Країні потрібні герої

Насправді я ненавиджу цю фразу. Колись давно, в першу фазу війни, саме вона прозвучала як відповідь на запитання «Чому вчасно не вивели кіборгів із ДАП?». Відповів один із тих, хто тоді ухвалював рішення: «Тому що країні потрібні були герої». Розмова була суто кулуарною, тому назвати автора цитати я не можу. Але саме на цій фразі моя повага до цієї людини похитнулася.

Країна справді аплодувала тим, хто вистояв у тому пеклі. Фраза «Вони витримали, не витримав бетон» стала однією з найвідоміших цитат цієї війни. Ми одержали справжніх героїв. Декого з них навіть можна було торкнутися або нагородити, або взяти в них інтерв’ю. Інші назавжди залишилися тільки в пам’яті.

Наскільки важливим для нас був цей шматочок понівеченого бетону після підписання Мінських угод? Я не знаю. Чи був він важливішим за життя тих, хто там залишився? Сумніваюся. І щиро хочу вірити, що було інше пояснення. Що це було продумане завдання, в якого була якась інша мета, крім як продемонструвати героїзм. І що ті, хто ціною своїх життів утримував останні руїни аеропорту, знали, навіщо це роблять.

Проте країні потрібні герої. У цьому немає жодних сумнівів. Лихоліття їх потребує. Як у казці — обов’язково має знайтися той, хто переможе дракона, знищить перстень всевладдя, побореться з головним лиходієм і врятує весь народ. Якщо їх немає в інформаційному просторі, тим, хто не зараховує себе до героїв, нема на кого спертися. Нема в кого повірити. А якщо немає героїв, то де знайти віру в те, що ми вирулимо з чергового неймовірного витка нашої історії? Чи це революція з розстрілами в самому центрі Європи; чи повзуча війна під девізом «нас там нєт»; чи пандемія або повномасштабна війна, що зносить цілі міста.

Ще важче повірити в те, що герої нічим не відрізняються від решти людей. Просто вони опинилися в обставинах, які можна було здолати лише надзусиллями. І вже геть неможливо повірити в те, що ти сам у таких обставинах здатний на щось подібне. Тому більшість нинішніх героїв цілком щиро дивується: «Хто? Я? Та ну, який я герой? От бачили б ви моїх побратимів…».

Війна породжує героїв сотнями. Немає сприятливішого середовища, ніж щосекундна боротьба за життя — своє або того, хто поруч. А життя в епоху соцмереж дає змогу спостерігати за щоденним героїзмом практично в прямому ефірі. Це створює ілюзію того, що на фронті воюють якісь окремі надлюди, здатні на те, що нам у тилу й не снилося. Напевно, почасти це так і є. Тому що повірити в те, що людина з плоті й крові здатна, наприклад, сама в оточенні тиждень утримувати позицію й водночас вести бій, а не ховатися під землею, практично неможливо. Як і складно повірити в те, що можна пройти 600 кілометрів пішки ворожою територією, не виявити себе й виконати завдання. Як нереально повірити в те, що можна витримати багатомісячний полон, щоденні катування й не зламатися. Ба більше, віднайти потім у собі сили знову повернутися в стрій, знаючи, що це може повторитися.

Важко повірити в те, що хтось цілодобово вивозитиме з-під обстрілів людей або тварин на весловому човні або старенькому автомобілі. Що дідусь із коктейлями Молотова зможе зупинити колону у своєму селі. Що дрон можна збити з вікна банкою маринованих помідорів. Що можна ввійти в окуповане місто й вивести з нього засніженими полями вагітну дівчину, тоді як жоден спецназівець не може сунути туди носа.

Та ніхто з них не народився героєм. На відміну від казок, герої не з’являються у спеціальних сім’ях або в точно передбачений час. У них немає на чолі мітки у формі блискавки. За їхньою спиною не стоїть таємничий чарівник, який надає сил у потрібний момент. Навіть завалящого меча, що дістався в спадок від предка-воїна, в них немає. Вони не планували ставати героями. І, гадаю, якби був вибір, надали б перевагу тихому та спокійному життю. Ну, або хоча б якійсь паузі у своїх геройствах.

Як сказав один мій добрий знайомий, безперечно, один із героїв: «Я не хочу, аби мною пишалися. Я хочу, аби мені дали змогу відпочити. А я тим часом залюбки пишатимуся тими, хто став на моє місце».

Ми живемо в дивний час, коли за героями можна не лише спостерігати в прямому ефірі, а й стати одним із них. Достатньо просто прийняти думку, що війна не десь там. Вона скрізь. Вона сталася не з кимось абстрактним, спеціально для неї народженим, а з усіма нами. Страшно зробити тільки перший крок. Далі легше. Ти не встигаєш злякатися по-справжньому, як уже опиняєшся по той бік легенди. І здивовано запитуєш: «Хто? Я? Та ну, який я герой? От бачили б ви моїх побратимів…».

Кого ми побачимо в дзеркалі після перемоги?

« Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як». Ця цитата Фрідріха Ніцше виглядає беззаперечною для кожної вдумливої людини. Особливо, коли сприймати її крізь призму звичайного життя з його поточними викликами та випробуваннями. Коли ж на це подивитися з розбомбленої квартири Маріуполя або з даху згорілого будинку Бородянки, вона потребує додаткового обґрунтування. Адже в Україні сьогодні «будь-яке як» знайшло свої 50 тисяч відтінків горя.

Але попри десятки тисяч загиблих українських воїнів та цивільних жителів, країна живе, дає відсіч величезній армії з майже необмеженим ресурсом та надає світу нові сенси. Звісно, коли ми говоримо « країна», передусім ми маємо на увазі її людей. У чому секрет українського героїзму, який дає сили рухатися вперед крізь жахливі обставини такій молодій політичній нації на карті Європи? У нашому проєкті «Міста та їхні герої» ми проїхали 12 регіонів країни та спробували дати раду собі в цьому питанні.

Що об’єднує волонтера з Сумщини, працівницю ДСНС на окупованій Київщині, акторку лялькового театру з Харкова та голову ОТГ на Миколаївщині? Що дає їм змогу бути більше за себе — за таких себе, якими їх знали близькі, якими вони бачили себе в дзеркало?

Коли я вперше побачив майбутніх героїв проєкту, попри ідею про те, що це мали бути звичайні українці, я все одно здивувався. Здивувався їхній… простоті та близькості до ситуації, в якій вони опинилися. Після розмов з ними виникало дивне відчуття того, що вони пасували тій драмі, через яку пройшли. Не тому, що ці випробування мали впасти саме на цю людину, а тому, що заднім числом, проживаючи разом їхні спогади, ти дивився в очі цих людей і розумів, що вони не могли вчинити по-іншому. Не могли виїхати, не могли не допомагати друзям військовим, не могли не рятувати життя, не могли не пекти хліб, не возити воду, не піклуватися про тварин, не шукати ліки, не евакуйовувати людей.

І ось ця неспроможність бути осторонь стала якоюсь дивною спільною рисою цих різних за статтю, віком, соціальним статусом людей. Вони всі мали дуже різні біографії, дуже різне ставлення до національної української ідентичності. Серед них всіх не було жодного прихильника « руского міра», але було достатньо багато тих людей, хто не бачив нічого поганого у дружбі з Росією, хто все життя розмовляв російською мовою та погано знав українську історію ще за кілька років до повномасштабного вторгнення. Але в певний час кожен з них зробив свій вибір і став частиною імунної системи країни, яка стала чинити опір раковим клітинам російської пошесті. Як так сталося? Що привело їх до такого вибору?