політичний плюралізм, рівний доступ до медіа всіх учасників перегонів, свобода слова, дотримання виборчого законодавства і всіх інших законів.

А як на це питання відповіли країни, що мають схожі проблеми? Зокрема, близькі нам Молдова та Грузія.

Щоби з’ясувати це, “Європейська правда” провела детальне дослідження, яке ми представили 14 грудня. Наразі доступні український, англійський та російський тексти документа. У цій статті – коротко про його висновки.

Спойлер: ані молдовська, ані грузинська модель повною мірою не підходять Україні. Однак досвід Кишинева та Тбілісі вказує на купу ризиків, які Києву варто врахувати заздалегідь, а також на варіант, на який нашій державі у жодному разі не можна погоджуватися.

Майже “золота акція”

Як і жителі Криму та Донбасу в Україні, громадяни Республіки Молдова та Грузії, що мешкають у Придністров’ї та в Абхазії і Цхінвальському регіоні / Південній Осетії, мають право і можливість брати участь у загальнонаціональних виборах.

Щоправда, далеко не всі прагнуть скористатися цим правом.

Зокрема, у Грузії в загальнонаціональних виборах бере участь дуже незначна кількість мешканців Абхазії та Цхінвальського регіону / Південної Осетії – максимум пара тисяч (зазвичай суттєво менше) з тих кількох десятків тисяч, які лишилися жити на окупованих територіях. А на останніх парламентських виборах мешканці непідконтрольних грузинських територій взагалі не голосували, бо адмінкордони були закриті через епідемію коронавірусу.

А от у Молдови – протилежний досвід.

Придністровці на останніх виборах у Молдові – парламентських минулого року та президентських у листопаді 2020-го – стали суттєвим фактором політичного життя.

На нещодавніх президентських виборах кількість виборців із Придністров’я, що проголосували, була далекою від вирішальної, але цілком відчутною. Голоси придністровців склали 1,9% від загальної кількості громадян Молдови, які проголосували у другому турі.

Частка голосів із Придністров’я в загальній кількості тих, хто проголосував за Маю Санду, склала 0,47%, за Ігоря Додона – 3,86%. Тобто за умови незначного розриву між лідерами перегонів (а прогнозувалося саме це) придністровські виборці могли б зіграти вирішальну роль.

В Україні, де на окупованих територіях живуть кілька мільйонів громадян, пара відсотків голосів також часом стають вирішальними (наприклад, на парламентських виборах).

Втім, наразі, впевнена аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” Марія Золкіна, ця загроза для України не є актуальною.

І не лише через незначну зацікавленість окупаційної адміністрації в тому, щоби мешканці непідконтрольних територій брали участь у загальнонаціональних українських виборах. Ще важливішою є фізична неможливість забезпечити масову (в сотнях тисяч) участь у голосуванні жителів ОРДЛО та Криму через дуже обмежену здатність пунктів пропуску на лінії розмежування.

Проте це не означає, що це питання не стане раптом актуальним.

Неповноцінні вибори

Однак попри таку значну вагу придністровських голосів, повноцінної виборчої кампанії в непідконтрольному регіоні молдовські політики ніколи не проводили, бо не мають на це права.

На це звернула увагу на своїй першій пресконференції після обрання президентом Молдови Мая Санду. “Мене вразило, що люди приїхали брати участь у виборах, хоча ми не можемо їздити туди і агітувати”, – заявила вона.

Очевидно, це не відповідає стандартам проведення вільних виборів.

Документ Копенгагенської наради НБСЄ/ОБСЄ, що визначає базові стандарти демократичних виборів, вимагає, щоби на виборах партії мали “юридичні гарантії, що дозволяють їм змагатися одне з одним на засадах рівності перед законом і органами влади“.

На окупованих територіях дотримання цих вимог не може бути забезпечене.

А коли йдеться про українську ситуацію, передусім про конфлікт на Донбасі, то ситуація додатково ускладнюється. Адже в умовах збройного конфлікту навіть малої інтенсивності про вільні демократичні вибори годі й говорити – навіть якщо процес голосування відбуватиметься на підконтрольній території.

Ще одна проблема, яка виникне, якщо виборці з окупованих територій включаться у виборчий процес, – неможливість забезпечення контролю за дотриманням виборчого закону і загалом законності з боку правоохоронних органів конституційної влади. Спостерігачі та правоохоронні органи центральної влади можуть контролювати виборчі дільниці, розташовані на підконтрольній території, реагувати на порушення – також на підконтрольній території.

Однак вони не мають доступу до непідконтрольної території.

А навіть якщо не відкривати дільниць на окупованій території, частина виборчого процесу все одно відбувається там.

Приміром, коли йдеться про організоване підвезення та прямий підкуп виборців.

На це під час презентації дослідження звернув увагу керівник спостережної місії Promo-LEX на виборах президента Молдови Павел Постіка. На його думку, частка “замотивованих”, “заплямованих” голосів придністровців може бути дуже значною – експерт вважає, що йдеться про абсолютну їхню більшість.

У Грузії проблема є не такою масштабною через меншу кількість виборців на непідконтрольній території. Втім, за твердженнями місцевих журналістів та політиків, і там застосовується технологія “матеріальної мотивації” виборців.

В Україні, де і так махінації під час виборчого процесу не є рідкістю, сотні тисяч голосів, якими можна безкарно маніпулювати, є серйозною загрозою для демократичного процесу виборів президента чи парламенту.

Ризики для України

Наразі Росія не просуває ідею залучення мешканців окупованих територій до виборів і говорить лише про проведення на окупованому Донбасі місцевих виборів (адже про це згадано у Мінських домовленостях).

Втім, у Молдові нинішньої активності придністровських виборців також донедавна не було, а тих, хто намагався проголосувати, всіляко обмежували. І лише у 2016 році адміністрація окупованого регіону вирішила різко змінити тактику і почала стимулювати своїх мешканців до поїздок на голосування. І немає гарантії, що подібний сценарій не застосують щодо України.

Тож якщо кількість громадян з окупованих територій, що беруть участь у виборах центральної влади, стане значною і не буде створена система, здатна ефективно протистояти виборчим порушенням, “сліпа зона” законності створить небезпечне середовище для масових зловживань, які зрештою зможуть спотворити загальний підсумковий результат народного волевиявлення і створити серйозні проблеми їхній легітимації – як правовій, так і суспільній.

А дехто може просто скористатися цим, щоби звалити на “мешканців Донбасу та Криму” вину за поразку свого кандидата або партії.

До того ж цей хейт може зачепити і переселенців, які вже давно поїхали з окупованої території і намагаються інтегруватися у суспільство на новому місці.

На думку Золкіної, через численні ризики офіційному Києву варто погоджуватися на такий сценарій лише за наявності переконливих причин. Наприклад, у разі істотного прогресу в реінтеграції регіону.

Ще один ризик має вже не стільки політичний чи політтехнологічний, скільки безпековий характер.

У Придністров’ї, через 28 років після війни, з початком масового голосування жителів непідконтрольної території на молдовських виборах на території, підконтрольній Кишиневу, почали виникати напружені ситуації за участю місцевих мешканців та ветеранів Придністровського конфлікту.

На думку Павла Постіки, ця ситуація є досить небезпечною і може сприяти загостренню протистояння і перенесенню конфлікту з існуючого політичного рівня на рівень простих громадян. “Це показує хибність міфу про те, що конфлікт між Кишиневом і Тирасполем існує лише на рівні еліти, тоді як між звичайними людьми конфлікту немає”, – додає він.

Для України в умовах збройного конфлікту на Донбасі, що досі триває і наразі навіть не є замороженим, конфліктогенність виборчого фактора може бути ще вищою і ще небезпечнішою.

Висновки

Досвід Грузії та Молдови однозначний: масове залучення мешканців непідконтрольних територій у виборчий процес несе чималі ризики, і Україні варто бути готовою до них.

І якщо одного дня Київ зважиться на цей крок, то має бути готовий іти на поступки у безпекових питаннях, щодо прав людини, демократичних принципів проведення виборів. Тобто бути готовим до того, що ці вибори значною мірою не будуть відповідати стандартам.

А ще треба пам’ятати, що і Молдова, і Грузія категорично виключають відкриття дільниць для голосування власне на окупованій території. Цей варіант не розглядався як можливий навіть у ті періоди, коли в Молдові діяла вельми проросійська влада. Бо це стане кроком до визнання самопроголошеної “влади” окупованих територій.

І нарешті, експерти сходяться у тому, що

вибори – це не зовсім “ключ до реінтеграції”.

Це важливий реінтеграційний процес, який дозволяє підтримувати зв’язок із мешканцями окупованих територій, дозволяє не втратити своїх громадян.

Але через природу виборчого процесу вибори можуть стати лише завершальним акордом реінтеграції, а не її прелюдією, на чому зійшлися всі, хто обговорював дослідження ЄвроПравди.

“Природа виборів – це конфлікт. Вибори – це саме по собі конфлікт. Жодна реінтеграція не може починатися з виборів. Вона може ними завершуватися”, – пояснила голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська.

Проведення дослідження та підготовка публікації здійснені за підтримки Харківського офісу Фонду Конрада Аденауера в Україні. Відповідальність за інформацію, наведену у дослідженні, несуть автори: Наталя Іщенко (Гумба), Сергій Сидоренко, Юрій Панченко.

Із повним текстом дослідження можна ознайомитися за посиланням:

Переклад англійською буде опублікований ближчим часом

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.