§ 8. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

• розкривати значення діяльності «Руської трійці» для українського руху.

1. На які регіони поділялися західноукраїнські землі? 2. Якими були національний склад і соціальна структура населення Західної України? 3. Яку роль у житті закарпатських і галицьких русинів відігравало греко-католицьке духівництво?

1. Початок українського національного відродження на Закарпатті

Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і у Наддніпрянщині, розпочалося українське національне відродження. Цей процес започаткований на Закарпатті, а в перші десятиліття XIX ст. поширився у Східній Галичині. В обох регіонах він був пов’язаний із просвітницькою діяльністю місцевого греко-католицького духівництва. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося у другій половині XIX ст. Діячів національного відродження на західноукраїнських землях прийнято називати будителями.

Будителі (чеськ. buditele, словац. buditelia, словен. buditelj, болг. будители, буквально — «ті, хто пробуджують», «пробудильники») — діячі національного відродження слов’янських народів, національно свідома інтелігенція у болгарських, чеських, словацьких, словенських і західноукраїнських землях.

На Закарпатті наприкінці XVIII ст. центром русинського національного відродження стала Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона набула за часів діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772-1809 рр.).

Тривала боротьба єпископа за збереження народної культури, сприяння освіті карпатських русинів мала позитивні наслідки.

Наприкінці XVIII ст. у стінах Мукачівської семінарії Йоаникій Базилович (1742-1821) написав «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича» — першу працю з історії Закарпаття. її автор одним із перших заявив про існування закарпатських русинів як частини східних слов’ян І показав, що вони мають власних учених, культурно-освітніх діячів, які впродовж століть закладали основи національної культури. За це І. Базиловича справедливо називали першим «будителем» на Закарпатті.

Йоаникій Базилович

Андрій Бачинський (1732-1809)

В умовах мадяризації та окатоличення закарпатських русинів А. Бачинський відкрито й рішуче виступив на захист прав свого народу. Саме він, будучи радником імператриці Марії-Терезії, домігся від неї відкриття у Відні «Барбареуму» для навчання греко-католицького духівництва.

У своїх посланнях він вимагав від місцевих священиків організовувати русинські школи при церквах і примушувати батьків в обов’язковому порядку навчати в них дітей.

А. Бачинський переніс свою резиденцію до Ужгорода, де створив семінарію й заснував велику бібліотеку.

На відміну від інших представників вищого духівництва, він завжди розмовляв рідною мовою. Усвідомлення А. Бачинським простої істини, що доки існуватиме русинська мова, доти існуватиме й сам народ, мало надзвичайно важливе значення.

Особлива його заслуга полягала в тому, що наприкінці XVIII ст. він збагнув процес формування у східних слов’ян окремих народностей. Й. Базилович першим нагадав закарпатцям, що там за Карпатами — Україна, і Закарпаття є її невід’ємною частиною. Сама постанова цих проблем істориком в умовах денаціоналізаторської політики Габсбургів і угорських правлячих кіл мала важливе значення для формування національної самосвідомості закарпатців.

Проявами національного пробудження Закарпаття стало зростання потягу до знань. У той час у краї при церковних громадах було створено приблизно 300 початкових шкіл. Найталановитіші представники закарпатської молоді здобули освіту у провідних європейських університетах і стали відомими вченими. Серед них були Петро Лодій, Іван Орлай, Михайло Поп-Лучкай та ін. Поява цієї плеяди стала свідченням потенційних можливостей карпатських русинів, які завдяки доволі сприятливим умовам національно-культурного відродження дали стільки талантів.

Кого називали «будителями»? Хто став першим «будителем» Закарпаття?

2. Початок українського національного відродження у Східній Галичині

Центром першої хвилі українського національного відродження у Східній Галичині став Перемишль, що був осередком греко-католицької єпархії. Тут існувала велика бібліотека, діяла семінарія, працювало чимало освічених представників греко-католицького духівництва, які здобули освіту в «Барбареумі» у Відні. Серед них вирізнялися Іван Могильницький, Йосип Левицький, Іван Снігурський, Йосип Лозинський та інші. Надихав цей гурт русинських патріотів перемишльський єпископ Михайло Левицький (1774-1858).

Михайло Левицький (1774-1858)

Михайло Левицький за період перебування перемишльським єпископом (1813-1816 рр.) та галицьким митрополитом (1816-1858 рр.) піклувався про заснування народних шкіл і видання для них підручників. Разом з І. Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини. Проте М. Левицький був доволі консервативною людиною і вважав, що русини мають бути вдячними австрійським Габсбургам. Зокрема, митрополит був ініціатором цензурної заборони альманахів «Зоря» І «Русалка Дністровая».

У 1816 р. за підтримки єпископа Іван Могильницький створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма просвіти й культури серед вірних». Його метою було видання книжок для народу, написаних зрозумілою йому мовою, та організація народних шкіл. Для підготовки вчителів у 1817 р. в Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Було також видано кілька підручників та молитовників.

І. Могильницький і його однодумці вважали, що мова русинів є окремою від польської та російської слов’янською мовою. Для того щоб створити граматику цієї «славєноруської» мови, він поєднав народну й стару церковнослов’янську мови. Проте вона мала штучний характер і не набула поширення.

Заходи перемишльських патріотів щодо розвитку освіти викликали незадоволення поляків, які посідали провідні позиції у Східній Галичині. Вони стали вимагати заборонити викладання русинською мовою в початкових школах. Проте австрійська влада прийняла компромісне рішення, надавши греко-католикам І римо-католикам однакові права навчати дітей рідною мовою.

Хто був засновником Перемишльського культурно-освітнього гуртка?

3. «Руська трійця»

У 30-40-ві рр. XIX ст. українське національне відродження у Західній Україні почало переходити від фольклорно-етнографічного до культурницько-літературного етапу. Центром нового етапу стає Львів. Його уособленням стала діяльність «Руської трійці» — утвореного у Львові культурно-просвітницького угруповання зі студентів семінарії та університету, що діяло в 1833-1837 рр.

Іван Могильницький (1778-1831)

«Руською трійцею» семінаристи називали трьох друзів, об’єднаних спільними поглядами, — Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Івана Вагилевича (1811—1866) та Якова Головацького (1814-1888). Натхненником і душею цього гурту був М. Шашкевич. На другому році навчання у семінарії він заприятелював із І. Вагилевичем та М. Головацьким. Поступово навколо них об’єдналося близько 20-ти однодумців. Основну увагу «трійчани» приділяли творенню на базі русинської народної мови літературної української.

У 1836 р. М. Шашкевич, аби довести, що українською мовою можна проголошувати богословські ідеї, уперше в історії Східної Галичини виступив нею із промовою в музеї семінарії перед духівництвом і гостями. Відтоді вживання української мови у публічному спілкуванні, виступах стало здобувати дедалі більше прихильників.

У 1834 р. «трійчани» підготували до видання альманах «Зоря», який містив українські народні пісні, твори самих гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Головними ідеями творів збірки були:

— оспівування героїчної визвольної боротьби українського народу та засудження його поневолювачів;

— уславлення народних ватажків — борців за визволення українців;

— визнання існування єдиного українського народу, який через поневолення Австрійською та Російською імперіями роз’єднаний державними кордонами;

— заклик до українських патріотів змагатися за возз’єднання галицьких русинів і наддніпрянських українців.

Проголосивши ці ідеї, члени «Руської трійці» за короткий історичний термін зуміли перейти від популяризації української мови до спроб сформулювати нові орієнтири для боротьби за національне визволення галицьких русинів. Видання альманаху було заборонено цензурою. Діяльністю гуртка зацікавилася поліція. Проте «трійчани» не припинили своєї діяльності. Вони вилучили зі збірки «Зоря» твори, які дратували цензорів, змінили її назву на «Русалка Дністровая» і знову спробували видати.

Яків Головацький домовився зі своїми друзями, прибічниками слов’янського відродження (хорватами, чехами, словаками, сербами), про видання «Русалки Дністрової» в Буді (столиці тодішньої Угорщини, що входила до складу Австрійської імперії) накладом 1 тис. примірників. У 1836 р. альманах було видано. Проте влада заборонила його поширювати. Увесь наклад «Русалки Дністрової» було конфісковано. Врятувати пощастило лише 200 примірників, які «трійчани» встигли розпродати, подарувати друзям або залишити собі. Упорядників та авторів альманаху влада притягла до відповідальності за небезпечну для держави діяльність. Гурток «Руська трійця» саморозпустився.

Маркіян Шашкевич

Яків Головацький

Титульна сторінка першого видання «Русалки Дністрової»

Іван Вагилевич

Ідеї заборонених цензурою збірок «Зоря» та «Русалка Дністровая» доніс до громадськості Я. Головацький у публікованому впродовж 1845-1847 рр. у Відні альманаху «Вінок русинам на обжинки». У 1846 р. Я. Головацький опублікував статтю «Становище русинів у Галичині», де сформулював основні програмні засади українського руху. Головна руська рада, що виникла 1848 р., поклала їх, на думку сучасних істориків, в основу своєї діяльності.

Кого називали «Руською трійцею»?

Коли була видана «Русалка Дністровая»?

Подальша доля учасників «Руської трійці» склалася по-різному. Маркіян Шашкевич помер у 1843 р. Іван Вагилевич під час революції 1848-1849 рр. приєднався до пропольської організації «Руський собор» й обстоював ідею союзу українців і поляків. Яків Головацький у 1850-х рр. став засновником галицького москвофільства, вважаючи українців Галичини частиною російського народу.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVIII ст. на Закарпатті русинські просвітителі першими розпочали досліджувати історичне походження, культуру й мову свого народу.

Упродовж перших десятиліть XIX ст. ідеї українського національного відродження завдяки діяльності греко-католицького духівництва набули поширення у Східній Галичині. Діяльність «Руської трійці» сприяла тому, що народна мова русинів стала поступово набувати рис літературної української мови і впроваджуватися в широкий ужиток. Підготовлений «трійчанами» альманах «Русалка Дністровая» був першою книжкою українською мовою на західноукраїнських землях. Збірка проголошувала відмінність галицьких русинів від поляків і росіян, їхню єдність із наддніпрянськими українцями. Водночас вона започаткувала нову українську національну літературу на західноукраїнських землях.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. У якому регіоні Західної України наприкінці XVIII ст. розпочалося українське національне відродження?

2. Яке місто стало центром першої хвилі українського відродження в Галичині?

3. Охарактеризуйте роль греко-католицького духівництва на початку українського відродження на Закарпатті і у Східній Галичині.

4. Яку роль у становленні національної свідомості галицьких русинів відіграла діяльність «Руської трійці»?

5. Виступаючи за заборону видання «Русалки Дністрової», представники галицького греко-католнцького духівництва стверджували, що «нагадування про сумні історичні події, пов’язані з релігійним і політичним гнобленням, викликали б гіркі почуття. ». Директор департаменту львівської поліції заявляв: «Досить клопоту нам завдають поляки, а ці шаленці намагаються відродити покладену до гробу русинську націю».

6. Обговоріть у групах. Чому, на вашу думку, греко-католицьке духівництво, яке започаткувало українське відродження в краї, виступило проти видання альманаху? Чи можна вбачати у відмові представників австрійської влади одночасне визнання заслуг «Руської трійці»? Чому?

Хто і коли насправді заснував Маріуполь, Херсон та Одесу

Міф про “Новоросію” – культурну та історичну приналежність степових та причорноморських регіонів нашої країни в значно більшій мірі до Росії, ніж до України, сьогодні, на жаль, продовжує процвітати не тільки в умах Кремля і адептів “руского міра”, але і багатьох наших співвітчизників. Загрозливість такого міфу сьогодні, в умовах війн з Росією та підтримуваними нею сепаратистами “Новоросії”, є очевидною.

Нещодавно директор Інституту Національної пам’яті Володимир В’ятрович заявив про необхідність “перегляду” дат заснування українських міст Півдня та Сходу, щоб розвінчати “імперські міфи”.

Укрінформ наводить факти, що підтверджують правдивість позиції Володимира В’ятровича.

Маріуполь, Херсон та Одеса – на століття старші за імперські дати

Позиції “русского міра” в південних регіонах України, попри провал спроб Кремля поширити “сепаратистські” виступи за межі східних регіонів Донбасу на всю “Новоросію”, залишаються доволі сильними – достатньо глянути на позицію щодо декомунізації, мовного питання та ставлення до Росії. Причина цього в тому, що жителі цих регіонів часто вважають, що самій появі їх малої батьківщини вони зобов’язані Росії. Що до імператриці Єлизавети на місці нинішнього Кропивницького росла кропива та бур’яни, а до Катерини Другої на місці сучасного Дніпра береги Дніпра поростали очеретом, і взагалі, до Росії в степу і в Криму тільки вовки вили.

Але такі уявлення, нав’язані століттями русифікації, абсолютно не відповідають дійсності. Адже в час приходу в степи України Росії з її імперськими амбіціями та “Візантійським проектом” в середині XVIII століття, українці та представники інших народів обживали Південь вже століттями. Козацькі поселення, розкидані по степу, досягали берегів Чорного та Азовського морів. Ще в XVI столітті на місці сучасного Маріуполя стояла козацька фортеця Кальміус – центр Кальміуської паланки війська Запорізького, а на місці Херсону ще в 1730-х запорожці заснували Олександрів шанець – центр Інгульської паланки. На місці Дніпра, дореволюційного Катеринослава ще за Речі Посполитої стояла фортеця Кодак, і пізніше розміщувалась запорізька Кодацька паланка.

Ті одесити, які дуже шанують Катерину Другу і не дуже – українську мову, чомусь не згадують, що Литовські князі випередили російську імператрицю майже на 400 років у заснуванні фортеці та торгового порту на місці Одеси – перші згадки про Коцюбїїв, більш відомий під назвою Хаджибей, датуються аж 1415 роком.

Як Російська імперія будувала Новоросію на крові

Достатньо кількахвилинного відвідування “Вікіпедії”, аби переконатися, що Російська імперія аж ніяк не може претендувати та пальму першості в заснуванні поселень в степовій та причорноморській Україні. З іншого боку, неможливо заперечувати активізацію та величезну швидкість колонізації Півдня саме за часів Російської імперії. Але не варто ігнорувати і те, що передували цій активній колонізації звичні для Росії переселення, утиски та злочини.

Зруйнування Запорізької Січі військами Катерини Другої в 1775 році – добре відома трагічна сторінка української історії. Але значно менше людей пам’ятає, що одною Січчю імператриця не обмежилася. Після зруйнування серця козацької вольниці на території Запоріжжя залишалось майже 6 тисяч козацьких поселень – зимівників, які російські війська методично руйнували протягом наступних років – очищаючи землі для “колонізації”.

Подібними насильницькими методами до колонізації готувався і Крим. Після війни з Османською імперією та відторгнення від неї Кримського ханства в 1778 році Катерина видала указ, згідно з яким з Криму було силою виселено до степових регіонів понад 32 тисячі вірмен та греків, що підірвало кримські економіку та суспільство, і зробили неможливим опір російській “колонізації”.

Всюди, куди приходила Російська імперія, вона руйнувала вже існуючи поселення та громади, щоб потім на їх руїнах побудувати нові і оголосити “своїми”. Зокрема, такою була доля козацьких слобід на місці нинішнього Кропивницького, яким за імператриці Єлизавети довелось залишати свої рідні землі, бо імперському уряду заманулося поселити на півдні України сербів. Вся історія “колонізації” півдня України наповнена такими сценаріями. І міф про “російську колонізацію” стоїть на крові і сльозах тисяч людей, чиї життя та сім’ї були зруйновані імперією.

Український Південь завжди був українським

Чи не найбільше адепти “Новоросії” люблять розповідати про економічні успіхи та провідну роль Росії, росіян і “русского міра” в історії розвитку Причорномор’я в період імперії. Але вперто ігнорується факт, виключну більшість населення регіону в часи імперії складали українці, а отже це їх право претендувати на ці успіхи. Наприкінці XVIII століття, коли регіон вже був цілком освоєний, на території Азовської і Новоросійської губернії українці становили 74% населення. І попри всі намагання Російської імперії “розбавити” українську більшість колоністами – німецькими, грецькими й іншими, досягти цього так і не вдалося. По справжньому “русскій мір” проникав на український південь не через колоністів і будівників міст, а через русифікацію і заборону української мови і культури. І, на жаль, проник так глибоко, що ми досі не можемо побороти його вплив.

Тому, розповідаючи історію великих міст Півдня, ми маємо пам’ятати, що імперська спадщина – вельми специфічна, і імператори-засновники частіше виступали як руйнівники. Донести цю історичну правду до народних мас – завдання національної безпеки. Адже Росія переконано стверджує, що українська приналежність Одеси, Дніпра, Миколаєва – це якесь історичне непорозуміння. Бо “велікая імперія” прийшла і понабудувала в дикому степу міст і заводів, а потім дурний Лєнін і ще дурніший Хрущов віддали все це “хахлам”.

Кожен українець має знати, що всі ці пропагандиські тези – вигадка. Бо історія українського Півдня починається задовго до ініціатив російських імператорів та імператриць. Більш того, Степ і Причорномор’я не стали в якийсь момент українськими – внаслідок колонізації чи якихось там дій правителів – вони завжди були українськими.

Вячеслав Масний, Київ

Хто і коли заснував Київ: факти, версії, легенди

Цьогоріч українська столиця відзначає своє 1541-річчя. Офіційно роком заснування міста вважають 482 р., проте насправді вік Києва скоріше за все інший. Цей факт має так само багато версій та легенд, як і те, хто ж був засновником міста.

Хто та коли заснував Київ

Найбільш розповсюджену версію про засновників Києва нам подарував Нестор Літописець. Проте не всі знають, що є ще й інші теорії.

Кий та брати

У “Повісті временних літ” Нестор пише про братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, які побудували місто на честь старшого з них і назвали подібно до його імені. Красива історія від Нестора містить деякі суперечності, особливо з походженням та діяльністю Кия, але вона не містить ключового — хоча б періоду його життя. Є лише нічим не підкріплені здогадки, як, наприклад, що Кий нападав на Візантію під іменем Кувер в період між VI та VII століттями або в V столітті жив під іменем Хельбудій.

До речі, цікаво, що у вірменському літописі “Історія Тарона” теж згадуються брати-засновники Києва, однак без сестри та з іншими іменами — Куар, Мелтей і Хореан.

Хозари

Є також версія, підтримувана деякими істориками про хозарський слід у заснуванні Києва. Одним із доводів на користь цієї теорії є наявність хозарської назви міста — Самватас. Вона зустрічається у Записках імператора Костянтина Багрянородного, складених до 952 року. Там Київ згадується “як фортеця Кіоава, що називається Самватас”.

Крім того, прихильники цієї версії наголошують, що нечисленне плем’я полян, до якого нібито належав і Кий з братами, навряд чи будувало б місто на кордоні з кочівниками через загрозу штурму. Тоді як хозари, що набирали вагу в регіоні, цілком могли це зробити. А тогочасні дві назви Києва пояснюють тим, що в місті могли разом проживати і хозари, і слов’яни.

Гуни, готи чи сармати

Серед інших — непопулярних теорій — заснування Києва готським королем Кніве, гунами або сарматами. Перша версія з готами не має майже ніякої доказової бази. Версія з гунами ґрунтується виключно на співзвучності слів “унну” або “хунну” з Унігардом (назва Києва в деяких середньовічних джерелах). Щодо засновників-сарматів, яких витіснили слов’яни, — історики погоджуються, що на території сучасного Києва сармати могли мати якесь укріплення чи тимчасову стоянку, але не місто.

Звідки взявся рік заснування Києва та скільки насправді йому років

Спираючись на дані археологів, прадавні люди жили на тому ж Подолі чи Оболоні задовго до офіційно прийнятого дня заснування — ще 15-20 тисячоліть тому. Проте той період — десь до III століття — називають докиївським. Та й поселення на території сучасної української столиці на тоді, на думку істориків, були настільки маленькими, що навряд утворювали хоч якусь подобу міста.

Водночас, за словами української геодезистки та києвознавиці Лідії Пономаренко, про зародження Києва на початку нашої свідчить велика кількість монетних знахідок того часу. Дослідниця переконана, що такі монетні склади, як знайшли, наприклад, на території сучасного Печерська, не могли бути в якомусь глухому селі.

Якщо ж взяти до уваги першу згадку про місто, що зазвичай і вважають датою заснування, — то тут теж не все так однозначно. Найдавніша згадка про Київ датована 882 роком, коли Олег вбив Аскольда й Діра та зайняв місто. Перша літописна згадка про облогу — 969 рік — під час спроби печенігів захопити столицю. Писемні ж джерела говорять про те, що місто точно існує з 930-го року. Саме Київ вказував князь Ігор при походах на Візантію, як свою адресу.

За хронікою ж Матвія Стрийковського, місто засновано у 430 році. Проте цю дату згадує тільки він у своїх роботах і без жодних посилань на інші джерела.

Отож, як бачите, сказати, що комусь достеменно відомо про рік утворення міста Києва не можна. Звідки ж тоді взялася дата заснування?

У радянський час на основі артефактів та історичних свідчень вирішили вирахувати приблизний час утворення міста. Так у 80-х методом нехитрих розрахунків вирішили святкувати 1500-річчя Києва й, відповідно, 482-й як рік його заснування.

“Ми зараз відсвяткуємо, а якщо ми помиляємося, то хай нас потім поправлять наступні покоління”, — сказав тоді перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.